Я з України

“Маруся Гальчевська” (зі спогаду Юрія Горліса-Горського “В казематах ҐПУ“). * Книга є у Хмельницька обласна бібліотека для молоді *«Кожний смертник, якщо мав вільні руки, олівцем, склом чи скалкою залишав [на стіні] пару слів, свій підпис і дату. Напис залишила й дружина отамана [Якова] Орла-Гальчевського — найсвітліший образ жінки, який довелося мені зустріти у своєму житті: “Знову привезли в це прокляте місце... Боже! Коли це вже скінчиться? Чого вони від мене хочуть? Як гарно було б, якби сьогодні вже розстрі­ляли... Маруся Гальчевська”.Два роки утримувало ҐПУ бідну Марусю в тюрподі, періодично від­правляючи на деякий час до в'язниці. Чекісти вимагали, щоб Маруся видала людей, які були пов'язані з її чоловіком під час повстань. Щоб написала листа до нього за кордон з метою заманити в Україну — в за­сідку ҐПУ.Знаючи, як сильно любить Гальчевський свою дружину, і сподіваю­чись через неї спіймати його, чекісти пропонували Марусі звільнення, якщо вона погодиться вийти заміж за когось із них і буде з ним жити. Але всі бажання ҐПУ розбивалися об незламну волю, моральну чистоту й висоту молоденької жінки. Обдерши на собі за два роки одяг, не взя­ла ні однієї шматки з вбрання й білизни, що купило для неї ҐПУ, голо­дна, на тюрподівському пайку, не доторкнулася ніколи до обіду, який часом приносили для неї чекісти з ресторану. Коли її, виснажену, при­возило ҐПУ на деякий час “на відпочинок” до в'язниці, Маруся дістава­ла через лікаря Зейфмана трьохгодинну прогулянку. Із закам'янілим обличчям, з упертим в одну точку поглядом усі три години непорушно сиділа вона під в'язничним муром. Ніколи ніхто не бачив на її личку хоча би сліду посмішки.А по другий бік високого муру, іноді довгі години, в застиглому об­разі смутку й жалю, непорушно сиділа бідна вдова — мати Гальчевського [Мотря Іванівна], яка, довідавшись, що Маруся у в'язниці, приходила пішки з Гути-Літинської і приносила їй буханець чорного хліба. Біль­ше сама нічого не мала. Побачення не давали, і вона, посидівши півдня на валу, з похиленою головою вирушала в зворотну дорогу, щоб через три-чотири дні знову з'явитися під в'язничним муром. Не заставши відвезеної до ҐПУ Марусі, передавала хлібину іншим в'язням й, обнявши голову руками, відсиджувала на валі свої години.Як траплявся вартовий, що не зганяв і не стріляв по вікнах, Маруся під час “відвідин матері” сиділа на вікні своєї камери. Тоді дві жінки, кожна зі своїм горем, із спільною думкою про “нього” — сина й чолові­ка, мовчки дивилися одна на одну й тихо плакали. (Як мені довелося чути, рідні батьки Марусі, багаті люди, відмовилися від неї тільки че­рез те, що вона проти їхнього бажання одружилася з бідним учителем Гальчевським. Коли ж потім, до в’язниці, батьки прислали дочці одяг і харчі, вона їх не прийняла).Наглядачка, своя людина, що, ризикуючи, зробила нам немало по­слуг, вмовляла її:— Марусю! Згодься з тим, що пропонує ҐПУ. Виходь заміж за якого-небудь чекіста. Поживеш з ним кілька днів і втечеш. Доберешся як-небудь за кордон до чоловіка. Він тебе за це не осудить, бо що ж для нього за радість, коли тебе розстріляють або вишлють на Соловки.— Але ж я мусіла би, хоч нещиро, стискати руку, що вбивала наших. Хоч один день жити з ним як з чоловіком. Краще смерть...— Ти через свою впертість сама відбираєш собі все. На Соловках, як буде пізно, пожалкуєш.— З мене досить любові до України й чоловіка. З думкою про те, що я залишаюся їм вірною, я буду щасливою і на Соловках.Роздобувши за допомогою цієї наглядачки й київського жида Фіми Салганіка (розстріляний у 1924 році) трохи потрібного одягу та речей, ми виправили Марусю на п’ять років на Соловки...».Джерело: Горліс-Горський, Юрій. “Ми ще повернемось!”: Спогади. Повість. Поезії. Документи. Листуван­ня / Р. М. Коваль. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. — Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2012. — 432 с. — (Серія “Отаманія XX століття”. — Кн. 5).На фото: Марія Оксентіївна Жуматій, дружина Я. Гальчевського (з книги Р. Коваля «Яків Орел-Гальчевський. Боротьба та філософія боротьби»).

