#ФРОНТМЕНИ | ​​Сумно, що я читаю цю книжку в такі дні, коли мало не щодня з різних ...

​​Сумно, що я читаю цю книжку в такі дні, коли мало не щодня з різних куточків України — від Львова до Харкова — прилітають новини про те, як чоловік з ножем напав на працівників ТЦК та СП. Нарешті можемо сказати, що Схід і Захід разом, але...У мене була прекрасна можливість стати, можливо, самим першим "ухилянтом" після початку повномасштабного вторгнення. Я прийшов у Оболонський військкомат 24 лютого трохи в стані афекту: ніколи ще за мого життя вікна квартири, де я сплю, не дрижали від численних вибухів, не ревли так голосно і тривожно сирени повітряної тривоги, ніколи ще за мого життя на моє місто не падали ракети і нескінченні колони техніки, переповненої російськомовними орками не насувалися свіжозаасфальтованими завдяки "великому будівництву" дорогами.Будівля військкомату була забарикадована бетонними блоками, а оперативний резерв та інших добровольців приймали у вестибюлі сусідньої школи. Вперше в житті, окрім Революції Гідності, я бачив таку велику чергу з чоловіків, готових загинути за Батьківщину. Принаймні, так ми це тоді відчували...Мене запитали про службу в армії, обізвали добровольцем і відправили чекати в спортзал. Через годину нудного сидіння на лавочці я зрозумів, що вдягнув зранку незручні штани. На моє місто суне озвіріла орда маніяків (це складно назвати перебільшенням після того, що невдовзі відбудеться в Бучі), мені либонь залишається декілька днів життя, а я — в незручних штанах.Короче, я пішов додому переодягатися. Там перебрав вміст "тривожного" наплічника, поїв, випив кави, одів нормальні штани і повернувся в спортзал чекати подальшої долі. А міг же і не повертатися, хто би мене в тамтому хаосі перших днів шукав...У переповнений не народженими для війни чоловіками спортзал один за одним заходили "покупці", які шукали то "офіцерів", то "зенітників", то "артилеристів" — до ночі всіх нормальних розібрали, а близько двох десятків таких, як ото я, продовжували чекати. Десь опівночі я не повівся на запрошення йти у 1-шу танкову бригаду, бо кепсько уявляв себе всередині танка, але близько п'ятої ранку 25 лютого вже ніхто нікого і ні про що не питав — всіх, хто залишився у спортзалі, забрала одна з київських бригад.Багато з того, що Артем Чапай описує в книзі "Не народжені для війни" — я відчув на собі. Не дослівно, але цілком впізнавано. Хіба що не плакав так багато разів, направду жодного разу тоді не плакав, почувався радше трохи притлумлено-відстороненим. І бажання були страхітливо прості: спати, їсти, сцяти, кава, мигдалевий круасан, картопляні діпи, помитися. Після 24 лютого, у мене вийшло помитися на тринадцятий день. Це було неперевершено, кращим стало лише поранення в голову, яке означало евакуацію у шпиталь в тилу...Так вийшло, що я знаю Чапая ще з жж, він навіть якось заночував у мене в Кам'янці, коли подорожував по Україні з Мамайотою. Вже тоді він захоплювався звичайними людьми, роботягами, так званою "сіллю землі", тими, хто ніколи не зможе прикритися інформаційним, економічним або культурним фронтами..."Не народжені для війни" — це позамежно відверте свідчення людини, яка ніколи не збиралася на жодну війну. Але коли війна прийшла в твій дім — залишилося дуже небагато простору для компромісів.Я надто добре відчуваю усі ті ступені почуття провини, які згадує Артем, я знайомився з кожним із них безпосередньо, наживо. Вони мають обличчя, мають імена. Щодня о 9:00 я викликаю ці обличчя з провалля пам'яті і мені вже давно бракує однієї хвилини, щоби пригадати всіх...Добре, що цю книгу перекладають різними мовами і видають за кордоном. Нас вона, ймовірно, вже не врятує, але стане тією краплею в морі емпатії, яке колись, якщо дуже пощастить, зможе врятувати цілий наш світ.