Я з України

Шлях до окупованого італійцями Святого престолу іспанець Родріго Борджіа проклав інтригами і підкупом. Під час його інтронізації 1492 року банкір Козімо Медічі сказав: «Тепер ми всі перебуваємо під владою вовка, можливо найбільш хижого з усіх представників цього виду, які коли-небудь жили на землі. І якщо нам не вдасться втекти, він неминуче пожере нас усіх».Ставши папою Олександром, Родріго проявив себе вмілим дипломатом і адміністратором. При цьому був батьком щонайменше семи позашлюбних дітей, яких підтримував грошима з церковних пожертвувань.Можливо, мав неприпустимі стосунки з дочкою Лукрецією. Першим цю чутку пустив її чоловік на суді з приводу розлучення. Посол герцогства Феррара писав своєму пану: «Коли запитали, чи вірне твердження папи про його [чоловіка Лукреції] нездатність виконувати подружні обов’язки і про те, що його шлюб з Лукрецією є по суті фіктивним, він категорично заперечив. Навпаки, з дружиною він мав часті зносини. Однак папа відібрав у нього Лукрецію, щоб самому з нею бути. На завершення він сказав все, що думає про його святість».Марнотратство часто ставило Олександра в складні ситуації. Коли скарбниця Святого Престолу вичерпувалась, понтифік вдавався до нестандартних бізнес-рішень: пред’являв уявні звинувачення місцевим багатіям чи труїв кардиналів, щоб повернути до церкви їхнє майно.Що було далі...Порочність римських пап і духовенства взагалі стала однією з причин Реформації, виникнення і поширення протестантизму.У 16 столітті Святий Престол мав помінятись, щоб вижити. 1555 року папою під ім’ям Павла IV був обраний кардинал Карафа, голова Святої інквізиції. Він став жорстко боротися за моральну репутацію церкви. Приблизно з цього часу папи намагаються вести той спосіб життя, який проповідують.©Автор: Євген МонастирськийЗі сторінки Вікторія Самборська

Коли бачу "витоки" анонсованих майбутніх змін в армії, у мене виникає стійке відчуття, що нинішні ініціативи, щодо контрактів, мають за мету не реальне покращення положення військовослужбовців чи їхніх родин, а дещо зовсім інше. Схоже, ми бачимо підготовку владою правового "фундаменту" для створення механізмів, які просто не дадуть армії розбігтися після завершення активних бойових дій.Переконаний, що держава чітко усвідомлює: критична маса людей в армії виснажена фізично й морально. Рівень довіри до командування і, особливо, до вищого військово-політичного керівництва країни на мінімальному рівні. Тому, левова частка військових, за першою можливісті, залише армію назавжди, а за необхідності - й країну аби більше ніколи не вступати у подібні відносини із державою.Довіру вже давно втрачено.Але, замість того, щоб розробляти стимули, які зроблять службу престижною та добровільною, обирається шлях юридичних "запобіжників та хітрощів". У владу тримаючих є розуміння: якщо дати людям повну свободу вибору в момент зупинки вогню, зібрати такий самий за якістю, досвідом та рівнем мотивації склад вдруге буде майже неможливо.Здавалося б, такі реалії мали б стимулювати владу робити позатермінові реформи та зміни аби поновити довіру армії та суспільства і продемонструвати наміри радікально змінити ситуацію. Замість цього, авторами змін пропонуються хітросплетіння незрозумілих тез та процедур, що ще більше загострюють недовіру серед діючих військових, а з ними й всього українського суспільства.Хочу впевненно зазначити, що армія, яку тримають лише паперові пута та хитрі формулювання в угодах це найкоротший шлях до тотальної демотивації. Повага до солдата має базуватися на чесних правилах гри та довірі, а не на лабіринтах, які тримають силоміць за рахунок підписаних контрактів.​Якщо ми зараз замінимо довіру на примус, ми підірвемо саму основу нашої обороноздатності. Ресурс доброї волі не безмежний, і армію, яку втримали "хитрістю", неможливо буде знову надихнути на захист у разі нового спалаху війни.​Чесність це єдиний робочий механізм. Все інше це ілюзія контролю, яка розсиплеться в найкритичніший момент.Переконаний, що на фундаменті брехні та недовіри не може бути побудована жодна міцна держава. Тому влада має знайти шляхи вирішення проблем але із залученням військових та громадських організацій саме для того аби всім продемонструвати чистоту своїх задумів і максимальну прозорість, що в свою чергу, може реанемувати й довіру.Роман Ковальов.