Поки Стармер, Мерц, Макрон та Зеленський проголошують нереалістичні “5 умов завершення війни”, значно більше мене зацікавили “5+2 критеріїв оцінки лідера”, озвучені політологом Віктором Бобиренком. Він каже, що з цими 5 основними критеріями плюс-мінус погоджується більшість світових політологів, а ще два – очевидно необхідні для кандидата на роль лідера саме України.І оскільки різні соцопитування стабільно показують трійку лідерів симпатій українців – “Залужний Порошенко, Зеленський” – я вирішив накласти ці критерії на цих трьох джентльменів. Бо саме вони можуть у недалекому майбутньому визначати долю нашої країни. А от наскільки, і чи позитивно або негативно – тут вже, як то кажуть, нюанси.Отже, 5 основних критеріїв – про умовну “професійність”.Критерій 1: “Стратегічне мислення”.На мою думку, тут так: “Зе– 0, Залужний – 10, Порошенко – 7”. Бо ж вибори Порошенко зрештою програв – а це точно не на корись “стратегічного мислення”.Критерій 2: “Вміння підбирати та розставляти кадри”.Як на мене: “Зе– 0, Залужний – 8, Порошенко – 5”. Про кадри Порошенко більшість з нас мусить ще пам’ятати - один лише кіберзлочинець Скріпт у ролі нардепа від президентської партії чого був вартий. А от про “кадри Залужного” – тут також не все ідеально, у ГШ окремі з тих “кадрів” я бачив доволі зблизька. Але це для будь-якого керівника завжди велика проблема – якийсь відсоток залучених людей згодом виявляється какашкою. Питання лише наскільки цей відсоток великий і за якими взагалі критеріями людей “набирають у команду”.Критерій 3: “Професіоналізм” – у сенсі наявності професії, причому наявності досягнень високого (експертного) рівня.Шо я думаю: “Зе– 3, Залужний – 10, Порошенко – 10”. Залужний - ясно чому топ-військовий світового рівня. А бізнес Порошенка досі процвітає – навіть попри вкрай агресивне ставлення з боку поточної влади. І ось це якраз про “професіоналізм” у веденні бізнесу. А “трійка” Зеленському – за те, що останні роки до входу у політику він був зовсім несмішним, хоча й цілком професійним коміком.Критерій 4: “Комунікабельність. Вміння спілкуватися”.Моя оцінка: “Зе– 0, Залужний – 7, Порошенко – 5”. Наразі Залужного важко назвати супер-комунікатором – бо він з більшості найцікавіших питань поки що просто мовчить. Поки що.Серозні проблеми з комунікаціями були в останні роки президентства Порошенка. Можливо, через те він і програв у 2019.Критерій 5: “Вміння тримати удар під час форс-мажору”.Тут десь так: “Зе– 2, Залужний – 10, Порошенко – 10”. Те, що Зеля “не втік” – то скоріше від страху та безвиході, ніж його патіротизм. А два бали даю все ж за окремі епізодичні прояви на зовнішньополітичному напрямку та нарешті якісь успіхи по дроновій програмі, хоча й лише на 5-й рік повномасштабки. Ну і виїзд у Куп’янськ знов таки ж. Ну нехай три бали.Критерій +1, який надзвичайно важливий для широких народних мас – це “порядність”. На цьому беззавітному бажанні електорату ефективно зіграли “зелені” під керівництвом Коломойського у 2019-му. І що характерно: на цьому вони виграли, повністю проігнорувавши 5 вищезазначених критеріїв “професійності”.Критерій +2 - це “Патріотизм”. Який абсолютно необхідний для топ-політика. У по ньому я бачу так: “Зе– 5, Залужний – 10, Порошенко – 10”. Попри всі неприйнятні негативи Зеленського, попри його жартики про “порноактрису” та “ебонітові палички”, я вважаю, що жити в Україні йому все ж більше подобається, ніж жити на якійсь росії чи, скажімо, в Ізраїлі. І це не стільки про “любов до країни”, скільки про його особистий комфорт.В цілому я не проти названих критеріїв від пана Віктора. Можливо, їх недостатньо для по-справжньому об’єктивної оцінки майбутніх лідерів країни. Але для більшості виборців - і цього буде забагато, вони вкотре будуть голосувати за принципом “я так відчуваю”. То нехай хоча б ці 5+2 критерії будуть у них перед очима. Або щоб вони хоча б про них знали. Можливо, це позитивно вплине на більш продуманий наступний вибір. А колись-то воно буде.

