Telegram statistics channel - @culture_war_ukraine

Рік тому командир 3 Армійського Корпусу, Андрій Білецький, поставив мені задачу — створити Хорунжу Службу, яка підтримуватиме і розпалюватиме Дух Корпусу.Сьогодні можу сказати:полум’я вже горить.За цей час нашою командою ми провели 11 шкіл і запалили понад 450 людей — тих, хто поніс цей вогонь у підрозділи, формуючи в учорашніх цивільних воїнське начало: від моменту адаптації в підрозділі — до декомпресії після виходу з позицій.Паралельно ми повністю автоматизували процеси і почали проводити кореляцію між рівнем морально-психологічного стану і причинами СЗЧ. Розібравшись у причинах, нам вдалося суттєво знизити ці показники.Ми розвиваємося і навчаємо інших:сержанти і офіцери 21 корпусу, УОС і Командування Повітряних Сил — ті, хто розділяють наші цінності і принципи.Але це лише початок.Для масштабування мені потрібні люди.Викладачі історії, філософії, політології і лідерства.Бажано з бойовим досвідом і, найголовніше, з традиційним світоглядом.Історія дає нам шанс відродити українську національну еліту.І це відродження можливе передусім у війську — там, де з найкращих воїнів формується аристократія духу.Якщо ти відчуваєш, що можеш бути частиною цієї справи —пиши в приватні.Долучайся.Буду вдячний за репост.

Хочу розповісти вам про книгу від видавництва «Колесо життя» —«2024 кілометри. З рідними зорями крізь ворожі ночі» Разом із героями ви подолаєте сотні кілометрів ворожими лісами й хащами та відчуєте шалений адреналін. Ви станете свідками моментів, коли життя висить на волосині, де жартами перемагають страх. У книзі – щирість без прикрас, гумор, філософські роздуми та миті, коли рішення треба ухвалювати швидше, ніж встигаєш злякатися. Читайте, щоб відчути серцебиття розвідників, які змінюють хід війни, й доторкнутися до справжньої історії – історії, яку творять герої.Ця книга присвячується всім розвідникам – тим, які продовжують свою невтомну працю, хто досі не вдома, а також загиблим героям, які віддали своє життя, захищаючи Україну. Авторами є чинні військовослужбовці ГУР МО України Ерік Ван Торн, Остап Лазутчик та Нора Шедоу — люди, чиї обличчя та справжні імена ми дізнаємось лише після Перемоги. Книга максимально живо описує рейди групи Героя України Олега «Макгрегора» Бабія, розповідає про операцію ГУР зі знищення російських ТУ-22М3 вглибокому тилу ворога. Все це супроводжується реальними фото, QR-кодами з відео боїв та замальованими секретними деталями.Завдяки цій книзі звичайний читач зможе зазирнути в справжнє життя розвідників під час спецоперацій — від планування до повернення додому.На сторінці проекту ви зможете більш детально ознайомитись з інформацією про книгу, відгуками та презентацією.#рекламавбункері

