Telegram statistics channel - @lovingbooksandart

Натрапила в інтернеті (у легальному доступі) на цікаве видання, яким спішу поділитися 🫶🏻Цей збірник статей привідкриває завісу життя родини Косачів. От деякі цікаві факти, що я довідалась звідти.1. У 1927 році Олена Пчілка подала заяву про повернення її націоналізованої садиби«Зелений гай». Помешкання руйнували роками. До радянської влади письменниця попросила місцевого Івана Киряченка пофарбувати будинок, але той виконав завдання невдало. Тоді Косач попросила переробити. Під час революції цей чоловік став комісаром у міськраді Гадяча і саме за його розпорядженням у Зеленому Гаї почали вирубувати дерева, а тоді продали будинок. 2. Памʼятник Івану Котляревському будувався за громадські кошти, яких зібрали понад 11 тисяч карбованців. Усі витрати на спорудження і свято на честь були ретельно зафіксовані, а згодом опубліковані. 3. Весь текст про помешкання Косачів став новинкою. На другому і третьому фото у пості можна побачити перший будинок сімейства. 📍Залишаю посилання на таку цікаву збірку праць.

📍Прочитане, але неоголошенеОстаннім часом за своїми мірками я доволі продуктивна читачка. Розповідаю про прочитане, відгуки на яке тут не зʼявлялися.🔎 Вікторія Михайлова «Спитайте у фармацевта. Як працюють ліки?» Надто лаконічна книжка про нюанси прийому ліків, їхніх побічних дій і безліч факторів, що можуть впливати на препарат. Корисне читання, запамʼятала для себе дещицю цікавої інформації: наприклад, які таблетки можна розділяти та чим це робити, а також що за речовини можуть послаблювати/посилювати ефект від ліків. Втім, від авторки, що працює директоркою департаменту забезпечення та контролю якості на PS Pharma Group я очікувала більш складної, нішевої і спеціалізованої книжки. Моментами пані Вікторія починала писати більш складно, але потім ніби зупиняла себе і поверталась до створення видання з дуже широкою цільовою аудиторією. 🔥Олексій Чупа «Бомжі Донбасу»Колоритна історія про безхатьків, що раптово відкривають для себе альтернативну історію свого рідного краю і дізнаються, скільки всього масштабного, героїчного і відчайдушного розгорталось на їхніх землях. Текст дещо віддає юнацьким максималізмом, що автор і сам визнає у передмові. Та сюжету і вражень від нього це аж ніяк не псує. Обидві сюжетні лінії книги — безхатьки у сучасності й Донбас у давнину — відбуваються по-своєму цікаво, а вигадана історична хроніка повниться таким духом життя і небезпечних пригод, що тягнешся перевірити, чи не відбувалося то все насправді. 📝 Анонім «Жінка в Берліні»Це щоденник німкені, що була в Берліні протягом того, як союзницькі війська заходили туди. Текст холодний, відсторонений, уважний до деталей похмурого буття, що швидко наповнилось насильством для кожної німецької жінки. Вочевидь, за своїм інтелектуальним багажем наша анонімка — непересічна пані, а тому її записи поєднують хроніки моторошних буднів з філософськими роздумами. От тільки маю питання. Чому в тих обговореннях книги, на які я натрапляла, радянську армію прирівнювали до російської та використовували це як можливість вести розмову про те, що імперці не змінились. Так, не змінились. Але в Берлін заходили і тисячі солдат з України. Цей досвід треба ж якимось чином теж опрацьовувати. Або ні?🧎‍♀️Террі Пратчетт «Вільні малолюдці»Відьмою може стати будь-яка дівчина. Навіть якщо їй тільки девʼять і вона зростає на крейдяних землях, де зазвичай відьми дуже слабкі. Втім, усе це не біда для Тіфані Болячки — дуже впертої і відповідальної малої, що може знешкодити чудовиська пательнею. Коли станеться лихо і дорослі бідкатимуться, вона вже знатиме — треба рушати в інший світ. Світ снів, мари і казкових міражів, де за красою і штучністю пейзажів ховається морок. Пратчетт як завжди: вміє насмішити і розчулити до сліз протягом одного абзацу. Це було душевне читання, яке поселяє у серця всіх Тіфані Болячок дуже важливу думку — можна робити все, що тобі заманеться і не шукати для цього причин. Зі своїм відьомським даром можна просто робити сир на фермі, коли це робить тебе щасливою. Отаке строкате читання останнім часом, але я тільки за!

