📍 Більш лаконічний, ніж зазвичай, огляд на другий (і останній) том спогадів Черчилля про Другу світову війну. Настрій цього тому кардинально інший, адже протягом всього тексту Черчилль нескінченно бідкається. Ця частина мемуарів веде свою оповідь від нападу Німеччини на Радянський Союз і нападу Японії на Перл-Гарбор. Такі події мали б наповнити текст переможним духом, адже до того Англія була наодинці у протистоянні нацистам.📝 Втім, виходить інше — у союзники Англія отримує вередливого комуніста Сталіна, що просить відкрити другий фронт, навіть не спробувавши вибачитись за співпрацю з Німеччиною і Рузвельта, який ніби і з демократичної країни, але на трюк з поселенням в один будинок на Тегеранській конференції разом з диктатором ведеться просто шедеврально, займаючи позицію, за своєю сутністю навіть ближчу до совєтів. 🥲 Тому Черчилль з господаря ситуації перетворюється на політика, якому доводиться випрошувати в Сталіна не винищувати поляків різноманітними методами, а Рузвельта — рахуватись з Англією на рівних.🔎 Цю принизливу, а водночас рятівну для існування Англії зміну важко не помітити. У такому становищі вже важко бути «найбільш послідовним противником комунізму», а доводиться то там проігнорувати жахливе поводження з екіпажем своїх військових конвоїв, то мовчки подивитися, як Варшавське повстання гине через дії Сталіна, то сумирно очікувати вісток від совєтів, коли ті на очах світу викрадають усіх важливих представників польського руху опору.🥲 Такими поступками Черчилль прагнув втримати світовий мир. Сподіваюсь, що ні, а ці акти плазування походили від усвідомлення немічності опору, коли США не готові зайняти чітку позицію. У фіналі політик взагалі називає атомне бомбардування Японії «милосердним», що залишає гадати, чи не приречені ми з такими трактуваннями «милосердя».✏️ Цей том радше розчаровує, ніж захоплює. Що дивно, адже ця частина — переможна.