Я з України

Пу Ї, останній імператор Китаю, прожив життя, яке більше схоже на сюжет роману.У 1908 році він став імператором у віці лише двох років. Уже через чотири роки, після Сіньхайської революції, зрікся престолу, але ще довгий час жив у Запретному місті як формальний монарх без реальної влади.У 1924 році його остаточно вигнали з палацу. Пізніше японці зробили Пу Ї правителем, а згодом і імператором маріонеткової держави Маньчжоу-го в окупованій Маньчжурії. Після розгрому Японії в 1945 році він потрапив у радянський полон, а потім був переданий новій владі Китаю.Багато років Пу Ї провів у таборі перевиховання. Після амністії в 1959 році він повернувся до звичайного життя. Працював у ботанічному саду Пекіна, захоплювався вирощуванням квітів, писав мемуари та нерідко відвідував Запретне місто вже як звичайний громадянин.Його автобіографія «Від імператора до громадянина» стала популярною в Китаї та за його межами. Наприкінці життя Пу Ї навіть увійшов до складу Народної політичної консультативної ради КНР.У 1967 році він помер у віці 61 року. Його тіло кремували.Історія Пу Ї унікальна тим, що він встиг побувати майже в усіх можливих ролях своєї епохи: імператором, вигнанцем, маріонетковим правителем, військовополоненим, ув'язненим, садівником і державним службовцем.Мало хто в історії пережив настільки різкі злети й падіння та залишив після себе настільки незвичну автобіографію.Юрій Таран.

СТЕПАН МАСЛЯК (1895–1960). Найвідоміша його праця — переклад з чеської роману Ярослава Гашека «Пригоди бравого вояка Швейка» (1958). Це не перший переклад українською мовою славетного роману, проте саме праця С. Масляка стала неперевершеною і класичною. Перевидають її дотепер.До вашої уваги лексика із цього перекладу та окремі уривки — вони дають уявлення про мову й стиль «українського Швейка».***• Наш оберлейтенант Маковець завжди казав нам: «Дисципліна, бовдури, повинна бути, бо інакше ви б лазили, як мавпи, по деревах, а військова служба з вас, йолопи, людей зробить». Хіба ж це не правда? Уявіть собі парк, скажімо, на Карлаку, а на кожному дереві сидить солдат без дисципліни. Це мене завжди найбільше лякало. • — Не робіть ідіотської міни. — Це від мене не залежить, — серйозно відповів Швейк. — Мене з військової служби списали за ідіотизм, і особлива комісія офіційно визнала за ідіота. Я офіційний ідіот.• Одного разу в Нуслях, саме біля мосту через Ботич, коли я вночі повертався від «Банзета», до мене підійшов один пан і потяг мене гарапником по голові. Я беркиць на землю, а він присвітив мені в обличчя і каже: «Помилка, це не він», — і так розлютився через цю помилку, що вперіщив мене ще раз по спині. Помилятись аж до самої смерті — це вже таке людям на роду написано.• — Я ніколи не думав, — сказав він, — щоб невинну людину могли засудити на десять років. Що колись одному невинному вліпили п’ять років, таке я вже чув, але щоб на десять — це вже трохи переборщили. • — Хто з вас мертвий, хай з’явиться до корпусного командування протягом трьох днів, щоб його труп можна було покропити святою водою...• Кожен міг там молоти язиком про все, що йому заманеться, немов у парламенті.• — І понаносив дідько сюди на нашу голову всяку цивільну шушваль. Чим освіченіший, тим дурніший.• — Кепські наші справи, — так почав він свої слова розради.• У той час як тут короля били тузом, далеко на фронті королі били один одного своїми підданими.• Потім його кинули в темну, не давали два дні ні їсти, ні пити й знову повели на допит, а він тримався свого, мовляв, як було, так було, все ж таки якось було, і ще ніколи так не було, щоб якось не було.• Не знаю, чи пощастить мені досягти цією книгою своєї мети. Вже те, що мені довелося почути лайку: «Ти пришелепуватий, як Швейк», — свідчить про зовсім протилежне. Якщо, проте, слово «Швейк» стане новою лайкою в барвистому вінку лайок, — буду змушений вдовольнитися цим збагаченням чеської мови.***В оформленні використано малюнки Йожефа Лади.ІНМО

