Я з України

Один із найпопулярніших заголовків у наших розділах шоубізу чи лайфстайлу - про «відому людину».«Відома співачка сказала те-то», «Відомий актор розлучився з дружиною», «Популярна ведуча показала гардероб».Але у самих текстах майже ніколи не йдеться про відомих людей. Це історії або про маловідомих, або взагалі про ноунеймів. Питання до вас - чи знаєте дівчину на фото?Інша штука, яка мене дивує. Часто в текстах журналісти до людей культури-шоубізу і тд приставляють слово «українська/український». «Українська співачка Ірина Білик блаблабла». Нафіга? В іноземних медіа так можуть написати, якщо йдеться про біографію людини чи довідкову інформацію. «Американська співачка Тейлор Свіфт народилася у 1989…»Чи якийсь, приміром, конкурс. Якесь «Євробачення», де багато учасників з різних країн. Або якщо хтось приїхав з однієї країни в іншу. У нас навіщось це «українська» роблять ледь не обовʼязковим атрибутом, автоматичним до написання, причому абсолютно непотрібним. Всі знають, що Білик чи Саніна - українські співачки, нафіга це зазначати?Понад те - багато людей ось так самі представляються. Усно чи письмово. Так і кажуть десь в інтервʼю: «Привіт, я український актор такий-то». Уявіть в Каннах на сцені ведучий каже: «А зараз вийде французька акторка Катрін Денев!». Ну або якщо хтось таке чув чи бачив - киньте у коменти.Єдине моє пояснення - люди хочуть одразу показати, що вони не росіяни. Особливо актори/акторки телебачення. Оскільки серіали, які у нас знімали, були російськомовними, без ідентифікації місця та з російськими акторами, глядачі після повномасштабного вторгнення почали дивуватися. Бо цілий список артистів, яких вони вважали росіянами, виявилися українцями. Памʼятаю кумедні випадки, коли у соцмережах під новинами - купа обурених коментів: «Чого ви знову про ту р*сню пишете?». А то не р*сня😝Лєна Чичеріна ©️

80 років тому:2.10.1944 – у Львові помер Степан Чарнецький, поет, перекладач, журналіст, актор, режисер, театральний критик. Батько – Микола Чарнецький, сільський священник УГКЦ, помер під час епідемії тифу в травні 1882. Мати – Владислава Екгардт походила з полонізованого німецького роду. Степан був тринадцятою дитиною. Після смерти чоловіка матір з малими дітьми переїхала до старшого сина Івана в Станіслав (нині Івано-Франківськ). Після несподіваної смерти Івана сім’я переїхала до дочки у Львів. Навчався у цісарсько-королівській Вищій реальній школі в Станіславі, а закінчував здобуття середньої освіти у Вищій реальній школі Львова (1900). У 1900 розпочав навчання на інженерному (шляхо-будівельному) факультеті Вищої політехнічної школи у Львові (нині Університет «Львівська політехніка»), проте студії не закінчив захистом диплому. Деякий час працював за отриманим фахом інженером-мостобудівником, помічником начальника залізничної дільниці, проте захоплення літературою і театром переважило, що й визначило подальший життєвий шлях. До 12 років розмовляв польською мовою, відтак прийшло усвідомлення власної української ідентичности до тієї міри, що часто докоряв студентам-українцям, які спілкувалися польською мовою. Згодом його племінниця згадувала, що саме Чарнецький сформував з неї українку. Писав поезії, новели, фейлетони, рецензії на театральні вистави, праці з історії українського театрального мистецтва, перекладав для українського театру п’єси та лібрето опер з німецької і польської мов, редагував значне число українських газет і часописів Галичини. Співзасновник літературної групи «Молода муза». Театральний референт товариства «Руська бесіда» (від 1906), режисер і мистецький керівник його театру (1913-1914). У 1914 під час постановки трагедії Василя Пачовського «Сонце руїни» про гетьмана Петра Дорошенка переробив фінальну пісню, яку почув чотар УСС Григорій Трух, доповнив її власними строфами й так постав широко знаний сьогодні славень «Ой у лузі червона калина». У співавторстві з Богданом Веселовським написав відоме українське танго «Прийде ще час». Чимало його віршів, до яких також укладав музику стали народними піснями.Під час Першої світової війни мобілізований до австрійського війська, проте за станом здоров’я звільнений зі служби. Працівник тогочасних українських часописів, референт преси у Львівському магістраті (від 1920). Одружений з Іриною Поповачак, в шлюбі народилися дві доньки. За першої більшовицької окупації науковий співробітник Львівської наукової бібліотеки (1939-1941). В останні роки важко хворів. Похований на Личаківському цвинтарі. В радянські часи ім’я Степана Чарнецького перебувало під суворою забороною. Народився у с. Шманьківці на Тернопільщині 1881.Іванові Іване без роду, Іване без долі, Куди не ходив ти, кого не видав? У спеку, і стужу, у лісі і в полі Ти гинув, а славу сусід добрий взяв… На сербських зарінках клалась твоя сила, На волинськім млаці твій гріб вже присів, І серед Поділля сіріє могила, Де впало в двобою двох рідних братів… * * *Ворожому війську І тебе мені жаль, сірий сину півночі, Що ідеш день і ніч, і не знаєш куди; Ржа утоми лягла на твій голос і очі, І чоло вкрила тінь недостатків, біди…І тебе взяв указ із сільської оселі, Від розораних скиб чи буйного лану, І голодний бредеш в дрантивенькій шинелі У невідомий світ, у чужу сторону. А там стріне тебе гучний вистріл гармати, Або тихший привіт: добре кована сталь; Кров обмиє чоло… Бідний сірий солдате, – І тебе мені жаль!.. І тебе мені жаль!..

