Храм поезії (🖤)

Грішна! За гроші гірша, продажніша. Чи то моя ніша важливіша за вашу? Хочу пестощів твоїм пестиком,Твоїм ім'ям. Все найприємніше тобою називаю, мій драконе. Тану і течу, танком твого танку витечу на поверхню ліжечка, коли твій зверхньо-лагідний погляд співчутливо придивляється, втримуючи рухами мою нижню половину. Вгору, внизВгору, внизБриз, бризькЗ к з к з к –Змагалися пружини матрацуСпіралями часу. Піддавались і відпускали, виштовхуючи скрежетом імена нічних відвідувачів, подорожніх, хворих, щасливих чи запрограмованих. Поезія – для сумних, а для сильних однокімнатка на вітряних горах,А для сонних хмизом дощу сипле село старого двору. Жити, вмертиЖити, вмертиЗ власними мріями секс,Приємний спогад ніжний, як зелено-рожевий захід, гострий, як твій перший вхід у мене. Чому, як метелик впійманий крихкий, боюся здатися і сказати відверто – люблю двох! А потім розреготатися. Кожному з них в спинуМилуНіжнуСильну, в яку втирала секрет своїх долонь. Родимі, родимки… Нехай ідуть, а я лишусь в собі і спогадах.@ankolesan#анґа_зелена

***Вона стоїть перед дзеркалом. Сукня в крапочку, обручка проста, тонкий ланцюжок, в улоговині поміж грудей – фігурка Христа, слабкі руки, короткі нігті, рожева смужка старого рубця. Вона стоїть, думає – дивно, але на мені немає лиця. І як же це сталося, я пам’ятаю, у мене було лице. Я мала вилиці, брови, блакитні очі мала, кінець кінцем. І скільки я так стою? Сьогодні вівторок або, може, четвер? І як мені бути далі, як без лиця я маю жити тепер? Прийшли найрідніші, помили їй голову, дали гідазепам. Провітрили дім. Поплакали разом. Вдих і видих, короткий спазм. Ну що ти, пташко, поїж хоч трохи, давай, маленька, або поспи. Забрали леза й ножі. Пішли собі. Пара тихих печальних спин. Всі кажуть, потрібно жити далі. А як конкретно – ніхто не вчить. Вона стоїть і думає – ти без лиця кричи тепер не кричи, світ не почує. Глухе мичання. Землею туго набитий рот. Уробороса танок безтямний. Днів непотрібних коловорот. Та якось вранці вона дістане врешті червоного олівця і намалює собі кривеньку усмішку й очі на пів лиця. Пройдеться містом. Згадає, як воно – сміятися до чорноти. Давай, рідненька. Тут пів країни таких усміхнених, як і ти. Ірина Цілик

я мріяв стати космонавтомале тепер це не професія — а позиція в черзіна бюджетне місцев імітаційному модуліде ти з VR-шоломомоблітаєш макет дитячої мрії,яка колись летіла до зірок,а тепер — до каршерингу.я мріяв стати айтішніком —в компанії, з великою зарплатою, а став консультантом з PowerPointі тепер мої єдині навички —це ctrl+c vs ctrl+v.я мріяв про щастя —але згодом зʼясувалося,що воно або в Індії, або в рекламі пробіотиківа в реальностілише підписка на «плюс-спокій-акаунт»з обмеженою кількістю можливостей.я мріяв про домашнього роботаякий подаватиме мені кавуа отримав тостер,який двічі видає хлібі один раз — екзистенційне питанняя мріяв написати велику книгу —тепер prompt:"напиши роман, схожий на мій улюбленого,без суму,але з надією,щоб трохи про війну,але щоб без війни".і вінпише.краще, ніж я коли-небудь уявляв,і на обкладинці моє ім’я —але піксельне,із зірочкою,і зноскою:написано за підтримки штучного інтелекту і глибокого саморозчарування.я мріяв бути собою —але виявилось,що я вже зайнятий іншим користувачеміз вищим рейтингомі кращим фото профілю.@deadpoetr

