Перше фото — Наталя Полонська-Василенко в дитинстві. Визнаю, не дуже вписується в пост, але не можу не поділитися. Знайшла його випадково у цій статті: завітайте і подивіться, скільки там ще цікавих кадрів — від Августи Кохановської і до Гната Хоткевича! Друге — її праця «Видатні жінки України», видана в Мюнхені 1969 року. У ній історикиня знайомить з дійсно з плеядою різних значущих жінок, говорячи і про відомих, і маловідомих пані. Якщо в розділі «Жінки в літературі» більшість імен будуть знані вам, то частини «Жінки XI — XIV століття», «Українки за західньо-європейських престолах» та «Жінки доби Гетьманщини» відкриють багато нових постатей.Читати можна тут, там і доступне ознайомлення з іншими працями історикині. Звернути увагу раджу на монографію «Заселення Південної України в половині XVIII століття».Ще цікаві посилання:• деякі листи історикині, які зберігаються у фондах ЦДАГОУ;• тут є купа фотографій, та й сама біографія викладена розлого; • детальний текст про шлях історикині в еміграції;
Коли читала другий том «Сестер Річинських», то пішла шукати цікавого. Натрапила на інтерв’ю режисера вистави за історією Богдана Анткова. Познайомившись з Вільде за посередництва Іваничука, Антків одразу взявся до справи. Цитую: «От я хотів би зробити п’єсу з “Сестер Річинських”. Я би просив Вас дозволити мені з цим працювати”. Вона так дивиться на мене: “А ви що, вмієте?” Я кажу: “Пробував уже, от зробив з Іваничука “На зламі ночі””. “А Ви мені не зіпсуєте роман?” Я кажу: “Та я не буду сам таємно від Вас робити, будемо разом. А якщо Вам не подобатиметься, то скажете, що “ні”, та й все”. Подумала – подумала, і каже: “Ну добре. Але дивіться, щоб мені не зіпсували нічого».Письменниця була активно залучена до процесу, а з 300 показів у Львові відвідала понад 200! Небагато збереглося фото з вистав. 📍Прикметно, що у файлі з інтерв’ю є оце фото гостин у Вільде, де можна помітити не лише її, а ще й Бічую у супроводі Іваничука. Саме цей автор перший оцінив творчість жінки. Вже у старості вони одружились.
🥲 Другий том «Сестер Річинських» залишив мене із сумною думкою про те, що все на світі вирішують гроші. ✍️ Вочевидь, у цій частині становище сімейства українського греко-католицького священика, який пішов у засвіти, зовсім не прихопивши боргів і банкрутства з собою, погіршується. Адже намагатися зберегти втрачений порядок життя повторенням звичних ритуалів — це даремна справа, у якій сестер поступово спіткає невдача. 📍Чомусь тон другого тому із самого початку видався кардинально інакшим: більш похмурим і драматичним. Сцена розмови між Катериною і Безбородьком шалено вразила. Я просто сиділа, відкривши рота від відвертості, з якою сестра Річинська винесла вирок усім мріям свого нареченого про життя без бідності. Після своїх суворих слів вона легко повертається до амплуа вихованої панянки, поправляючи простирадло для коханого і покидаючи його з усіма думками. 😣 Цей повний азарту й напруги дух початку швидко згубився поміж історіями 12 друзів-комуністів Бронка та їхніми роздумами про все на світі. Знаю, ця пожертва була зроблена заради прижиттєвої публікації — за таке ми, вочевидь, не маємо права судити. Що можна оцінити? Побудову сюжету про інших сестер, адже дивовижним чином історії майже всіх Річинських Вільде виписує ніби поспіхом, забуваючи про деяких героїнь чи не на половину книжки. 📌 По-перше, що взагалі сталося з лінією Нелі? Та травматична подія у її житті в першому томі не отримала гідного психологічного розкриття, а в другому опинилась взагалі поза фокусом Ірини Вільде. Доля Нелі швидко закручується, адже з незнайомцем-націоналістом сталося кохання з першого погляду. Тому, напевно, героїня взагалі не згадує зґвалтування. Є справи значно важливіші: поїхати в село до родини свого хлопця мрії, прочитати його щоденник, у якому згадується інша дівчина та піти шукати її на ринку. Крім цього, Неля просто не існує приблизно на понад 200 сторінках роману. 🤔 По-друге, чому про вагітність Катерини ми дізнаємося з одного рядка, в якому йдеться вже про передчасні пологи? По-третє, лінія Слави і Мажарина втиснута в останні сторінки. Вона, звісно, підкорила моє серце, але час з нею пролетів шалено стрімко. 📍У розмовах про «Сестер Річинських» я часто чую дорікання винятково на адресу радянської пропаганди та її впливу на текст. Втім, після другого тому роблю висновок, що для себе вбачаю і деякі суттєві вади у тому, як будує розповідь сама Ірина Вільде. Фінал читатиму, бо за долю панночок переживаю. Дуже.
