Telegram statistics channel - @lovingbooksandart

Як я тримаю свій дах місці? Дні видаються складні: опалення нечасто радує своєю присутністю, як і світло. Тому різними способами розважаю себе й відволікаю. От що роблю. Обовʼязково пишіть у коментарях, як рятуєтесь під час відключень. 1. Доглядаю за своїми тваринками, проводжу з ними час і роблю їхні умови краще. Споглядаю за хомʼяком і щуром, додаю у їхній раціон новенькі продукти (зі списку дозволеного) та обігріваю їхні клітки. 2. Годую пташок. У своїй годівниці кожного дня оновлюю і корм і підсипаю в порожні годівниці.3. Опановую судоку. Паперове. Так цікавіше. 4. Розмальовую картини по номерам. В «Аврорі» є прикольні й бюджетні, 200 гривень — і полотно вже ваше. 5. Вчусь вʼязати і вʼяжу. Механічна праця руками відволікає.6. Закинула читання. І мені несоромно (майже). Зовсім не маю на це сил. 7. Допомагаю тваринкам. Стежу за однією дівчиною, яка самотужки рятує і прилаштовує котів. Щотижня виділяю грошей на донати їй і періодично пакую невеликі посилки з їжею і ліками. На душі стає краще, бо бачиш, як твої ресурси покращують чиєсь становище й стають корисними. 8. Налаштовую себе на те, що всі ці проблеми з водою, опаленням і світлом триватимуть довго й не очікую швидкого покращення. Таке неприємне усвідомлення дивним чином знімає тягар очікування дива з плечей. 9. Не даю собі заглиблюватися в думки. Я з людей тривожних і своїми ж самокопаннями можу загнати себе в прірву. З вересня 2025 року я на антидепресантах і з діагностованим тривожно-депресивним розладом (сучасна класика жанру). З медикаментозним лікуванням легше переношу поточні події, але мінус у тому, що якщо раптом знову злечу в прірву вже на антидепресантах, то не дуже знаю, як вибратися з неї назад. Відтак сповна усвідомлюючи нищівну силу власних думок, я не даю їй розганятися. Міркуватиму про життя-буття, коли буде світло й опалення більше, ніж кілька годин на добу. Поки ставлю на паузу.10. Звісно ж, доначу на ЗСУ, але це вже базова стабільна річ, тому залишила наостанок. Такий рятівний список. Пишіть у коментарях, як ви зараз.

Хто ж знав, що на сайті Електронного архіву українського визвольного руху можна знайти документи агентурного стеження за Кундерою.Кадри перед вами, а от з машинописного цікавим є запис співбесіди агентів з Кундерою перед поїздкою до Франції. Письменник ділиться планами: він готується до посади викладача у європейській столиці й просить документи про виїзд. В обмін на втечу митець обіцяє не робити за кордоном нічого, що шкодило б республіці. У розмові справи було залагоджено, однак дружина Кундери також мала зобовʼязатися поводитися так, як громадянка ЧССР у Франції.Після виїзду статус стосунків Кундери і його рідної країни змінився на «все складно». Падіння соціалістичного режиму не зруйнувало стіни: письменник чи то ображався на Чехію, чи то не бажав приїжджати через своє темне минуле і донос на західного агента у 21 рік, як подейкують деякі.Крім того, як розповідає Леонід Кононович — перекладач текстів Кундери українською — чіткою вимогою письменника було перекладати романи виключно з французької.