Скільки погаслих сонць пережив цей сад? Душі мотик іржавіють від роси. Скільки разів ти руки об них стесав? Принце без віку, як не згадаєш сам,Я розкажу, хоч ти мене й не просив. Я розгорну зім'яті краї небес –Витоптаний богами чорнильний шовк. Твій путівець на ньому, але не весь. Ти на звороті. Височився і щез,Щоб осягнути місце, куди прийшов. Не гарувати – кланятися землі:Тягне разок опалових намистин. Кожна із них – планета, де ти зомлів,Вистигла чесність, визволена з могил… Мертві троянди. Вкотре не захистив. Вкотре розквітли. Тільки на інший лад. Горнуть кошлаті маківки до світил. Стали піском старі ковпаки зі скла. Сходить печаль, що в тигель весни поклав. Дай їй політувати і відцвісти. Ти пам'ятаєш осінь. Себе – навряд. Глянув у воду і назавжди замовк. Вчишся звучати світлом, немов зоря. Жевріє суть під ребрами – ще твоя.  Серце, лице і доля у нас на двох. Нині ти інший – вирослий у стократ. Всесвіт, як море, виродився, змілів. Та попід садом – дев'ять небес до дна. І провідник нагору – лиш я однаВ образі птаха, лиса або змії. Стисни долоні – репані жорна доль. Шкіра вбирає стогони, кров і сіль. Принце без роду, більше немає «до». Сполоте лоно. Змолотий біль. Повтор. Сій нашу пам'ять, скошуй і знову сій. Там, де душа вкорінюється в намул,Бути любові, ширитись у пітьмі. Сад не старіє. Знаєш тепер, чому. Бо не зумів забути найпершу з мук,Принце безмежжя. Добре, що не зумів. 

Wien на літературній резиденції у Віднія тільки те й робила, що ходила по музеяхтакий собі детокс від реальностібачте, кажуть: споглядання краси розвиває надивленість що ж тоді розвинули споглядачі вєлікай рускайвлаштовуючи дронове сафарі на людей у Херсоні але повернемось до прекрасногопоміж Пікассо, Моне, Деги та Клімта ми дійшли до кімнати «російського авангарду»і я помітила до болю рідне«Це картина Казимира Малевича — кажу пошепки новій приятельці — українського художника» з запалом починаю розповідатипро знищені музеїрозкрадені колекціївбитих і репресованих ніби хочу довестивіденському музеюєвропейському містубайдужому світущо тут виникла помилкаМалевича не повинно бути в цій кімнатіне з цими людьмизгадую все, що вичитала у Вікіпедії:«Казимир Малевич — українець, тікав від репресій. Малював картини про Голодомор. Надихався народним мистецтвом. Українським»хочеться інстинктивно захистити його від російської гідрищо привласнює вседо чого дотягується розповісти правдувідновити справедливістьнехай у місті, далекому від війнив музеї, що не зазнав прильоту одній людині, що розуміюче киваємоя нова знайома зізнається: мало знає про Малевичаале добре розуміє почуття до росіїв першу нашу зустріч розповідаєяк з мамою тікали від війни в Ічкеріїта знайшли притулок тут у другу —я вибачаюсь, що ми довго вірили російській пропагандіпро визволення росією Чечні від терористіві не назвали це окупацієюми говоримо різними мовамиале маємо спільний досвідокупацію Ічкеріїокупацію частини Україниокупацію Малевичаросійським авангардом у Відні

