Яна про Літературу 🫡

📍 У контексті повномасштабного вторгнення вже неодноразово спалахували дискусії про те, хто і як може писати про війну. 🧐Як аргумент часто лунало: Але ж ми читаємо авторів, що видають тексти про Голокост і не мають особистого зв’язку з трагедією. 👀 І це дійсно так. Подібних книжок безліч, а контраверсія у контексті того, хто має право писати про Голокост виникала тільки тоді, коли автор брехав про свою особисту причетність до подій. 📍Гучним прикладом цього стала бельгійська письменниця Міша Дефонсека з мемуарами «Міша: Спогади про роки Голокосту», опублікованими в 1997 році. Цей текст розповідав її пронизливу історію. 🎞️ Шестирічною авторка виховувалась зграєю вовків та застрелила нацистського солдата з метою самооборони після арешту своїх батьків. Також авторка стверджувала, що подолала Європою понад три тисячі кілометрів у пошуках батьків. 🫆Це вже звучить абсурдно. Втім, Міші повірили. Переклали книгу вісімнадцятьма мовами. Екранізували мемуари. Коли вже знаєш, що це брехня, неправда видається очевидною. Голокост був добою божевільних історій виживання і боротьби. Певно, тому мемуари Дефонсеки були опубліковані та здобули шалену славу. ✍️ Дефонсека виступала у єврейських громадах по всьому світу та розповідала історію свого виживання. 👆Прибутки теж йшли вгору. Разом зі своєю гострайтеркою вона подала в суд на видавництво Mt. Ivy Press (у якому вийшли мемуари) за несплату роялті та зарплатні. У 2002 році Дефонсека виграла справу й отримала мільйони. 🗣️Це був серйозний удар по маленькому видавництву, а тому його директорка Джейн Деніел почала шукати доказів брехні в історії. 😨У 2008 році перед світом постала правда про авторку мемуарів — бельгійку за походженням зі справжнім ім’ям Монік Де Ваель.Якою ж була справжня історія? 📍Батьків Монік дійсно заарештували, та вони були католиками й учасниками бельгійського руху опору. Дівчина опинилась під опікою тієї частини сімейства, яка вважала її донькою зрадників через те, що тато нібито заговорив під тортурами у в’язниці. 📍Травмована мала «засвоїла» для себе єврейську ідентичність і розчинилась у вигадці. У заяві згодом Монік зізналась: подеколи їй важко відрізняти реальність від уявного, а мемуари втілюють «емоційну правду». ✍️У другому суді з видавництвом Монік під присягою клялась, що вважала викладене у своїх мемуарах дійністю. Тепер м’яч був на стороні Mt. Ivy Press — і виграні 22 з половиною мільйони доларів збитків теж. 🥲Міша Дефонсека була травмованою жінкою, на якій, безперечно, частина відповідальності. Та видавництво покривало її від самого початку. 🚩Сумніви у правдивості лунали ще в 1996 році, в інтерв’ю з авторкою перед прем’єрою мемуарів. Стурбована Джейн Деніел почала прагнути правди тільки тоді, коли перестала отримувати вигоду від цієї масштабної брехні. Це надзвичайно повчальна історія, адже впевнена — на нас теж очікують такі сюжети.На фото — Монік з вовками. Символічно. До речі, у 2021 році Netflixвипустив документальний фільм «Міша та вовки» про всю цю драму з мемуарами.

