Нарешті, третя версія. Злочинна акція з викраденням мала паралізувати діяльність Руху напередодні перших після відновлення державності України парламентських виборів. Враховуючи те, що за парламентськими майже впритул ішли президентські перегони, розправа з керівником центрального виборчого штабу найбільшої у країні опозиційної партії мала б залякати потенційних кандидатів від Руху. У підсумку Вячеслав Чорновіл, щоби зберегти Народний Рух України, відмовився 1994 року балотуватися в президенти України. А до влади у Верховній Раді на чотири роки прийшла комуносоціалістична кліка.Про те, як шукали “свої” серед “своїх”, наприкінці 1994 року повідав тодішній генпрокурор Владислав Дацюк. Мовляв, міліція обстежила всі вокзали, всі потяги, були перекриті всі дороги, шпиги пронишпорили майже три тисячі порожніх київських будівель, було опитано тридцять тисяч громадян. “Але, на жаль, не кожен злочин розкривається. І не тому, що ми його не хочемо розкрити, а тому, що, ви розумієте, як кажуть, не всі розкриваються злочини. Тяжко...” — зітхнув на очах преси пан Дацюк.Останніми роками Україна деградувала у досить специфічному напрямі. Михайла Бойчишина безслідно викрали якраз напередодні парламентських і президентських виборів 1994 року. У 2000-му від Георгія Гонгадзе залишилося саме тіло без голови. Тоді багато хто почав сподіватися на дострокові президентські вибори. За п’ять років після Михайла БойчишинаВячеслава Чорновола було вбито ледь не публічно — і теж напередодні виборів президента…Дмитро ПОНАМАРЧУК, директор «Рух-прес» у 1992-2001 роках.
Юрій Бутусов:"Ситуація на Покровську та Великій Новосілці перестала бути контрольованою українським командуванням. Керівництво ОТУ Донецьк (Тарнавський) та ОСУВ Хортиця (Гнатов) втратили управління, і ворог просувається майже щодня. Ще чотири кілометри і ворог переріже ключову магістраль Дніпро-Покровськ. Ми бездарно втрачаємо Покровськ, бездарно та безвідповідально. Воюють окремі комбриги, окремі комбати, героічно бються піхотинці, оператори дронів, вмотивованих людей у нас дуже багато, є боєприпаси та техніка, і нищать росіян десятками та сотнями. Але зупинити щоденний рух нових малих груп піхоти, підтриманих вогневими засобами та дронами ворога виключно нашими дронами та "пошуковими діями", обороною окремих точок у посадках не вдається. Ставка Верховного головнокомандувача та головнокомандувач ЗСУ демонструють нездатність вплинути на хід подій. Просування ворога офіційно пояснюють виключно його великою перевагою у силах, але наші воїни у Покровську абсолютно протилежної думки, і вважають, що розбити російський наступ та спланувати оборону цілком реально. Просто досі нема спроби зупинити ворога на якомусь рубежі. Наші військ фактично безперервно кидаються у зустрічний бій, неповноцінно застосовуються вогневі засоби, обмежено застосування дронів, нема взаємодії дронів та РЕБ, відсутність інженерних робіт, значні втрати нашої піхоти, яка не має часу підготуватись та закріпитись. Потрібна система та організація.На тактичному рівні командири підрозділів говорять про безвідповідальність командування за постановку нереальних завдань, про відсутність взаємодії наших підрозділів, про відсутність планування та організації бою в обороні.На даний момент врятувати Покровськ від швидкого оточення та захоплення може тільки зміни у командуванні ОТУ Донецьк. Наприклад, у військах є генерал, який має успішний досвід командування ОТУ та ОСУВ "Херсон", ОТУ "Харків", ОТУ "Луганськ", і який ефективно організовував оборону - це Михайло Драпатий. Драпатий вміє будувати довіру між командирами частин, взаємодію між дронами та засобами РЕБ, намагається слухати, у тому числі критичні оцінки, він намагається не брехати підлеглим, а це рідкість, і головне - бере відповідальність на себе. Просиджувати на нарадах у командуванні сухопутних військ йому нема ніякого сенсу, Драпатий потрібен на фронті. Якщо змін в управлінні не буде, Покровськ та Велику Новосілку ми втратимо дуже швидко, і росіяни підуть далі у Дніпропетровську область. І це вкрай негативно покаже новій адміністрації США нашу обороноздатність. А призначення адекватного командувача надихнуло б війська та підвищило довіру до керівництва країни та ЗСУ. Лідерство потрібне саме тут і зараз.І звичайно, якщо пасивність та багатомісячний хаос не будуть змінені, значить відповідальними за втрату цих важливих міст Донбасу та за заход росіян у центральну Україну будуть визнані в першу чергу В.Зеленський і О.Сирський."
