Храм поезії (🖤)

Тернополю /українському місту, з яким ми (поки що) — потенційні друзі з мережі/заходиш поза часом в місто Т.де набаки́р кресаня головної ратуші іще видніється посеред хмар,і нависаючи, долоні небарозлогим куполом тримають затінок над величчю Сере́туі відгомін буденних мандрів — уздовж каштанових рядів, провадить за рукав до різьблених на камені скульптур (портрети сталості) —що затаїли крізь сторіччя їхні очі?й у затишку мурованих осель охочелунає в розмислі перегук дзвонаріві може саме тут, на гладь озер, зліталися птахи листів Франка,щебетувати в осередок літа розносячи Тернопільським повітом плодючі сіянці «Мойсейових» шляхівчи перший Соломії солоспів в терновім полі розпорошений мільярдами піщинок самоцвітів, безцінний голос вдарувавши світу й піднявшись до склепіння зоряниць — вподобав вічну славу сама земля напувана життям —подібно низці золотих коралів, тримає міць дубовим частоколом й оборонним валомзусібіч.і місто дихаєі місто тихо снить про спокій позачасових реалій*вірш на фінал конкурсу Ліга _поетів

Ми з Марією сидимо увечері в неї на кухні.Губи Марії ніби попечені, очі її припухлі.Я п’ю біле сухе, Марія п’є чай без цукру.Говорить: «Війна, звичайно, неабияка сука».І це, в принципі, все, що Марія говорить уголос.Живіт її обіймає змією широкий пояс.Я знаю Марію тисячі років, вона не живе за штампами – взяла і завагітніла вже під час повномасштабної. І я запитую в неї: «Маріє, а тобі взагалі не страшно?Світ кожного дня інакший, ніж учорашній. Душі, як скло, побиті, ніяк не загоюються. Хіба ти не бачиш, що тут насправді коїться?Смерть непривітна, але до біса тепер гостинна. Хіба такого світу ти бажаєш своїй дитині?Хіба ти не бачиш, скільки навколо болю? Маріє, ти ж ніби розумна жінка, що із тобою?». Марія дмухає в чашку, зітхає: «Оце ти гониш.Давай припинимо цю розмову, краще підемо гуляти босоніж.Будемо дивитися вгору, змагатися хто скільки нарахує зірок.Хай люди подумають, ніби я – їхній пророк. Хай шукають розраду чи лють, я говоритиму їм про спасіння. До пророків бо ж люди ідуть при кожному потрясінні. Я не відновлю їхні втрати, не поверну їм життя. Але раптом цей світ зможе порятувати саме моє дитя?Раптом під серцем у мене зараз – чиясь надія,і я ходжу при ній на заздрість нещастям і лиходіям. І цей порятунок як човен, якого не стримати жодною мірою. Зрештою, історія не вчить нас нічому, крім віри. Зрештою, народити чи народитися – що складніше?»Марія дивиться у вікно, небо за ним світлішає. Марія красива – красою божевільною, майже дикою. Живіт її ніби планета – рухається, живе, дихає.Тетяна Власова#таняпише

Ти ще такий живий, ніби теплий звір.Не переходь межу, не здавай, не вір – світ не лише множина із безглуздих втратабо осмислених, тож безнадійних, дій.Ні, ти нікуди не зникнеш у двадцять п’ять.Не засинай так швидко, а краще сядьі дослухайся в ніч, поки інші сплять:може ти втратиш теперішній фокус часу й подій,та залишишся той самий.В світі і правда нема недоречних зим,і якщо схоче, то кожен матиме дім,рибу злапає в ставку і фею в нічному лісі – якщо ти тут, то ти вже його заслужив - світ пароплавів, оленів та орлів,світ, у якому тобі завжди добре і завжди сім,чи принаймні вісім.Ти ще такий цілий, як горіх чи плід.Що тебе надіб’є, чим відгородить відкраю, де ти король, чарівник і воїн?Знаєш, якщо приходиш туди один,обов’язково чекає на тебе невтомний кінь,а якщо не сам, то буде у тебе син,або, може, двоє.Поки ти ще не взнав нездоланний страх,поки ніхто не помер в тебе на руках,поки дихання не спинялось від передозу – запам’ятай ці сутінки голубі,подушку м’яту, заїду на губі:все що в тобі – залишиться у тобі,Інше – поза. Я там була і я знаю, про що кажу – чуєш, не вір, не пускай, не здавай межу. Катерина Бабкіна#бабкіна

