Вона була донькою президента УНР, сестрою президента УНР в екзилі, подругою Олени Теліги, коханням Євгена Маланюка, дружиною художника Петра Холодного.Але найбільше — вона була Наталею Лівицькою-Холодною.15 червня 1902 року на Черкащині народилася жінка, чиє життя могло б стати серіалом на кілька сезонів: українська революція, еміграція, Прага, Варшава, війна, втрати, літературні кола, заборонені почуття, довге мовчання і несподіваний творчий вибух уже в старості.Її біографія звучить майже неймовірно. Вона народилася ще в Російській імперії, пережила дві світові війни, втрату Української держави, десятиліття еміграції, холодну війну — і дожила до незалежної України. Доля відміряла їй 102 роки.Та найцікавіше в ній — не лише довге життя.Наталя Лівицька-Холодна була однією з найсміливіших українських поеток ХХ століття. У час, коли від жінки в літературі часто чекали ніжності, жертовності й мовчазної краси, вона писала про пристрасть, ревнощі, тілесність, самотність, жіноче бажання і внутрішню свободу. Не як «муза» при великому чоловікові, а як людина, яка сама має голос.Її першу збірку недарма назвали «Вогонь і попіл». У цих словах — майже вся вона. Вогонь почуттів і попіл втрат. Кохання і вигнання. Пам’ять про Україну і неможливість повернутися в ту Україну, яку вона знала в юності.Її пов’язували з Євгеном Маланюком — одним із найсильніших українських поетів еміграції. Він був суворий, державницький, майже бронзовий. Вона — нервова, чуттєва, гостра, жива. Їхня історія стала однією з найвідоміших любовних легенд української літератури. Але було б несправедливо пам’ятати її лише через Маланюка. Бо вона не була чиєюсь тінню. Вона сама була вогнем.Її називали фатальною жінкою Празької школи. Але за цією красивою фразою стояла не поза, а характер. Вона не вписувалася у зручні рамки. Не була «правильною» поеткою. Не писала так, як від неї чекали. Не прикрашала біль. Не ховала пристрасть за пристойними словами.І ще один дивовижний факт: справжній розквіт її таланту прийшов не в молодості, а в старші роки. Юрій Шевельов писав, що саме на пізній вік Лівицької-Холодної припав її справжній вибух таланту. Наче життя довго збирало в ній досвід, пам’ять, втрати, любов, а потім усе це раптом прорвалося словом.Вона прожила століття, але не стала музейною постаттю. У її поезії немає пилу. Там є жінка, яка любила, страждала, пам’ятала, ревнувала, сумнівалася, хотіла жити й писати чесно.Можливо, саме тому Наталя Лівицька-Холодна сьогодні звучить сучасніше, ніж багато її сучасників.Бо вона писала не для пам’ятників.Вона писала зсередини життя.