Сьогодні у галереї ZAG вдруге побачив на власні очі "Катерину" Тараса Шевченка. Тому дозволю собі нагадати, що писав про цю знакову картину."Моя Катерина"Ще в школі завжди нервувало, коли "пояснювали" чи питали: "А що хотів сказати автор цим рядком"?Та, що хотів, те й сказав. А як ти це прочитаєш, то, звиняй, клопоти твоїх інтелекту та фантазії. З картинами трохи інакше. Їх можна читати, шукаючи у них знаки і символи. Шкодую, що не маю відповідних знань, аби трактувати кольори в Караваджо, алюзії Босха, чи значення різних квіток у натюрмортах голландців. Але "прочитав" для себе Шевченкову "Катерину". Трішки не просто як ілюстрацію до поеми.Перше, що вразило - світло! Осяяна грішниця! Справді ж, халепа, м’яко кажучи, в яку втрафила дівчина, логічно передбачає сумні тони, які б відповідали очевидному настрою героїні та ситуації. Але ж ні - Шевченко зображає її у якомусь неймовірному світлі. Як писали своїх Мадонн Рафаель і Леонардо. Чому?Не хочу бути мільйонним коментатором, котрий рівнятиме долю Катерини з долею України. Просто, дивлячись на полотно, мені це стало зрозуміліше. Поема - сумна. Не одне покоління українок над нею плакало. І це не пафосне твердження, бо колись бачив, як плакала моя бабуся, привчаючи малого Ромчика до "Кобзаря". Певно, не конче було знайомити дитину з Шевченком через "Катерину", але я розумію і за зле не маю. "Якби ви знали, паничі..." і "Садок вишневий..." будуть вже у школі...Так от. Поема - сумна. А картина, як на мене, оптимістична. Насправді нічого парадоксального тут не бачу. Просто якось дивився на неї і у голові крутилося оце містично-релігійне ставлення Тараса до України.Згадайте моторошний "Великий льох" і трьох дівчат, покараних чи то Богом, чи то дияволом. Перша согрішила, бо на вдачу перейшла з повними відрами дорогу Хмельницькому, коли той їхав у Переяслав. Друга - коли напоїла коня Петру І, що вертався з-під Полтави. Третя - скоїла страшний гріх, несвідомо посміхнувшись московській імператриці.Так, Шевченкова Катерина-Україна согрішила. Лягла під москаля. Але в Шевченка нема безнадії. Дивимося на персонажів. Москаль утікає, але оглядається. Щось він та й залишає, що б не хотів залишити. Але як це зробити, коли тебе проганяють навіть дрібні пси?Але мене на картині найбільше зацікавив чоловік, який сидить у правому кутку. Це точно не сумирний батько збезчещеної доньки. Але й не Ангел помсти. У його руці - ложка. Візьми, прогодуєш себе, дівчино. В іншій - ніж, яким він її витесав. Без ножа не буде ложки. Отой дядько мені видався такою собі Шевченковою інтерпретацією Христа, що прощає блудниці й каже: "Іди і більше не гріши". Але, понад те, відкрито пропонує їй у дорогу ложку і, певно, сподівається, що вона прихопить і ніж.Катерина ще нерішуча. Але світло, яке її осяює, - це світло надії. Надії, що вона зробить правильний вибір. Бо для Шевченка Україна - хоч і грішна, але свята А грішниця, яка покаялася, як відомо, миліша Богу.І підтвердженням своїх домислів мені завжди було тло картини. Вітряк на високій могилі і небо. Хіба не символ, що перемеляться гріхи спокус і слабодухості, а з могили постануть гетьмани? А наразі, зверніть увагу, вітрячок відганяє хмари, очищаючи небо над Катериною! Аби не подумали, що вважаю себе мудрішим за автора, процитую його листа 1843 року до Г. С. Тарновського: «…Я намалював Катерину в той час, як вона попрощалася з своїм москаликом і вертається в село, у царині під куренем дідусь сидить, ложечки собі струже і сумно дивиться на Катерину, а вона, сердешна, тіль не плаче…, а москаль дере собі, тільки курява ляга; собачка ще поганенька доганя його та нібито гавкає. По однім боці могила, на могилі вітряк, а там тільки степ мріє. Отака моя картина».Може, я трохи перебрав з алюзіями, але ж... СТЕП МРІЄ! То, може, і не дуже перебрав.p.s. Якщо ви ще раптом не відвідали виставку Шевченка у галереї ZAG, то ще маєте більше місяця часу. Але радив би поспішати, аби мати час відвідати її вдруге. А вам це захочеться, повірте.Роман Онишкевич.

