Telegram statistics channel - @culture_war_ukraine

Ти розводиш руками, розводиш іколекціонуєш цікаві різновидилітер.На кінчику пензля їх часом тримаєш, абипотім випустити на свободу. Абопритискаєш їх до паперу — тоді вониворушать своїми тонкими вусиками;ти тримаєш їх у баночці разом із тушшю.А інколи ти виходиш зі свого стануперманентної зосередженості і блукаєшвулицями, придивляючись до перехожих —всі вони нагадують літери різних абеток.А інколи ти підглядаєш за іншими літерами —тоді тебе охоплює якесь потаємне захоплення,змішане зі здивуванням.Інколи ти пишеш довгі листи рідним,друзям, знайомим, чіпляючи початокфрази до розділового знаку; тобі здається,ти в’яжеш.А інколи ти нічого не пишеш,і тоді тобі стає дуже сумно.Саме так, а не навпаки. 💔Сьогодні минає вже три роки з дня, відколи Микола Леонович перестав виходити на зв'язок.Талановитий поет, успішний дизайнер, багаторазовий член журі конкурсу «Найкращий книжковий дизайн» Книжкового Арсеналу, а згодом військовослужбовець, він зник безвісти під час виконання завдання біля Авдіївки. У видавництві «Смолоскип» у 2024 році вийшла його збірка «Повільна людина», а влітку 2022 року ми записали розмову з Миколою Леоновичем про те, як розвивався книжковий дизайн в Україні. Запрошуємо вас прочитати цей текст та придбати збірку віршів. Миколо, віримо і сподіваємося на твоє повернення.#втрати_війни

Хто ти такий?, Артем Чех.Цю книжку я відкладав кілька років. Сам до кінця не розумію чому. Можливо, боявся розчарування. Або думав, що буде занадто важко. Але час прийшов.Це вже третя моя книга Чеха — після «Пісні відкритого шляху» і «Району Д». Обидві мені зайшли. Тому тут було питання лише «коли», а не «чи». Тим більше, книжка свого часу взяла «Книгу року BBC». І окремий контекст — зараз Чех служить в ЗСУ. Це теж важить.Тепер по самій книжці.Мені сподобалось. Це сильна історія про дорослішання. Про травму. І про те, що з нею відбувається далі. Бо хтось із неї росте. А хтось — ні. І, чесно кажучи — тут частіше ні.Похмурі 90-ті, розбита сім’я, і Фелікс — афганець, який сам по собі вже велика травма. І це все фон, на якому формується підліток. Не найприємніший процес.Але тут є нюанс. Мені здалося, що 90-ті трохи занадто темні. Я теж звідти. І так, було непросто. Але не настільки суцільно безпросвітно. Можливо, це свідомий вибір автора — підсилити атмосферу. Але іноді хотілось трохи більше оптимізму і якоїсь радості. Вона була, я точно пам’ятаю 😅.Книжка при цьому не депресивна. І це важливо. Вона похмура, але не тягне вниз. Стиль легкий. Багато іронії. Чех взагалі добре тримає баланс — не тисне, не вичавлює сльозу (я цього ненавиджу), але атмосфера працює, автор досягає бажаного.Перші поцілунки, секс, алкоголь — все якось незручно, місцями криво, і нервово, і дуже впізнавано. Без глянцу і без романтизації. І від цього воно чесніше.З того, що зайшло ще — дуже точне відчуття підліткової оптики і мови. І вміння говорити про складне простими речами.В підсумку — книжка про непросте минуле, яка читається легко. І це її сильна сторона. Не розчавлює, але залишає післясмак. І, напевно, змушує трохи уважніше подивитись на те, що було з нами тоді, і у сенсі віку, і ц сенсі епохи. Доречі, ще є і фільм. Я і Фелікс. І вони по атмосфері схожі, сюжетно дуже відрізняються. Так що цікаво і дивитись і читати. Не псує враженняХто читав, дивився? Вам як?