Сподіваюсь скоро буде новий триптих ❤️🙂

Поки що, публікую одразу 3 частини 2024."Я падаю назад у нашу ніч"* 1 * Я падаю назад у нашу ніч, Пливу по річці, що давно засохла, В'їдається у шкіру стигла вохра. Між поглядів сторонніх і облич Побач мене захожого й покличВ єдину ніч, що тільки нами хвора. Як вершники на місяці удвох:Дахами міст, у кожному будинку, Буденності ламаючи рутину, Умовностям навкір і без умов Сплелися вмить Гордієвим вузлом. Цю ніч ніхто не зрадить, не зупине. А далі все, як позабутий сон, Нові місця відомі й невідомі, Венера й Марс зливалися у стогін, Стікали у полотна сотні сонць, Солодких списів сонми знов і знов. О ноче, зупини ранковий промінь! І ось стою на розстані жаги, Дорога мрій порóсла і забута, Натомість лабіринт – моя спокута, Лише химери й сплутані сліди. Світанок-кат, ятри мене ятри, Ця ніч була єдина і розкута. * 2 * Ти опій на плантаціях видінь, Затягує дорогою дорога, Знетямленим паную на порогах, Милує очі тінь чужих колін. Зійди проклін – покинь мене, покинь, Зірвись журба – безсонна і стонога. Навіщо всі знання і сотні книг, Якщо немає формули такої, Якщо мольба лягає у сувої? Межи юрби у заколоті зник, Безликою добою серед криг, І недруг-час – не вбив, і не загоїв. І знову ніч – на стінах вартовий, Натомість вітер нордовий супутник, Відлуння сателіта ледве чутне, То я кричу – вже хворий, не хмільний:"Чи крила дай! Чи саван вже поший!"Спадаю в постіль ніжної отрути. Лише блукання в безладі створінь, Не сон, не яв, не забуття безмежне, Лиш долі брох живий – остання вежа, Цілющий шлях у сумнівах згорів. Та ніч – політ північної зорі, Лиш тягне під ребром тернова стежка.* 3 * Пророче мій, чому же ти замовк, Чи всі слова – це звуки в порожнечі? І фатум-вовк у вовниці овечійЗамотує шляхи в міцний замок, І сутінки свинцевим рукавом – Обавами лягають кожний вечір. Вже біль – не біль, і роздуми – туман, Стоїть мій щит, тортурами прошитий, Тривалої невиграної битви Стожари ночі, що взяла чума, Світанок-кат, я все йому віддам, Лиш нею нескінченно буду ситий. Спливає молоко далеких зір, У дзеркалі юродивого бачу, Він не сліпий пройдисвіт і не зрячий – Загублений у лабіринті звір. Стрибне на простирадла чорних прірв,Тримаючи у пащі рик невдачі. Я падаю назад у дивний сон, Де з келиха пригублює Гертруда, Лозою виноградною отрута П'янить сильніше злата тисяч крон, Нетлінність оголилась тільки двом. Ця ніч була безсмертна і розкута. 17.10.2024, ЮІ

Капітан віддає наказ. Розгортаю вітрила,витримую холод і зливи,заливаючи 3в1,як сльозами заливаю хустинуза хвилину до сходу сонця. Сходами переходжу до світу,де тільки морей під ногами відлунює пісня –загублена й недочуталюдьми і створіннями з солі. Літа‌виці та сиренишепочуть мені про дім і дороги з асфальтуна шпальтах пожовклих газетдля ватри і для душі. Дощить і дощить. Відчуваю себе кораблем –його щоглами та бортами. Проти вітру іти складніше,та стояти – видається самотністюбез командиі без мети. Палуба скрипить під ногами. Скрип. Скрип. Скрип. Капітан повторює серед буревіїв та хвиль:"Дитино, лишай сліди випалені на дереві – вся суть у твоїй вазі –не ходи навшпиньки. Бережи усі схоплені богами вітриу побитій чашці з Аврори. Тільки так ти дістанешся горизонтусеред уламків старих човнів. Молися до Кето,аби дізнатись нові шляхи. Випливай зі штормів Нептуна,наче старі кити випливають,аби вдихнути". Сходять тумани. Матроси гукають до неба,називають свої імена,розгортають вітрила,підіймають якір,виконують за наказом наказ. Ти і є капітан.@in_gal_night#софія_волкодав