📍Я зрозуміла, чому військові плани Гітлера містили стільки прогалин. Як можна працювати, коли на полицях чекають тисячі книжок?📎 Майбутній диктатор провів усе життя з читанням. У мюнхенській квартирі мав книжкову шафу, яку він швидко наповнив дешевими детективами та працями філософів-антисемітів. 📝 Коли успіхи політичної карʼєри дозволили, то Гітлер взявся скупляти книжки. До середини 1930-х їх вже було тисячі. Кажуть, на ніч диктатор читав повністю одну книгу. Навіть у бункері він заставив приліжкову тумбочку величезними стосами книг.🔥Книги, які складають бібліотеку Гітлера, були знайдені солдатами повітряно-десантної дивізії навесні 1945 року в соляній шахті, заховані в ящики для шнапсу. Опісля їх передали до Бібліотеки Конгресу, де призначили стажера відповідальним за колекцію. Він виявився не надто кмітливим: якщо книги не містили екслібриса чи помітки Гітлера, то він відправляв їх до інших бібліотек без жодних поміток. Тому точну кількість видань і назв бібліотеки встановити неможливо 🫠

🌟 Як американка Енн Гетевей Джейн Остін зіграла?У 2004 році почалася робота над британсько-ірландським фільмом про Джейн Остін. Режисер вирішив: хоче зробити не по-голлівудськи й не задушливо. На роль взяли Енн Гетевей.Публіка поставилась спершу негативно. Та акторка була одержима творчістю Остін з підліткового віку, а тому, взялась долати страх перед роллю, який паралізував її.✍️ Для зйомок Енн працювала над акцентом, вивчала мову жестів (бо брат Остін мав особливості слуху), опанувала піаніно, танці й перечитала всі романи авторки.Процес виробництва був важким для акторки: вона шалено боялась погано зобразити ту постать, яку дуже поважає і любить. З образу вона не виходила навіть поза кадром і, як каже, «на кілька місяців перестала бути собою». Через місяць по завершенню зйомок Енн почали мучити напади паніки й жахи про те, як її вбиває привид Джейн Остін. Припинилося все тоді, коли акторка побачила фільм. І він був прекрасним.😋 Оцінити акцент (і хімію між героями) можна у цьому уривочку.

Це подарунок доньці Карін на десятиріччя від Астрід Ліндґрен — «Пеппі Довгапанчоха».Одного дня Карін попросила маму про казку. Коли Астрід запитала, про кого ж розповісти, то дівчинка відповіла: «Про Пеппі Довгапанчоху». Це було незвичайне імʼя, отже й історії мали бути надзвичайними. У березні 1944 авторка вивихнула щиколотку. Тоді жінка вирішила записати пригоди й оформити в книжечку. Перший надісланий рукопис вважали суперечливим. Другий, надісланий у інше видавництво, надрукували. У виправленому вигляді дебют Ліндґрен став моментальним успіхом і обʼєктом дебатів, які спалахують подеколи й досі. Скажімо, у самій Швеції через рік після публікації виникла дискусія про негативний вплив Пеппі на дітлахів, а у Китаї 2008 року засумнівались у правильному ставленні Пеппі до поліції.Та Пеппі Довгапанчоха стала не просто історією про бунтівну дівчинку, а гучною пропозицією Астрід кардинально змінити ставлення суспільства до дітей — сприйняти їхнє прагнення свободи й любові всерйоз. І це спрацювало.