Я вважаю, що ми замало говоримо про книгу Дімки Ужасного Скотомогильник — збірку оповідань у жанрі сучасного українського (!) горору 😎🔥Дуже часто стається, що збірки «не спрацьовують». Оповідання в них можуть бути як класними, так і абсолютно провальними. В результаті отримуємо щось посереднє: читаєш заради кількох сильних текстів, а решту просто терпиш.Але це не випадок зі Скотомогильником.Це смачно 🤌🏻Це часто відразливо 😖Це завжди атмосферно 🫢І дуже важко відірватися 🔥І при цьому — жодного провального твору. Буквально кожен може знайти свого поціновувача, залежно від вподобаного різновиду горору.(До речі, моїм улюбленим оповіданням стало Коли замовкають птахи: дуже напружена та дійсно страшна завʼязка та шикарний плот-твіст.)Тут вам і літературний вайб Лавкрафтівської невідомості, і таємничості та містичності Едгара По, і кіношна брудна огида «Повороту не туди».Є моторошні історії, що повільно розгортаються і тиснуть атмосферою. Є брутальніші, фізичні, з липким відчуттям неправильності.Але у всьому цьому Ужасний витягує козир: усі дійства відбуваються зовсім поруч — у сусідніх квартирах, підʼїздах будинку навпроти, чи у хаті в дідовому селі. Антураж української місцевості дозволяє читачу наче ходити тими ж стежками і відчувати себе невольними свідками подій.І це класно працює. Бо коли події відбуваються не в абстрактному американському містечку, а в умовному місті, яке дуже нагадує твоє, моторошно стає по-іншому.Дійсно, тут достатньо відразливих та мерзенних епізодів. Але чого ви очікували від книги жаху? 😏 У сукупності з психологічною напругою це все працює чудово.Єдине, чого я не хотіла б бачити на її сторінках зовсім — це завдання будь-якої шкоди тваринам 😒Але загалом Скотомогильник — це той випадок, коли збірка читається цілісно. Наче серія нічних кошмарів: різних, але атмосферних.Дімка Ужасний вміє в коротку прозу. Точно вміє 😎І, чесно кажучи, після цієї збірки дуже хочеться подивитися, що він зробив би у більшому форматі.І закликаю більше говорити про автора та його збірку! P.S. Подяка видавництву Жупанського за класно оформлену книжку. І сама по собі дуже якісна, й ілюстрації в ній шикарні.

Андрій Семʼянків неймовірної глибини і ерудиції людина!Сьогоднішня презентація потрапляє в скарбничку найкращих подій«Танці з кістками» стала однією з улюблених в минулому році і я мріла мати підпис автора! Весь період виходу «Танців» і їхнього становлення як популярної книги припав на час, коли автор був у війську, але він прочитав всі відгуки на неї Пан Андрій почав презентацію словами:— Я до сих пір не вважаю себе письменником І нагадав нам про це разів 5, а ми йому далі не віримо 😆Знаєте оце відчуття, коли ти слухаєш і все тобі відгукується. Все має сенс. Оце воно: — Я лікар. І все життя я буду все оцінювати з точки зору біології Я теж так роблю 🤌Про книгу, яка дійсно стала популярною:— У нас в житті, коли щось хороше відбувається, так і хочеться сказати собі, що ти такий молодець. А коли трапляється погане, то хочеться сказати, що негідники всі навколо — і так далі. А так бути не може. Працює або одна модель, або інша. Як на мене, якщо думати, що ти відповідаєш за все у своєму житті, то легше повіситися. Ми не можемо керувати багатьма процесами і тим паче — іншими людьми. Тому мені просто пощастило І ще трошки цікавого👇🏼— Тур це робота чи кайф? — Задоволення, бо у мене не було змоги презентувати книжки і бачитися з людьми віч на віч. Коли ти читаєш в інтернеті відгуки, то ніби читаєш не про себе. Але я до всього ставлюся як до роботи. — Чи є відчуття що «Медицина доказова і не дуже» щось змінила? — В той час мені здавалося, що можна якоюсь книжкою щось змінити. Але я виріс. В житті окремих людей - так. А глобально - ні. Про фінал «Танців з кістками»:— Книга це букви на папері. Якщо ви її перегорнете, сенс звідти не випаде. Сенс вкладає читач.Улюблена цитата Олексія:— Я проти натхнення. Я б очолив рух проти натхнення. На мою думку, натхнення — суперпереоцінена штука в творчості.А від одного коментаря з залу… серце стислося так сильно, що дихати стало важко 💔Андрій Семʼянків — неймовірного масштабу людина, яка врятувала сотні людей і ще для багатьох — стала надійною опорою! Безмежно щаслива, що мала можливість бути присутньою на цій зустрічі!