«Людей у цих областях і в усій країні продають на базарі, як курей та інших тварин, і щодо них укладають договори. Батьки і матері приводять на ярмарки і ринки дітей і продають їх для зручності покупців за мізерну ціну. Скажу більше, в місті деякі з наших купили кількох молоденьких дівиць…» Франческо да Колло, австрійський дипломат італійського походження, «Повідомлення про Московію», 1518р.«Цей народ за своєю природою схильний до обману, тільки сильні побої приборкують його. Я чув, як один росіянин говорив, що набагато веселіше жити в тюрмі, ніж на волі, якби тільки там так сильно не били. У в’язниці вони отримують їжу і питво без праці, так само як і милостиню від прихильного до них народу. На волі ж вони нічого не отримують»«Ніде немає такої розпусти і пияцтва, а також і за насильствами своїми це найогидніший народ на світі». Річард Ченслер, англійський мореплавець, 1553р.«…вони не женуться за честю і частіше терплять побої, ніж знають, що таке сором…»«Вони великі майстри обманювати і підробляти товари», Рафаель Барберіні, флорентійський купець, 1565р.

НОВІ ОБЛИЧЧЯ УКРАЇНИМайбутнє, яке чекає Україну.Це вже відбувається прямо зараз! «Глава ОП Буданов повідомив про плани спрощення в'їзду для іноземців через нестачу працівників. Нещодавно відбулась нарада з представниками країн Африки.До списку «міграційного ризику» входять близько 70 країн, серед яких - держави Азії, Афганістан, Бангладеш, Нігерія, Ефіопія і Пакістан», - ЗМІ.Поки чоловіче населення країни знищується, поки генофонд країни стирають у війні... Країну заполонять трудові мігранти із третіх країн. А країну зеленіють інші нації! В одному із видань, писали, що новоприбулі майбутні «жителі України» будуть отримувати 800 + доларів з/п, і забезпечуватись безкоштовним житлом. А тепер паралель. Дуже значна частина людей в країні, громадян України, не мають навіть такої зарплатні, і змушені працювати за мінімальну. Навіть військові, якщо вони не на бойовій позиції, отримують менше, ніж мігранти із інших країн - до 30 тис грн.Тобто ще раз! Українці гинуть.Українців як скот відловлюють на вулицях (іноді з летальними ісходами), і відправляють на війну. Щоб їх країну заполонили мігранти?І ці мігранти отримували з/п більше, ніж військові у воюючій країні?А ресурси і землі українців скуповували закордонні компанії, іноземці. Або ці ресурси майже за безцінь «забирала собі» влада і дотичні до неї олігархи і друзі? Або їх відавали за безцінь «міжнародним партнерам» в якості відсотків за мільярди кредитів і зовнішній борг. А звичайні люди мають гинути за це?За те, що не належить їм? На фото в коментарі рейтинг країн з найбільшим скороченням населення (2000-2025). Україна посідає тут 1 МІСЦЕ! Її населення за останні 25 років, скоротилось на 33%. Це і прямі втрати через війну і загибель… це і еміграція. Україна вже втратила 33% населення…В цій історії мене обурює не сам факт того, що до України їдуть працювати іноземці. Українці теж часто їдуть на заробітки до інших країн. Тут мова абсолютно про інше..Одне діло, коли країна в стані миру, і у неї не вистачає робочої сили, і для економічного розвитку їй потрібно залучати іноземців. Так роблять багато країн, в тому числі наші сусідні Польща і інші країни. Звичайно вони залучають їх розумно.. в першу чергу, якщо на конкретне робоче місце немає поляка. І першочергово, вони відають пріоритет своїм громадянам і їх працевлаштуванню. І так робить будь яка країна, яка ставить свій народ і громадян на перше місце..