Натрапила в інтернеті (у легальному доступі) на цікаве видання, яким спішу поділитися 🫶🏻Цей збірник статей привідкриває завісу життя родини Косачів. От деякі цікаві факти, що я довідалась звідти.1. У 1927 році Олена Пчілка подала заяву про повернення її націоналізованої садиби«Зелений гай». Помешкання руйнували роками. До радянської влади письменниця попросила місцевого Івана Киряченка пофарбувати будинок, але той виконав завдання невдало. Тоді Косач попросила переробити. Під час революції цей чоловік став комісаром у міськраді Гадяча і саме за його розпорядженням у Зеленому Гаї почали вирубувати дерева, а тоді продали будинок. 2. Памʼятник Івану Котляревському будувався за громадські кошти, яких зібрали понад 11 тисяч карбованців. Усі витрати на спорудження і свято на честь були ретельно зафіксовані, а згодом опубліковані. 3. Весь текст про помешкання Косачів став новинкою. На другому і третьому фото у пості можна побачити перший будинок сімейства. 📍Залишаю посилання на таку цікаву збірку праць.
📍Прочитане, але неоголошенеОстаннім часом за своїми мірками я доволі продуктивна читачка. Розповідаю про прочитане, відгуки на яке тут не зʼявлялися.🔎 Вікторія Михайлова «Спитайте у фармацевта. Як працюють ліки?» Надто лаконічна книжка про нюанси прийому ліків, їхніх побічних дій і безліч факторів, що можуть впливати на препарат. Корисне читання, запамʼятала для себе дещицю цікавої інформації: наприклад, які таблетки можна розділяти та чим це робити, а також що за речовини можуть послаблювати/посилювати ефект від ліків. Втім, від авторки, що працює директоркою департаменту забезпечення та контролю якості на PS Pharma Group я очікувала більш складної, нішевої і спеціалізованої книжки. Моментами пані Вікторія починала писати більш складно, але потім ніби зупиняла себе і поверталась до створення видання з дуже широкою цільовою аудиторією. 🔥Олексій Чупа «Бомжі Донбасу»Колоритна історія про безхатьків, що раптово відкривають для себе альтернативну історію свого рідного краю і дізнаються, скільки всього масштабного, героїчного і відчайдушного розгорталось на їхніх землях. Текст дещо віддає юнацьким максималізмом, що автор і сам визнає у передмові. Та сюжету і вражень від нього це аж ніяк не псує. Обидві сюжетні лінії книги — безхатьки у сучасності й Донбас у давнину — відбуваються по-своєму цікаво, а вигадана історична хроніка повниться таким духом життя і небезпечних пригод, що тягнешся перевірити, чи не відбувалося то все насправді. 📝 Анонім «Жінка в Берліні»Це щоденник німкені, що була в Берліні протягом того, як союзницькі війська заходили туди. Текст холодний, відсторонений, уважний до деталей похмурого буття, що швидко наповнилось насильством для кожної німецької жінки. Вочевидь, за своїм інтелектуальним багажем наша анонімка — непересічна пані, а тому її записи поєднують хроніки моторошних буднів з філософськими роздумами. От тільки маю питання. Чому в тих обговореннях книги, на які я натрапляла, радянську армію прирівнювали до російської та використовували це як можливість вести розмову про те, що імперці не змінились. Так, не змінились. Але в Берлін заходили і тисячі солдат з України. Цей досвід треба ж якимось чином теж опрацьовувати. Або ні?🧎♀️Террі Пратчетт «Вільні малолюдці»Відьмою може стати будь-яка дівчина. Навіть якщо їй тільки девʼять і вона зростає на крейдяних землях, де зазвичай відьми дуже слабкі. Втім, усе це не біда для Тіфані Болячки — дуже впертої і відповідальної малої, що може знешкодити чудовиська пательнею. Коли станеться лихо і дорослі бідкатимуться, вона вже знатиме — треба рушати в інший світ. Світ снів, мари і казкових міражів, де за красою і штучністю пейзажів ховається морок. Пратчетт як завжди: вміє насмішити і розчулити до сліз протягом одного абзацу. Це було душевне читання, яке поселяє у серця всіх Тіфані Болячок дуже важливу думку — можна робити все, що тобі заманеться і не шукати для цього причин. Зі своїм відьомським даром можна просто робити сир на фермі, коли це робить тебе щасливою. Отаке строкате читання останнім часом, але я тільки за!