🏝 Коли життя стає дещо буремним і сумним, я йду шукати історії про буття Туве Янссон на острові. 👁️ Серед біографії цієї письменниці завжди знаходиться сюжет, який спонукає полюбити все навколо знову або ж розглянути варіант усамітнення з коханою людиною на клаптику землі й скель серед острова. Так от, запрошую насолодитися однією з оповідок. 🐿Якось один із племінників Туве знайшов білочку, яка розгубилася і потрапила в молочний бідон. Хлопчик взяв її з собою до письменниці, коли збирався на острів. 🥹Мисткиня провела ціле літо без людей поблизу, малюючи і пишучи у товаристві білки. Янссон завела хорошу дружбу зі спритною тваринкою. Білочка обожнювала лежати на шиї Туве. Художниця помітила улюблене місце лежання подружки й зробила із паперових серветок гніздо для білочки у своїх ключицях. 🕔Білочка мала свій розпорядок. 🧡 Рівно о четвертій годині ранку вона дряпалась у вікно будинку та заходила здійснити свою звичну гру. Суть ритуалу була в тому, щоб лазити згори донизу по Туве, ніби по дереву. Втомлена і сонна, письменниця підводилася з ліжка щоранку. Вдягала товстий ісландський светр, відчиняла двері і розставляла руки перед білочкою. 👁️Та одного осіннього ранку білочка не розбудила Туве о четвертій. Янссон кинула всі справи, наділа той ісландський светр, до якого звикла її пухнаста подруга і вирушила на всі острови навколо, насвистуючи і кличучи тваринку. Зрештою пошуки завершились невдачею, а письменниця дуже сумувала за білочкою. 🥸 Наступного року добровільна пожежна команда з Борго — міста на материку неподалік — влаштувала вилазку на один острів поруч. Після подорожі в місцевій газеті написали, що о четвертій годині ранку білка пробралася в намет і лазила по всіх сонних пожежних. Прочитавши, Туве обурено подумала: «І жоден з них не додумався встати і стати деревом для білки».

📍 У книжці «Те, що видно звідси» Маріани Лекі є щось незбагненно прекрасне — історія повертає смак до життя. Хоча цей текст змусить пролити не одну сльозу, та він серйозно так роздупляє і наполягає подивитися страхам в обличчя, зазирнувши в безодню реальності. Люди будуть помирати. Серця розбиватися. Надії губитися у буденності. Слова залишатися несказаними. Та є дещиця щемливо чудового у бутті. 📝 Пошукала цікавого по інтерв’ю про Маріану Лекі і цей роман. Розповідаю. 🛤️ Письменниця зростала в оточенні природи й повертається до неї з плином дорослішання. Час плине по-іншому в затишку природи для Лекі: там авторка відчуває кращий зв’язок із собою, адже забуває про себе. Особливо приємним для неї є спілкування з тваринами. Ці створіння не розуміють людської мови, а в текстах Лекі повсякчас слугують метафорою для більш витонченої розмови про складне. 📸 «Те, що видно звідси» — взагалі річ неавтобіографічна. Втім, текст змінив дещо у житті авторки. Коли Маріана Лекі прибуває до місця, де відбуваються події, то відчуває себе немов у власній майстерні. 🫂 Авторка прагнула дослідити, що відбувається, коли тебе все життя оточують одні й ті ж люди — люди, яких ти не обираєш, але з часом, можливо, пізнаєш краще за себе. Найбільше з ансамблю героїв у романі письменниці подобається оптик. Він випромінює надзвичайне тепло. Попри свою невпевненість, цей старий мужній у тому, що дійсно важливе. 👁️ Маріана Лекі проводить письменницькі майстер-класи для в’язнів. Люди часто питають її, чому можна навчити цих людей. Та авторка відкрита до нового досвіду і натомість засвоює уроки від в’язнів, які просто беруть чистий аркуш і починають писати, не чекаючи потрібного моменту. ☺️Маріана Лекі — одвічна й велика шанувальниця окапі. Завжди знала — ця химерна тварина має з’явитися у її книжці. Чому ж саме у «Те, що видно звідси»? Бо окапі немає нічого спільного з місциною, описаною в романі! Так все і склалося. Живою письменниця почувається тоді, коли усвідомлює себе в моменті. І це може бути навіть абсолютно неприємний епізод буття. 📝Маріана Лекі, за власним зізнанням — людина дивакувата. Відчуваю себе так само постійно, а тому хапаюсь за радість читання книжок від чудернацьких особистостей. Сподіваюсь на тексти авторки (вона на фото) українською ще! 

