Скільки погаслих сонць пережив цей сад? Душі мотик іржавіють від роси. Скільки разів ти руки об них стесав? Принце без віку, як не згадаєш сам,Я розкажу, хоч ти мене й не просив. Я розгорну зім'яті краї небес –Витоптаний богами чорнильний шовк. Твій путівець на ньому, але не весь. Ти на звороті. Височився і щез,Щоб осягнути місце, куди прийшов. Не гарувати – кланятися землі:Тягне разок опалових намистин. Кожна із них – планета, де ти зомлів,Вистигла чесність, визволена з могил… Мертві троянди. Вкотре не захистив. Вкотре розквітли. Тільки на інший лад. Горнуть кошлаті маківки до світил. Стали піском старі ковпаки зі скла. Сходить печаль, що в тигель весни поклав. Дай їй політувати і відцвісти. Ти пам'ятаєш осінь. Себе – навряд. Глянув у воду і назавжди замовк. Вчишся звучати світлом, немов зоря. Жевріє суть під ребрами – ще твоя.  Серце, лице і доля у нас на двох. Нині ти інший – вирослий у стократ. Всесвіт, як море, виродився, змілів. Та попід садом – дев'ять небес до дна. І провідник нагору – лиш я однаВ образі птаха, лиса або змії. Стисни долоні – репані жорна доль. Шкіра вбирає стогони, кров і сіль. Принце без роду, більше немає «до». Сполоте лоно. Змолотий біль. Повтор. Сій нашу пам'ять, скошуй і знову сій. Там, де душа вкорінюється в намул,Бути любові, ширитись у пітьмі. Сад не старіє. Знаєш тепер, чому. Бо не зумів забути найпершу з мук,Принце безмежжя. Добре, що не зумів.