Храм поезії (🖤)

=+= це твоя четверта, за тридцять років, війнау мене ж – першаось чому твої мрії живі, реальність вивірена,рухи довершенів мене ж нерви тремтять, руки смикаютьсяі все доконанеце я вперше дізнаю‌ся на практиці, як боротисяз цими драконамице твоя четверта, за тридцять років, війнаі без неї не жив тивиявляється, час вимірюється тут не лінійноа завмирає зшитимисторінками історії, де спокій тривимірнийй одинокийу твоєму досвіді «Все буде добре» служить країніз конкретними строкамице твоя четверта, за тридцять років, війнаі вже не нудитьвід гидотного «розуміння» і «співчуття», іне ранить грудиі лише тепер мені – зблизька й наосліп – починаєдоходити:це ж змінити усіх – утопія, що вмирає в окопівід зими й погодице твоя четверта, за тридцять років, війнаі я почующо «реаліст у мене в країні – насправді той, хтосподіватиметься на чудо»але тепер мені в серце заповзає знанняновоподихове і свіжещо, коли тобі здається, що ти не можеш,то ти можеш стільки жі я зможу. стільки ж.@revanta_notenough#revantapoetry

Х’юстон, у мене проблема.Я не розумію, чому наші ближні окремо,чому можна любов виражатилише перед довгим прощанням або на свято.А так — будьте ласкаві, тримайте дистанцію....І чийсь потяг прибув до кінцевої станції,куди не надходить несказане есемескою чи листами.А коли ми зустрілись востаннє,(не рахуючи зустрічі, коли усі вбралися в темне)він мене пригостив мандаринкою і запевнив,що все буде добре, що все ще здійсниться.І чому я завжди пам’ятаю дрібниці?Не обличчя, не голос, не мудрі повчання,а мандаринку.Жовту, як сонце.Світлу, як пам’ять.Тож, на секундочку, спойлер:всі, кого ти так любиш, пі‌дуть від тебеу кращий світ чи країну чи долю.Скажи, ти, охочий іти через те‌рни,чи є взагалі якийсь сенс у тому,щоб до когось звикати? Залишиться тільки втома. ...І віра, і вірність,і декілька теплих слів.Бо кожна зустріч лишає свій слід.І у тобі житиме вічноте, що у тебе з любов’ю вклалиті, хто хотів зробити із тебе людину.Вибери з цього найкраще, те, що не стерти,передай далі —це і буде єдинийправильний шлях до безсмертя.2016@buryanpoetryПам‘яті мого олімпіадного тренера з математики, автора олімпіадних задач Ясінського В‘ячеслава Андрійовича#хопта

світ обертається довкола родимки внизу її живота.у мене є небо чи будь-яка інша стрімка висота,є бог, що за кожен мій вчинок щедро колись воздасть,але наразі світ обертається довкола її зап’ясть.є гори, річки, дерева, птахи, міста, дорога врешті-решт,є це неспішне існування, що схоже на заслання чи арешт,є гармонія, музика, тиша і спокій, дзвінке суголосся,але наразі світ обертається довкола її волосся.у мене є все (і навіть більше), чого я коли-небудь хотів,є соняшники ван ґоґа і зграя бройґелівських хортів,є перманентний смуток, є радість, є сльози і сміх,але наразі світ обертається довкола її ніг.є безліч релігій, є пекло, нірвана, шеол, джаханнам,є дні і тижні, й місяці, коли найбільше довіряєш снам,є незліченна кількість незрозумілих мені речей,але наразі світ обертається довкола її очей.є несміливий і дуже довгий початок (але немає кінця),є темрява, в якій можна почути, як б’ються серця.і як до лаури молився петрарка, а дон кіхот до дульсинеї,так я молюсь в цій темряві до світу, що зупинився врешті біля неїМірек Боднар#мірек_боднар