😀 У мене з творчістю Кадзуо Ішіґуро складні стосунки. Абсолютний метч трапляється через раз, а книжка «Художник хиткого світу» взагалі нічого в мені не зачепила, а й роздратувала.📍Митець, що підтримував імперіалізм Японії та прославився пропагандистським творами після Другої світової війни опиняється на узбіччі життя. Те, чим він жив, стає морально неправильним, а, крім того, заважає його донькам прокладати собі шлях до сімейного благополуччя. 📝 От своїм винятковим милосердям до цього старого книга роздратувала мене. Звісно, впливає контекст, у якому ми живемо — і співчувати імперцю, що обрав цю ідентичність добровільно й підживлював її у соціуму, не вдалося. 📝 Роман є другим у письменницькій кар’єрі Ішіґуро. Шукаючи відповідей про цей текст, я натрапила на інтерв’ю про перші дві книжки автора (можна легко зареєструватися й проглянути). 📍Чи то «Художник хиткого світу» не сповна змушує прожити цю рефлексію, чи то я чомусь не відчула цього, але саме розмова Ішіґуро з журналістом спонукала мене емпатувати головному героєві, зокрема, через ці цитати: Мене приваблює цей період в історії Японії, тому що це те, що сталося з цілим поколінням людей. Вони жили в моральному кліматі, який аж до кінця війни стверджував, що найбільш похвальне і гідне похвали, що вони могли зробити — це використати свої таланти для просування націоналістичної справи Японії, а після війни виявилося, що це було жахливою помилкою Японія наробила тут безладу, але як чудово, що через кілька років все буде абсолютно по-новому. Але життя людини не таке. У людському житті є місце лише для одного разу. І Оно зробив це, він спробував, і вийшло не дуже добре. Його світ закінчився, і все, що він може зробити, це побажати молодому поколінню добра, але він не є частиною цього світу. І мене зацікавили різні стратегії, до яких може вдатися людина, щоб спробувати врятувати якусь гідність, щоб поставити в таке становище, коли він зможе сказати, що він не є частиною цього світу. Гадаю, я хотів припустити, що гідність людини не обов'язково залежить від того, чого вона досягає у своєму житті чи у своїй кар'єрі; що зрештою є щось гідне в Оно, що випливає просто з того, що він є людиною. ☘️ Звісно, для кожної ідеї свій час. Та, думаю, повернення до цього концепту й рефлексії дозволило зробити би більш потужний роман. Бо на початку кар’єри сил для такого розмаху йому не вистачило. Згодом вони з’явились, адже «Залишок дня» обертається навколо схожих тем, сягає більше глибини та отримує велике визнання. Гайда читати інтерв’ю! Англійська не надто складна, тому беріться. 

📍 «Привіт, красуне» — щемка й водночас нестерпна історія про сімейство Падавано, у якому люди готові на всеможливі подвиги й ризики, щоб тільки уникнути відвертої розмови одне з одним.🚩Після відгуків чекала чогось, що пробʼє у моєму серці наскрізну діру. Та з кожною сторінкою я все більше гнівалась на сестер сімейства і, звісно ж, Вільяма — винуватця всього торжества розколу сімейства. ‼️Далі спойлери.Спершу старша сестра Джулія одружується з Вільямом, народжує від нього дитину, тоді чоловік раптово йде й намагається вчинити самогубство. Порятунком у відновленні стає інша з сестер Падавано — Сільві. Вдячність перетворюється на кохання. Сільві й Вільям таємно починають стосунки, а через роки одружуються. Джулія пориває усі контакти з сімейством. ✍️Історія стара як світ. Текст виставляє Джулію байдужою до справжнього кохання та черствою жінкою, що не пробачила сестрі безмежної любові. 📍І це мене дратувало протягом всієї оповіді. Адже з самого дитинства Джулія розвʼязувала проблеми всього сімейства, знаходила причини для найбільш сміливих витівок своїх сестер. Якщо б до неї прийшли з чесною сповіддю одразу, як все сталося, то, певна, у серці Джулії знайшлося би місце для прощення. 🥲Та все було інакше. Сестри приховували від Джулії це місяцями. Замість відвертої розмови Сільві попросила Сесілію поїхати до Нью-Йорка, де жила Джулія і поговорити з нею замість Сільві. В останній день поїздки Сесілія розповіла про нові стосунки Сільві так, ніби то була плітка про племінника тітки з пʼятого коліна, а не фундаментальна зміна у ладі життя. 😬Згодом Сільві не намагалась комунікувати з сестрою особисто, а всі Падавано обрали стати на бік Вільяма та підтримувати його так, ніби самотній сестрі з дитиною на руках у мегаполісі і повній розгубленості не потрібно було чийогось теплого слова. Втім, оповідь зображує все так, ніби це винятково Джулія розірвала звʼязок, а інші сестри Падавано безмежно прагнули її у своєму житті знову.👆Як хтось написав на Goodreads, ця книга — антипропаганда старших сестер (так, я старша сестра, розкусили). У жартівливій формі таке словосполучення висловлює моє головне невдоволення. 😀 Людина, що повністю була відповідальна за свої дії постає егоїстичною жінкою, яка трималась за старі образи. Натомість ті, хто обрав сторону ігнорованого у дитинстві й надзвичайно амебного хлопця, що готовий заводити дітей просто бо жінка зустріла його з роботи оголеною, а потім тікати — надзвичайно обʼєднані у своєму сімейному пориві й віддані. 💅 I just don’t buy it. Так, травми. Так, батьки ігнорували Вільяма в дитинстві. Однак настає момент, коли твої дії мають вже колосальний вплив на життя інших і більше не можуть виправдовуватись складним дитинством.