📍«Пісня відкритого шляху» Артема Чеха — книжка надзвичайна. До початку читання, через поголос навколо роману він видається дещо специфічним, нудним і неочевидним текстом. ⏳Та з першої сторінки усвідомлюєш, наскільки нашій літературі не вистачає осмислення значущих історичних подій з перспективи українського бекграунду. 🛤️ У центрі сюжету — Гнат Ружковський, який, прагнучи вирватись з кріпацтва, рушає на Кримську війну. Та життя і незбагненні помисли цього чолов’яги ведуть його стежками аж до Штатів, що захлинаються у вирі громадянського протистояння Півночі й Півдня. 🤌Для своєї оповіді Чех відшукує настільки переконливий голос, що видається, ніби й дійсно сам Гнат Ружковський говорить про свою бурхливу подорож, у якій нові мандрівні компаньйони гинуть так само швидко, як з’являються на шляху. 👀 Гнат — мужчина дещо гемінґвеєвського типажу, однак органічний і справжній у своєму суворому образі героя, що не знав любові та її ніжності. Кожне слово звучить правдивим з вуст цього вигаданого чолов’яги. Певно, головна принадність роману у тому, скільки інтертекстуальності й багатошаровості приховано за кожним невимушеним і непідробним словом Ружковського. Ось деякі цікавинки про книжку, які я знайшла на просторах інтернету. • Назва книги спершу написана англійською, а вже потім українською, адже Гнат Ружковський спершу навчився писати англійською. • У романі Чех трохи зачепив тему кріпацтва, однак насамперед прагнув зосередитися на рабстві в Америці. Задум почався з діалогу чорношкірого Сема й головного героя Гната, де перший каже: «Обожнюю твої розповіді про білих рабів». • Початково Чех хотів створити цілу містифікацію для Гната — зі сторінкою у Вікіпедії, біографіями на різних сайтах і всіма необхідними атрибутами. Та письменнику стало лінь цим займатись — надто багатьох зусиль вимагала річ подібного масштабу. • Чех — фанат американської історії. Однак письменник розумів, що його знань недостатньо для рівня точності, якого Чех хотів досягнути. А це — просто надзвичайна деталізованість, що має вражати навіть місцевих (і привидів Громадянської війни з того округу). • Чех не допустив жодного факапу в історичному фактажі. Та про одноруку Хайке в кінці написав вийшла зі «склянкою в руках». 🥹Згодом читач без руки надіслав Чеху своє фото і написав: «Не переймайтеся, я досі кажу в руках». • Спершу герої були доволі антивоєнними. Та новий досвід повномасштабного вторгнення спонукав Чеха змінити роман. • Задум роману зародився надзвичайно цікавим чином. У травні 2021 року Чех виступав на фестивалі у Вінниці, де отримав питання про те, чи працює над наступною книжкою. ❓Його відповідь була такою: «Так, це буде історія про українця в роз’ятреній війною Америці». Крокуючи до вокзалу, письменник міркував, навіщо сказав таке, адже то була неправда. Повернувшись до Києва, Чех написав перші сторінки «Пісні відкритого шляху». • Подеколи на один абзац тексту йшло кілька днів. Невичерпним джерелом інформації була бібліотека Конгресу, а також американські краєзнавці, які дивувались українську автору, що пише про їхню війну. 📍Наостанок додам. Викиньте з думок усе, що чули про «затягнутість» цього роману. «Пісня відкритого шляху» була для мене книгою надзвичайно динамічною і нескінченною пригодою, де для жодного героя немає гарантії залишитися живим. Беріться за читання роману. Це той текст, що вже точно заслужив своє місце у каноні сучасної української літератури. 