Балада про падіння Антіохії О люде прийдешнього, слави минулого алчущий,Простак та учений, усяк, хто воліє побачитиНагі одкровення нестямного свідка історії,Що пишеться ревно коштом безсило впокорених,Згадай же, о люде на власні пороки безпам'ятний,Падіння величного граду від рук його зрадника.***Згадай же, як многії місяці мур АнтіохіїНе міг приступити жоден із гостів непроханих,Як мудрістю владних, як мужністю сильних боролисяЗ людським лицемір'ям герої з-за стін обложених.О струни мої, жалобою сповнені посестри,О голосе мій, що плачкою рветься від розпачу,Воскресе нехай волею вашою спомин проУ шати шарлатні вбране Фіррузом побоїще.Ні хрест на щиті, ні хрест во серцях загарбниківЛишились над долею мужніх героїв невладними,Та замість покори, так палко у гаслах хранимої,Зростили нового Іуду руками святителів.О струни мої, жалобою сповнені посестри,О голосе мій, що плачкою рветься від розпачу,Воскресе нехай волею вашою спомин проУ шати шарлатні вбране Фіррузом побоїще.Се воля Господня! Та вирвані очі у ангелів.За браком миру явилися кровопомазані.О люде прийдешнього, слави минулого алчущий,Прийми і гріхи, що в спадок передані пращуром.О струни мої, жалобою сповнені посестри,О голосе мій, що плачкою рветься від розпачу,Воскресе нехай волею вашою спомин проУ шати шарлатні вбране Фіррузом побоїще!Згадай же, як це пам'ятають у смерті осквернені,Вина чия в тому, що ввірили браму перевертню.Впечатай в кістки Фіррузову прокляту спадщину:Є речі, які неможливо ніколи пробачити.

мéне, тéкел, пéресяк воно? жити з живими мерцями. їх тисячізляканих. дні пораховані, місто втонуло у тиші, лишпоспіхом вибіжить перший агнéць (на заклання). згадали, щопомилка виживших – вижити, власне? бо далі – ще гірше, там коловорот із гріхів затягатиме в темінь, усутінках кола ворожих думок не розгледітисутності кари і злочину. руки закуті у треморі.суд не стикався раніше з такою проблемою,свідчити – складно. якщо проти себе – то вдвічі,світ чи ти – хто переможе у битві? скалічений,кайся! досадливо змахуй руками, повідай про казуси…казку. до самого шéолу бігтимеш, мов від прокажених,вище і швидше! чи… вистачить? всі вже у виграші,випадок стане всесвітнім потопом – і винищитьважіль, що зрівнював праведне-грішне, як пірʼя з залізом.важко відчути різницю. а щось виправляти – запізно, боспогади, мрії, що довго виношував – зрадив, засліпленийповністю. рідкісний птах, замордований в клітці, вінвичавить голос чи стихне назавжди? не чуєте?ви чи оглохли? байдyже. остання краплина значущостістане гнилим абортованим плодом пізнáння уроті свині, що підклали гостям на бенкет Валтасара.@poetkapilotka#квазар

Вином червоним по небесній скатертиніРозлився вечір і дивується: "Де гості?"В осінні сквери кличе йти. МедитативноШепоче листя під ногами, клени гострятНа зиму профілі свої. До грудня встигнуть.Вино червоне на дубах. Чи лиш здається?Он жвавий жолудь пострибав у коло друзів.Щоб не бентежила журба душі фортецю,Я залюбки вбираю свіжозбите смузіЗ яскравих барв, допоки жовтень грає скерцо.Вином червоним просочились хризантеми,Джмелі в пилочку майже сплять. І темінь швидкоСтирає плями навкруги. Вночі натхненноГоріхи знов перешиватимуть накидки.Що стало краще, вранці сонце їх запевнить.Вином червоним майоріє горобина.Так серед чорних днів вкрапляються моменти,Що витягають з негатива й не набриднеВ свою палітру фарбувати дні, бо стертиВсе завжди легше, ніж бої вести постійно. А поки місяць у картатих кронах тоне,Доносить вітер від зими колючі звістки.Жене додому ніч крізь листяні затори,Десь поруч гілкою сосни зненацька трісне.Проведемо ж у вічність час вином червоним.P.S. Вірш на минулорічний марафон Олі Ритик "Вино надихає". @literospletinnia#винонадихає#приходченко