1. Свиноморді – під@ри2. росіяни дійсно нам МСТЯТЬСЯ. Тільки не за Старобільськ, приниження на 9 травня чи атаки на НПЗ, як пишуть деякі залякані люди. На жаль, все значно складніше. росіяни МСТЯТЬСЯ нам за те, що ми існуємо. Саме наше існування створює для звичайних росіян, простих людей, які проти війни, нестерпні душевні муки. Ці муки настільки нестерпні, що попри Достоєвського і Му-Му, попри Льва Толстого і листи Катерини ІІ Вольтеру, звичайні люди на болотах стиснувши зуби, змушені вести війну проти нас, доки ми будемо існувати. Бо їм фізично погано, коли нам добре. І тут я маю висловити співчуття росіянам, бо як би вони не мучились і не страждали від нашого існування, скільки б грошей і людей не витратили для "окончатєльного вирішення українського питання", існувати ми не припинимо. Принаймні, поки існують ЗСУ і бойові бригади, які зустрічали росіян без броніків, в кедах і з калашами, а тепер навалюють так, що бункер хитається. Вибачте, нешановні росіяни, що ми живі і нищимо окупантів в промислових масштабах! Така вже в нас хєрова ДНК – безпощадно п#здити біологічне сміття, яке прийшло на нашу землю. Тому без образ, але ми знищимо кожного вашого сина, брата, чоловіка, який прийшов знищити нас. Бо ми, Збройні Сили – єдиний реальний гарант безпеки України і українців. А ще, якщо чесно, нищити вас нам подобається 😇Ми #переможемоСергій Марченко.

Зазвичай, коли ми дивимося на картини епохи бароко (XVII століття), ми бачимо пухких амурів, святих у екстазі або пишних дам. Але є одна картина, від якої хочеться відвернути погляд, настільки вона жорстока й реалістична. Це «Юдиф, яка обезголовлює Олоферна» це драматичний біблійний сюжет із второканонічної Книги Юдити, де молода ізраїльська вдова рятує свій народ, відтинаючи голову сплячому ворожому полководцю.. На цій картині красива жінка з кам'яним обличчям, закатавши рукави, вбиває кремезного чоловіка, поки її служниця утримує його.Автором цього хоррору була жінка — Артемізія Джентілескі. І це не просто біблійний сюжет. Це особиста помста.У 17 років Артемізію зґвалтував художник Агостіно Тассі, друг її батька і її вчитель. Батько подав до суду. Але суд XVII століття перетворився на тортури для жертви. Щоб перевірити, чи не бреше дівчина, її піддавали принизливим оглядам і... катували. Їй надягали на пальці «сибіли» — мотузки, та затягували їх. Артемізія, будучи художницею (для якої пальці — це все!), кричала під тортурами: «Це правда! Це правда!».Гвалтівника засудили, але майже відразу випустили. Справедливості не сталося. І тоді Артемізія взяла в руки пензель.На картині в образі Юдіф вона зобразила себе. А в образі Олоферна, — свого гвалтівника Агостіно Тассі.Зверніть увагу на деталі. У версіях чоловіків-художників (наприклад, у Караваджо) Юдиф часто виглядає огидною, вона тримає меч кінчиками пальців, ніби боїться забруднитися. У Артемізії все інакше. Її Юдиф виконує важку фізичну роботу. Вона уперлася коліном у ліжко, вона навалилася всім тілом, вона тримає меч впевнено і жорстко. Це не вбивство заради ідеї. Це страта заради задоволення.Артемізія стала першою жінкою, прийнятою до Флорентійської академії живопису. Вона довела, що «у жінки може бути душа Цезаря в тілі жінки». Вона вбивала свого кривдника на полотні знову і знову, увічнивши свій гнів.Юрій Таран ©️

Що дивує: під час скандального зальоту російського дрону на територію Румунії щось ніхто не побачив ані розрекламованої Стіни дронів, ані навіть цеглинки з неї. Всі тупо спостерігали як воно летить і ... влучає в житловий будинок. Звісно, все в порівнянні, але територією України десятки сотень дронів (не рахуючи балістики) по два рази на тиждень залітають з різних локацій вздовж 3000 кілометрової лінії фронту, % збиття яких наближається до 90-95 в умовах дефіциту всього - людей, набоїв, техніки на в три рази більшу територію, а тут 1 (один) дрон на 600 км. спільного кордону. І демонстрація повної беспомічності.Здавалося б, з 2022 року ми виграємо для союзників такий дорогоцінний час на переозброєння, перебудову сил та навчання згідно нових методів ведення війни, але по факту цього не відбулось. Хочеться сподіватись, що це стосується тільки Румунії, але ж і в Латвії така сама ситуація. Не хочете (не можете, путін забороняє) збивати дрони та ракети над Україною, що наближаються до прикордонних регіонів (свого часу була запропонована і така стратегія) - збивайте над своєю. Але ніт. Мабуть це все, що нам треба знати про блок НАТО. По факту Україна доволі ефективно боронить країни Європи від російських загроз, але тили мають дбати про безпеку також.(карта атаки дронів та ракет станом на минулий рік, зараз їх стало тільки більше)Юрій Безбородов.

ПЕРЕДЧУТТЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦУСІМИОстанніми днями мене не полишає дивне відчуття.Ні, я не думаю, що війна завтра закінчиться.Не думаю, що Кремль раптом погодиться на всі вимоги Європи.І навіть не думаю, що російські Z-воєнкори раптом стали прихильниками миру.Але мені здається, що ми починаємо бачити дещо значно цікавіше.Ми починаємо бачити появу мови, якою в Росії колись будуть пояснювати поразку.Довгий час лише Росія висувала максимальні вимоги.Чотири області.Нейтральний статус України.Скорочення армії.І тут сталася цікава річ.Європа вперше почала відповідати тим самим.Придністров'я.Абхазія.Південна Осетія.Скорочення російської військової присутності.Чи означає це, що переговори вже почалися?На мою думку — так.Бо переговори починаються не тоді, коли сторони сідають за стіл.Переговори починаються тоді, коли сторони формулюють свої позиції.І якщо одна сторона вимагає все, а інша одразу пропонує компроміс, то "середина" завжди зміщується на користь того, хто вимагав більше.Саме тому Європа зараз робить те, чого довго уникала.Вона теж почала вимагати все.А майже одночасно з цим у російському інформаційному просторі почалися дивні процеси.Z-воєнкори раптом заговорили про виведення військ.Поки що з Придністров'я.Поки що дуже обережно.Поки що під соусом "треба піти самим, поки не стало гірше".Але я вже бачив це раніше.Навесні 2022 року Росія програла битву за Київ.Проте росіянам не сказали, що це була поразка.Їм пояснили, що це був "жест доброї волі".Після Харківщини говорили про "перегрупування".Після Херсона — про "складне, але правильне рішення".Російська пропаганда давно створила власний словник:Війна — це мир.Відступ — це наступ.Поразка — це перемога.І якщо ця логіка працювала для Київщини, то чому вона не може працювати для Придністров'я?Але найцікавіше навіть не це.Ми нещодавно дивилися втрати Росії у її колоніальних та загарбницьких війнах.Кавказька війна.Кримська війна.Російсько-японська.Зимова.Афганістан.І раптом виявилося, що нинішню війну майже немає з чим порівнювати.За масштабом бойових втрат вона вже стоїть окремо.Причому на відміну від Першої та Другої світових воєн, тут Москва сама ухвалила рішення почати війну.І тут історія стає особливо цікавою.Росія змінювалася не після воєн.Росія змінювалася після поразок.Після Кримської війни прийшли великі реформи і скасування кріпацтва.Після Цусіми — революція 1905 року, Дума та обмеження самодержавства.Після Афганістану — перебудова і розпад СРСР.Не кожна війна змінювала Росію.Але майже кожна велика поразка змушувала її змінюватися.І тут виникає ще одна історична рима.За всю сучасну історію Росія втратила лише два справжні флагмани.Перший — броненосець «Князь Суворов» під час Цусімської битви.Другий — крейсер «Москва» у Чорному морі.Звісно, кораблі самі по собі не руйнують імперії.Але іноді вони стають символами.У 1905 році Цусіма стала символом того, що Російська імперія не така могутня, як сама про себе думала.У 2022 році крейсер «Москва» став символом того, що сучасна Росія теж виявилася не такою непереможною, як про це розповідала власна пропаганда.Саме тому мене сьогодні цікавить не Придністров'я.І не Стешин.І навіть не самі переговори.Мене цікавить інше.Чи не бачимо ми сьогодні перших ознак того процесу, який колись історики назвуть українською Цусімою?Не подію.Не битву.Не один конкретний день.А довгий процес усвідомлення ціни поразки.Бо кожна велика російська поразка спочатку заперечувалася.Потім пояснювалася.Потім виправдовувалася.І лише після цього починала змінювати саму Росію.Можливо, ми ще дуже далеко від цього моменту.А можливо, перші його ознаки вже з'явилися.У той день, коли російські воєнкори раптом почали обговорювати виведення військ.І саме тому мене не полишає це дивне відчуття.Передчуття української Цусіми.Олександр Бригинець.

