Telegram statistics channel - @ImaraNotia

#рецензія_на_книгуЧерез сесію та купу роботи в мене достатньо багато часу пішло на дослідження Мар'Ян Ґольки щодо "Суспільної пам'яті та її імплантів". Утім, не тільки цим. Чогось вона просто важко читалася.Загалом в книзі 9 розділів, де якусь особливу цікавість становлять тільки два. Та й ті ближче до кінця книги, де Ґолька починає розсуджувати на тему того, звідки беруться імпланти в суспільній (синонім "колективної") пам'яті. Всі ж інші розділи становлять радше довідник з теми того, чим в принципі є пам'ять, та як суспільства пригадують ті чи інші події в різних обставинах, державах. Іншими словами, нудно книга йшла мабуть через те, що я просто дивився розжовану інформацію, яку раніше вже читав по 100 разів в інших книгах. Однак... водночас, ця книга точно була б в пригоді починаючим історикам. Просто тому що вона розжовує по максимуму базу.Повертаючись же до найцікавіших розділів, Ґолька пояснює те, як різні держави стараючись зберегти поточний стан справ (особливо в тоталітарних) виокремлювали різні частини історії. Зло корениться не в самій пам'яті (або в її можливій нестачі), а в інструментальному способі використання її в ім'я якихось інтересів. Утім, це і так достатньо зрозуміло. Важливо інше — Ґолька простою та чіткою мовою розглянув плюси та мінуси забування в рамках нашого життя. Іншими словами, чому пам'ятати все (до чого часто апелюють деякі приславуті історики, по типу "єх... народ знову забув всю свою історію та уроки...) не обов'язково, а те буває і шкідливо. Вади суспільної пам'яті корисне явище, оскільки абсолютна пам'ять не є придатною. Розрив із минулим буває потрібним, щоб окреслити бачення майбутнього. В сучасності Ґолька вбачає одну з достатньо важливих рис, як-от жадібність в колекціонуванні пам'яті, яка буває веде в нікуди. Паралельно критикуючи істориків за їхню часту апеляцію до історії, як "вчительки життя".Історія не учителька життя; добре відомо й про те, що це виникає радше не з відсутномті в учительки умінь, а з глупоти, невігластва або зарозумілості учнів. У висновку: книжка була мені душнуватою, але думаю то моя проблема. В усьому ж іншому можна порекомендувати її глянути.

Ось я вже завершую 3 курс. Утім, так, на заочному відділенні. З однієї сторони мені дуже прикро, що я роками не маю змоги вчитися та ходити на пари як звичайний студент, а з іншої сторони безмежно радію, що можу займатися дослідженнями скільки того сам забажаю. При тому, що викладачі, з якими я перетинаюсь буквально кілька разів на рік, самі тому раді. Безмежна подяка їм за всю допомогу в здійсненні моїх мрій. Мене не завалюють нескінченними рефератами та презентаціями, аби хай тільки поставити оцінку. Я не копоршусь в кишенях, аби знайти купу грошей на оплату року в вузі (ймовірно, плачу одну з найменших сум в країні). Та при цьому всьому, я ще маю змогу працювати на фул-тайм роботі в іншому місті. Утім, попри всі плюси, складно сказати, скільки ще часу проживе така форма навчання, враховуючи як з року в рік в нас погіршується система освіти; мотивація ж навчатися в студентів теж не з'явиться з пустого місця. Відчуття, ніби все тільки більше маргіналізується та стає безнайдійним. Нещодавно сидячи з другом за чаєм, який якраз викладає в вузі, згадувалося, що ближче до 2029 року збираються різко зменшити можливу кількість випускників по країні, що має призвести до значного удорожчання навчання. Чи зробить це вищими зарплати викладачів? Дуже в цьому сумніваюсь. Як і в тому, що такими темпами зможу колись взагалі викладати в вузі через низькі зарплати. Зрештою, мені ж хочеться забезпечити свою жінку й родину. Ситуація буквально виглядає так, що я, хрін без вищої освіти, який працює бозна де, заробляє в рази більше викладачів шкіл/вузів зі стажем. І все більше стає не зрозумілим, хто їх зможе замінити в майбутньому. Навіть я. Бо поки єдині думки заключаються в тому, що хіба що зможу викладати якісь курси, але аж-ніяк не фулл-тайм.Одним словом не знаю, куди це все котиться. Можливо мій факультет навіть не пройде необхідну межу та буде вимушений злитися з кимось іншим. Спостерігати за всім цим сумно, особливо враховуючи поточні реалії з повномасштабною війною. Але ж надія вмирає останньою, чи не так? Зрештою, я все одно повертаюсь додому та маю змогу піти на пляж з друзями грати в карти, а також ліпити свиню з піску. Може щось та й вигорить в майбутньому. Доки ж лишається тільки впахувати далі та старатись не лишатися здорового глузду.