📍Я зрозуміла, чому військові плани Гітлера містили стільки прогалин. Як можна працювати, коли на полицях чекають тисячі книжок?📎 Майбутній диктатор провів усе життя з читанням. У мюнхенській квартирі мав книжкову шафу, яку він швидко наповнив дешевими детективами та працями філософів-антисемітів. 📝 Коли успіхи політичної карʼєри дозволили, то Гітлер взявся скупляти книжки. До середини 1930-х їх вже було тисячі. Кажуть, на ніч диктатор читав повністю одну книгу. Навіть у бункері він заставив приліжкову тумбочку величезними стосами книг.🔥Книги, які складають бібліотеку Гітлера, були знайдені солдатами повітряно-десантної дивізії навесні 1945 року в соляній шахті, заховані в ящики для шнапсу. Опісля їх передали до Бібліотеки Конгресу, де призначили стажера відповідальним за колекцію. Він виявився не надто кмітливим: якщо книги не містили екслібриса чи помітки Гітлера, то він відправляв їх до інших бібліотек без жодних поміток. Тому точну кількість видань і назв бібліотеки встановити неможливо 🫠
🌟 Як американка Енн Гетевей Джейн Остін зіграла?У 2004 році почалася робота над британсько-ірландським фільмом про Джейн Остін. Режисер вирішив: хоче зробити не по-голлівудськи й не задушливо. На роль взяли Енн Гетевей.Публіка поставилась спершу негативно. Та акторка була одержима творчістю Остін з підліткового віку, а тому, взялась долати страх перед роллю, який паралізував її.✍️ Для зйомок Енн працювала над акцентом, вивчала мову жестів (бо брат Остін мав особливості слуху), опанувала піаніно, танці й перечитала всі романи авторки.Процес виробництва був важким для акторки: вона шалено боялась погано зобразити ту постать, яку дуже поважає і любить. З образу вона не виходила навіть поза кадром і, як каже, «на кілька місяців перестала бути собою». Через місяць по завершенню зйомок Енн почали мучити напади паніки й жахи про те, як її вбиває привид Джейн Остін. Припинилося все тоді, коли акторка побачила фільм. І він був прекрасним.😋 Оцінити акцент (і хімію між героями) можна у цьому уривочку.
Це подарунок доньці Карін на десятиріччя від Астрід Ліндґрен — «Пеппі Довгапанчоха».Одного дня Карін попросила маму про казку. Коли Астрід запитала, про кого ж розповісти, то дівчинка відповіла: «Про Пеппі Довгапанчоху». Це було незвичайне імʼя, отже й історії мали бути надзвичайними. У березні 1944 авторка вивихнула щиколотку. Тоді жінка вирішила записати пригоди й оформити в книжечку. Перший надісланий рукопис вважали суперечливим. Другий, надісланий у інше видавництво, надрукували. У виправленому вигляді дебют Ліндґрен став моментальним успіхом і обʼєктом дебатів, які спалахують подеколи й досі. Скажімо, у самій Швеції через рік після публікації виникла дискусія про негативний вплив Пеппі на дітлахів, а у Китаї 2008 року засумнівались у правильному ставленні Пеппі до поліції.Та Пеппі Довгапанчоха стала не просто історією про бунтівну дівчинку, а гучною пропозицією Астрід кардинально змінити ставлення суспільства до дітей — сприйняти їхнє прагнення свободи й любові всерйоз. І це спрацювало.