Не розумію, де ми повернули не туди і коли: поліцейським вже можна провокувати першим до насилля інваліда-військового по якійсь надуманій причині зупинки авто (явно з причин корупції), а потім валити його на землю, показуючи хто тут насправді "влада"? Поліцейські звісно не прораховують свою поведінку щодо наслідків і так для суспільства, що їх ненавидить. А потім такі ж поліцейські приїздять на виклик військового, якого власники турецького ресторану відмовляються обслуговувати (елементарно зварити кави) і розводять руками - типу що ми можемо зробити, не змусимо ж тебе обслуговувати.Це все наслідки того, що поліцію не вчать допомагати, в тому числі військовим, але гарно вчать як можна на них, як і на інших, заробити на типу "законних причинах".Звісно, що така поведінка поліції у обох випадках обурлива. Я вже мовчу, що ніяких висновків зроблено поліцією не буде, максимум когось на декілька місяців відсторонять. Жоден заступник чи цілий міністр не визнає проблеми і не піде у відставку. Ця система не вміє реагувати позитивно на зміни в суспільстві, вона на жаль, працює проти цих змін. Її завдання не допустити зміни системи - корупційної, антилюдської, адже саме така система приносить чорний кеш мільйонами доларів у тіньову скарбницю влади. За ці гроші можна підтримувати тіньову парадержаву корупційних слідчих, прокурорів, суддей, а отже і зберігати саму корупційно-кланову систему влади, яку очолює сьогодні ОП.Основне питання, що з цим робити, коли ворог захоплює нашу землю - досі відкрите. І його можна перефразувати: ворог захоплює нашу землю, доки існує ця влада, і що з цим робити?
Я думаю, Ларисі Кадочніковой тяжко прийняти, що того, зросійщеного, "корєнного", Києва, де говорити українською було соромно, а російською - модно, вже не існує. Тому весь її епатаж і поза декабристки, яку катують українською мовою, глибоко комічний і тупий в сучасних умовах. Развє я нєдостаточно сдєлала для страни, чтоби мєня уважалі? – пафосно запитує акторка Кадочнікова у зали малоросів, які кричать їй "браво!!"Звичайно, нєдостаточно пані Кадочнікова. Все що ви робили, ви робили не для страни, а для себе. Ви грали ролі в кіно і жили з відомими і впливовими чоловіками не для страни, а для себе, любимої. Щоб смачно їсти, жити в центрі Києва, щоб вас обслуговувала прислуга, щоб відпочивати на кращих курортах. Ваша робота нічим не відрізняється від роботи прибиральниці, бо і ви і вона заробляють собі на хліб, як вмієте. Тільки прибиральниця не кричить, що витирає пил заради країни і тепер їй всі винні, бо в неї є мізки і вона розуміє, що це тупо.Щоб вас уважалі, пані Кадочнікова, треба хоч трохи поважати країну, в яку ви приїхали жити своє найкраще життя. Треба розуміти, що хтось втратив рідних на війні і чути вашу руску рєчь зі сцени їм неприємно. Але ж вам це по-барабану, бо українкою ви так і не стали. Сергій Марченко.