1.чи буде служба на Великденьпитаю в магазині купуючиенергетики собі й пацанампродавчиня не знаєніхто не знаєвже давно тутбога не виднободай разбодай на Великденьприманюємо як можемобілими хрестами на броніпіксельними кишеньковими бібліямиа його все одноне виднонавіть коли мінний уламокпробив наскрізь усі чотири євангеліяпробив наскрізь усі діяння апостоліві застряг у першому до коринтянніби на щось натякаючими все одно ніхуя не зрозумілиі не побачили2.бог як і купа місцевихне повернувся після деокупаціїу пошарпане місто Лимантепер ми живемов порожніх будинкахне питаючи дозволу в господарівгосподарі повтікалихто на західа хто й на східтуди їм і дорогамабуть ужене повернутьсяа богя хзцікавохто заразживе в його домі3.церкви тут двіодну градом накрилоа друга зачинена наглухомосковський піпу Сватове втікколи наші зайшлиусе це мені розказалимісцеві жінкина велосипедах Українаяк у мого покійного дідаважких незручнихале вітчизнянихзапитав цих жінокчи буде служба на Великденьвони не зналине знали чи воскресне Христосу пошарпаному місті Лиманфаршированому зеленими корчамикамазами зілами шишарямимотолигами бехамибетеерами танкамиі піксельнимипрегабаліновимимурахами4.напхаю в бушлат очеретуі в штани вітровогологозахисніі в забагнючені таланивсі кажуть незручніале вітчизняністану бовваном у метеоритному кратеріу пересохлому озеріворон і косуль лякатимузнаєш їх тут багатоворон і косульі чекатимукожної великодньої ночі чекаю чогосьсам не знаю чогокожної ночі виє сиренакожної ночі приліткожної ночі зникає будинокразом із людьми5.чи буде служба на Великденьпитаю круглого дядькабіля зруйнованої залізничної платформиу пошарпаному місті Лиманраніше Красний Лимана до того просто Лиманподивився на менемахнув головоюнаврядяк завершити текстякщо він про течого немаєяк завершити текстякщо вінні про що

​​Сумно, що я читаю цю книжку в такі дні, коли мало не щодня з різних куточків України — від Львова до Харкова — прилітають новини про те, як чоловік з ножем напав на працівників ТЦК та СП. Нарешті можемо сказати, що Схід і Захід разом, але...У мене була прекрасна можливість стати, можливо, самим першим "ухилянтом" після початку повномасштабного вторгнення. Я прийшов у Оболонський військкомат 24 лютого трохи в стані афекту: ніколи ще за мого життя вікна квартири, де я сплю, не дрижали від численних вибухів, не ревли так голосно і тривожно сирени повітряної тривоги, ніколи ще за мого життя на моє місто не падали ракети і нескінченні колони техніки, переповненої російськомовними орками не насувалися свіжозаасфальтованими завдяки "великому будівництву" дорогами.Будівля військкомату була забарикадована бетонними блоками, а оперативний резерв та інших добровольців приймали у вестибюлі сусідньої школи. Вперше в житті, окрім Революції Гідності, я бачив таку велику чергу з чоловіків, готових загинути за Батьківщину. Принаймні, так ми це тоді відчували...Мене запитали про службу в армії, обізвали добровольцем і відправили чекати в спортзал. Через годину нудного сидіння на лавочці я зрозумів, що вдягнув зранку незручні штани. На моє місто суне озвіріла орда маніяків (це складно назвати перебільшенням після того, що невдовзі відбудеться в Бучі), мені либонь залишається декілька днів життя, а я — в незручних штанах.Короче, я пішов додому переодягатися. Там перебрав вміст "тривожного" наплічника, поїв, випив кави, одів нормальні штани і повернувся в спортзал чекати подальшої долі. А міг же і не повертатися, хто би мене в тамтому хаосі перших днів шукав...У переповнений не народженими для війни чоловіками спортзал один за одним заходили "покупці", які шукали то "офіцерів", то "зенітників", то "артилеристів" — до ночі всіх нормальних розібрали, а близько двох десятків таких, як ото я, продовжували чекати. Десь опівночі я не повівся на запрошення йти у 1-шу танкову бригаду, бо кепсько уявляв себе всередині танка, але близько п'ятої ранку 25 лютого вже ніхто нікого і ні про що не питав — всіх, хто залишився у спортзалі, забрала одна з київських бригад.Багато з того, що Артем Чапай описує в книзі "Не народжені для війни" — я відчув на собі. Не дослівно, але цілком впізнавано. Хіба що не плакав так багато разів, направду жодного разу тоді не плакав, почувався радше трохи притлумлено-відстороненим. І бажання були страхітливо прості: спати, їсти, сцяти, кава, мигдалевий круасан, картопляні діпи, помитися. Після 24 лютого, у мене вийшло помитися на тринадцятий день. Це було неперевершено, кращим стало лише поранення в голову, яке означало евакуацію у шпиталь в тилу...Так вийшло, що я знаю Чапая ще з жж, він навіть якось заночував у мене в Кам'янці, коли подорожував по Україні з Мамайотою. Вже тоді він захоплювався звичайними людьми, роботягами, так званою "сіллю землі", тими, хто ніколи не зможе прикритися інформаційним, економічним або культурним фронтами..."Не народжені для війни" — це позамежно відверте свідчення людини, яка ніколи не збиралася на жодну війну. Але коли війна прийшла в твій дім — залишилося дуже небагато простору для компромісів.Я надто добре відчуваю усі ті ступені почуття провини, які згадує Артем, я знайомився з кожним із них безпосередньо, наживо. Вони мають обличчя, мають імена. Щодня о 9:00 я викликаю ці обличчя з провалля пам'яті і мені вже давно бракує однієї хвилини, щоби пригадати всіх...Добре, що цю книгу перекладають різними мовами і видають за кордоном. Нас вона, ймовірно, вже не врятує, але стане тією краплею в морі емпатії, яке колись, якщо дуже пощастить, зможе врятувати цілий наш світ.