Надґризане, покинуте, неоголошене прочитане. Розповідаю про книжки, якими ще не ділилась тут. 🤌 «Блудний метеор» Наталі Кобринської.Не зустрічала ще збірки, в якій кожне оповідання тримало рівну планку якості й цікавості. Тексти Кобринської не стали винятком: найбільше я вподобала “Виборець”, “Судильниці”, “Душа” і “Полишений”. Якщо спрощено розділити періоди творчості письменниці на Феміністичну Кобринську, Антивоєнну Кобринську й Містично-психологічну Кобринську, то найбільше я вподобала останню. Є щось у цих сюжетах особливо глибоке й пронизливе, чого мені не вистачало в інших. ❤️🔥 «Жінки їхніх чоловіків. Старі люди» Софії Андрухович. Захопливе нерозбірливе божевілля, яке достатньо химерне й зрозуміле водночас для продовження читання. Це такий поток мистецтва й енергії життя, що просто занурюєшся у цю подорож з головою. Не варто змушувати себе розбирати весь символізм і алюзії, коли це й так розкішний читацький досвід. 🐑 «Погоня за вівцею» Харукі Муракамі. Цю книжку я успішно закинула. З минулого разу читання Муракамі перестав мені подобатись абсолютно. Сюжет такий: якийсь мужчина використав вівцю у рекламі на замовлення, а інший мужчина дуже таємничо й загадково викликає його у своє розкішне дивне помешкання, бо він проти використання випадкового зображення з вівцею. О боже, як все химерно і як мені начхати на причини цього! Знаючи ставлення автора до жінок, я впевнена: там би слідувало пояснення про те, як ця тварина нагадує чоловіку його першу дружину чи щось таке. Відклала цю книгу геть і мені зовсім не соромно. 🙏 «Сад відпливає» Іди Фінк. Її “Подорож” я купила колись у поїздці до Львова в років дванадцять і прочитала, поки ми їхали додому. Сюжет не пам’ятаю, але було щось таке пронизливе, відверте й оголене в цій книзі, що я запам’ятала її назавжди. Збірка оповідань не справила такого враження й нагадувала однакові варіації на тему пережитого. Прочитала половину текстів. Якщо мені переказати зміст якогось з них, то я назву всі інші, перш ніж доберусь до правильного: все воно одноманітне й очевидне. 💋«Ідентичність» Мілана Кундери. Прочитала за вечір і знову згадала, чому так люблю цього автора. Я би сказала, що ця його річ — найменш кундерівська з усіх інших за прийомами й манерою, але від того не менш принадна. Хочете познайомити близьку людину з творчістю Кундери? Почніть з цього й тоді знайомство пройде, ймовірно, добре. 🔥«Хто ти такий» Артем Чех. Болісне й талановите читання про війну, її наслідки, дев’яності й бідність. Ностальгійне настільки, що може навіяти ностальгію навіть на тих, хто у той період навіть не жив. Прочитала за два вечори й покинула нечитуна, навіяного мені книжкою, що була до Чеха. А що з останнього прочитаного у вас?
🔥 Міранда з серіалу «Секс і місто» дуже любила шоколадні десерти, китайську їжу й історичні біографії. Прекрасно розумію останній пункт просто зараз, коли пишу відгук на біографію «Черчилль» Себастіана Гаффнера, прочитану буквально за вечір. 😊 Я вам словами не передам (взагалі-то зроблю це далі), яким розумовим задоволенням наповнює цей текст про премʼєр-міністра Великобританії, що змінив світову історію. 🤌 Себастіан Гаффнер лаконічно й талановито розповідає біографію однієї з найпотужніших політичних фігур, карʼєра якої здається мала закінчитись ще в 1930 — та зоряний час Черчилля прийшов тоді, коли люди зазвичай вже залягають на дно й доживають роки старості в спокої. 🙌 Це, вочевидь, зовсім не науковий текст: навіть навпаки, автор перетворює біографію Черчилля на дещо гостросюжетний фільм, не відступаючись, втім, від історичної достовірності. Це публіцистична книжка, але написана так, що за подіями стежиш ніби за сюжетом кінострічки. 🔥 Не цураючись метафор і сміливих припущень, Гаффнер змушує пройнятися змістом і сутність кожної важливої події/ життєвого періоду Черчилля. 👀 Скажімо, журналіст міг написати «премʼєр-міністр вів напружене листування з Рузвельтом у 1940 році». Так, тепер ми знаємо факт, але не більше. Одним прикметником і нейтральним тоном не донести причин напруги Черчилля в той період. Натомість Гаффнер пише так: «Його завдання було складним, власне, неможливим. З одного боку, він мусив переконати Рузвельта, що Англія в жодному разі не втрачена. З іншого боку, він, знову ж таки, мусив переконати його, що допомога потрібна терміново, бо Англія не повинна зазнати краху. З одного боку, він мусив заспокоїти Рузвельта щодо того, що Британська імперія ніколи не піде на капітуляцію, навіть якщо цей острів буде втрачено; а з іншого боку, він мав не надто присипляти його запевненням»🙏 І це перетворює теоретично нудну біографію з назв посад (а їх у Черчилля було багато) на захопливу мандрівку життям легендарного премʼєр-міністра, який кілька разів поставав зі стану політичного небіжчика до важливої фігури знову. 🙄 Без промахів у Гаффнера не обійшлося. Наприклад, на 72-ій сторінці він називає Черчилля фашистом за те, що той не схвалив більшовицької революції росії. На 112-ій сторінці стверджував: Черчилль поставив на карту життя Англії з честолюбства. Втім, таких зауважень я маю мало, а наявні не змогли перевершити мого захоплення стилем Гаффнера.❤️🔥 Раджу книжку безмежно, бо це 150 сторінок концентрованих особисто-політичних пригод Черчилля, які значно цікавіші, ніж хтось міг подумати.
TGLIST.COM.UA