І про класіку! Російську, знову ж. Літературну. Кореспондентка Еспресо Леся Вакулюк нині в США, висвітлює вибори. Її запросили відвідати університет в невеличкому містечку. Що потрапило їй на очі. Є прапори всіх держав, звідки є тамтешні студенти. Українські студенти є, прапора немає. Ну, то такоє. А російський прапор є. Є й афіша студентського театру - «Трі сєстри», бляха. Нє, канєшно, то ж світова класика. І репліка «В маскву, в маскву, вмаскву!» то ж тіпа не канкрєтна в маскву, географічну. То вапщє - вирватись з болота провінційного життя, то ж про сенс людського існування, про екзистенційну кризу!» Йдіть ви на буй! Це суто російська проблематика. Коли хто хоче приїхати до Києва чи Львова, той їде. Хто з французів хоче в Париж - то сів на коня і фффіть, щоден Рішельє й Рошфор тобі не поміха! А це є суто російською забавою - якщо чого дуже сильно кортить, то треба сидіти й звиздіти про це! Хто вас, трьох дур, тримав в тій провінції? Нє, так вам треба звинуватити увесь світ в своєму скнінні (прозябаніі па-русскі). Треба взяти зброю в руки і йти доводити що ви вялікіє і прєкрасниє, а вас ні ценят.Що? Що від цього чехівського волання в дірку нужника може бути цікавим американським студентам? Що, ви мені скажіть! Окрім власне долучення до «великої російської культури». Мовчу про «Дядю Ваню»! Я довго терпіла, але в одному пості все, звісно, не викладу. Коли йти «за Чеховим» - це посто триндець яка безідейна, до рефлюксу нудна річ! Якщо сприймати історію як сьоб над вялікой культурой - все стає на свої місця. Бездарні, аморальні, неповноцінні, закомплексовані людиська! Там жодного позитивного персонажа. Всі потвори. Про що грають Чехова в Італії? Франції? У Франції перед росією якийсь немотивований пієтет. У чехівських оповіданнях є ключ до розгадки його драматургії. Він викриває це болото з чаєк, сісьор, вішньових вєток. Шо дворяни, шо простий люд - уроди! Зва рити в окропі немовля - дитину брата, це норма поведінки. А потім до церкви. Де незрозумілою мовою батюшка буде казати про добро і любов. І на слові «дондєже» капатимуть сльози. Бо така вона загадкова расєйська душа. І вони її всюди пхають, як той кирзак на самовар. Ви б пили щось після кирзака?Ізольда Зельц.
"Щодо іншого вигаданого свята «Ночі дідів» яка нібито святкувалася українцями у ніч з 31 на 1 листопада, то тут має місце спроба перенести існуючий поминальний обряд українського народу, що мав назву «Діди» або «Батьківська субота» без приставки «ніч» на конкретну дату коли святкується Гелловін, та надати йому не властивих українському обряду британсько-американських рис.«Дідами» називався день (у жодному разі не ніч) коли відбувався обряд і душі небіжчиків, яких ушановували. У найархаїчнішій формі обряд зберігся в білоруській та українській культурах, однак в українській культурі цей день навіть не вважався святом, а радше скорботним обрядом поминання померлих батьків.Обряди поминання «діди» проводяться кілька разів на рік, для кожного обряду встановлений проміжок часу в 10 — 14 днів, протягом якого його варто провести. Але при цьому обряд завжди проводиться в суботу, без жодної прив’язки до конкретної дати. Зазвичай, у дні «дідів» люди йдуть до могил рідних, щоб вшанувати їх пам’ять. Подається поминальна їжа, яка повинна бути гарячою (для того, щоб духи могли вдихати пару, що підіймається від їжі, приготованої на їх честь). Крім того, на столі кладуть більше ложок — для предків.