«Гемінґвей нічого не знає»(рейтинг на Goodreads 4,83)Цю книгу дуже важко оцінити. Я її побачила як щоденник військового. Людини, яка побувала у пеклі, не знала чи настане завтра але разом з тим не втрачала віру у майбутнє Анотація:Ця книга короткої прози — свідчення солдата про досвід великої війни. Віра на фронті, братерство між військовими, страх і надія, смерть і Любов. Автор пропрацьовує власні травматичні спогади, але текст може стати психо­терапією не лише для нього, а й для читачів. Автор говорить про себе, переповідає реальність та сни, але передовсім фіксує життя на межі. Розповідає про людей великої Любові, на яких все й тримається. Тут обʼявляється Господь Окопний, починається Найновіший Завіт, стає опорою українська культура в рюкзаку, а визнані метри воєнної літератури не витримують випробування реальністю. Їм про нас, українців, нічого не відомо. Про себе можемо говорити тільки ми, бо на Східному фронті все змінилось. І Артур Дронь говорить про це відверто і прямо. Як говорять ті, які були на межі. І повернулися. Я знаю, що ми всі живемо у війні, але давайте будемо чесними багато хто з цивільних не до кінця розуміє, що ж відбувається на фронті. Або «втомились» вже і намагаються жити далі. Жити далі, це нормально, але не варто забувати завдяки кому ми можемо його жити Це важка та болюча книга. Але я б хотіла щоб її прочитало багато людей. Особливо тих, хто закордоном, особливо «стурбованих». Тепер я думаю, що це те, чого нам зараз треба від літератури найбільше. Щоб ця книжка, цей вірш, цей текст - із яких би речень вони не складались -говорили так:«Ти не сам»«Ти ніколи не будеш сам»«Ти є тут»:«Ти також із тих, хто є тут»«Це про тебе»«Це тепер і назавжди про тебе». Не зовсім моє та частина, яка була про Бога. Але я розумію автора, це те, що допомагає багатьом не втрачати віру та надію. Якщо це допомагає вижити, то варто віритиЕрнест у 19 років вирушив на фронт, щоб стати героєм, він вирушив на пригоду. А нам довелось подорослішати і зрозуміти, що фронт вирушив до нас. Що ця війна відбувається тут і вона загрожує існуванню всього і всіх, кого ми любимо. Люди, які ніколи не зіштовхувалися з війною, ніколи не зрозуміють що це. Вони досі вірять, що діють якісь правила. Їх не переконають всі жертви цивільних, їх не переконають смерті дітей, знищені будинки та школи. Вони живуть в своїй бульбашці, з рожевими окулярами та літератую про війну, яка вже не актуальна…#відгук@book_beach #сучукрліт