І для яких життя і добробут громадян головне! Але ситуація із Україною, це зовсім інше. Це пряме заміщення корінного населення і його знищення! Влада і її оточення заробляє на війні, крадуть мільярди на крові народу. А помирають за країну звичайні українці… Зараз вони навіть збираються переглянути умови бронювання і зменшити їх кількість. В той час, як на їх місце привозять іноземців! Власного громадянина розглядають виключно як мобілізаційний ресурс, який не має права на вибір, свободу, права, на гідну зарплату всередині країни чи на безпеку.Українці тепер у власній державі ресурс!Мігрант із третьої країни, який отримує зарплатню, житло, буде максимально лояльним до системи.Він не піде на протести.Він не має історичної пам’яті.Він не пов’язаний із цією землею кров’ю предків. Це ідеальна робоча сила для корпорацій, які вже поділили наші надра та землю. І які плювали, скільки життів ще забере ця війна! Це очищення земель України від українців.І деякі сили в цьому зацікавлені не менше, ніж агресор - рф. Той же Захід, отримує із України біженців схожої культури, віри, мови (насамперед для Польщі, Чехії і інших). Дешеву робочу силу. Війна не тільки вбиває людей в Україні, війна спричинила колосальну міграцію населення.І дуже велика частина населення вже не повернеться після війни в Україну. Бо вони адаптовані до життя там: знайшли роботу, вивчили мову і будують вже там своє майбутнє.Та і коли вони бачать, як влада і держава «піклується» про людей і відноситься до них під час війни в Україні, мотивація повернутись зникає навіть у «патріотів кордону 91».

Здається мені, що суспільство напередодні нового іспиту. І це буде важке випробування.Михайло Сцельніков визнав себе винним у вбивстві Андрія Парубія. Тепер стало відомо, що цього українця, завербованого ФСБ, Росія запросила на обмін. І схоже, що цей обмін їх цікавить. Тому обмін може бути великим. За цього вбивцю можуть віддати, можливо, десять, а може й більше наших полонених. І я добре розумію, що це можливість повернути тих, хто в російському полоні. Але тут є дійсно велика проблема. Поясню, про що йдеться.Сцельніков — вбивця державного діяча. І його історія стане прикладом. Якщо він отримає довічне, то покарання вбивці буде демотивувати тих, хто потенційно готовий скоїти подібне. А от якщо його обміняти… то це може запустити принцип доміно. Кожному наступному потенційному вбивці ФСБ буде обґрунтовано казати: «Не бійся, ми тебе обміняємо. Сцельніков — доказ тому». І це може запустити масові вбивства державних діячів, провідних військових та політиків. Ця небезпека легко прораховується.Але в Кремлі це теж розуміють і гарантовано будуть піднімати ставки, пропонуючи цей обмін. Їм потрібен прецедент. При цьому родина Парубія просить не обмінювати. І я не знаю, який вибір зробить і до якої думки буде схилятися Зеленський та ті, хто призначені ним проводити обміни. Бо його реакція не піддається звичайній логіці. Через обстріл автівки його друга Сергія Шефіра він волав із трибуни ООН і завжди мовчав через вбивства військовослужбовців ТЦК або порушення законів військовослужбовцями ТЦК. Але якесь рішення прийняти буде треба. І я не заздрю тим, хто буде це робити, бо вибір важкий — повернути тих, хто перебуває в катівнях ФСБ, та відкрити скриньку Пандори, або згноїти вбивцю Парубія за ґратами.Це варто публічного обговорення. І простого рішення не існує.Борислав Береза.