Надґризане, покинуте, неоголошене прочитане. Розповідаю про книжки, якими ще не ділилась тут. 🤌 «Блудний метеор» Наталі Кобринської.Не зустрічала ще збірки, в якій кожне оповідання тримало рівну планку якості й цікавості. Тексти Кобринської не стали винятком: найбільше я вподобала “Виборець”, “Судильниці”, “Душа” і “Полишений”. Якщо спрощено розділити періоди творчості письменниці на Феміністичну Кобринську, Антивоєнну Кобринську й Містично-психологічну Кобринську, то найбільше я вподобала останню. Є щось у цих сюжетах особливо глибоке й пронизливе, чого мені не вистачало в інших. ❤️‍🔥 «Жінки їхніх чоловіків. Старі люди» Софії Андрухович. Захопливе нерозбірливе божевілля, яке достатньо химерне й зрозуміле водночас для продовження читання. Це такий поток мистецтва й енергії життя, що просто занурюєшся у цю подорож з головою. Не варто змушувати себе розбирати весь символізм і алюзії, коли це й так розкішний читацький досвід. 🐑 «Погоня за вівцею» Харукі Муракамі. Цю книжку я успішно закинула. З минулого разу читання Муракамі перестав мені подобатись абсолютно. Сюжет такий: якийсь мужчина використав вівцю у рекламі на замовлення, а інший мужчина дуже таємничо й загадково викликає його у своє розкішне дивне помешкання, бо він проти використання випадкового зображення з вівцею. О боже, як все химерно і як мені начхати на причини цього! Знаючи ставлення автора до жінок, я впевнена: там би слідувало пояснення про те, як ця тварина нагадує чоловіку його першу дружину чи щось таке. Відклала цю книгу геть і мені зовсім не соромно. 🙏 «Сад відпливає» Іди Фінк. Її “Подорож” я купила колись у поїздці до Львова в років дванадцять і прочитала, поки ми їхали додому. Сюжет не пам’ятаю, але було щось таке пронизливе, відверте й оголене в цій книзі, що я запам’ятала її назавжди. Збірка оповідань не справила такого враження й нагадувала однакові варіації на тему пережитого. Прочитала половину текстів. Якщо мені переказати зміст якогось з них, то я назву всі інші, перш ніж доберусь до правильного: все воно одноманітне й очевидне. 💋«Ідентичність» Мілана Кундери. Прочитала за вечір і знову згадала, чому так люблю цього автора. Я би сказала, що ця його річ — найменш кундерівська з усіх інших за прийомами й манерою, але від того не менш принадна. Хочете познайомити близьку людину з творчістю Кундери? Почніть з цього й тоді знайомство пройде, ймовірно, добре. 🔥«Хто ти такий» Артем Чех. Болісне й талановите читання про війну, її наслідки, дев’яності й бідність. Ностальгійне настільки, що може навіяти ностальгію навіть на тих, хто у той період навіть не жив. Прочитала за два вечори й покинула нечитуна, навіяного мені книжкою, що була до Чеха. А що з останнього прочитаного у вас?