📍Продовжую заманювати вас прочитати мій матеріал про геноцид в літературі. Підготувала вибіркунадзвичайно цікавих джерел, які згадуються у тексті та розміщені у вільному доступі.➡️ Щоденники Голокосту: можна оглянути оригінали, дізнатися більше про авторів нотаток та отримати більше інформації не лише про конкретні тексти, а явище щоденників у Голокост як таке.➡️ Фактчекінг книги «Татуювальник Аушвіцу» від Дослідницького центру меморіалу Освенцима: текст на рівні наукової розвідки, який підмічає не лише великі прогалини, а й менш помітні для пересічних читачів.➡️ Щоденники Голодомору: велике видання із записами людей різних контекстів, доповнене якісною передмовою, фотографіями, біографіями кожного автора та примітками. Цікаво, що один з цих щоденників був знайдений у кримінальній справі Івана Світличного. Так, того самого шістдесятника й дисидента!➡️ Доповідь «Радянський геноцид в Україні» Рафаеля Лемкіна: дослідник і автор концепції «геноцид» обґрунтовує наявність усіх чотирьох стадій геноциду в Україні радянських часів. Більше цікавих джерел і порад книжок можна знайти у самому тексті, звісно.

🌸 Нещодавно вам зайшла добірка статей про «Доктора Серафікуса» з цікавими фактами кожного тексту. Вирішила повторити цей формат з різними історіями, які читала. 📝 «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко«Власні назви роману "Польові дослідження з українського сексу" в німецькому перекладі»🌸 Над німецьким перекладом працювала ціла команда перекладачів та редакторів, які у творчих пошуках орієнтувались ще на російський, польський і чеський переклад. У втіленні тексту на іншу мову за головне завдання було поставлено зберегти «драйв» розповіді. 🌸Примітки у німецькому виданні стосуються радше назв повсякденної дійсності і менше — явищ історії, мистецтва, літератури, що є дуже важливим для розуміння контексту. Тобто читач з іншої культури буде знати значення слів «корвалол» і « кукурузник», але про «Лісову пісню» Лесі Українки нічого не довідається. «Тоталітарна травма як рушій ідентичнісних самопошуків героїні "Польових досліджень з українського сексу" Оксани Забужко»»📌 Лише в чужому середовищі Оксана «оголює» тіло власної душі, розповідаючи про свій травматичний досвід. 📌 У пострадянському просторі нараторка відчуває себе відчуженою. Головна героїня летить за океан, до Америки, де викладає в одному із університетів. У такий спосіб героїня намагається позбутися того вічного стану безпритульності, знайти своє місце. Пошуки ментального дому в чужій культурі стають терапією. 📌 Батько Миколи проводить більшість свого життя в таборах, не беручи участі у вихованні сина. Тепер той відкидає минуле батька, зневажаючи його та не визнає травму, «як свою власну». Микола проектує на себе поведінку садиста, який отримує задоволення від того, що робить своїй жертві боляче. Лише наганяючи страх на жінку герой може утвердити власну маскулінну силу.«Сексуальність як вияв самотності у прозі Оксани Забужко»📝 Любов як така для неї — випадковість, котрій героїня всіляко запобігає і яка захоплює її завжди зненацька, завдаючи клопоту, знесилюючи й травмуючи. Любов постає як покарання, небажана вісь людського життя.📝 Самотність, витлумачувана як, власне, самотність спраглого тіла, проймає твір. Ніщо не може втолити цю самотність тіла; воно наділене яскравими еротичними статевими ознаками, воно існує як жіноча бурхлива самість у потоці чоловічого егоїзму й насильства. 📌 «Спогади» Надії Суровцової«Табірна жіноча проза»📝 У другій частині книжки, в якій авторка фіксує події з життя в ув’язненні, залишаються тільки топоніми (Ярославль, Архангельськ, Вологда, та ін.) й багаторазове уточнення «Голгофа». У такий спосіб Суровцова підкреслює втрапляння в апокаліптичне безчасся.