Переляк на фоні постійного страху про який я писала вище. Бо це інородне тіло, Булгаков тобто, завжди відчувало, що Київ це не просто місто, це місце сили для людей потужних, світлих, шляхетних і величних, всіх інших він розчавлює.І він втік, втік з України з білогвардійцями спочатку на Кавказ, а потім до тих, кого всіма фібрами ненавидів - в саму концентровану клоаку - до більшовиків в москву, гдє русскіє, гдє свої. В 1919 він назавжди покинув Київ і Слава Богу, амінь!В москві він вигриз собі сите номенклатурне життя, але радянська система відразу взяла Міхал Афанасіча за горло і не відпускала до самої смерті. В москві він не був таким пихатим зверхнім шовіністичним чмом як в Києві, ну бо перед ким корчіть баріна, коли навколо барєй як свиней на фермі?До речі, на росії аж три памʼятника булгакову, а чому так мало? Вєлікій рускій пісатєль же, має бути натикано повсюди як арапов Пушкіних, в кожному селі штук по 5.Якщо розподілити творчість Булгакова на «київський» та «російський» періоди, є один дуже парадоксальний момент. Попри те, що він народився в Києві й прожив тут майже 28 років, у самому Києві він фактично не написав жодного великого чи відомого художнього твору. ЖОДНОГО!Київ у його житті був періодом навчання, медицини та приватної венерологічної практики. Письменником він став уже після того, як назавжди поїхав з України. І не сумнівайтесь, там він теж все ненавидів. Проста чілавєк такой, говно, расіянін одним словом.І ось мій залізний аргумент: він не був в Києві письменником, тож памʼятник йому як письменнику має бути прибраний і музей закритий.Будь-які спроби сьогодні виставити його «великим київським митцем» розбиваються об банальну історичну хронологію та сухі факти які я ретельно перебрала і впакувала для вас.Не творив він в Києві нічого, він на Андріївському лікував сифіліс і гонорею у багатих розпусних мєщан і знаті.Венерологічний кабінет десятиліттями подавали нам як музей вєлікого руского пісатєля, тому знесення памʼятника підтримую! І музей, який утримується за державний кошт теж закрити к чортам!І відкрити там Музей Олександра Кошиця.Це чи не найголовніший та історично найточніший кандидат на будинок № 13.Видатний український композитор і диригент Олександр Кошиць реально жив у цьому самому будинку (в інші роки). Саме він очолював Українську республіканську капелу, яку Симон Петлюра відправив у світове турне для культурної дипломатії. Саме Кошиць привіз наш «Щедрик» (Carol of the Bells) в Америку, де той став головним різдвяним хітом планети.Перетворення будинку на Андріївському узвозі 13 на Музей української музичної дипломатії та хорового мистецтва. Замість гнійної шовіністичної атмосфери там звучав би «Щедрик» та історія про те, як українська пісня завойовувала світ.А не оці ваші Воланди і Аннушки, каториє пралілі масло.Оця вся чортівня, яка коїлась в москві хай там і залишається разом з Булгаковим і його творчістю.І якщо про Гоголя можна дискутувати, то Булгаков це саме той чорт, якого можна повністю подарувати сусідам.Він точно не наш.Клеопатра.