Полякам таке - не пробачимоі забуття не буде! .На цій світлині із далекого 1944 року ви бачите поляків, які кілька хвилин перед тим закінчили вбивати сотні українців в селі Сагринь що неподалік Холма і на відстані 16 кілометрів від теперішнього українсько-польського кордону. .На світлині чітко можна роздивитися польські шоломи Wz.31 та цільники польських карабінів Маузер Wz.29. Нині ця світлина виставлена на сторінці УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting..Оцю свою криваву масакру про яку мій допис, поляки у кількості 800 бійців із армії крайової і "хлопських батальйонів" розпочали десятого березня 1944 року о 4.30 годині ранку..За декілька годин оті кілька сотень поляків вбили і закатували на смерть 1240 українців, з яких близько 70% становили жінки і діти. А особливістю безпідставного нападу отих польських виродків-бойовиків було те, що значна частина вбитих тоді українців перед смертю зазнавала нелюдських знущань і тортур..Я, звісно, жодним чином не закликаю якось мститися за цей та подібні злочини (а їх багато тисяч..!) нашим сусідам. Ні! .Але я щиро хочу щоби у тій сусідній державі перестали сьогодні паплюжити український тризуб, наш синьо-жовтий прапор і припинили роздмухувати у сьогоднішньому польському суспільстві нововведений самими поляками термін - "бандеризм", який вони у своєму законодавстві прирівняли до фашизму..Бо те, що тоді повсюди відбувалося на українських етнічних землях у Закерзонні це - польський фашизм, який нічим не кращий від нацизму тодішньої Німеччини. .Власне у ті передвоєнні 1930-ті роки уряд окупаційної Польщі проводив в українській Галичині людиноненависницьку "пацифікацію". А вже під час війни польські "батальйони хлопські" тисячами вимордовували західних українців на Закерзонні, Львівщині, Тернопільщині та на прилеглій Волині. У ті місяці дуже багато наших галицьких українців загинуло від польських знавіснілих хлопів з отих батальйонів, причому наші люди в страшних муках відходили до Потойбіччя..І, наостанок: я ненавиджу німецький нацизм, так само як і польський нацизм. Зараз світ змінюється і з ним змінюються настрої в Польщі і в Україні. Замість того, щоби спільно шукати якісь нормальні способи мирного співжиття між нашими обома державами - Україною і Польщею, частина одіозних осіб і політичних партій за Сяном витягнули лозунг "боротьби із бандеризмом". .Вони гадають, що українці мовчатимуть..? .Офіційний Київ можливо і мовчатиме бо то найкраще що він уміє у незрозумілих (для нього) ситуаціях, але західні українці, предки яких зазнали пацифікації, таки можуть зробити свої висновки. .Зараз у ці дні наша Україна є найбоєздатнішою державою в Європі і її могутність з кожним днем посилюється. Чи потрібно Польщі і полякам мати Україну за ворога у найближчі рік-два і, звісно, й у наступні роки..? Гадаю, що - ні, і ми мусимо таки випрацювати якусь модель мирного співіснування, яка була б вигідною і Україні, і Польщі...@Микола Бандрівський