📝 В історії тюремного досвіду жінки маємо цікаву часову проєкцію. До нас промовляє одночасно дві людини: молода жінка та досвідчена жінка / авторка «Сповіді». Наприклад, розділ «Ярославль» має промовистий підзаголовок — «Спогади з могили», але сама історія розпочинається бадьорим свідченням тридцятилітньої Надії. 🙏 «М.істерія» Катерини Калитко«Індивідуально-авторське слово в системі художнього ідіостилю Катерини Калитко»🔎 Назва повісті «М.істерія» відповідає її ідейному наповненню. Калитко взяла головну думку містерії — переродження людини, що стає душевним оновленням, містерією душі. Природною стає крапка, яка перериває назву, адже сьогодні дедалі менше людей — якщо такі взагалі існують — перероджується «тихим» способом (через віру в Бога та молитву тощо). 🔎 «М.істерія» можна сприймати як назву міста — м. Істерія (місто Істерія). Однаково успішно можна було б поставити на його місце будь-яке інше містечко. Читач висуває припущення, що це місто має назву Істерія, адже воно сповнене людських переживань, істерик, цілком неврівноважених межових станів.

📝 Історія роману «Будденброки» почалася з великого розчарування. 📌 Батько майбутнього автора наполягав на тому, щоб сімейний зерновий бізнес був закритий, адже визнав — сини неспроможні продовжувати справу. Таке рішення викликало у хлопчика сильне відчуття провини, а водночас і гнів, який став рушійною силою у написанні «Будденброків». 🤫 Невдовзі Манн назвав цей свій перший опублікований роман «піднесеною помстою художника за свій досвід». 🔎 «Будденброки» не мали стати такою масштабною епопеєю. Манна захопила ідея розповіді про хворобливого Ганно — з вічно хворими зубами, надзвичайно тонкою душевною організацією, даром до музики і непроговореною гомосексуальністю. Він — герой, що народжується у родині Будденброків одним з останніх. 📌 Томас хотів написати 250-сторінкове оповідання про юного Ганно, однак поступово потреба в поясненні історії хлопця відкинула автора на кілька поколінь. Так дебютний твір перетворився на величезний роман, що веде стежками родини Будденброків у декораціях неназваного містечка. Чи таке воно вже неназване? 📝 Манн народився в Любеку в купецькій родині, а його творчі прагнення не вписувались ні в порядки міста, ні в очікування сімейства. Те розчарування родини, з яким жив письменник і мусив простувати собі шлях послужило натхненням для роману. ✊Томас щедро черпав креативу з джерел історії і побуту Любека: апетитні й колоритні страви (яких у тексті дуже багато), сімейні плітки, історія містечка, медичні деталі зробили книгу надзвичайно переконливою. ❕Так, локація не отримала свого імені, але жителям Любека усе було ясно: після публікації у місті панувало обурення. «Будденброків» прийняли за «роман з ключем», тобто ж текст, у якому вгадувалися відомі мешканці. У Любеку видання продавали з двома варіантами розшифровок, де для кожного з героїв підшукували прототип. На таке Томас Манн реагував з сумом і обуренням. 🦢Письменник працював над романом два з половиною роки у Римі й Мюнхені. За цей текст Манн не сподівався на велику фінансову винагороду чи визнання публіки. Та згодом роман здобув величезний успіх і став головною причиною Нобелівської премії для митця у 1929. На момент публікації Томас мав всього 25 років. 🏚 Будинок Будденброків постає зі спогадів Манна про своє помешкання, що досі стоїть і став музеєм, у якому розкішні зали повняться особливого затишку. 🏘 Історія справжнього дому Томаса теж цікава: у 1891 його продали, у 1920-х тут була книгарня Будденброків, однак за часів нацистів від цього довелося відмовитися. ❕По війні письменник завітав до Любека й сфотографувався з руїнами будинку (знімок нижче). Символізм фіналу для вигаданого сімейства та їхнього справжнього будинку промовляє про надто багато речей, що пішли в минуле з епохою Будденброків і Другої світової. 