«Пісня дібров» Павло Дерев’янкоАнотація від ВСЛ 🌟:Жодна казка, почута в дитинстві, не попереджала, що насправді чигатиме на вовчій стежці Северина та його побратимів — через що мають пройти, коли вже стільки всього пережили і втратили.У заключній частині трилогії готуйтеся дізнатися справжню історію Сірого Ордену. У ній так багато нового про братів, що шукали безсмертя; джурів, які зрадили Мамаєву волю; про месника, що спричинив Вовчу війну… про відважних людей, добровільно пролиту кров, важкий вибір та гідність його нести, щоб врешті звільнити світ від прокляття характерників. Адже на місці старого неодмінно виростає щось нове — животворне й цілюще. Якщо прислухатися, то можна почути Пісню нових дібров, з усім багатоголоссям: того, хто поклав своє життя, щоб стати вільним, і того, хто не зрадив своєї присяги, і того, хто своїм життям змінив цілий світ. «Пісня дібров» - заключна частина трилогії про козаків-характерників. Книжку прочитав вже давненько, але не було натхнення написати відгук. Як і дві минулі книжки серії, третя тримає марку. Якщо в перших книгах ми тільки знайомилися з світом альтернативної України, головними героями та тим, як влаштований новий світ, то тут ми бачимо кульмінацію сюжету. Це книга про вибір, про ціну волі та про те, що залишається від людини, коли її ідеали руйнуються. Автор майстерно зводить усі сюжетні лінії докупи. Тут немає випадкових персонажів чи забутих деталей. Тут навпаки ми отримуємо відповіді на всі питання, які виникли під час читання всього циклу.Головні герої дуже логічно та органічно змінюються, і цих змін ти очікуєш після того, як ближче знайомишся з кожним ще в перші книжці. Ці зміни не в кращу сторону, але вони повинні бути враховуючи бекгранд кожного з них. Але що незмінне, так це воля та принципи персонажів, і це вражає. Вражає тим, що у кожного (майже) з них є вибір - жити більш менш нормальне життя або намагатися змінити цей світ і врятувати інших.Літопис Сірого Ордену загалом має 1800 сторінок, насичених сюжетом з мінімальною кількістю художньої води, і я приємно здивований, що автор зміг нічого не забути і все продумати так, що кожна частина історії світу має логічне пояснення (наскільки це можливо).Персонажі настільки гарно описані та пропрацьовані, що кожну втрату ти переживаєш майже як особисту, місцями мурашки по шкірі бігають та з'являються сльози, для мене це дуже сильний показник хорошої історії. Книжку дуже важко відкласти, хочеться читати і читати, впевний якби мені дозволяв час, прочитав би за день.Фінал Літопису - це не класичний «хепі-енд», це фінал, який змушує закрити книгу і ще годину просто дивитися в стіну, перетравлюючи події. Після прочитання було відчуття втрати, яке з'являється, коли закінчив читати класну книжку (серію) і тепер буде дуже важко знайти щось подібне. Для такого стану навіть є термін "книжкове похмілля".Рекомендую всім фанатам фентезі, якщо сумніваєтесь, що вам сподобається через «шароварщину», то тут такого не буде. Автор зміг дуже легко та сучасно передати українську культуру та звичаї і при цьому не «загасити» напруженість сюжету.Оцінка: 5/5#відгуки_бункер

💔«Є відчуття, ніби світ міг би хоч трохи рухатися мені назустріч. Я маю бажання виходити, бути серед людей, жити — але не в кожному стані на це здатна. Жінки з дітьми не мають вибору, вони мусять бути в русі. У нас немає дітей, але це не означає, що тригерів менше. Їх достатньо. Йду вулицею, бачу закохану пару — і мене прошибає. Бо я дивлюся на те, що втратила. Слухаю, як інші говорять про чоловіків, — і це неминуче чіпляє. Не через заздрість, а через постійне нагадування: у мене цього більше немає». Медіа «Накипіло» ініціювало серію матеріалів, присвячену полеглим захисникам і захисницям. Наша мета — сприяти формуванню культури пам'яті в умовах війни через спомини близьких. Цю історію розказано від першої особи. Марія Неписьменна та Дмитро «Сухар» Гриценко познайомилися незадовго до повномасштабного вторгнення, освідчився чоловік уже у прифронтовому Харкові. Він долучився до лав 113-ї окремої бригади ТрО з перших днів великої війни. Вона кинула всі сили на те, аби стати йому підтримкою та надійним тилом.1 грудня 2024 року Дмитро поліг у боях на Куп'янщині. Зараз Марія називає головним пріоритетом для себе пам'ятування. Ми видаємо цей матеріал напередодні 14 лютого, аби нагадати: українці та українки мають дуже різний досвід, наші свята вже ніколи не будуть такими, як раніше. Важливо не втратити здатність взаємно проживати емоції; щоб уцілілі сім’ї могли розділити біль й ушанувати пам’ять полеглих, а ті, хто переживає втрату, мали змогу прийняти радість святкування.