Наказ Головнокомандувача ЗСУ від 30 квітня 2026 року вводить обов’язкову ротацію військових на передовій.Встановлено граничний термін перебування — не більше 2 місяців на «нулі». Після цього підрозділ має бути замінений, а сама ротація — проведена не пізніше ніж протягом наступного місяця.Це правильне і давно назріле рішення. Але є нюанси, які неочевидні для тих, хто не всередині процесу.Ще з весни 2015 року, коли фронт АТО стабілізувався, я багато часу проводив у зоні бойових дій. До 2018 року двічі об’їхав передові підрозділи по всій лінії зіткнення. І вже тоді звертав увагу: під час ротацій ми несемо непропорційно високі втрати.Чому так?Ротація — це не «приїхали-змінилися». Це складна тактично-логістична операція.Змінити підрозділ на передовій значно важче, ніж здається.Об’єктивні фактори:Противник майже завжди знає про ротацію і намагається вдарити саме в момент заходу або виходу підрозділів — коли вони максимально вразливі.Новому підрозділу потрібен час на адаптацію: зайняти позиції, пристріляти сектори, налагодити спостереження, побут, медицину, постачання.Суб’єктивні фактори:Дуже часто «старий» підрозділ намагається піти якнайшвидше, не проводячи повноцінної передачі позицій.Найнебезпечніше — відсутність або формальність карт локального мінування. Неодноразово стикався з тим що командири просто не в курсі де хлопці наставили міни...Специфіка повномасштабної війни:— значно вища загроза ураження на марші, ніж у часи АТО— хронічний дефіцит резервів— велика кількість ділянок із постійними активними бойовими діями на яких ротація стає складнійшою та небезпечнішою у разиЯкщо просто зараз декларативно і без наалежної підготовки запустити масову ротацію, доведеться тимчасово зменшувати щільність військ на лінії бойового зіткнення — інколи в 1,5–2 рази. І це теж ризик.Що потрібно робити:Відпрацювати чіткий протокол передачі позицій. Такий, що не розмиває відповідальність, а навпаки — її фіксує і підвищує безпеку.Від заходу «розвідників» нового підрозділу до підписання акту приймання-передачі та видання наказу.Провести навчання для командирів і штабів (рота–батальйон–бригада) з реального відпрацювання ротації, саме як окремого типу бойових дій, включно з командно-штабними тренуваннями.Запустити ротацію як пілотний проєкт у вибраних підрозділах — і лише після цього масштабувати на всю лінію фронту.Якщо цього не зробити, а просто “виконувати наказ”:— зростуть втрати— противник отримає додаткові можливості для просування— посилиться «війна відповідальностей» у штабах, де рішення будуть формулюватися максимально розмито, щоб ніхто не ніс персональної відповідальностіАле якщо зробити все грамотно — отримаємо інший результат:підвищення ефективності підрозділів і зниження соціальної напруги серед військових.Я готовий долучитися до впровадження сучасної, продуманої системи ротації — з виїздом на ЛБЗ. Є досвід, розуміння і практичне бачення.Сподіваюся, що це буде почуто.Олександр Сурков.