"Повістки демократії". Пашинян відправив електоральний десант Кремля на військові збориУ соцмережах активно обговорюють шедевральний хід Пашиняна, який перетворив російську гібридну передвиборчу загрозу на комедійний сюжет. Спроба Москви втрутитися у завтрашні парламентські вибори у Вірменії повернулася масовою панікою "імпортованих" проросійських виборців.План Кремля був простий: оскільки вірменське законодавство забороняє голосувати за кордоном, з раші літаками вирішили екстрено доставити "виборчий десант" - до 100 тисяч вірменських громадян, які живуть в росії і мали проголосувати проти уряду Пашиняна в обмін на російські гроші. Але Єреван зустрів гостей не хлібом-сіллю, а з Військовою поліцією і розгорнутими мобільними пунктами прямо в аеропорту "Звартноц". Усім прибулим чоловікам призовного віку і резервістам почали масово вручати повістки на 25-денні військові збори прямо в аеропорту. Уряд у Вірменії раптово зрозумів, що Батьківщині якраз потрібні люди в армії. Після місяця в казармі на високогірному полігоні всі "електоральні заробітчани" зможуть спокійно повернутися до своєї Калуги чи Сочі.Цей хід частково спрацював. Перспектива провести червень у військовому таборі швиденько збила хвилю патріотизму - росіяни масово скасовують авіаквитки. Щоб закріпити успіх, вірменська влада вирішила над дільницями запустити дрони для фіксації каруселей і хабарів.Останні тижні путін влаштувує справдні дипломатичні істерики з погрозами і звичним економічним шантажем. Росія відкликала посла, пригрозила підняти ціни на газ і несподівано знайшла паразитів у вірменській полуниці, квітах і навіть у коньяку. Але Пашинян ці випади просто ігнорує. ЄС допоміг на випередження - виділив Вірменії 50 млн євро допомоги, а заблокований експорт переспрямував до Європи і України.У підсумку путін залишився воювати з вірменськими полуницями, а Пашинян просуває 25-денну сувору армійську дисципліну і копання окопів серед новоприбулих виборців. Чим все закінчиться - побачимо вже завтра.(Дозвольте доповісти)

Пу Ї, останній імператор Китаю, прожив життя, яке більше схоже на сюжет роману.У 1908 році він став імператором у віці лише двох років. Уже через чотири роки, після Сіньхайської революції, зрікся престолу, але ще довгий час жив у Запретному місті як формальний монарх без реальної влади.У 1924 році його остаточно вигнали з палацу. Пізніше японці зробили Пу Ї правителем, а згодом і імператором маріонеткової держави Маньчжоу-го в окупованій Маньчжурії. Після розгрому Японії в 1945 році він потрапив у радянський полон, а потім був переданий новій владі Китаю.Багато років Пу Ї провів у таборі перевиховання. Після амністії в 1959 році він повернувся до звичайного життя. Працював у ботанічному саду Пекіна, захоплювався вирощуванням квітів, писав мемуари та нерідко відвідував Запретне місто вже як звичайний громадянин.Його автобіографія «Від імператора до громадянина» стала популярною в Китаї та за його межами. Наприкінці життя Пу Ї навіть увійшов до складу Народної політичної консультативної ради КНР.У 1967 році він помер у віці 61 року. Його тіло кремували.Історія Пу Ї унікальна тим, що він встиг побувати майже в усіх можливих ролях своєї епохи: імператором, вигнанцем, маріонетковим правителем, військовополоненим, ув'язненим, садівником і державним службовцем.Мало хто в історії пережив настільки різкі злети й падіння та залишив після себе настільки незвичну автобіографію.Юрій Таран.