Занурився у творчість Пруста. Зараз все розкажу )#прочитане«На Сваннову сторону» - це перший том серії «У пошуках втраченого часу». Я довгий час придивлявся до цієї серії, розумів, що потрібно бути максимально готовим до того, що читаєш, і в цьому дуже допомогло оце відео.Важко йти за звичним стилем, коли розповідаю про прочитане, адже особлива книга вимагає особливого підходу. І особливий підхід тут потрібен до всього - підготовки, процесу читання, умов, у яких читаєш, певного багажу текстів за спиною.Про що ця книжка? Про життя і спогади. Про проживання кожної миті, про те, що приховане в нашій пам'яті. Про дрібниці, які можуть звалити на тебе ті візуальні образи, про які ти міг і забути. Сцена з мадленкою, коли герой п’є липовий чай, - це може бути будь-що в нашому житті: якась пісня, сцена з фільму, будиночок на вулиці, малюнок на шпалерах, запах скошеного сіна в селі, де ви проводили дитинство, прочинене вікно у спальні тощо. Те, що викликає раптовий і дуже потужний спалах мимовільної пам’яті. Перед героєм постає все дитинство в Комбре, тітка Леонія та безліч забутих деталей. Перед читачем може постати будь-що інше. Ключове тут те, що спогад виникає не через свідоме зусилля, а через відчуття — смак, запах, доторк.💔 І це прекрасно. Так само як прекрасно те, що і як описує Пруст. Ти буквально занурений у тривимірний світ, який він розписує до дрібниць. Я б сказав, що це радше схоже на милування картиною, ніж на типовий процес читання. Щось медитативне, екзистенційне.Тут дуже багато моментів, коли асоціюєш себе з героями. Поведінкою, словами, думками, звичками. Моментами, коли приходиш на вечірку, а там немає тієї людини, заради якої йшов. Коли дрібна деталь - жест, інтонація, погляд - ранить сильніше, ніж відверта образа. Коли сам себе ловиш на надмірній уважності до почуттів, які, здавалося б, не варті такої кількості думок.Пруст взагалі не поспішає і цим змушує не поспішати читача. Він ніби каже: якщо ти не готовий бути з цим довго, то краще відкласти. Це нормально.Після прочитання «На Сваннову сторону» я це і зроблю. Не тому, що не сподобалося, а тому, що цей текст вимагає правильного моменту. Готовності до рефлексій, до глибоких роздумів. Я відчув це особливо в другій частині, де розповідалося про кохання Сванна. Мені було суперцікаво, але я не мав сил і можливості читати це так довго і детально, так само як не мав бажання відкладати книгу.Повернуся до Пруста після демобілізації. Обов’язково читатиму і перечитуватиму, коли буду готовий. Хто вже розуміє, що готовий, - джаст ду іт. Видання «Лабораторії» прекрасне. І дякую тій людині, яка мені цю книжку подарувала 🫡

Про що і як зараз пишуть поети? Як поезія проговорює досвід війни? Ми входимо в п’ятий рік повномасштабної війни. І для суспільства зараз один з найважчих її періодів. Вкрай важливими для нас сьогодні є джерела стійкості. Ми потребуємо не лише засобів для забезпечення життя, ми потребуємо сили, аби в вирі подій не втратити цілісність. 7-го лютого сучасні українські поети представлять свої найновіші роботи як рефлексії на наш час і його виклики. Учасниками та учасницями вечора стануть поетки Марина Пономаренко і Тетяна Власова, поети і військовослужбовці Олександр Комаров, Дмитро Лазуткін, Павло Коробчук. Модератор заходу — Вахтанг Кебуладзе. Зустріч відбудеться в межах проєкту «Наші вірші». Це спільний проєкт поетки і креативної продюсерки Тетяни Власової та «Книгарні «Є», який об’єднує талановитих українських поетів і поеток у живих зустрічах, де поезія звучить у читаннях та відкритих розмовах.На заході можна буде долучитися до збору коштів на потреби 45 ОАБр Підтримати можна за посиланням: https://send.monobank.ua/jar/3HWt3TYdov або на рахунок UA 68 322001 00000 2620 4374 8519 24.Коли: 7 лютого о 17:00Де: «Книгарня «Є», вул. Лисенка, 3Вхід вільний