#НАрх_штудії"Людина та Сакральне" Роже КАЮА - одна з найбільш толкових праць з царини міфу та відносин людини зі Священним, які я читав. Написана простою мовою, у напрямку, схожому на феноменологію релігії Мірча Еліаде. У додатковій статті, присвяченій Священному та грі, Каюа наважується на тезу, що інтенсивність сакральної гри і екстатичність традиційного свята доступна сучасній, секуляризованій, людині хіба що у досвіді війни. Не дивно, що у 1937-му його звинувачували у профашистських настроях (утім, хіба він не має рацію?). При цьому, однак, він на ряду з Жоржем Батаєм був засновником "Колежу соціології", який, в свою чергу, справив вплив на "вєлікіє уми" лівацької French theory 1960-70-х.Те, до чого не доходить Роже Каюа у своїй діалектиці Сакрального, - так це те, що насправді обидва полюси Священного (всеблагий та всеруйнуючий) можуть поєднуватися і «нейтралізуватися» не тільки в області мирського. Як політичний радикал, що доходить до кореня (лат. radix), де «праве» і «ліве» більше не є протилежностями (де між ними взагалі немає різниці), не стає «центристом» (він стає свого роду «метарадикалом», квінтесенцією Повстання проти сучасного світу), так і той, хто подолав ілюзію двоїстості, відкриває у собі Джерело, звідки ведуть свій початок обидва полюси Сакрального і де вони є цілісною єдністю.

#вирізкиМар'ян Ґолька. Суспільна пам'ять та її імпланти. Пер. з польськ. В.Ф. Саган. Київ: Ніка-Центр, 2022 — 216 с.На цих вихідних були дні відкритих дверей в Одеському Національному Художньому Музеї на які, на жаль, я не зміг потрапити. Бо ж як кажуть друзі там було цікавенько. Утім, не можу нікуди подіти загалом свій частковий скептицизм, щодо самого факту існування музеїв по світу. Безумовно, вони здатні зберігати в довгостроковій перспективі пам'ять про ті чи інші події, однак часто на ряду з цим забувається, наскільки ж сильно вони вирізають їх з контексту. Наприклад, Марінетті в «Маніфесті футуризму» (1990) був достатньо правдивим на мій погляд у своїх формулюваннях щодо них, і його слова безумовно мають сенс щоло проблематики музеїв. Музеї — цвинтарі!... Вони справді ідентичні через жалюгідну плутанину багатьох тіл, які не знають одне одного. Музеї — громадські спальні, де ти завжди відпочиваєш поруч із ненависними чи невідомими істотами! Музеї — абсурдна різня художників і скульпторів, які вбивають один одного ударами кольорів і ліній уздовж ворогуючих стін. Мар'ян Ґолька також слушно відзначає, що музеї попри свій "демократичний доступ", "професійний догляд за колекціями", "реставраційну базу" та "безперервність діяльності" мають чимало вад.Одна з них полягає в тому, що доступ до них, незважаючи на нібито егалітаризм, іноді обмежений культурними та психосуспільними бар'єрами. Кеннет Хадсон (1975) зазначає, що музеї від самого початку були інституціями, не надто дружелюбно налаштованими щодо плебейської аудиторії. Це пояснюється їхнім аристократичним родоводом (а також бундючним ставленням музейних працівників, попервах набраних з палацової служби). Ба більше, ці заклади іноді ізолюються від суспільного життя і закривають свої колекції винятково у межах музейного обігу. Їх, так само як і інші публічні заклади, критикують за млявість діяльності, великі видатки, надмірну бюрократію, за нецільові витрати коштів тощо.Мабуть, найбільш синтетично висловив докори щодо музеїв Моріс Мерло-Понті (1976, с. 205-206): «Функція музею, як і бібліотеки, має не лише доброчинний характер: вона дозволяє нам бачити одночасно, як твори, як моменти одного прагнення, творіння, розкидані колись по всьому світу, занурені в культури чи цивілізації, окрасою яких вони хотіли стати. У музеях ми маємо нечисте сумління, ми відчуваємо себе злодіями. Час від часу нам спадає на думку, що ці роботи не були створені для того, щоб закінчити своє життя в цих похмурих стінах. [...] Ми підозрюємо в цьому певну деградацію, ми відчуваємо, що це старопанське зосередження, ця тиша некрополя, цей подив карликів не є справжнім місцем для мистецтва». Передусім варто зазначити, що певні позитивні риси музеїв є водночас їхніми недоліками. Наприклад, можливість надання об'єктам, що зберігаються в їхніх колекціях, нових цінностей і значень (наприклад, естетичних) пов'язана автоматично з відбиранням у них інших цінностей і значень (наприклад, релігійних). Ця естетизація трактується як дефект контакту, особливо з твором мистецтва, який оглядається публікою, коли він уже стає нейтральним, позбавленим релігійних, політичних та економічних асоціацій. Утім, попри всі недоліки, музеї досі є тими установами, які не лише забезпечують творам безсмертя, (краще сказати: вони дають більший шанс на виживання, ніж інші форми присутності), а й визначають престижність культурних творінь (цей вислів чесно кажучи мені видався дотепним в такому позитивному світлі 🌚). Вони є настільки ж саркофагами, наскільки святинями. Власне, все це я до того, що в майбутньому ще точно буду відвідувати музеї. То є правда, що в них чимало недоліків, серед яких імперіалістична спадщина. Однак зважаючи на конструктивну критику, думаю буде набагато легше сприймати їхнє існування та продиратися крізь нашарування, які встигли з'явитися на експонатах в цих самих музеях.