​​Однією з моїх нездійсненних мрій, поряд з бажанням подорожувати Ісландією, є також мрія побачити Нову Зеландію. Завдяки військовій службі, я вже й зі справжніми маорі познайомився і, навіть, бачив, як ківі та маорі разом танцюють "хаку". Але книгою Елінор Каттон "Бірнамський ліс" я не тому зацікавився, що її авторка новозеландка і події відбуваються, хоч і у вигаданій місцевості, але на справжньому Південному острові. Мене привабила стильна і тривожна обкладинка роману, в також загадкова назва. Адже за словосполученням "Бірнамський ліс", коли зовсім не знаєш (або ж — не пам'ятаєш), звідки походить ця назва, ховається щось хтонічне...Birnam Wood — це реальний історичний ліс в Шотландії (віднього в наші дні майже нічого не лишилося), який став знаменитим завдяки шекспірівському "Макбету". Відьми напророкували, начебто ніхто не здолає Макбета, доки сам Бірнамський ліс не вирушить на замок Дунсінан. У творі Вільяма Шекспіра майже так і сталося, але у Елінор Каттон дещо інша історія...Екологічні партизани, громадські активісти, ліваки та інші нероби, котрі займаються самозахватом ділянок землі, які тимчасово простоюють або й зовсім не використовуються, щоб вирощувати там всіляку городину, яку потім продають екологічно стурбованим представникам своїх громад, назвали свою організацію "Бірнамський лісом". Все починається з того, що на Коровайському хребті поблизу містечка Торндайк стається великий зсув грунту — справжня катастрофа — місцевість поблизу зони стихійного лиха порожніє і Міра — одна із засновників та очільниця "Бірманського лісу", вирушає на розвідку однієї ферми аби пошукати потенційно придатні для розширення діяльності організації місця, але зустрічає там мільярдера Роберта, який має на цю земельну ділянку власні плани... Хоче там збудувати бункер на випадок Кінця Світу, абощо.Якщо перетерпіти кілька десятків сторінок на початку книги, доки роман ще й сам сумнівається, чи не стати йому лівацький екологічним маніфестом, то можна дочекатися стрімкого і захопливого психологічного трилера в стилі братів Коенів, if you know, what I mean:"Це — реальна історія. Події, описані в цьому фільмі, відбулися в... в... році. На прохання тих, хто вижив, імена були змінені. З поваги до померлих, усе інше було показано так, як було насправді".Роман "Бірнамський ліс" хороший тим, що в ньому може відбутися, що завгодно, а це навіть мене — не те щоби палкого шанувальника трилерів — заворожило і розважило.Може це і не Стівен Кінг, але сам Стівен Кінг на обкладинці захоплюється майстерністю авторки і обіцяє задоволення від прочитання.

🛡Загинув стендап-комік та військовослужбовець Артур Петров. Він був у війську з квітня минулого року, а останні місяці служив у 43 ОМБр. Його дружина просила пам'ятати Артура смішним. Тож показуємо вам його виступи:→ Свій перший концерт, «Чий ти?», Артур записав за місяць до повномасштабного вторгнення. Це зібрання найкращих жартів на головну для нього тему — сімейну — але і жарти про росіян там теж є. Концерт вийшов у вересні 2022 року.→ Другий концерт, «Сам удома», вийшов в лютому 2023-го. В ньому Петров згадує перші дні повномасштабного вторгнення, тероборону, життя з родичами та родину за кордоном. Так, про родину він говорив у кожному концерті.→ Третій сольник, «Не губися», що вийшов у вересні 2024-го, продовжує розповідати про життя і побутові пригоди звичайного сім'янина Артура, але ці пригоди все ще смішні. Чого тільки варта історія про підлітків на касі!А ще з ним вийшло багато шоу «Підпільного», їх теж подивіться. Залиште коментар. Покажіть друзям. І щиро посмійтесь, йому було би приємно.