Я чекав цю книгу ще від моменту оголошення про друк. "Ким ми були..." – це своєрідний літопис цієї війни, від початку служби автора і до недавніх часів. Це оповідь про пам'ять, важливих людей, роздуми про вибір, про життя і смерть. Тут і спогади про Дім, і туга за сім'єю. Про досвід, який змінює назавжди, про втрати, які залишають незагойні вирви у душі. Книга не є цілісною: деякі частини різні і за часом написання, і за стилістикою. Але усі вони не залишать байдужим. Валерію дивним чином вдається так підбирати слова, що здається, не читаєш, а розмовляєш з автором. Ця оповідь нагадує трохи і документалістику, і мемуари, і просто бесіду за чашкою кави. Я не поспішав. Хотілося поволі переварювати і обдумувати прочитане. Чималий розділ тут присвячений Максиму Кривцову. Спогади, розмови, сни. Я читав його тоді, коли Валерій саме був на позиціях. Там, звідки були всі шанси не повернутися. І це велике щастя для всієї української культури, що йому вдалося вийти. Ще й написати (вже!) нову книгу. Мені завжди важко даються відгуки (досі ніяк не зберуся написати про "Мисливці за щастям") але такі книги і такі автори – це стовпи сучасної літератури. Їх потрібно читати. Їх потрібно знати в обличчя, вчити напам'ять вірші, брати приклад. Пишатися тим, що ми живемо з ними в один час. Час великої війни, великих випробувань і великих звершень. Час історичних, епохальних подій і великих людей. Дякую, Валерій Пузік. Обійняв міцно. Пиши.

#документальне_кіно #Головний_герой #Будинок_кіно_у_Києві П'ять акторів. Про війну. Про смерть. Про життя6 лютого 2026 року о 17:30 у Будинку кіно (м. Київ, вул. Саксаганського, 6, Червона зала) відбудетьсяспеціальний показ документального фільму «Головний герой» режисера Мирона Латика.“ГОЛОВНИЙ ГЕРОЙ”Олег Іваниця («Дієз»), старший солдат, 412-та бригада «Немезіс»Володимир Канівець («Вест»), сержант, 3-тя ОШБДаніїл Мірешкін («Культура»), старший лейтенант, 20-та бригада «Азов» Володимир Ращук («Артист»), капітан, бригада «Рубіж», батальйон «Свобода» Олег Щербина («Заєць»), головний сержант, 5-та окрема штурмова київська бригада.«Головний герой» — документальний фільм про українських акторів, які з початком війни залишили сцену ідолучилися до Збройних сил України. Камера досліджує, як люди творчої професії адаптуються досередовища, де кожне рішення має незворотні наслідки. Велика увага в фільмі приділяється їхнім думкам,баченню теперішнього і майбутнього. Це фільм про трансформацію ідентичності, про тілесну та психологічнуприсутність людини на війні, про межу між професійною роллю і реальним досвідом.Після показу відбудеться секція «Запитання та відповіді» з творчою групою і героями фільму.Режисер Мирон ЛатикПродюсери Оксана Іванюк, Мирон ЛатикРежисер монтажу Андрій ГуляничКамера Олексій Назарук, Мирон Латик, Оксана ІванюкЛінійна продюсерка Анастасія КузінаВідеоінженер Костянтин ЛупандінЗукорежисер Вадим ГригорукКольорокорекція Артем СірченкоМузика «Zwyntar», «Stoned Jesus», Олександр Чорний