#ФРОНТМЕНИ | На презентації збірки мілітарного горору Птахи у пітьмі прозвучало, що...

На презентації збірки мілітарного горору Птахи у пітьмі прозвучало, що у ній немає жодного прохідного оповідання.І я з чистою совістю підтверджую: жодного.Я навіть не можу сказати, що якесь оповідання відгукнулося мені більше, а якесь — менше. Зазвичай страх, який ми відчуваємо, тупий і однобокий. Але автори Птахів у пітьмі показали, що страх — це багатошарова істота, яка, оголюючись, щоразу лякає окрему частину всередині тебе. Чудовисько з мільйонами голів, жодна з яких не повторює іншу.Надзвичайно цікаво, як у цій збірці одні оповідання відчуваються воєнно-фентезійними, а інші — майже побутово-документальними. Та в кожному випадку в голові миготить підло-болісне «Засновано на реальних подіях».І навіть той щирий сміх, який епізодично викликало у мене оповідання Сергія Мартинюка, ніби робив страх ще яскравішим — насичував його емоцією, підсвічував і оживляв.Проте не варто думати, що автори цієї збірки вправні лише у створенні атмосфери. З художньої точки зору ці оповідання не менш прекрасні:Фронт жив своїм життям. Котився під три чорти, танцював, гарцював і навіть не збирався вспокоюватися. 3-під канапи дивилися сумні очі-ґудзики плюшевого песика. Ронін простягнув руку й устиг відчути під пальцями мʼякий пухнастий бік, коли будинок здригнувся, ваговито розминаючи затерпле від нерухомості тіло. До речі, читається збірка на одному диханні. Інколи я відкладала її на кілька секунд, щоб втихомирити емоції, — і бралася читати далі. Не зупинялася, бо не хотілося.На мій погляд, навіть порядок оповідань створює бездоганну динаміку: Валерій Пузік одразу на початку дає зрозуміти, що легко не буде, а Євген Лір в кінці трохи заспокоює, щоб читач ненароком не відлетів розумом. Ще раз пораділа, що була на презентації, бо вона дала змогу глибше зрозуміти, чому, наприклад, Мартинюк говорить про те, що робить русня на захоплених територіях, а Брилова — про страх матері за дитину. Завдяки цьому оповідання набули для мене чіткішої форми, а не стали просто художніми творами.Після прочитання у мене залишилося лише два питання:1. Якого біса оповідання Мартинюка так раптово закінчилося?! Я була налаштована читати, читати і читати. Навіть довелося перевіряти нумерацію сторінок, бо я серйозно подумала, що в моєму примірнику бракує кількох. Це було несправедливо щодо людини, яка так зачиталася.2. Ви коли-небудь плакали після горор-оповідання? Бо я тепер маю такий досвід. Але нехай це залишиться між мною та Птахами.І, мабуть, одна з найбільших сил цієї збірки — у постійному нагадуванні про те, «завдяки» кому ми відкрили в собі ті види страху, про які воліли б ніколи не знати:Таки затрьохсотився, але що би то не було й звідки би не прилетіло, винні тільки одні: русаки, всраті русаки, яких ніхто сюди не кликав і навряд колись покличе, хіба треба втратити і голову, і гідність, аби мати з ними колись справи. Окрема вдячність Дімці Ужасному за упорядкування збірки. Моя читацька любов до нього, яка зародилася після Скотомогильника, тепер потроїлася.І так, він абсолютно правий: на авторів-військових надзвичайно важливо звертати увагу. А Птахи у пітьмі — це підтвердження того, що нам абсолютно точно є кого слухати та читати.