Четвертак Підошви риплять, а сніжинки — гладять. Замети ковтають ноги. Коли тобі п'ять, ще доволі складно допетрати, що до чого. Дорога з садка — це така ж пригода, як вийти на бій з драконом. Сніжок у руках перетік у воду, в якій він поволі тоне. Всі друзі — надворі, і вже до тебе гукають, як тільки бачать. Бабуся говорить, що спершу треба посьорбати щось гаряче. Ялинка стоїть у кутку, і хата уже не така порожня. Спочатку — поїсти. Тоді — гуляти. Коли тобі п'ять — то можна. У центрі двора палахтить багаття, зриваючи сутінь літа, У десять — пора уже дещо знати, та мало що розуміти. Дівчата — нудні, але пахнуть мило, а ще у них гарна шкіра. Розпечені дні відбирають сили, та сон — це для тих, хто виріс. Багаття тріщить під серйозні теми — що краще, кавун чи диня? Дівчата сміються чомусь своєму. Якісь вони справді дивні. На дружніх обличчях разом з вогнями танцюють вечірні тіні. З вікна уже кличе додому мама. Випрошуєш півгодини. Рюкзак — на плечах, а під ноги осінь лягає асфальтом сірим. П'ятнадцять — це час, коли ти дорослий, та інші у це не вірять. Із півночі суне гроза, та поки останні хвилини сухо. Її поцілунок — м'який та мокрий, з блідим тютюновим духом. Віконце — запріле, сидіння — дерті, волосся на очі впало, У плеєрі — цілих п'ять сотень метрів, забитих важким металом. Дороги — розмиті. Повзеш по місту, що тоне в осінній зливі. Як вийдеш — купити би щось заїсти, бо ж тато почує пиво. Сніжинки летять крізь небесне сито усюди, де тільки бачиш. У двадцять життя ще здається світлим, але уже трішки лячно. В нечуваній тиші нори на очі сповзає вечірня втома. В листопаді вийшов Скайрім, а отже — нагода сидіти вдома. Внизу, у заметах, іще з обіду спалахують сніжні битви. Висвічує месидж "Нема сусідок. Приходь. Не забудь купити". Пляшками з-під пива забита спальня. Прибрати би все це якось. Общага — сонлива. Аптека — дальня. А значить, піде і ятка. Вітрила нап'явши, тікає літо, як довгий тягучий спогад. Тобі двадцять п'ять, і пора платити за все, що було до цього. На носі — субота. Веселий гамір збиває думки в болото. Додому з роботи ідеш ногами — на вулицях менш самотньо. Рахунки за хату прийшли невчасно — з зарплати лишилась сотня. Шпана у під'їзді говорить "Драстє" і швидко ховає водний. Доріжки — старі. У квартирі — тихо. У простині зяє дірка. З усіх твоїх мрій залишились тільки присипані пилом збірки. Холодне плацебо зігріє душу. Ти ллєш, доки є, що лити. Пускаєш на себе окріп у душі, обпершись об мокру плитку. І спогади лащаться, псами лізуть, аби зазирнути в очі. А ти — четвертак, що летить донизу, піймавши найвищу точку.@nikolasson

Супер-контікХмари гуртуються на горизонті.Я у дитинстві любив супер-контік.Зараз люблю, щоб не лізли у душу.Дощ за вікном, небо пада в калюжі.Я не підкорений, я не залежний —Надто міцна моя зовнішня вежа.Осінь в мені, осінь тепла і рідна –Краща за присмак вишневого сидру,Краща за пряність і хтивість глінтвейну,Й навіть вино програє тут ідейно.Вона одна доглядає, не кривдитьТіло моє м'яким сонячним світлом.Моє натхнення вплітається в косиВітром жовтневим, хоробрим і босим.З ягід калини зробив я намисто –І я нікому не дам його з'їсти.Бо моя праця — важка і тривала.Я викриваю щоразу вандала:Навіть, якщо він дурний, несвідомий –Хто буде потім нести мою втому?Тому на себе, собі і з собою –Вірні займенники вільного крою.Мріяв нестримно я стати дорослим.Думав, з роками це вийде так просто...Цієї осені я став сильнішим.А в попередніх – занедбана тиша,Крок уперед, два назад – й так по колу.Так, я боровся, здавався (ніколи).Хмари гуртуються на горизонті,Я переслухав альбоми Tremonti.І зрозумів: я втрачав лиш для того,Щоб віднайти у собі перемогу.Дощ за вікном, небо пада в калюжі.Може, я з виду твердий і байдужий –Але в мені ще живе та дитина –І супер-контік не перша причина.@adelis_in_equilibrium#аделіс #винонадихає