Глобальний демографічний крах. Порожні пологові будинки.Туреччина 2025 року оголосила "Рік сім'ї". Запустили програми, виплати, безвідсоткові кредити молодим парам.Соціальна реклама на кожному кроці. Президент особисто виступає на форумах про традиційні цінності.Результат за рік: шлюбів стало менше на 3%. Розлучень більше на 2.6%. Народжуваність впала до 1.42. Історичний мінімум.Прочитав у Wall Street Journal аналітичний матеріал Джозефа Стернберга про катастрофічне падіння народжуваності на планеті. І кожен пояснює це по-своєму.Консерватори кажуть: проблема в кризі шлюбу і традиційних ролей. Прогресисти кажуть: дорогі дитсадки і відсутність декретних. Екологи кажуть: люди не хочуть народжувати в світі, який горить."Народжуваність стрімко падає всюди" - констатує Стернберг. Навіть у країнах, які вважалися зразками соціальної підтримки, жінки відмовляються народжувати. Південна Корея опустилася до історичного мінімуму в 0.72 дитини на жінку, а Європа впевнено прямує слідом. Уряди витрачають мільярди доларів на стимулювання, але крива народжуваності продовжує летіти вниз.Перрі ставить просте питання. Якщо причини такі, чому жодна політика не працює?Економісти десятиліттями вірили, що добробут вирішує все. Сучасні чиновники нагадують геніїв, які намагаються вилікувати безпліддя безкоштовним проїздом у громадському транспорті, щиро дивуючись відсутності черг у пологових будинках. "Гроші не можуть це виправити" - пише автор. Причина лежить значно глибше за рівень доходів чи вартість нерухомості.Стернберг наводить тезу: ми побудували суспільство, де комфорт став вищою цінністю, а відповідальність головним ворогом. Гіперіндивідуалізм перетворив дітей на фінансовий пасив і загрозу для особистої свободи. "Це криза сенсу. Люди втратили велику ідею, заради якої варто жертвувати своїм часом, сном та кар'єрою."Польща 2020 року посилила заборону абортів. Логіка консерваторів: менше абортів дорівнює більше дітей. Результат до 2024 року народжуваність впала до 1.099. Найнижча в Європейському Союзі. Програма "800+" (виплати на дітей) не зупинила падіння.Перрі цитує дослідника Джона Берна-Мердока з Financial Times. Він знайшов кореляцію падіння народжуваності зі смартфоном. Але і це не пояснює все. Бо у Британії розмір сім'ї почав скорочуватись разом з масовим поширенням телебачення у 1950-х.Між 1851 і 1951 роком населення Англії і Уельсу подвоїлось. У значно гірших умовах. Тіснота, висока дитяча смертність, спільні туалети на під'їзд.Сьогодні з усіма зручностями світу люди не хочуть мати дітей. Що б не відбувалось, моя інтуїція каже, що це не вкладається в жодну мейнстрімну політичну ідеологію.В Україні почалось обговорення статусу багатодітних, виплат, повернення жінок з-за кордону. Логіка та сама, що в Туреччині і Польщі. Дамо гроші, дамо статус, повернемо народжуваність.Туреччина дала. Не спрацювало. Польща дала. Не спрацювало. Угорщина витрачає мільярди на пронаталістську політику двадцять років. Не спрацювало.Коли мета твого існування це чергова подорож та бездоганний профіль у соцмережах, дитина виглядає як перешкода у твоєму ідеальному життєвому плані.Сучасна людина просто не бачить сенсу продовжувати свій рід, бо її власне его заповнило весь доступний простір.Для України цей тренд майже вирок. Поєднання війни та глобальної демографічної кризи створює ідеальний шторм. Ми сподіваємося на відбудову та економічне диво після війни, але забуваємо базову математику: заводи, стартапи та системи не працюють без людей.