📍 Коли шукаєш джерела про нішеву тему в українському мистецтві, то неодмінно перетворюєшся на справжнього слідопита. Зазвичай книжку, вказану в усіх трьох статтях щодо певного специфічного явища, можливо знайти тільки із секретним закляттям. 👁️Так от. На сайті Національного музею-заповіднику українського гончарства є розділ «Бібліотека». Тут повно антикварних видань, доступних для безкоштовного перегляду онлайн. Розповім, які зацікавили мене. 🐴 «Експериментальна майстерня. Творчий осередок: до 100-річчя Ніни Федорової». Тут милі й цікаві роботи учениць і учеників майстерні. Серед них читачі відшукають Оксану Грудзинську (авторку панно на станції метро «Хрещатик»), Федора Олексієнка (і його прикольних мавпочок), Якова Падалки та Галини Севрук (однієї з головних мисткинь доби шістдесятництва). У кінці видання — фотографії з робочого процесу. 👁️«Доля гончаря» Якова Падалки. Це дуууууже прикольне видання, яке поєднує мемуари і посібник з гончарства. Митець розповідає про своє дитинство у селі, всілякі бувальщини про ремесло і часи війни. За цим слідує детальна й душевна оповідь про різні аспекти гончарства й те, як його опанувати. У виданні повно фотографій: від кадрів виробів до інвентаря з видобутку глини, місць зберігання глини та прийомів роботи на гончарному крузі. 🌞 «Опішнянська кераміка». Ознайомче видання про… опішнянську кераміку. Екскурс у минуле + фото виробів. 🫖 «Косівська кераміка». Дослідження кераміки цього регіону ще з часів кінця вісімнадцятого століття. Науковець повідає, як трансформувались вироби, як змінювались знахідки та що за вироби були у тодішній моді. Текст супроводжується численними унікальними кадрами артефактів: від поставника, мисок до підсвічників і печі. 🇺🇦«Етнографія українського гончарства» Пошивайла Олеся. Це повне занурення у всесвіт гончарів, бо у них, виявляється, є свої свята та особливі уявлення. Крім того, гончарний посуд посідає велике місце у родинній, календарній обрядовості, народній медицині, ворожінні та безлічі інших сфер. Думаю, у часопростору Гаррі Поттера менше таємниць, ніж у товариства гончарів. 🕯«Українське народне мистецтво: кераміка і скло». Вступ з історією по регіонах + безліч всього для розглядання з давніх давен. Горщики, плитки, карнизи, тарілочки (ооох, це моя любов!), іграшки, свищики, куманці і ще безліч цікавого. Десятки сторінок для розглядання рукотворної різноманітної краси. Можливо, мій фаворит після експериментальних виробів майстерні Федорової. Закликаю вас звернути увагу на це джерело. Як не для уважного читання, то розглядання. Довго дивилась на різні вироби, поки писала пост. Це додає певного умиротворення. 🦁А на фото — левчик з сайту. Гарнюній левчик, там ще багато таких чудових звірят. Ходіть дивіться.

🌸 Ох і рік. Головне моє усвідомлення за 2025 — не завжди ми можемо врятувати себе самі. Якщо ви надто довго у непроглядній темряві, зверніться будь ласка до спеціаліста. Поговоріть з близькими. Попросіть їх надати вам поштовх і провести за руку крізь складний час. Обіймаю всіх! 📍Залишаю різні списки книжок. А ви пишіть в коментарях, про яку з книжок хотіли б довідатися, чому вона потрапила у конкретну добірку. 🧡 Книжки, на які я б хотіла не витрачати час. • «Спитайте у фармацевта. Як працюють ліки?»;• «Сестри Річинські. Другий том»;• «Наставники»;• «Уроки грецької»;• «Дім на краю світу»;• «В одну річку двічі»;• «Краса на землі»;• «Вініл». ❤️‍🔥Книжки, про які я готова верещати у гучномовець, бігаючи по Хрещатику:• «Коли спалахне війна? 1938. Аналіз кризи»;• «Дискурс модернізму в українській літературі»;• «Синя борода»;• «Йосип Гірняк. Спомини»;• «Те, що видно звідси»;• «Особисті речі»;• «Гра в перевдягання»;• «Згори вниз. Говорити».🤍 Книжки, які щось сколихнули у мені:• Збірка текстів Ніни Бічуї;• «Темна Ванесса»;• «Доброго ранку, потворо»;• «Сага про Єсту Берлінґа».Ще хочу попросити вас про допомогу дівчині, що винятково власними силами рятує котиків і прилаштовує. Я допомагаю їй і сама, однак, думаю, спільнотою ми можемо більше. 🫙Ось банка. Пропоную подарувати трошки новорічного дива разом!