- Валя, куда ти єдєш? Ти не слишала что тваріца на Алімпіадє?! - Кричить заплаканим голом рідна сестра до біженки.- А, шо там тваріца? - Запитує та.- Спартсмєни сідят галодниє і сплять на кроватях с картона. Ти сашла сума.- А куда мнє єхать? Відєла что ані с Данєцкам здєлалі? Ти в курсі аткуда там настаящіє прільоти? Ти в курсі как сєбя вєдут чєчєнци в Марікє?- Валя, роднюлькая мая, всьо я в курсі. У нас всьо тоже самоє. Пака етат дібіл в крємлє нігде пакоя нє будєт.- Ну? А чо ти мнє предлагаєш к вам єхать?- Ну нада же било сказать. Ну могла би хатя би Толіка пріхватіть. Похресник всьо-такі. (Слово похресник вона вимовила дуже так українською.)- Так он же школьнік. І папа с мамой вродє как прі здравіі. Кто мєня с нім випустіт?- Нуууу…. Може же как то. Напрімєр, что радітєлі помєрлі. Ти Валюха всю жізнь била хітрой. Вот хахлушка і всьо!Якщо ви подумали, що вже прочитали наймахнутіше, то краще сидіть. Племінники по чоловіку цієї жєньщіни з Маскви два воюють проти України , а вона просить рідну сестру, яка через Латвію вирвалася з Донецька, забрати її сина з собою і готова заради того сфальшувати документи, що вона і чоловік мертві.Уявіть стан Творця, якому доводиться спостерігати, що витворяють його створіння. Мусить мати залізні нерви, курчадошка!Олег Ущенко ©️

Не мав часу написати про перейменування вулиць в Одесі, які викликали чимало дискусій і які підпалили чимало ватних срак. От на скріні нєґодує російський громадянин Труханов, який крім цього відомий тим, що обраний одєсітамі на посаду мера. Що скажу про нову топоніміку. Так, вона міняє обличчя і позиціонування Одеси. Думаю, що ті, які складали переліки це чудово розуміли. Вони хотіли, щоб Одеса (як і Миколаїв, Дніпро, Херсон, Харків і інші міста, які були засновані або розбудовані в часи російської та совєтської окупації) перестали бути "самі по собі" і стали інтегральною частиною українського національного проєкту. І це, звісно, "обнуляє" частково те, що було кілька століть. Де укрАінцам було відведено малопочесну роль бути приїжджими на ярмарки чи на роботу "селюками" со своїм такім смєшним говором. Ну, і асимілюватися і стати "нормальними людьми" з общерусскім язиком. Так було. Але так не має бути. Те, що росіянин Труханов під час війни - голова міста і те, що він взагалі живе і здравствує - це недопрацювання відповідних органів. Ганьба їм. Вони профукали можливість посадити деркачів, колесніченок, табачників і шаріїв, тепер вони те саме роблять з трухановими. Тобто нічого. Кілька слів про самі перейменування. Одеса стає українською. Бо тепер вшановує героїв останніх ста років, які воювали за неї і саме українську. Від генералів Армії УНР до члена ОУН Караванського і титанів нинішньої війни з окупантами. Я публічно і непублічно просив членів міської топонімічної комісії назвати велику вулицю іменем націоналіста і правозахисника, глибокого знавця та популяризатора української мови Святослава Караванського. На що мені казали - він помер менше, ніж десять років тому, і хай почекає. Це було непристойно. Адєсса чинила опір Одесі. І вона цей опір програла. Чи це означає, що вся сотня нових топонімів супервдалі - ні. Там є кілька, на мій погляд, не дуже доречних чи незручних у міській навігації назв. Але це можна буде підправити у "процесі експлуатації". Російська окупація вулиць і вшанування колаборантів на кшталт всємі гарячо любімого Міхаіла Міхайловіча Жванєцкого добігла кінця. Він творив міф міста, а потім отримав орден від Путіна і холуйськи заглядав йому в очі, а потім навіть не заповів поховати себе, "президента всесвітнього клубу одеситів", ггг, у рідному місті. Тому самому, який зараз російські вбивці мордують кожен день і кожну ніч. Перейменування навіть однієї вулиці - це стрес для всіх. Перейменування сотні - це дуже боляче. Це як операція. Завтра пацієнту стане краще. Бо Одеса буде українською. І це момент її одужання. У місті, де шанують Омеляновича-Павленка, Строкату, Семикіну, Бойчука, Гулого-Гуленка і ще багатьох визначних українців труханови поступово зійдуть на труху.Вахтанг Кіпіані ©️