Ми входили в простір, де форма ще не навчилась мовчати,де лінія різала повітря, як правда — виходячи за.Ти розгортав горизонт, ніби рану, залишену часом,потім вкладав у тишу таку глибину, що дихала зала.Ми не вірили в рамки, бо рамка — завжди домовленість,у яку безпечно дивитись, але неможливо бачити.Згортали у себе тихе, тендітне мов шовк, намолене,і світ починав хитатись, неначе вперше щось значив.Руки ламали перспективи, як кістки, що зрослися неправильно,голос звучав не словами — напругою поміж пауз.Там, де лінія стала криком без рота, грали миУ дзвін порожніх квадратів, щоб тридцять секунд не нази-ватою рани загоювали, шукали в темряві не LED —вчили очі звикати до чорного крепу відчаю.Кожен крок був помилкою, яка ставала методом,стікаючи фарбою снігом кров'ю з рота у вічність. Нас кляли небезпечними, надто різкими, зайвими,тексти ховали, тіла замикали у лікаря.А потім ім'я виростало за площі, за рими, за стіни,де нові ми вчились не боятись складати літери.І тепер, коли ти торкаєшся звуку, зображення, жесту,і раптом відчуєш тріск, наче щось у тобі зсунулось ледь —це слово проходить крізь час, залишаючи тріщину жевріти,згортаючись у майбутнє повстю з прихованим лезом.@viknapoetry#єва_верле