Шукайте всіх комах на фото!🌸 Памʼятаєте, я запитала у вас нещодавно, на яку з прочитаних книжок зробити огляд першою? Оскільки кожну з них я описала надзвичайно цікаво (💅), то з відривом в один голос перемогла порада номер шість: «Життєво необхідно підгодовувати мух!»Це головний засвоєний урок з книги «Жали. Дзижчи. Кусай. Навіщо нам комахи» від професорки й викладачки Анек Свердруп-Тіґесон. Її нонфікшн доступно й дотепно повідає, чому ж ці малі паскудники дуже важливі для функціонування всього життя нашої цивілізації. Загалом до комах я все життя ставлюсь нормально — не боюсь і не тікаю при вигляді бджоли. Та репутація цих створінь у моїх очах зіпсована однією осою, яка залетіла у моє волосся цього літа, сиділа там бозна скільки, а потім вкусила мене за руку, коли торкалась своєї зачіски. Так от. Ця книжка реально зайде всім, кого хоч трошечки дивують факти про розумних бджол і організованих мурах. Текст буквально напханий цікавими історіями про здібності й життєві цикли комах. На які питання можна знайти відповіді у книжці: 🪲Чому комахи можуть жити без голови, ще й кілька днів?🥸 Як бджоли вчителюють і чому це змінює уявлення про людину? 🗣️ Як Гітлер майже завадив відкриттю відомих танців бджол?🫦 Який набір інструментів для кохання носить з собою самець комахи? І навіщо? 👀 Хто з цих створінь рекордсмен за тривалістю статевого акту? І це тільки 50 сторінок!Переживши приголомшення різноманітною хитрістю, винахідливістю, хтивістю та жорстокістю комах, ви мусите зрозуміти найголовніший меседж книжки. ❗️Люди настільки нищівний вид, що змогли влаштувати навіть популяціям цих створінь доволі скрутні. Вдумайтеся — ці істоти плодяться просто з шаленою продуктивністю, але наші зміни їхнього середовища просто фатальні. Тому треба підгодовувати мух, радить нам авторка, а також допомагати комахам іншими способами. Адже такі крихітні створіння відіграють дуже важливу роль у механізмах нашого соціуму: від вироблення шоколадок і меду до американських дронів і ефективних знеболювальних препаратів. Раджу читати цю книгу. І допомагати комахам. Бо вони дуже допомагають нам.Посилання на книжку отут. Не реклама, просто роблю процес придбання книжки дещо легшим.

🩷 Як кожна поважна читачка, я періодично повертаюсь до біографії Сильвії Плат. Натрапила на уривки з буття письменниці в Норт-Тоутоні, де вона ще була щасливою з чоловіком і дітьми.📍Плат ретельно працювала над затишком маєтку. У її письменницькому кабінеті знайшлося місце для швейної машини, за якою дівчина шила яскраві блузи. Разом з котеджем подружжя отримало 75 дерев яблуні, сад з кущами ожини, бузку, нарцисів і город з картоплею. 🧚‍♂️ Поки зранку Плат писала, чоловік займався дітьми. Після обіду письменниця гралась з дітьми в саду, збирала квіти, готувала й шила. З матірʼю вона ділилась, що це «справжня радість творчого ведення домашнього господарства». 🥹 Крім того, Плат займалась бджільництвом і представляла себе як бізнес-леді, що виробляє мед.🏠Інтерʼєр кожної з дванадцяти кімнат маєтку Плат ретельно облаштовувала. Душею помешкання була вітальня з книжковими полицями, світло-зеленим лінолеумом і рожевими стінами. Над затишком письменниця працювала з особливим натхненням, відшукуючи у праці силу.