ВоваЦе той випадок, коли у тебе була унікальна можливість увійти в історію переможцем чи принаймні тим, хто не програв великому сусіду. В принципі, історія дала тобі унікальний шанс стати таким собі українським Маннергеймом-Пілсудським. Ти дійсно фартовий, і вакантне місце на Бесарабці, де колись стояв пам'ятник Леніну, тепер точно твоє. Кінна статуя, ти з булавою грозиш Москві. Ти десь на одному рівні з Чінгісханом чи Наполеоном. Кривий Ріг назвуть твоїм імям. І аеропорт. Якийсь Яценюк чи Тимошенко дивляться на тебе, і у них на обличчі німе питання: "Чому дурням щастить?"Але тобі просто треба героїчно не тупити. І ти реально тримаєшся так-сяк окей. Але посеред повного щастя ти вирішуєш збудувати собі великий будинок, щоб як у людей. Може і не ти вирішуєш, але так виходить, що твоє оточення будує.Причому у тебе ж до війни були квартира в Лондоні, дім в Італії, навіть якась нерухомість в окупованому Криму. В принципі, у тебе все було. Нащо тобі маєток на берегу Козина? Щоб що?Я можу зрозуміти, коли ти мільярдер. Ти виходиш на ганок свого маєтку і зліва поля, справа ліс - ти центр світу і не бачиш сусідів. Але тут стоять в ряд чотири версаль-сарая, дивляться у вікна один одному. Це тріумф архітектурної волі?І звичайно, що все це бачать, як росіяни, так і західні партнери. Всі все бачать, до певної межи на все заплющують очі, щоб у вирішальний момент на тебе накопичилась папочка. Тому в разі чого будь-який твій косяк буде використаний проти тебе, як ворогами, так і друзями. Особливо на тлі перемовин.І замість заслуженого місця в підручнику історії, ти поступово набираєш рис Януковича зі страусами. Яке дно...Антон Павлушко.

@Iryna Slavych:Василь Барка "Жовтий князь"Видавництво: "Дніпро", 265 с. 《Вересень - розброєнь, Жовтень - худень, Листопад - пухлень, Грудень - трупень, Січень - могилень, Лютий - людоїдень, Березень - пустирень, Квітень - чумень》Таким був календар 1932-1933 рр. - хронології найсташнішої події, що за своєю жорстокістю перевершила увесь трагізм та варварство в історії українського народу."Жовтий князь" - це перший в українській літературі великий прозовий твір, присвячений Голодомору в Україні. В своєму творі автор дуже реалістично відтворив атмосферу страху, безвиході та смерті українського народу. Василь Барка сам пережив голод, він на власні очі бачив як гниють на станціях і біля елеваторів розкриті під дощем, підтоплені водою гори зерна, у той час як божевільні від голоду люди поїдали рідних і чужих, він відчував гнилий трупний запах, що доносився із німих хатів. І як би світ не міг, тоді світ не хотів повірити, що це штучно створений геноцид українського народу.Василь Барка у своєму творі не осуджує тоталітарний сталінський режим, автор виступає в ньому як живий свідок на суді, він об'єктивно й правдиво розказує, що відбувалося в Україні впродовж 1932-1933рр. Жаль, що суд над катами так і не відбувся.Безперечно, роман "Жовтий князь" заслуговує на особливу увагу. Він вивертає душу на виворіт, він в'їдається в саме серце, він назавжди залишає там слід. І як на мене, цей твір про наш національний біль, за вагомістю та значущістю переважує на шальці терезів усі доробки української літератури разом узяті. У центрі твору - трагічна доля родини Катранник. Кожен з родини уособлює собою випробовування голодною смертю мільйонів українців. Знеможені з голоду один за одним відходять вони у вічність: бабуся, що символізує духовний осередок нації, їх первісток як великі надії країни, голова сім'ї, що втілює працьовитий селянський народ, і збагла до знань дитина, яка символізує освіченість народу, відходить у небуття і їх берегиня. На завершення автор все ж таки вселяє надію: він залишає цвіт. Висушений, виморений голодом, та все ж таки єдиний залишений в живих. Як цвіт нездоланої нації. Він житиме!17.11.2021р.