що ти скажеш про тіло, нафаршироване вибухамизойканням штукатурки, що осипається тоненьким хлоп’ячим сопраногурканням цегли і шиб, таким тихим, як наче несправжнімбо дім – це те, що стоїть, а не ходить з місця на місце, як вітер(війна – це оркестр чи диригент?чи оркестрова яма для диригента?чи потрощені інструменти на уламках консерваторії?)ти чиє, скажеш тілу, чи є ти, скажеш, чи є ти, чиєпритискаючись поглядом до заграви, за якою зникає душаще жива і вже мертва, скрипаля, скрипки, смичка, довгої музикияку берегли для життя, адже звук – це надіящо ти скажеш про тіло, яке звучить як війнавід війни резонує, вібрує, обертонуєобертаючись нотним папером для партитуриякою лякають, як повторенням тих самих гам і акордівскажеш, тіло – це школа музична на перехресті миру та окупаціїзбудована ще століття тому, де загублені діти співають про ластівкутак чесно і щедро, як буває лише коли вчишся бути собою(війна – це хор чи хормейстер?чи голоси на румовищі філармонії?нота фальшива чи чиста?)@iyakiva#ія_ківа

лише 29 років (на час написання незалежність України була двадцяти дев’яти річна) молодість з присмаком крові, залитої в биту склянку,портрет нашого часу, що не втиснути в жодну рамку,сльози вперемішку з горілкою на палітурці про «Гуманізм» –це інтер’єр двадцять другого, радянський постмодернізм. наша молодість струнко стоїть на трьох тривких черепахах,часом їздить на скейті, хоч тріщини на коліщатах.їй солодко мріяти ввечері і гидко страждати вранці.вона не вірить, що ми ідіоти і майже всі поганці.молодість зіткана з льону хрещатими візерунками, вона душить себе огидою разом із поцілунками не тими вустами, неправильні люди і зовсім не ті слова.в чужих руках рушницею вбили навіть її солов’я. наша молодість пахне каштанами і шаурмою на контрактовій.її погляд впізнають в натовпі, бо він надто, бляха, відомий.вона співала елегії про славу й безсмертну волю, молодість була ще дитиною, коли їй вручили зброю. молодість вчать, як врізати ляпаса, аби себе захистити.як повсюди носити перцівку і виживати на останній крихті, не кричіть про «дружбу народів», бо вже завеликі втратиможе досить їй захищатися? краще вчіть їх не нападати. молодість розбивала коліна і шибки у вікнах судів, у неї скривавлені руки від зради чергових щурів. вона лиш пішла покурити, їй ще не скоро прощатись. молодість вірила в бога. знала – він буде вибачатись.@nesvidomo#духота

Хотинська фортеця Серпантин до Дністра. Та насправді — в дитинство несеться.І навряд перестану триматись за віхи потужні.На шляху у той край виглядаю Хотинську фортецю.Як ранкову заграву, що дню піднімає лаштунки.Чимчикують часи, а все ті ж капелюхи на вежах.Перестелений схил навесні не зберіг наші тіні.Та хто щастя вкусив, споглядаючи простір безмежний,Докладає зусиль повторити цей досвід безцінний.Бастіон не один захищати від зла довелося,Та у колах води розчиняти насипаний смуток.Сивина у твердинь, як і в нас, від гарматоголосся.Бо як Всесвіт чудить, у майбутнього вид каламутний.Буковинська земля не заклякла у вирі історій.Піднялася зім'ята трава та росинки гойдає.Під крислатим гіллям спокій в душу дорогу проторить.А з ним легше петляти стежками дорослості далі.Відбивають луну кам'яниці у розпал тривоги.Задивлюсь на минуле, що в попелі труднощів сповна.Попрошу мовчазну непохитність для дома нового.Та іще повернусь і вхоплюся за кинутий погляд.@literospletinnia#винонадихає#приходченко#лігапоетів