🧚‍♂️ З острівного життя Туве Янссон. 👁️ Одного разу письменниця мусила змінити острів. Він довго служив затишною глушшю для Туве. Втім, навіть у такому місці Янссон чи не переслідували журналісти з багатьох країн. Жінка взялася шукати новий острів, на якому вже мешкала б з коханою Тууліккі. Минуло кілька років — і пара знайшла надзвичайно далекий від суші клаптик землі з одним деревом — маленькою грушею. 💪Будівництво житла було непростим. Острів мав надзвичайно мало ґрунту. Тоді жінки зробили його самотужки у химерний спосіб. Взяли старі річні підбірки французького мистецького журналу, а зверху — багато водорослей. Так і з’явився ґрунт. З привезеним піском Туве і Туулікі навіть організували город, розташувавши його на найвищій точці острову. Картопля й щавель — врожай сильних панночок серед моря. 🍺Інколи траплялися подарунки від стихії: якось на берег прибило ящик з дванадцятьма пляшками контрабандної польської горілки. 🏘 Хатина, яку вони збудували, складалась з однієї великої кімнати. Вид з кожної сторони був настільки прекрасним, що жінки зробили вікна в усіх чотирьох стінах. Колодязя на острові не було. Воду Туве збирала після дощів у всілякі посудини та миски. За гарної погоди пара рушала до материка і збирала воду. 🐈‍⬛️ Крім білочки, товариством на острові була чорна киця, яку пара хотіла подарувати мамі Туулікі після смерті її собаки. Однак жінка не прийняла нового хвостатого — і так пара обзавелась кицею, що жила цілих шістнадцять з половиною років. Муркотунка тримала порядок на клаптику землі та не давала спокою птахам. 🐥Натомість Туве опікувалась крилатими. Навесні, коли ті гнідзувались, письменниця з надзвичайною обережністю рухалась островом, не заходячи на пташину територію. Коли пташки народжувались на світ, пернаті мами підходили аж до хатини і показували своїх малят(🥹) Чайки любили Туве — сідали на плечі, руки і навіть дозволяли гладити їх по пір’ю. 💌 Дні на цьому буремному клаптику землі для Туве минали у невтомній праці. Одним з обов’язків письменниця вважала намагатися відповідати на всі листи, що отримувала від читачів з усього світу. Відтак на кінець наводжу лист Янссон з острову до англійських дітлахів: Дорогі діти! Прямо зараз, коли я сиджу і пишу вам, на дворі бушує невеликий шторм. Крізь вікно я бачу, як Фінська затока накочується на мене потужними хвилями, і піна від прибою іноді заливає шибки. Осінь виє в димаря, і останні п'ять днів не пропливло жодного рибальського човна. Коли я переходжу острів у присмерку, щоб надійно прив’язати човен у затишному місці, неважко уявити, що тут водяться тролі, мумі-тролі та інші тролі, маленькі створіння та потаємні істоти без імен, яких — можливо — можна побачити зненацька пізньої осені.Мені було дуже весело, коли я писала про своїх тролів, і найбільше я розповідала про них тут, на острові. Можливо, тому, що вони стають реальнішими, коли ти самотній і навколо тиша.Одного дня я знайшла послання внизу на піщаному пляжі. Хтось склав із каміння та мушель таємне письмо, і я не можу думати інакше, як що це троль хотів сказати щось важливе. Можливо, попередити, що вода піднімається, або про блискавку, яка вдарила навпроти наступного дня.Тут величезні ліси, нескінченні береги та сотні тисяч маленьких островів, розкиданих у морі. Тому треба бути обережним, розрізняючи добрих і небезпечних тролів. Мумі-троль, безсумнівно, добрий троль.Він існував ще тоді, коли я була маленькою, і тоді він жив за піччю у Гельсінкі.Бувало, я бачила, як його очі світяться в темному кутку, або він дмухав мені в потилицю, коли я вимикала світло.Коли я стала дорослішою, я більше не бачила його. Мені шкода, що я втратила здатність бачити його. Можливо, ви її зберегли. І, можливо, ваші тролі не такі вже й відмінні від...фінських? Мумі-троль і я посилаємо вам купу привітань і бажаємо вам саме того, чого ви самі найбільше хочете