Краплі дощу торохтять по тугому намету. Вкриті навісом, потріскують дрова в багатті. Казка сплітається пошепки, тіні химерні, ти засинаєш згорнувшись, немов орігамі. …І підкрадається О́ле-Луко́є. Потяг старий запускає по колу. Хай тобі сниться мереживо колій і деренчливий вагон іграшковий — слухай розмірений стукіт. Станція буде твоя ще не скоро, там рипить сніг, там живе білий колір, там якщо ти, наче Кай, щось накоїв, Герда завжди́ порятує. Хтось тобі ніжно розчісує пасма волосся. Гарне, говорить, густе. Де ми робимо про́діл? Гребінь торкається шкіри, мурашковий лоскіт, м’яко і добре. Заснути так просто. Оле-Лукоє розкрив парасолю, в очі сипну́в дрібку сонної солі. Хай тобі сняться обпалені сонцем теплі пісочні фортеці. Вежі захищені, шпилі високі, з моря злітаються літні мусони, мушлі шкребуться боками і сохнуть, ти, наче мушля, шорсткий — сотні хвиль не затерли. Ти засинаєш на дачі, у затінку яблуні. За́тишна вовняна ковдра. Солодко пахне люпи́н. Здалеку — дідовий голос у саджанцях ягідних. І розкладушка іржаво порипує — спи, мій калачику, спи. Оле-Лукоє будує із лего човник для тебе. Каркас металевий, біле вітрило; під ча́йковий легіт стрімко пливи, і далеко-далеко буде твій острів і дім. Там Нангія́ла і там твої леви, клени шепочуть зелений молебен, човник гойдається, спи, мій маленький, ти — найцінніший дарунок лелеки. Гарних тобі сновидінь. * О́ле-Луко́є — персонаж казки Андерсена, який показує дітям сни. * Нангія́ла — казкова країна (рай) з повісті «Брати Лев’яче Серце» Астрід Ліндгрен * Леви снились рибалці з повісті Хемінгуея «Старий і море»

✨ ▸ Казка про перелітні зоріА ти помітив, що бувають ночі, без жодної зіркина небі?Просто вони навчилися у пташок відлітати в ирій.Бо з кожним днем наближення веснисонце все більше тягнеться променями до ночі.Спочатку ласкаво обіймає,А потім щось так...пече.Плавить, завдає болю,ніби промінь стає мечем, що розтинає добу ненавпіл.І як би місяць не намагавсяпідставити плече,одна з його фаз також зламалася.Покрутиш, аби відновити контакт?Тільки не з сонцем —шукай допомогиу інших планет.Обережно! Аби лишень не вдарило струмом...Тим часом зорі не чекатимуть на полярний експресаби побачити диво.Натомість широко розправлять крила і летіііітимутьслідами предків,зібравшись у ключ,аби власноруч відімкнути казку.Лишень інколи зупинятимуться над чиєюсь хатоювідпочити.Шкода, що не вміють будувати гнізда,як лелеки —доводиться ховатисяв куточку під стріхою,поки полює день.– Агов! Можна виходити!Навіть місяць вже видно!Тшш, не налякай.Дай час прокинутися.Вилізти зі схованок.Дивись, як ліниво збираються у візерунки.Як обговорюють сни тамерехтять від сміху!Аж поки сніжинки,що затанцювалися з вітром,не покличуть бігти за собоюподалі від літа.Бо мають один шлях —Туди, де сонце не лякатиме спекою кучугури,тож з неба можна спокійнострибнути у сніг, розсипатися на тисячу блискіток.А він мовчатиме.Мабуть, втомився буркотіти за день.Туди, де можна безкінечно тріскотіти про все:про мелодію, яку вистукують копитами олені,або про сов, що сваряться,та ніяк не можуть домовитися.І ця симфонія розбудить хіба білих ведмедів.Але головне, що тамможна танцювати з небосхилом. Та дивитися в льодяне дзеркало,підбираючи колір на свято.А потім...Не бійся.Можливо, вони повернуться. І принесуть ці кольори нам.Тобі якого не вистачає? - бузкового...─ ──────────↷ #yrboo_вірші@liliums_swamp

Якщо тіло — це храм, а нині у ньому — ти,І якщо відштовхнути диктоване нарцисизмом,То що ж це виходить, ти зичиш його у Бога?То що ж це, кожен із нас уже дійсно             боржник?Маючи борг у Бога, ти смієш просити далі, небого,Ти смієш просити знову і знову,Не дякуючи за ноги,За руки, за все, що колись Таки прийдеться повернути,І якби ж то таке, як було —Рум'яне, із запахом молочка,Ні!У шрамах та синяках,Що в'ються в усіх кутках,Мов згини зачитаних до дірок книг,Мов речі з корзинки             "Вживане".Ти смієш палити легені, бо легіню Мінздрави не писані.Ти смієш прикладатися до пляшки, бо юнка ще юна, а далі?Коли ще, як не зараз?Робота-сім'я-дім за рогом неначе чекає,Як можна можливість зробити сьогодні,Не завтра,            Втрачати?Несемо у храм недопалки!Несемо у храм недопитки!Несемо у храм недогризки!Орендодавець за кордоном вічності,То ж хто перевірить, чи договір виконується?Викохується єдиноправна мить,Допоки оренда закінчиться,Допоки не заболить,Допоки орендодавець не скаже:"А поверни..."Допоки нащадки остачуНе візьмуть у борг,            Як ти.Якщо тіло — це храм, а нині у ньому — ти,Чи впевнений ти, що надовгоЛишишся у стінах святих?Якщо його паства — ти,Якщо настоятель — ти,Якщо сам             храм — ти. @zapyskyneofitky#неофітка