Ніхто достеменно не знає, скільки років було Джону Сміту, коли він помер.Він сам казав — 137.Люди з народу оджибве, які знали його, говорили, що він жив серед них так довго, що вже ніхто не пам’ятав часу без нього.Урядові чиновники намагалися знайти записи про його народження, але марно. І це не дивно: він народився в епоху й у місці, де ніхто не вів таких документів щодо корінних народів.Зате залишилася фотографія.1915 рік. Околиці Касс-Лейк, Міннесота.І обличчя, яке важко забути.Його шкіра схожа на карту часу. Це не просто старість у звичному сенсі. Не просто зморшки, не просто сліди прожитих років.У цьому обличчі — щось більше.Наче людина пережила стільки, що тіло вже не могло зберігати це красиво. Але він усе ще був тут. І його очі залишалися уважними, живими, прямими.Він дивився в об’єктив без прохання, без страху, без бажання щось доводити.Якщо приблизні підрахунки правильні, Джон Сміт народився близько 1785 року. Тоді Сполучені Штати ще тільки формувалися як держава. Міннесота ще не мала своєї сучасної назви. А ліси біля Касс-Лейк ще не були нанесені на карти так, як їх бачили європейці.Він пережив прихід поселенців.Пережив договори, які забирали землі оджибве.Пережив війни, епідемії, примусову асиміляцію, зникнення одного світу й нав’язування іншого.І, за словами тих, хто його знав, приймав усе це з дивним спокоєм.В останні роки життя він став місцевою легендою. До нього приїжджали журналісти, фотографи, туристи. Люди дивилися на нього майже як на давнє дерево — щось, що ніби існує поза звичайним часом.Він зустрічав їх.Позував для фото.Приймав тютюн, який любив.І відповідав на запитання про свій вік із тією спокійною байдужістю, яку має людина, для якої цифри вже давно втратили значення.137, 120 чи 110 — точного числа ніхто не знав.Але будь-який із цих віків означав одне: перед людьми була людина, яка прожила більше історії, ніж деякі держави встигають пережити за все своє існування.Джон Сміт помер у 1922 році.Того ж року у світі виходив «Улісс» Джеймса Джойса, формувався Радянський Союз, а Говард Картер відкривав гробницю Тутанхамона.А Джон Сміт, за переказами, народився в лісах Міннесоти тоді, коли Наполеон ще навіть не прийшов до влади.На фотографії 1915 року він зображений за сім років до смерті.Біле розкуйовджене волосся.Ковдра на плечі.Зморшки такі глибокі, ніби шкіра стала окремою географією.І очі.Абсолютно присутні.Уважні.Ті, що дивляться не лише на фотографа, а й крізь нього — на кожного, хто побачить це обличчя через сто років.Наче він усе ще має що спостерігати.І, можливо, саме в цьому сила таких старих фотографій.Вони не просто показують людину.Вони змушують нас на мить зупинитися й відчути, що перед нами не легенда, не музейний образ і не дивна цифра віку.А ціле життя.Довге, важке, мовчазне.Життя, яке дивиться на нас крізь час.

Чепинога Віталій. У "процесі Єрмака" найбільше мене вразив його адвокат.Спочатку він каже, що Єрмак був народним депутатом. Єрмак поправляє його, що не був... Тоді адвокат каже: Ах, да, сорі, точно не був... - Він був депутатом українського парламенту (!!!)Тобто для адвоката (юриста) народний депутат і депутат парламенту - це якісь різні поняття. Можливо, в його світах і уявленнях український парламент як мінімум - двохпалатний. І по три санітара на кожну палату…В таких випадках треба питать: "Ви вобще, шось кончали?"Навіть не студенти-першокурсники, а просто учні загальноосвітніх шкіл, які вивчають основи правознавства, знають, що народний депутат і депутат парламенту - це одне й те ж.Я вже не кажу, про якісь мінімальні допустимі знання про трудову біографію клієнта.І це ж адвокат цілого Єрмака, а не хто попало... Це, тіпа, монстр адвокатури! Глиба!Якоюсь мірою це демонструє рівень загальної компетентності й професіоналізму в країні...Не даремно Єрмак навпроти себе образок поставив. То - оберіг! Від адвоката…Хоча... В мене теж якось була однокурсниця з претензією на червоний диплом, яка на питання "Що таке юридична особа?", відповідала: це - особа, яка має юридичну освіту... Сильно їй хотілося зробиться "юридичною особою з червоним дипломом"...