СТЕПАН МАСЛЯК (1895–1960). Найвідоміша його праця — переклад з чеської роману Ярослава Гашека «Пригоди бравого вояка Швейка» (1958). Це не перший переклад українською мовою славетного роману, проте саме праця С. Масляка стала неперевершеною і класичною. Перевидають її дотепер.До вашої уваги лексика із цього перекладу та окремі уривки — вони дають уявлення про мову й стиль «українського Швейка».***• Наш оберлейтенант Маковець завжди казав нам: «Дисципліна, бовдури, повинна бути, бо інакше ви б лазили, як мавпи, по деревах, а військова служба з вас, йолопи, людей зробить». Хіба ж це не правда? Уявіть собі парк, скажімо, на Карлаку, а на кожному дереві сидить солдат без дисципліни. Це мене завжди найбільше лякало. • — Не робіть ідіотської міни. — Це від мене не залежить, — серйозно відповів Швейк. — Мене з військової служби списали за ідіотизм, і особлива комісія офіційно визнала за ідіота. Я офіційний ідіот.• Одного разу в Нуслях, саме біля мосту через Ботич, коли я вночі повертався від «Банзета», до мене підійшов один пан і потяг мене гарапником по голові. Я беркиць на землю, а він присвітив мені в обличчя і каже: «Помилка, це не він», — і так розлютився через цю помилку, що вперіщив мене ще раз по спині. Помилятись аж до самої смерті — це вже таке людям на роду написано.• — Я ніколи не думав, — сказав він, — щоб невинну людину могли засудити на десять років. Що колись одному невинному вліпили п’ять років, таке я вже чув, але щоб на десять — це вже трохи переборщили. • — Хто з вас мертвий, хай з’явиться до корпусного командування протягом трьох днів, щоб його труп можна було покропити святою водою...• Кожен міг там молоти язиком про все, що йому заманеться, немов у парламенті.• — І понаносив дідько сюди на нашу голову всяку цивільну шушваль. Чим освіченіший, тим дурніший.• — Кепські наші справи, — так почав він свої слова розради.• У той час як тут короля били тузом, далеко на фронті королі били один одного своїми підданими.• Потім його кинули в темну, не давали два дні ні їсти, ні пити й знову повели на допит, а він тримався свого, мовляв, як було, так було, все ж таки якось було, і ще ніколи так не було, щоб якось не було.• Не знаю, чи пощастить мені досягти цією книгою своєї мети. Вже те, що мені довелося почути лайку: «Ти пришелепуватий, як Швейк», — свідчить про зовсім протилежне. Якщо, проте, слово «Швейк» стане новою лайкою в барвистому вінку лайок, — буду змушений вдовольнитися цим збагаченням чеської мови.***В оформленні використано малюнки Йожефа Лади.ІНМО

1. Свиноморді – під@ри2. росіяни дійсно нам МСТЯТЬСЯ. Тільки не за Старобільськ, приниження на 9 травня чи атаки на НПЗ, як пишуть деякі залякані люди. На жаль, все значно складніше. росіяни МСТЯТЬСЯ нам за те, що ми існуємо. Саме наше існування створює для звичайних росіян, простих людей, які проти війни, нестерпні душевні муки. Ці муки настільки нестерпні, що попри Достоєвського і Му-Му, попри Льва Толстого і листи Катерини ІІ Вольтеру, звичайні люди на болотах стиснувши зуби, змушені вести війну проти нас, доки ми будемо існувати. Бо їм фізично погано, коли нам добре. І тут я маю висловити співчуття росіянам, бо як би вони не мучились і не страждали від нашого існування, скільки б грошей і людей не витратили для "окончатєльного вирішення українського питання", існувати ми не припинимо. Принаймні, поки існують ЗСУ і бойові бригади, які зустрічали росіян без броніків, в кедах і з калашами, а тепер навалюють так, що бункер хитається. Вибачте, нешановні росіяни, що ми живі і нищимо окупантів в промислових масштабах! Така вже в нас хєрова ДНК – безпощадно п#здити біологічне сміття, яке прийшло на нашу землю. Тому без образ, але ми знищимо кожного вашого сина, брата, чоловіка, який прийшов знищити нас. Бо ми, Збройні Сили – єдиний реальний гарант безпеки України і українців. А ще, якщо чесно, нищити вас нам подобається 😇Ми #переможемоСергій Марченко.