Який крутецький дроп передзамовлень у нас! Раджу ці книжки:💆🏾‍♀️Мемуари Камали Гарріс — дійсно відвертий текст про те, що вплинуло на діячку;📝 Перевидання «Мустафа Джемілєв. Незламний» — авторські тексти Мусаєвої і Алієвої + архівні фото + інтервʼю з дисидентом + текст-мозаїка різних визначальних епізодів життя;🍷«Віднайдена історія вина в Україні. 29 століть» — плетиво історії і культури алкоголю на наших землях з давніх давен; ✍️ «Епоха магічного переосмислення» відчувається як розмова з розумною подругою, що розбирається у сучасності;📍«Міф про норму» — нова книга у якісній психологічній серії;☘️ «Уроки грецької» — бо кому ж не треба роман нобелівської лауреатки?🙌 «Клітемнестра» — ну дуже потужний текст дебютантки, що вже життя була одержима героїнею з давньогрецької міфології, про яку пише;🫦 «Леді Макбет» — знайде своє місце на полицях поціновувачів переосмислень і текстів Меггі ОʼФаррел;🤍 «Доктор Качіоні» — читачі, серце яких віддано «Звіяним вітром», готуйте гроші! Бо схожість вайбів є.

🎯 Короткий (так) огляд на «Будденброки». Достатньо довго — але не щоб знудитися, а прожити ціле життя з купецьким сімейством Німеччини ХІХ століття.Повно деталей — та їх хочеться читати з особливою уважністю, якої вдається добитися одиницям авторів і авторок.Багатослівно — але кожне речення розповідає велику історію, яка складає масштабну мозаїку занепаду сімейства Будденброків.Пронизано смертю й огидою життя — та водночас текст неперевершено дотепний і сатиричний, адже створений одним з Будденброків з реального життя.📯 Це буде велика подорож. Ті, хто відважаться, проживуть з Будденброками ціле століття. Сотні сторінок насиченого тексту варті довгих годин читання, після яких лишається безліч питань, однак головне — що стало стартовою точкою падіння Будденброків?👁️ Відповідь для кожного своя. І її пошуки стають можливістю зануритися в тужливу, циклічну, дотепну та наповнену глибиною історією сімейства, що селиться у будинок роду, який зазнав занепаду. Там і Будденброкам суджено зустріти кінець.