Прощаюсь з квартирою, в якій провів останні кілька років свого життя. Та зокрема тим домом, де було написано наразі весь основний масив моєї книги по темі окупації — 250 сторінок. Хоч я і пробув там лише кілька років, однак мій виїзд викликає дуже змішані відчуття. Спустошення, ніби я прощаюсь з частиною свого свідомого життя. Утім, розумію, що діватися нікуди. Невідомо, скільки ця квартира ще зможе простояти. І без того щастило нескінченну кількість разів.Лера та Паша, безмежно дякую вам за ці дні, які я зміг провести приглядаючи за вашим домом. Я свято вірю, що всі ваші речі, які в мене вийшло запакувати, переживуть найгірші часи та послугують такою собі капсулою часу, яка пронесе всі спогади в майбутнє. В час, коли ви зможете знову там бути.Виїжджаючи сьогодні я відчув в деякому роді 1% того, що переживають інші люди, полишаючи свої домівки за війни. Тільки це для них питання не двох років, а здобутків всього життя. Трошки сміялися з того (не в поганому сенсі) сусіди в моєму новому домі, враховуючи скільки речей в мене було з собою. Однак я відчуваю щастя в тому, що зміг їх всі забрати з червоної зони. Декому не щастить забрати і десяту частину свого життя з собою, покидаючи домівку з окупації чи просто зони бойових дій. Власне, так, я почав розуміти, наскільки це дійсно важке рішення для багатьох людей, та скільки сумнівів і водночас надії на краще в них закладено.Це були прекрасні дні та я вірю, що попереду їх тільки більше. Дякую тобі, мій милий дім, 21/21 назавжди буде в моєму серці.

#херсонські_штудіїПоки займаюсь прибиранням нової квартири та далі готуюсь до переїзду, в мене неочікувано виникло кілька цікавих розмов з місцевими на цей рахунок. Уточнюючи, з людьми, які живуть в червоній зоні, як і я.Розмовляючи про переїзд на таврік, вони мені почали казати в один голос, що такий собі район для переїзду. Не міг не приховати свого подиву, враховуючи що порівняно з береговою лінією Херсона це однозначно набагато цікавіше місце. Особливо згадуючи закриття магазинів в червоній зоні, а також того, що по нашим вулицям вже перестають пускати маршрутки.— Там надто мирне життя. Всі розслаблені, а потім бац, трагедія. В червоній зоні всі апріорі на сторожі, і якщо що завжди знають і думають, куди можуть сховатися за небезпеки, коли виходять з дому. Не те що там.— Але ж там набагато менше прильотів і навіть відкриваються нові заклади. — Та, все тимчасово. Рано чи пізно і туди дрони почнуть долітати. — От тільки "колись", це вочевидь не сьогодні. І так, вони насправді мають рацію. Однак думаю про переїзд з тавріка я ще встигну подумати, якщо туди несподівано почнуть долітати всі FPV. Зрештою, цей Лас-Вегас не є вже таким і поганим, та вочевидь в рази кращим, за руїни будинків навколо мене. Коли ти виходиш та вулицю після чергових прильотів, і вже просто не бачиш різниці між тим, що було і є зараз. Настільки все вже пофігачено війною.Безумовно, лишаються ще деякі магазини. Ба більше, навіть ресторани в червоній зоні! Однак згадуючи всі ті аргументи місцевих про інші спокійніші райони, все це ще більш тимчасове. Як би мені самому не було прикро це казати. — Ви вірите в кінець світу?— Насамперед я мусив би той кінець побачити, — відповів Швейк недбало, — однак напевно завтра я його ще не дочекаюсь.

