Я завжди думала, що трагедія в Чорнобилі, як не сумно це визнавати, - це гарна база для трилерів та горорів в серіалах та фільмах. Але чомусь не думала, що трилери та горори можуть бути і в літературі. І ось роман “Залишена” Оксани Ковальчук саме про це. Це істинно дивне місце, яке не осягнути ось так з наскоку, воно ніби поза часом, запечатане у безмежжі, як муха в краплі бурштину. Якщо чесно, то я нічого не знала про цю книгу. Лише чула гарні відгуки від Оксани Павленко (Коли ми говоримо про книжки), на які я і повелася. І зовсім не шкодую, бо книга мені дуже сподобалася, і я не очікувала, що аж так.Історія починається доволі похмуро та жаско, чіпляючи з першого речення:Першими її знайшли мухи. Колисали монотонним дзюрчанням жужалець, облягали тенетами лоскітливих лапок, прикрашали дрібними перлами жовтавих яєць. Мухи робили те, на що призначила їх природа, — помазували її на нове життя. Другими її мали б знайти жуки, а за ними — мурахи, що прийшли б полювати за їхніми личинками, однак сторожкі кроки, приглушені глицею, порушили передбачений природою ритуал. Отже, головна героїня Оля знаходить в лісі тіло мертвої жінки. Випадково. Випадково опинившись в цьому лісі. Випадково опинившись з незнайомою підліткою. Випадково приїхавши в село в Чорнобильській зоні відчуження. Довго роздумуючи і сумніваючись, дівчина таки їде до поліції, розповісти про цю знахідку. Її поїздка, яка мала завершитися за пів дня, перетворюється на довгу і неприємну «пригоду».Цей роман мені сподобався багатьма аспектами. По-перше, це атмосфера. Було відчуття, що як героїня потрапила в пастку, так і я поступово все більше заплутувалася в павучій павутині. Відчуття липкості, тягучості, якоїсь безнадії, огиди, самотності. Знаєте, оце відчуття, коли ти заходиш в покинутий будинок: тривога, холод, мурахи по шкірі, відчуття, що за тобою стежать, сум, коли бачиш покинуті речі. Ось все це про цей роман.Авторка майстерно створює (або ж відтворює) те, що описує. Її описи, деталі, доволі яскраві, легко візуалізуються, ти їх прям відчуваєш: на дотик, на запах, на смак.По-друге, сама мова авторки. Це не примітивна мова (як, на жаль, часто зустрічається в жанрових книгах), а навпаки: наповнена, жива. Окремий плюс діалект. Авторка сама з Житомирщини, а саме з Зони відчуження, тому їй важливо було відтворити діалект, яким все менше людей спілкуються.По-третє, ну звичайно це сама історія. Мені зайшло, як забобони переплітаються з нашою реальністю. Авторка поєднує і історичні факти про княгиню Ольгу, і міфологічність Чорнобильської трагедії, і звичайні людські історії. Я так переживала, що фінал все зіпсує, але ні. Особисто я була дуже задоволена розвʼязкою.По-четверте, це глибина тексту. Так, тут немає на 10 сторінок рефлексій чи філософствувань. Але авторка навіть одним абзацом зачіпає купу важливих тем: причому як особистих, так і колективних.Це і стосунки в сімʼях, і батьки, які при розлученні залишають не лише колишніх дружин, а й дітей, і ці діти, які не розуміють, чому батько більше не хоче їх бачити.Це покинуті люди в покинутих селищах, які нікому не потрібні. Це забуті історії, традиції, фольклор, які просто зникають. Це і про ліс, який став свідком великого горя, і про природу, яка поглинає всі ознаки людського життя. Як каже сама Оксана Ковальчук в інтервʼю “важливий елемент роману — це задавнена, стерта пам’ять, яку береже сама земля, бо люди забувають.”Для мене ж ця книга про байдужість. Байдужість одне до одного. Байдужість до своєї землі. Байдужість влади до свого ж населення. Байдужість до горя інших. Про толерування жорстокості та несправедливості.Коротше, раджу “Залишену” всім!А ще раджу подивитися відео, де Оксана Ковальчук розповідає про місця з книги, як готувалася до написання, про її бачення Зони відчуження. Дивиться на одному диханні.В кожній людині живе якийсь покинутий дім: чи дім її дитинства, чи баби та діда, будинок, який залишили, але з ним повʼязано багато спогадів. Тому для мене покинуті хати - це щось дуже жалке. Це наче залишена жива істота, яка досі чекає. 4.5⭐️#Анка_прочитала#Анка_рекомендує