🔥 Міранда з серіалу «Секс і місто» дуже любила шоколадні десерти, китайську їжу й історичні біографії. Прекрасно розумію останній пункт просто зараз, коли пишу відгук на біографію «Черчилль» Себастіана Гаффнера, прочитану буквально за вечір. 😊 Я вам словами не передам (взагалі-то зроблю це далі), яким розумовим задоволенням наповнює цей текст про премʼєр-міністра Великобританії, що змінив світову історію. 🤌 Себастіан Гаффнер лаконічно й талановито розповідає біографію однієї з найпотужніших політичних фігур, карʼєра якої здається мала закінчитись ще в 1930 — та зоряний час Черчилля прийшов тоді, коли люди зазвичай вже залягають на дно й доживають роки старості в спокої. 🙌 Це, вочевидь, зовсім не науковий текст: навіть навпаки, автор перетворює біографію Черчилля на дещо гостросюжетний фільм, не відступаючись, втім, від історичної достовірності. Це публіцистична книжка, але написана так, що за подіями стежиш ніби за сюжетом кінострічки. 🔥 Не цураючись метафор і сміливих припущень, Гаффнер змушує пройнятися змістом і сутність кожної важливої події/ життєвого періоду Черчилля. 👀 Скажімо, журналіст міг написати «премʼєр-міністр вів напружене листування з Рузвельтом у 1940 році». Так, тепер ми знаємо факт, але не більше. Одним прикметником і нейтральним тоном не донести причин напруги Черчилля в той період. Натомість Гаффнер пише так: «Його завдання було складним, власне, неможливим. З одного боку, він мусив переконати Рузвельта, що Англія в жодному разі не втрачена. З іншого боку, він, знову ж таки, мусив переконати його, що допомога потрібна терміново, бо Англія не повинна зазнати краху. З одного боку, він мусив заспокоїти Рузвельта щодо того, що Британська імперія ніколи не піде на капітуляцію, навіть якщо цей острів буде втрачено; а з іншого боку, він мав не надто присипляти його запевненням»🙏 І це перетворює теоретично нудну біографію з назв посад (а їх у Черчилля було багато) на захопливу мандрівку життям легендарного премʼєр-міністра, який кілька разів поставав зі стану політичного небіжчика до важливої фігури знову. 🙄 Без промахів у Гаффнера не обійшлося. Наприклад, на 72-ій сторінці він називає Черчилля фашистом за те, що той не схвалив більшовицької революції росії. На 112-ій сторінці стверджував: Черчилль поставив на карту життя Англії з честолюбства. Втім, таких зауважень я маю мало, а наявні не змогли перевершити мого захоплення стилем Гаффнера.❤️‍🔥 Раджу книжку безмежно, бо це 150 сторінок концентрованих особисто-політичних пригод Черчилля, які значно цікавіші, ніж хтось міг подумати.

💋Якщо вас раптом теж наздогнала фаза захоплення Чарльзом Діккенсом, то я прийшла ще з однією (і останньою) цікавинкою.🔥Є музей Діккенса. Всі експонати відцифровані й розміщені у вільному доступі. Там цілих 173 екземпляри. Показую те, що припало мені до душі й даю посилання вам для самостійного розглядання! 😈1 — дзеркало Чарльза Діккенса. Їх письменник дуже любив і мав не менше пʼяти у письмовій кімнаті літнього будинку в шале. Використовував його, щоб тренувати міміку під час розробки персонажів романів👀 2 — театральний пропуск до Театру Її Величності, яким користувався Діккенс, коли був редактором своєї газети The Daily News.3 — це Діккенс у костюмі чарівника, з казанка якого піднімаються герої. Створив зображення художник Джоні Клейтон Кларк.4 — гарний керамічний глечик, привезений Діккенсом з французького курортного містечка. Я б хотіла мати такий (тому і винесла це фото в пост хехе)5 — письмовий стіл і крісло для курця. Виглядає елегантно.🔥Тепер ваша черга роздивлятись — гайда всі СЮДИ!

2/2 Старе подружжя Акселя й Беатріс живе в напівміфічній Англії раннього Середньовіччя: правління короля Артура скінчилось, між бритами й саксами панує мир. Цей край накрила «імла» — так люди називають втрату своїх спогадів. Одного ранку Аксель і Беатріс рушають у подорож, аби провідати свого сина. Вони вже й не знають, як він виглядає, коли й чому від них пішов. Та треба йти. Мандрівка відкриє подружжю й читачам таємницю імли, міфічну історію, химерних героїв і мальовничо моторошні місця. Куди ж, звісно, без нових знайомств у такій пригоді!Важкі дні були, коли взялась за цю книжку. Тому вирішила читати її як просту казку, стилізовану під оповідь старого мудреця. Книжка добре читалась і з таким настроєм: текст затишний, життєдайний, сповнений якогось чистосердечного тепла. Коли ви не впевнені, що хочете взятись за історію «серйозно», то не хвилюйтесь: Кадзуо Ішіґуро створив сюжет, який стане по-справжньому особливим читацьким досвідом у будь-який період життя. Згодом роздуми про травму, горе й забуття, як спосіб зцілення почали мені відкриватись. Чи ж розвіяти «імлу» — справді хороша ідея у масштабі цілих народів? Зараз таке питання нас може злити, та Ішіґуро взагалі не навʼязує і не називає відповідей, усією історією спонукаючи до рефлексії самим. Окреме мистецтво цієї книги — фінал. Здавалось би, подія, що відбулась, чітка й ясна. Та як її інтерпретувати? Кожен прочитаний мною згодом огляд пропонував різний варіант розуміння завершення. Й мого серед них не було. Кадзуо Ішіґуро написав історію, яка не покидатиме ваших думок. Бо вона чесна, талановита й суперечлива. Це книжка, що нагадуватиме про себе й потребуватиме перепрочитання: з кожним прожитим роком і отриманими досвідом, знанням вона проявлятиме себе по-новому.