Зазвичай, коли ми дивимося на картини епохи бароко (XVII століття), ми бачимо пухких амурів, святих у екстазі або пишних дам. Але є одна картина, від якої хочеться відвернути погляд, настільки вона жорстока й реалістична. Це «Юдиф, яка обезголовлює Олоферна» це драматичний біблійний сюжет із второканонічної Книги Юдити, де молода ізраїльська вдова рятує свій народ, відтинаючи голову сплячому ворожому полководцю.. На цій картині красива жінка з кам'яним обличчям, закатавши рукави, вбиває кремезного чоловіка, поки її служниця утримує його.Автором цього хоррору була жінка — Артемізія Джентілескі. І це не просто біблійний сюжет. Це особиста помста.У 17 років Артемізію зґвалтував художник Агостіно Тассі, друг її батька і її вчитель. Батько подав до суду. Але суд XVII століття перетворився на тортури для жертви. Щоб перевірити, чи не бреше дівчина, її піддавали принизливим оглядам і... катували. Їй надягали на пальці «сибіли» — мотузки, та затягували їх. Артемізія, будучи художницею (для якої пальці — це все!), кричала під тортурами: «Це правда! Це правда!».Гвалтівника засудили, але майже відразу випустили. Справедливості не сталося. І тоді Артемізія взяла в руки пензель.На картині в образі Юдіф вона зобразила себе. А в образі Олоферна, — свого гвалтівника Агостіно Тассі.Зверніть увагу на деталі. У версіях чоловіків-художників (наприклад, у Караваджо) Юдиф часто виглядає огидною, вона тримає меч кінчиками пальців, ніби боїться забруднитися. У Артемізії все інакше. Її Юдиф виконує важку фізичну роботу. Вона уперлася коліном у ліжко, вона навалилася всім тілом, вона тримає меч впевнено і жорстко. Це не вбивство заради ідеї. Це страта заради задоволення.Артемізія стала першою жінкою, прийнятою до Флорентійської академії живопису. Вона довела, що «у жінки може бути душа Цезаря в тілі жінки». Вона вбивала свого кривдника на полотні знову і знову, увічнивши свій гнів.Юрій Таран ©️

Що дивує: під час скандального зальоту російського дрону на територію Румунії щось ніхто не побачив ані розрекламованої Стіни дронів, ані навіть цеглинки з неї. Всі тупо спостерігали як воно летить і ... влучає в житловий будинок. Звісно, все в порівнянні, але територією України десятки сотень дронів (не рахуючи балістики) по два рази на тиждень залітають з різних локацій вздовж 3000 кілометрової лінії фронту, % збиття яких наближається до 90-95 в умовах дефіциту всього - людей, набоїв, техніки на в три рази більшу територію, а тут 1 (один) дрон на 600 км. спільного кордону. І демонстрація повної беспомічності.Здавалося б, з 2022 року ми виграємо для союзників такий дорогоцінний час на переозброєння, перебудову сил та навчання згідно нових методів ведення війни, але по факту цього не відбулось. Хочеться сподіватись, що це стосується тільки Румунії, але ж і в Латвії така сама ситуація. Не хочете (не можете, путін забороняє) збивати дрони та ракети над Україною, що наближаються до прикордонних регіонів (свого часу була запропонована і така стратегія) - збивайте над своєю. Але ніт. Мабуть це все, що нам треба знати про блок НАТО. По факту Україна доволі ефективно боронить країни Європи від російських загроз, але тили мають дбати про безпеку також.(карта атаки дронів та ракет станом на минулий рік, зараз їх стало тільки більше)Юрій Безбородов.

ПЕРЕДЧУТТЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦУСІМИОстанніми днями мене не полишає дивне відчуття.Ні, я не думаю, що війна завтра закінчиться.Не думаю, що Кремль раптом погодиться на всі вимоги Європи.І навіть не думаю, що російські Z-воєнкори раптом стали прихильниками миру.Але мені здається, що ми починаємо бачити дещо значно цікавіше.Ми починаємо бачити появу мови, якою в Росії колись будуть пояснювати поразку.Довгий час лише Росія висувала максимальні вимоги.Чотири області.Нейтральний статус України.Скорочення армії.І тут сталася цікава річ.Європа вперше почала відповідати тим самим.Придністров'я.Абхазія.Південна Осетія.Скорочення російської військової присутності.Чи означає це, що переговори вже почалися?На мою думку — так.Бо переговори починаються не тоді, коли сторони сідають за стіл.Переговори починаються тоді, коли сторони формулюють свої позиції.І якщо одна сторона вимагає все, а інша одразу пропонує компроміс, то "середина" завжди зміщується на користь того, хто вимагав більше.Саме тому Європа зараз робить те, чого довго уникала.Вона теж почала вимагати все.А майже одночасно з цим у російському інформаційному просторі почалися дивні процеси.Z-воєнкори раптом заговорили про виведення військ.Поки що з Придністров'я.Поки що дуже обережно.Поки що під соусом "треба піти самим, поки не стало гірше".Але я вже бачив це раніше.Навесні 2022 року Росія програла битву за Київ.Проте росіянам не сказали, що це була поразка.Їм пояснили, що це був "жест доброї волі".Після Харківщини говорили про "перегрупування".Після Херсона — про "складне, але правильне рішення".Російська пропаганда давно створила власний словник:Війна — це мир.Відступ — це наступ.Поразка — це перемога.І якщо ця логіка працювала для Київщини, то чому вона не може працювати для Придністров'я?Але найцікавіше навіть не це.Ми нещодавно дивилися втрати Росії у її колоніальних та загарбницьких війнах.Кавказька війна.Кримська війна.Російсько-японська.Зимова.Афганістан.І раптом виявилося, що нинішню війну майже немає з чим порівнювати.За масштабом бойових втрат вона вже стоїть окремо.Причому на відміну від Першої та Другої світових воєн, тут Москва сама ухвалила рішення почати війну.І тут історія стає особливо цікавою.Росія змінювалася не після воєн.Росія змінювалася після поразок.Після Кримської війни прийшли великі реформи і скасування кріпацтва.Після Цусіми — революція 1905 року, Дума та обмеження самодержавства.Після Афганістану — перебудова і розпад СРСР.Не кожна війна змінювала Росію.Але майже кожна велика поразка змушувала її змінюватися.І тут виникає ще одна історична рима.За всю сучасну історію Росія втратила лише два справжні флагмани.Перший — броненосець «Князь Суворов» під час Цусімської битви.Другий — крейсер «Москва» у Чорному морі.Звісно, кораблі самі по собі не руйнують імперії.Але іноді вони стають символами.У 1905 році Цусіма стала символом того, що Російська імперія не така могутня, як сама про себе думала.У 2022 році крейсер «Москва» став символом того, що сучасна Росія теж виявилася не такою непереможною, як про це розповідала власна пропаганда.Саме тому мене сьогодні цікавить не Придністров'я.І не Стешин.І навіть не самі переговори.Мене цікавить інше.Чи не бачимо ми сьогодні перших ознак того процесу, який колись історики назвуть українською Цусімою?Не подію.Не битву.Не один конкретний день.А довгий процес усвідомлення ціни поразки.Бо кожна велика російська поразка спочатку заперечувалася.Потім пояснювалася.Потім виправдовувалася.І лише після цього починала змінювати саму Росію.Можливо, ми ще дуже далеко від цього моменту.А можливо, перші його ознаки вже з'явилися.У той день, коли російські воєнкори раптом почали обговорювати виведення військ.І саме тому мене не полишає це дивне відчуття.Передчуття української Цусіми.Олександр Бригинець.