24 березня – день смерті Володимира Вакуленка-К, українського письменника, якого вбили російські окупанти.🎬Вікторія Амеліна та її колеги читають уривки з творів Володимира Вакулека. Книжковий Арсенал, 22 червня 2023 року: https://youtu.be/OqAu6YzCKnM ❤️Під час окупації Володимир вів щоденник. Це болючі й правдиві записи, які вів письменник від початку повномасштабного вторгнення аж до власного викрадення окупантами у рідному селі Капитолівка Ізюмського району, що на Харківщині, 24 березня 2022 року. За день до викрадення він приховав щоденник під вишнею, заповівши батькові: "Коли наші прийдуть – віддаси". Вже після звільнення Капитолівки 24 вересня 2022-го року щоденник на подвір’ї Вакуленків знайшла письменниця Вікторія Амеліна разом із батьком Володимира.Останній запис у щоденнику, що налічує 36 сторінок, Володимир зробив 21 березня 2022-го. "Усе буде Україна! Я вірю в перемогу", — написано від руки у зошиті в клітинку. Вічна та світла памʼять Володимиру Вакуленко-К. та Вікторії Амеліній.

Цей день настав — відкладати нема куди — оголошую збір на нове авто для службових потреб нашого відділення, яке поступово збільшується 🫡Вже тривалий час користуємося однією автівкою, на яку ми з вашою допомогою ставили зимову гуму, ремонтували, і слава Богу з нею все плюс/мінус добре. Але відділення масштабується, нас стає більше, а специфіка служби така, що в будь-який момент ми повинні мати можливість дістатися до будь-якої точки 🚗А водія з авто в армії не видають )))Тому ми знайшли де купити і що купити. Лишилося питання оплати. Чим швидше зберемо, тим швидше буде машина, і тим впевненіше і спокійніше (наскільки це можливо в зоні бойових дій) ми почуватимемося. Зрозуміло, що ми закинемо й свої гроші, але критично важливим є буст від тих, хто спроможний допомогти.🤝 Потрібно щонайменше 200к гривень, аби взяти нормальне авто, яке б возило нас по розбитим (і не дуже) дорогам деокупованих н.п., на які ворог досі щоденно зазіхає і посилює тиск. Авто буде повністю закривати службові та спеціальні потреби нашого відділення.🫂 Це найбільший збір, який я робив, тому мушу просити про допомогу не лише донатами, а й поширеннями. Хто хотів би відкрити допоміжну банку — пишіть мені.Банка тут.Дякую! Служу українському народові!

Армійський гумор під час Першої світової війни: як жарти допомагали вижитиПід час Першої світової війни солдати проводили місяці й роки у траншеях: холод, багно, щури, нестача нормальної їжі, постійні артилерійські обстріли та страх смерті. У таких умовах гумор ставав не просто розвагою — він був важливим психологічним механізмом виживання.Жарти допомагали солдатам знижувати напругу, підтримувати одне одного і відволікатися від реальності війни. Особливо поширеним був так званий «чорний гумор» — іронія та сарказм щодо небезпеки, смерті, командування або власного становища. Сміх у таких умовах часто був способом зберегти здоровий глузд.Історики багато писали про цю особливість фронтового життя. У книзі The Great War and Modern Memory Пол Фассел аналізує, як іронія та сарказм стали частиною культури солдатів. Джон Кіґан у The First World War описує повсякденне життя на фронті та те, як гумор допомагав солдатам переживати бойові будні. Річард Холмс у книзі Tommy: The British Soldier on the Western Front також звертає увагу на траншейні жарти, карикатури та іронічні пісні, які поширювалися серед військових.Нижче — кілька типових прикладів гумору того часу1. «Траншеї — це найкращий готель у Європі: тут постійно безкоштовні феєрверки».2. «Якщо не знаєш, де ворог — просто підніми голову».3. «Наш кухар готує так добре, що навіть щури їдять наші пайки».4. «Командир сказав: “Наступ буде легким”. Тому ми взяли з собою лише половину труни».5. «Я записався добровольцем, щоб побачити Європу. І ось уже третій рік дивлюся на одну й ту ж траншею».6. «Що спільного між болотом і нашим ліжком? Нічого — ми спимо в обох».7. «Найбезпечніше місце під час бою — поруч із новобранцем. Він ще не знає, як правильно боятися».8. «Наш генерал каже, що атака буде швидкою. Шкода, що кулі теж».9. «Щур у траншеї — єдина істота, яка товстішає під час війни».10. «Пошта з дому — найкраща броня. Коли читаєш лист, хоча б на хвилину забуваєш про кулі».