Особливо шанований обряд «діди» проводиться в суботу, напередодні 26 жовтня (за григоріанським та новоюліанським календарями або (8 листопада за юліанським). Тоді пекли млинці, ходили на могили рідних, перший млинець із медом ділили між усіма членами родини. У цей день «діди» приходили до своїх родин на поминальні обіди, а тому промовляли до них: «Пом’яни, Боже, чесних батьків». Обряд проводили пізніше після полудня або надвечір, однак обряд діди ніколи не проводився уночі, хіба що трохи їжі могли залишати померлим родичам на ніч. Взагалі традиційних рис для американсько-британського святкування Гелловіну поминальний обряд «Діди» не мав Також у цей день наші пращури в козацьку добу історії України ходили до церкви ставили свічки за своїх померлих рідних й молилися Богу за упокій своїх близьких.Отже, можна стверджувати, що ані запорозькі козаки в 16-18 століттях, ані українці у 16-му – середині 20 століття зовсім не святкували Гелловіну, яке є геть чужорідним святом для традиційної української культури, так само як псевдонародні свята «Велесова ніч» та «Ніч дідів», які нібито святкуються з 31 жовтня на 1 листопада. Для тих хто хоче вшанувати своїх померлих близьких за поминальним обрядом «діди» може зробити це у суботу 2 листопада за юліанським церковним календарем, бо за новоюліанським та григоріанським календарями цей обряд «діди» проводили 26 жовтня.Утім в нашій країні повно свобода віросповідання і тому кожна людина має право відзначати які завгодно свята, будь-яких народів світу, хоч традиційні свята маорі з Нової Зеландії, утім слід пам’ятати, що Гелловін, має таке ж відношення до давньої культури українців, як вшанування бога ночі Тескатліпоки давніми ацтеками."Марина Зеленюк ©️
Я побачила в ФБ що в Києві хочуть демонтувати пам’ятник Ахматовій. Питання, як він з’явився тут в 2017 році. Не в 1990-х, коли поетесу почали активно видавати й читати. А саме після Вторгнення 2014 року комусь прийшло в голову маркувати локацію в Маріїнському парку бюстом російської письменниці. Дискусії про те, що «муж в могілє, син в тюрьмє» і вона також натерпілась від радянської влади, українському суспільству мало що дають. Адже не радянська влада стала джерелом ненависті нинішніх росіян до українців. Не лише вона. Там суміш набагато давніша, замішана на фейках і міфах, які формувались як до 1917 року, так і після розвалу сересер. Для мене Ахматова в 1990-х стала альтернативою совковій культурі. Об’єктивно - вона її не творила. Як і Чайковський, Глінка (пам’ятник якому також є в цьому парку і його також планують демонтувати). Проте нині Анна Ахматова - це дрон, убивча сила, яка летить знищити моє житло, мене зрештою. Розчистити тут місце для інших - тих, хто не сприймає моє право обирати культурний ландшафт. Не Стуса читають ті, хто пуляє по Україні. Не Хвильового, Підмогильного, Ліну Костенко чи Забужко. У них на полицях стоять томики Ахматової та Цвєтаєвої, яких вони ніколи не читали. Але силоміць бажають скормити це українцям. Аби ті нічого іншого не знали й не сприймали. У мене з Ахматовою нині немає нічого спільного, я не можу зачепитись за будь-який меседж, тип, архетип, щоб ріднили їі світ з моїм. Навіть лірика, яку я колись так любила, тепер мені чужа. Бо я подорослішала, стала іншою. Російскі митці, за незначними винятками, не впливають на мої візії української історії та культури. Я відрефлексовую своє, намагаюсь збагнути хто я. В Україні, в світі. А мене штовхають назад, у 1980-ті, 1990-ті.Нещодавно я побачила книжечку з віршами Анни Ахматової в Гончаренко-центрі. Там росліт збирають на макулатуру. За гроші потім куплять дрони. Від купи цих книг я відчула єдину користь. Це все, на що вони заслуговують.Ізольда Зельц.