👀 Одна з небагатьох речей, за які я вдячна університету — це вибіркова дисципліна «Сценарна майстерність». Своє майбутнє з написанням сценаріїв я пов’язувати не планую, але виконання домашніх стало дуже часомістким і цікавим досвідом. Вирішила розповісти вам дещо цікаве про те, що запам’яталось зі створення історій, сценаріїв і героїв. 1. Для документальних фільмів пишуть сценарій тоді, коли відзнято вже весь матеріал. 👀 Спочатку оформлюється сценарна заявка на документальний фільм, потім документальний синопсис – про що історія, хто головний герой, чого він хоче й чому ця історія важлива для майбутнього глядача. Далі – документальний тритмент з деталізацією сцен, структурою і героїв. Остаточно ж сценарій пишеться після закінчення зйомок. Для мене це стало неочікуваним фактом, бо я трохи не зрозуміла механізм, як це працює. Є проміжний план, є проміжний сценарій зйомки, але це не остаточний сценарій, а річ, від якої можна й треба відхилятись. 2. У кінематографічному діалозі кожна фраза має якесь значення. Він завжди має ціль. Немає і не може бути в кіно таких розмов-філлерів про погоду, графіки вимкнення світла чи нові плітки. 😊Діалог у кіно має рухати дію або ж розповідати щось для розкриття герою. Втім, з екрану про всі ці речі за лаштунками глядач має не здогадуватися. 3. Кожен герой має отримати від сценариста таке пропрацювання – психологічне й стилістичне – щоб персонажа впізнавали з репліки, навіть текстом. З початківцем може трапитися, що герої говорять просто його словами й мають лише його мовний портрет. 4. Мені сподобалось завдання, в якому треба було аналізувати конвекції – певні особливості, які визначають жанр. Потрібно було обрати два фільми одного жанру різних років і визначити спільні, відмінні конвекції. Я обрала романтичні комедії. До речі, викладачка сказала, що цей жанр зараз переживає кризу. 🙉 Аналізувала «Красуня» (1990) і «Люблю тебе ненавидіти» (2023). З цікавого спільного виділила, наприклад, страх у чоловіка, який він потім змушений долати, що символізує закоханість. 5. З героєм має щось відбуватися: він мусить проходити певну трансформацію. 👀 Оце, до речі, не стається з Хвильовим у фільмі про будинок «Слово»: з самого початку письменник абсолютно все розуміє. Який шлях він тоді долає? 6. Деколи, у творчому пориві губиться трошечки логіки 🥲І в цьому вам допоможе сторонній погляд. 7. Ви маєте створити біблію героїв: документ, що міститиме про ваших героїв максимальну кількість інформації. 😜Але! При написанні сценарію ви можете зрозуміти, що не все вигадане вами дозволяє змусити конфлікт працювати, тому сценарій може дещо не відповідати біблії героїв – і це абсолютно нормально. 8. І трохи абстракції. Не бійтесь братись за якесь завдання вперше, адже майстри своєї справи також колись починали з нуля. Дивившись на деякі домашні, я була впевнена, що це варто просто закинути, але все таки, наважившись, зробила! :)