▸ 23 2:3Програю життю рівно на один рахунок,що стало вже звичним. Ніби не супер критично, але... ХаЯкщо сміється той, хто сміється останнім, я в ямі. Посмішка відкриє всірани. Чому не обробила перекисом, щобзатягнулись до нормальногостану? Вставай-но! Долай поле, аби забити гол у ворота. Благаю, хоча б не у власні. Біжи та спробуй не впасти. А нащо? Можливо, на кращезабути буденні основи,палити мрії у вогнищі,що живиться міцним алкоголем. Такому не вчили у школі. Однакколишні ідоли давно у полоністрахів та невпевненості. Шкода, що не змогла стати стервою,і що лінії непокори стерлися швидше, ніж знайшла тих, хто міг бути мішенями. Не стрибати віднині пантерою в хащі можливостей, бо жстала лінивою кішкою. Біжи! Забий гол! Лишилося трішки! Та знову підніжка. Суддя домовляється нишкомпро відсутність червоної картки. Можливо, не має жодної гадки, щокров такожчервона? Чекай. Давай ще раз по-новій. Були двійки, тож трійка – Крок вгору? Як на мінному полі. Рахуй:1, 2, 3… От би знайти всі червоні прапорці раніше,ніж проблеми натиснуть на детонатор,і на вустах зародиться БАХ! Звинувачуй долю в усіх гріхах, однакце ти не навчилася грати в сапера. Замість кайданок — новенька дилема,рішення якої не наповнить кишені,бо «дякую» вийшло із ринку валюти. Страшенно хочеться кудись далеко гайнути, та що скажутьлюди? Хотіла обманути систему,свідченнями пробрати до щему присяжних. Не вийшло? Напряжно брехати, серед тих, хтокопаєпід тебе. БоІніціація завжди ламає, щоб стала до колаготова зрадити власнимпотребам. Лови м'яч, аби голосно заявити про себе, зрівняти рахунок,та далі пенальті, халепа. Не хочеш опинитися в центрі? Врешті будьмо відверті:Тобі цього більше не треба.— Мовчи! Який там рахунок? 2:3 Заб’єш нарешті гол Чи все ж ні?@liliums_swamp#ліля

я мріяв стати космонавтомале тепер це не професія — а позиція в черзіна бюджетне місцев імітаційному модуліде ти з VR-шоломомоблітаєш макет дитячої мрії,яка колись летіла до зірок,а тепер — до каршерингу.я мріяв стати айтішніком —в компанії, з великою зарплатою, а став консультантом з PowerPointі тепер мої єдині навички —це ctrl+c vs ctrl+v.я мріяв про щастя —але згодом зʼясувалося,що воно або в Індії, або в рекламі пробіотиківа в реальностілише підписка на «плюс-спокій-акаунт»з обмеженою кількістю можливостей.я мріяв про домашнього роботаякий подаватиме мені кавуа отримав тостер,який двічі видає хлібі один раз — екзистенційне питанняя мріяв написати велику книгу —тепер prompt:"напиши роман, схожий на мій улюбленого,без суму,але з надією,щоб трохи про війну,але щоб без війни".і вінпише.краще, ніж я коли-небудь уявляв,і на обкладинці моє ім’я —але піксельне,із зірочкою,і зноскою:написано за підтримки штучного інтелекту і глибокого саморозчарування.я мріяв бути собою —але виявилось,що я вже зайнятий іншим користувачеміз вищим рейтингомі кращим фото профілю.@deadpoetr

– Гайда зі мною! Я Юпітер! Звісно ж, найбільший газовий гігант рухається проти годинникової стрілки. Проти… Проти його магнітного поля не встоїть жоден супутник, жодна планета. Римський цар богів…був колись…на землі…а тут лише назва… Ну великий, так. Більший, ніж усі планети Сонячної системи, разом взяті. Та є одна річ. Якби Юпітер став масивнішим, він, насправді, був би меншим. Ну все, як у людей. «Невдала зірка». Таку назву придумали астрономи. Зіркою йому ніколи не стати, бо лише газ – всередині й назовні… Як у деяких людей… Здається, хмари красиві. Насправді, це лише п'ятдесят кілометрів темряви. А ще вони змінюють колір, коли реагують на сонячне світло. Бачать, щось засвітилося – і одразу стають блідою зоною. Як у людей… Велика червона пляма – особливість чи вада? Кажуть, що то буря в стакані, яку мало хто помічає. Адже всі небесні тіла рухаються далі. Як люди… Астрономи не знають, чи пляма колись повністю зникне, але впевнені, що з'явиться інша. Бо завжди щось буде яскравіше, і буря в стакані посилюватиметься. Кільця Юпітера слабкі, хоча він має сильний гравітаційний вплив. Чвара притягує те, що майже не рухається. Як у людей… І всі планети, як одна, проти годинникової стрілки! Повторами! Бо там же велика кількість супутників… Окрім Венери. Вчені впевнені, що на ній також існує життя… Оксана Мовчан@sarahwatsonrhymes#мовчан