Берта Бенц та її чоловік Карл Бенц винайшли перший автомобіль на бензині, але ніхто не знав, як ним користуватися, залишивши винахід невикористаним. Всі називали Карла дурнем за те, що він створив смішний триколісний велосипедЩо ще гірше, Карл вдавався до алкоголю, щоб супроводжувати свою депресію.Родина Бенц жила в Мангеймі з п'ятьма дітьми, а Берті довелося відвідати батьків у Пфорцгеймі, майже за 100 кілометрів на південь. Щоб підтримати чоловіка і переконатися, що його робота була не марною, Берта набралася сміливості і вирішила поїхати до них на триколісний велосипед.Подорож зайняла майже повний день, розумна кількість часу з огляду на потужність автомобіля наприкінці 19 століття. Берті довелося кілька разів зупинятися в аптеках, щоб заправити бензином, який там тоді продавали. Відвідала два танери, щоб полагодити гальма, винайшла тим самим гальмівні колодки, і коваля, щоб полагодити ланцюг передач.Приїхавши до пункту призначення, Берта повідомила чоловіка про успіх поїздки по телеграмі. Наступного дня вона вирушила до Манхейма, завершуючи зворотну подорож.Поїздка привернула багато уваги, оскільки Берта зустріла по дорозі багато цікавих людей. Саме тоді люди почали розуміти, що автомобіль – це не просто цікава іграшка, а практичний та швидкий засіб пересування.Карл миттєво прославився і незабаром усі захотіли копію його автомобіля, що призвело до численних замовлень. Поїздка Берти також стала для неї можливістю протестувати автомобіль з погляду користувача, виявивши потенційні покращення.Вона запропонувала додати передачу в коробку для збільшення швидкості, тим самим зменшити час у дорозі і обганяти вагони, додати четверте колесо для більшої стійкості, поліпшити гальма та встановити паливний фільтр. Звідти народилося те, що стане великою автомобільною імперією, відомою досі.Daily Factfinder
Помітили, яку лексику часто використовують у розмовах про секс? «Вона дає», «він бере», «він її тр...нув». Не рівноцінні учасники, а суб’єкт виконує дію над об’єктом. А коли один з учасників — об’єкт, то його можна особливо й не питати.Те, що секс у нашій культурі, — це приниження, видно навіть з того, як говорять про окупантів. «Що, відсмоктали? Та ЗСУ вас в...бе, ставайте раком». Отже, якщо оральний секс із чоловіком принижує окупантів, то принижує і жінок? Очевидно, що це пішло з тюремної культури, котра, як мені здається, саме завдяки зусиллям росії занадто поширена в нашій країні. На жаль, люди переносять її у звичайне життя, побут, навіть не рефлексуючи.Насамкінець хочу сказати дві речі. По-перше, варто пам’ятати, що секс — це процес, що відбувається за згодою всіх учасни_ків, які досягли віку згоди й ухвалюють це рішення свідомо і не під тиском. Якщо людина не хоче, достатньо просто сказати «ні», і це «ні» треба почути і прийняти.По-друге, чоловіки, а вас не принижує те, що вас зображують тваринами, які постійно хочуть сексу й «уламують» на нього жінок, які не виявляють такого бажання? Давайте разом змінимо цю культуру. Припинимо поширювати стереотипи, толерувати принизливі й недолугі жарти на цю тему, почнемо ставитися до сексу як до процесу, у якому всі учасники/ці рівноцінні і задоволення кожної й кожного важливе. І дамо медіа зрозуміти, що їхнє завдання — формувати певну культуру, а не поширювати застарілі стереотипи, які тягнуть суспільство на дно.Спільними зусиллями ми сформуємо здорове ставлення до сексу та поважне ставлення до партнерок/ів і їхніх бажань. Повірте, виграють від цього і жінки, і чоловіки.
Згадую, як бабка наша залишила нас із братом на дачі. Залишила з дідом. Треба їй було виїхати у справах. Нам по 8 років було. Вляглися спати, базікаємо, бавимося. Дід каже: – Спіть. Завтра підніму рано. Сніданок о дев'ятій. Нам усе одно. Заснули за північ. Дід будить о 8.30: – Вставайте. Сніданок о дев'ятій. – Ага, дідусь... І спати далі. Встаємо об 11. Сарай із продуктами замкнений. Ключі в діда в кишені. Бабка-то нам по п'ять разів сніданок підігрівала. – Діду, a сніданок? – Сніданок о дев'ятій. Помикалися, думаємо, ну й добре!– Діду, ми на річку. – Ідіть. Обід о першій. Пішли. Приходимо о пів на третю. Сарай на замку. – Деда? – Вечеря о сьомій. Після купання в річці жерти хочеться, аж караул. До того ж, ще й не снідали.За сараєм був відритий льох. Там стояли дві трилітрові банки з вершковим маслом. Так от. Два восьмирічних пацани їли це масло пальцями з банок. Сьома година. Ми вже сидимо за столом. Дід накладає в миски гречану кашу.Я починаю їсти. Братик кашу відсуває: – Діду, я таку не їм. Мені бабуся розсипчасту робить. Дід, мовчки, забирає миску: – Сніданок о дев'ятій. – Ні, діду, не прибирай. Я з'їм. Наступного дня ми сиділи за столом рівно о дев'ятій. Ось таке виховання. За добу. Без криків, нотацій і рукоприкладства...
TGLIST.COM.UA