🎯 Давньогрецька й альтернативно-історична драма в одному флаконі, що мала великі шанси стати проривним текстом для української літератури, але загубила потенціал по дорозі. ❕Книгу Aurora Borealis Максима Гаха я не змогла дочитати. Перевалила за середину цього солідного стоса, однак з просуванням текстом все виразніше ставало усвідомлення: чим довше терплю цю історію, тим у більш серйозний нечитун заганяю себе. 📝 Є дві сюжетні лінії. У першій герой Арістей починає подорож могутніми давніми ландшафтами у пошуках батька, обставини смерті якого суперечать усій особистості його тата. Тим часом у альтернативному технологічному європейському майбутньому захоплений антикваріатом Віктор Ерфе отримує шалено вартісне й небезпечне замовлення — з’ясувати походження загадкового амулету. 👁️ Зав’язка інтригує, декорації обох сюжетних ліній видаються абсолютно новими для текстів української літератури. Пізнання автора про контекст, у який він занурює, не піддаються сумнівам. Максим Гах знає багато і читачів Aurora Borealis спонукає продовжити дослідження епохи самотужки. 😓 Однак є значний недолік, що зводить нанівець можливі досягнення тексту: з героями надто багато відбувається, а водночас не відбувається нічого. 📌 Поясню. Віктор Ерфе та Арістей повсякчас від когось тікають, крокують на межі життя й смерті, довідуються унікальну й секретну інформацію, але поступово ця звивиста динаміка сюжетних ліній стає циклічною одноманітністю. Дещо спростивши, я дозволю собі сказати: за половину книги обидва герої не наближаються суттєво до розгадок таємниць. Так, вони кілька разів майже гинуть та отримують якесь начебто сакральне знання, однак з цим ні читачі, ні персонажі не долають значної частини шляху своїх важливих місій. 🙂 Події історії мають не тільки сповнювати шоком чи обуренням, що минає з перегортанням сторінки. Вони слугують трамплінами для зміни траєкторії сюжету або ж поглибленням знань про героїв/сетинґ. Цього я не побачила в книзі Aurora Borealis. Можливо, текст демонструє позитивні зміни у частині, до якої я не змогла дістатись. 😀 Втім, коли половина книги минає у подібному темпі — це вже дзвіночок. 📍Крім того, багато з жінок тексту сексуалізовані. На Віктора Ерфе вішається кожна, а Арістей здобуває таку прихильність дам, що одна майже незнайомка просить помастурбувати з думкою про неї. Подібне зображення значної кількості героїнь вважаю безсенсовним і сміховинним. ✏️ Текст пройшов повз мене. Шкода, бо хотілось дивитись на таке гарне видання на своїх поличках і згадувати проведений час з теплом на душі. 

📍 Більш лаконічний, ніж зазвичай, огляд на другий (і останній) том спогадів Черчилля про Другу світову війну. Настрій цього тому кардинально інший, адже протягом всього тексту Черчилль нескінченно бідкається. Ця частина мемуарів веде свою оповідь від нападу Німеччини на Радянський Союз і нападу Японії на Перл-Гарбор. Такі події мали б наповнити текст переможним духом, адже до того Англія була наодинці у протистоянні нацистам.📝 Втім, виходить інше — у союзники Англія отримує вередливого комуніста Сталіна, що просить відкрити другий фронт, навіть не спробувавши вибачитись за співпрацю з Німеччиною і Рузвельта, який ніби і з демократичної країни, але на трюк з поселенням в один будинок на Тегеранській конференції разом з диктатором ведеться просто шедеврально, займаючи позицію, за своєю сутністю навіть ближчу до совєтів. 🥲 Тому Черчилль з господаря ситуації перетворюється на політика, якому доводиться випрошувати в Сталіна не винищувати поляків різноманітними методами, а Рузвельта — рахуватись з Англією на рівних.🔎 Цю принизливу, а водночас рятівну для існування Англії зміну важко не помітити. У такому становищі вже важко бути «найбільш послідовним противником комунізму», а доводиться то там проігнорувати жахливе поводження з екіпажем своїх військових конвоїв, то мовчки подивитися, як Варшавське повстання гине через дії Сталіна, то сумирно очікувати вісток від совєтів, коли ті на очах світу викрадають усіх важливих представників польського руху опору.🥲 Такими поступками Черчилль прагнув втримати світовий мир. Сподіваюсь, що ні, а ці акти плазування походили від усвідомлення немічності опору, коли США не готові зайняти чітку позицію. У фіналі політик взагалі називає атомне бомбардування Японії «милосердним», що залишає гадати, чи не приречені ми з такими трактуваннями «милосердя».✏️ Цей том радше розчаровує, ніж захоплює. Що дивно, адже ця частина — переможна.