***Дитячі мріїпосипані блискіткамиі завжди осяйні.Морозний край Антарктидипроменíв у моїй уявіміріадами кристалівз малесенькими веселкамина пломбірно білому снігу.Наскільки бажана,настільки недосяжна.Моя Антарктида.Земля, де найяскравіше сонцеі найпалкіша мрія про terra incognitaпрогрівають до самих кістокнавіть серед уявного морозу.***У твоїх розповідяхми гуляли по Луганську,час від часу торкаючись плечима,наче перевіряючи зв'язок,коли треба було когось обійтиі ніколи (ніколи!) не розходилисяу різні боки.Ти жартував,що це у нашому життівсе складно і умовно,а от Луганськ за поліаморію.Тому він може не обирати,а у його серціодразу три граційні жінки,які сплітають руки над водоюна знак взаємної прихильності.І ніякі трикутники «Дружби» їх не лякають.Удосвіта у полі за містом ти «показав»,що тільки тут світанкові променіпрогрівають до самого серця.***Ми вже не торкаємося плечимаі стоїмо по різні боки життя.Але інколи, згадуючи тебе,відчуваю на своїх плечахприязні промені нашої дружбиі безумовного прийняття.А Луганськ припав для менемрійливими блискітками.Наскільки бажаний,настільки недосяжний.Твій Луганськ.Тепер твій Луганськ — моя Антарктида.@lysychkazlisu#іляна_лисиця

Ось і тобі, Магдалино, різдвяної ночінічого не світить, скільки не стій на розі.Де вони, ті рішучі і ті охочі –чоловіки, що приходили в радості і тривозі.На Різдво, Магдалино, ніхто не хоче любові,на Різдво всі хочуть радості і надії.А любов – це найпечальніше, що є в нашій мові,найненадійніше, що можна винести в ці завії.Ходи, жінко, ходи, збувай свою ніжність,торгуй нею, як мідіями на причалі.Чоловіків ламає страх, ламає і нищить.Таких, як ти, печальних, вони ще не зустрічали.Хворі їхні серця, розм’яклі нерви,вони й життя живуть, аби долати свої перепони.А таких, як ми з тобою, не пускають навіть до церкви.Бо за такими, як ми, в церквах мироточать ікони.Кому сьогодні є діло до твоєї роботи?Ніч лише починається. Спробуй її переплисти. До церков на Різдво приходять громадяни та патріоти.А на вокзалах сплять алкоголіки та атеїсти.Я можу дати тобі трішки перепочинку.Просто поспи, без виснаження та отрути.Хочеш, розповім тобі про одну жінку,яка зараз теж, мабуть, не може заснути?В тебе пальці такі темні, такі холодні,ніби ти рибу в нічному потоці ловила.А ось у неї навіть узимку теплі долоні,і шкіра навіть вночі прозора й світла.Ось тому й ніч стоїть над ріками і лісами.І все, чого хочеш – трішки спокою, трішки тиші.Їй теж зазвичай важко з її голосами.Але нині Різдво.Вона вірить.Їй простіше.Сніг народжується угорі.Замітає вікна й ліхтарі,замітає вулиці і двори.Лише не говори, не говори.Розкажеш про себе потім. Удень.Зима торкається твоїх легень.Ніч наполохана, як вівця.Б’ються серця.Б’ються серця. Сергій Жадан#жадан