***Заламуєш руки до хрускоту в пальцях. Тобі вже шістнадцять... Найбільша із драм —Найперше кохання. Йому ще п'ятнадцять...Нервово закусуєш губи до ран.Ночами себе запевняєш усоте, Що зовсім не любиш: «Подумай, невже Він кращий за інших? Хіба що високий, А в погляді синь», — і в подушку ревеш.Уранці до бою: розпущені коси, Коротка спідниця, помада та туш.Учителька гримає: «Де тебе носить? Мальована лялька. Зроби ще тату.Тут школа, навчання! Урок — це не показ.Ще раз запізнишся — не зайдеш у клас.Ще й цмокає... Вийди! Удома поцмокай!»Дрібниці... Він шепче: «Забий, ти крута!»Наступний урок пропускаєш повз вуха: Він поруч усівся — спортивний, рвучкий...Згадав анекдот — засміявся: «Послухай...»Казав про футбол і... торкнувся руки.Удома від радості схлипуєш: «СкороВін буде моїм...» — і смієшся крізь плач.За тиждень удар. Він іде коридором: Вже іншій на талію руку поклав.Спідниця й помада віднині не діють.Ти — світло, він — спалах: мінливо-стрімкий.Урешті втрачаєш останню надію.Щоденний тягар — мимовільні думки:«Поставити крапку. Усе перервати...Пігулки чи в море...» Марнієш. Тремтять Постійно долоні, бо певна він вартийТого, щоби втратити навіть життя.Навчання нестерпне, уроки марудні...За крок до нещастя спиняєшся, боЗненацька на вухо нашіптує мудрість, Можливо, твій янгол, а, може, сам Бог.У відчаї бачиш барвисте розмитим, Ввижається сірим небесний намет.Рятує прозріння: «Його так любити Не зможе ніхто, як не стане мене.Ще зовсім дитя... Легковажно-дотепний. Хай буде щасливим... Щасливим за двох...»Любов милосердна. Любов довготерпить. Любов, попри біль, не шукає свого.***Роки, як уроки: занудно-тягучі...Лишаються шрами, та й ті вже слабкі.Коли вже живеш, підлаштовує зустріч Невидимий цинік, можливо, сам біс.Спиняєшся в натовпі, здавлює подих.Неспроста говорять, що світ затісний...Тебе не впізнавши, він мимо проходить.Вже інший, змужнілий. А в погляді синь...Єдина хвилина — і сходять намарноРоки забування. Пройшов, як на гріх...Любов не гордиться. Любов не минає:У двадцять із гаком — ті самі граблі.Утративши спокій, стаєш, мов залежна.Нічого не вернеш: запізно... ПротеЩодня моніториш його в соцмережах,Ховаєш в альбомі знайомий портрет.Де-юре — ще вільний, де-факто — жонатий:Живе в неформальному шлюбі вже рік.Бог людям дав припис: «Не варто жадатиЧужого», та Він же й «любіте!» велів...І плани, і сенс, як помилку закреслив, Водночас новий і знайомий до сліз.Принаймні б зустріти... Не знаєш адреси — Знаходиш. Від ніжності розум осліп.Приходиш, як леді з «Листа незнайомки»: Стоїш біля вікон, чекаєш — дарма...Пророцтва минають — любов не замовкне:Святиня і разом найбільша із драм.***Війна — педагог, що рішучо-жорстокий: На все, чим живеш, накладає тавро.Доносить ударом важливі уроки,Навчає не словом — ревінням тривог.Колишні проблеми присипало пилом.Не впасти би... Світ оніміло застиг.Стоїш, ціпенієш, раптово поблідла:Влучання в будинок. Знайомий масив,Де сіро-однакові вежі-висоткиВрізанням у небо плюндрують ландшафт.Твій частий маршрут. Там живе синьоокий, Смішливо-безжурний: ще юна душа,Хоча вже дорослий... До Господа вперше Звертаєшся серцем, без завчених слів:«Візьми, що завгодно: від грошей до звершень...Лишуся ні з чим — буду вдячна й за хліб,За промінь між хмар хаотично-подертих,За те, що у грудях ця ніжність навік...Єдине почуй: він завчасно померти Не має. Хай я... Тільки, Боже, не він...Спаси, збережи, бо Тобі ж це посильно...Хай буде щасливим, хоча й не просивУ неба нічого... Пошли йому сина:Такого як він — щоб у погляді синь.Якщо не почуєш, то, Господи, де Ти?»Любов довіряє і, що б не було, Надіється, вірить, усе перетерпить, Якщо це не примха, а дійсно любов.©Марія Чекарьовадруга половина серпня, вересень 2025 року вірш на фінал конкурсу "Листя трави"