Ховатися від ТЦК - це ганебно😎А ви помічали одну неприємну закономірність: найбільш гучні противники мобілізації та головні ненависники армії - це далеко не ті, хто щось створює, розвиває або бере відповідальність за своє життя і країну.Якщо відкинути ботів і тих, хто пише за гроші ( а це майже 80% всіх коментарів в мережі), дуже часто це люди, яких можна назвати низьким прошарком суспільства. І мова тут взагалі не про гроші.Ці люди можуть мати нормальний дохід, нерухомість, автомобілі, навіть якийсь бізнес. Але при цьому залишатися інтелектуально бідними. Їхній світ - це не про розвиток, не про сенси і не про відповідальність. Це про комфорт, звички і небажання виходити за межі свого маленького “зручно”.Там, де одні обирають книги, навчання, подорожі, нові навички чи культурні події - ці обирають нескінченні “шашлички”, алкоголь і максимально прості розваги. І завжди знайдеться виправдання: “ми прості люди”.Але проблема не в простоті. Проблема в тому, що “простий” у їхньому випадку - це синонім відмови від розвитку.І саме цей інтелектуально пасивний прошарок сьогодні найгучніше виступає проти мобілізації. Не тому, що вони глибоко аналізують ситуацію. А тому, що вони не хочуть брати відповідальність і виходити зі свого комфортного світу.І тут важливий момент: справа не лише у страху. Страх - це нормально.Проблема в іншому - у відсутності внутрішнього розуміння, навіщо взагалі захищати країну. Для них це не про територію, не про мову, не про культуру чи традиції. Це щось абстрактне і далеке.Їхня логіка проста: “аби мене не чіпали”.Що буде навколо - вже другорядне.Вони не думають про те, що приходить разом із втратою держави: чужі правила, чужа мова в публічному просторі, інша реальність, де твої права - не гарантія, а умовність. Бо для цього треба дивитися ширше, ніж межі власного подвір’я.Їхній принцип - як зі сміттям: головне, щоб у мене було чисто, а що за парканом - байдуже.І саме ці люди не просто критикують - вони системно намагаються знецінити тих, хто реально щось робить.Військовий висловився в інтернеті? Значить “він не був на передку”.Жінка служить? “Пішла не воювати”.Волонтери просять донати? “Та вони всі крадуть”.Це не аналіз і не критика. Це постійна спроба знайти негатив у будь-якій дії, щоб самому в це повірити і виправдати власну бездіяльність.Бо якщо визнати, що військові воюють, волонтери допомагають, а хтось реально тягне на собі країну - доведеться поставити питання до себе.А цього вони якраз і уникають.І при цьому вони вигадали для себе зручну казку: нібито військові на фронті масово проти мобілізації та ТЦК. Нібито ті, хто воює, мріють повернутися і “розібратися” з системою та захистити їх від призову.Бо так зручніше. Так можна нічого не робити і при цьому відчувати себе правим.Але реальність інша.Більшість військових чудово розуміє, що без мобілізації війна не закінчиться. Що без підсилення і ротації вони просто не витримають. І підтримка мобілізації серед тих, хто реально на фронті - це питання не ідеології, а виживання.А ось найгучніші історії про “військових проти ТЦК” часто походять від тих, хто ще вчора сам уникав служби, а тепер сприймає все через призму особистої образи. І саме з таких випадків зручно будувати свою картину світу.Бо їм не потрібна правда. Їм потрібно виправдання.Бо значно легше знецінити армію, ніж визнати: хтось зараз ризикує життям, поки ти робиш вигляд, що це тебе не стосується.У всьому світі захищати свою країну - це відповідальність дорослого суспільства.І тільки там, де люди мислять вузько і короткостроково, з’являється масова позиція: “нехай хтось інший”.Ніхто не зобов’язаний бути ідеальним. Але коли людина не служить, не допомагає, не підтримує під час війни - і при цьому дозволяє собі зневажати армію, це вже не позиція. Це спроба виправдати власну бездіяльність.