18 квітня запрошуємо вас на презентацію українського перекладу книги Девіда Ґребера «Піратське Просвітництво, або Справжня Ліберталія». Це перша робота відомого антрополога й анархіста, видана українською мовою вже після смерті автора.У центрі уваги книги східне узбережжя Мадагаскару кінця XVII–XVIII століття, де протягом десятиліть перепліталися інтриги піратських правителів, насильство та утопічні проєкти. Розповіді про ці спільноти виходили далеко за межі острова й ставали темою обговорень у європейських кафе та пабах, де вони шокували, захоплювали й спонукали до роздумів про політику та устрій суспільства. Під час презентації перекладачі розкажуть, чому обрали саме цю книгу і як відбувалася робота над текстом. Йтиметься про вплив історій про «піратську республіку» на європейську думку, способи реконструкції подій за фрагментарними джерелами, паралелі між піратами «золотої доби» та запорозькими козаками, а також про особливості перекладу, зокрема роботу з малагасійськими назвами та термінами.Під час заходу ви зможете придбати книгу.Чекаємо на вас 18.04 о 18:00 в «MODI ART & WINE GALLERY».

#рецензія_на_книгуНещодавно коли вишукував старі видання репортажів від Темпори (успішно), наткнувся і на достатньо свіжу книжку від них — «Тріскучі голови». Коштувала вона десь 170 грн, а з накопиченими балами мені обійшлась і взагалі в 110. Правду кажуть, що в Книгарні є, є сенс купляти тільки Темпору. В усьому ж іншому — шалені націнки та оверпрайс. Ну і зокрема дуже погані умови праці для персоналу.Повертаючись же до книги, Роже Ван Де Вельде — бельгійський журналіст, який після складних операцій став залежним від знеболювального апарату, та зрештою був арештований за водіння в нетверезому вигляді. З причини наявності при ньому купи підроблених рецептів на ліки, його запритулили до психушок аж на 9 років. Книга являє собою художній репортаж, в якому він описує зустрічі з психічно хворими людьми у закладах. Ці історі бувають дотепні, а бувають до нестями криваві й жорстокі. Здавалося б, книжка зовсім невелика, однак Де Вельде зміг вражаюче передати всю ту атмосферу розмов, які представлялися перед ним. Цей репортаж — іронія над ефективністю психіатричної системи, та історія про людські стосунки в таких складних умовах.Беріть та читайте одним словом, тим паче книга коштує копійки.

#рецензія_на_книгуНа фоні війни в Ірані достатньо вчасно взявся за цю книгу. Збірник "Імператор/Шахіншах" є прекрасним представником репортажу, коли доводиться працювати в максимально екстремальних умовах.В "Імператорі" Капусцінський пише, як після нещодавньої революції в одній з країн Африки катався по різним домівкам, де жили вже колишні (переживші різанину) члени імператорського двору. По суті, це збірник дуже дотепних посад та історій, які крутилися всередині самого двору тогочасних монархів. Поугарати там реально є над багато чим. У другій же частині збірнику ("Шахіншаху") Капусцінський детально розглядає історію повстань проти шахів в Ірані протягом 50+ останніх років. І дійсно, це привідкриває завісу розуміння цієї країни та її населення, яке не є терпілами. Просто аятолли та шахи якщо беруться за захист — то до талого кінця, навіть якщо доведеться вирізати, грубо кажучи, половину всього населення. Все аби тільки лишитися на своєму троні, використовуючи при цьому найбільш криваві методи. Опис тортур додається. Відверто кажучи, почув в 2025 про протести в Ірані, мені було складно уявити масштаби всіх подій. Осягнути, чи були це перші протести та яка кривава бійня відбувається на них? Мене дійсно зацікавила історія цього народу. Та виявляється, ще в 2013 році, задовго до цього, Капусцінському вдалося описати масштаб тиранії та песимістичної буденності Ірану, який живе від протестів до протестів. Від однієї кривавої бійні до іншої.Книгу важко дістати в паперовому варіанті наразі (мені пощастило в цьому), однак не хвилюйтесь, якщо вас влаштовує електронний варік — все набагото простіше. Якщо вас зацікавив Іран за сьогоднішньої війни з США, ця книга здатна привідкрити очі на передісторію конфлікту, де грубо кажучи США вже наперед стріляли собі в ноги. Шахи любили нафту, як і любили зброю. Звідки її стільки взялося? Від США. Хто підтримував життєдіяльність різних шахів та диктатури? США. Чи змінили щось обіцянки Трампа в 2025? Вочевидь, відповідь вже перед нами. Сюрреалістичність стосунків цих держав та дядєк в краватках вражає.

#вирізкиРишард Капусцінський. Імператор/Шахіншах. Пер. з пол. Олеся Герасима. Чернівці: Книги — XXI, 2014 — 294 с.Ще один пост з тру сторі. Думаю ви чимало чули про правління монархів будь то в школі, або ж іншому навчальному закладі в курсі історії. Утім, чи задумувалися над тим, як народ намагався доносити свої проблеми цим самим монархам? Беручи в приклад Єфіопію, Капусцінський дає достатньо яскравий один з варіантів відповідей на це питання: людям вочевидь не рідко доводилося наймати писарів за останні кошти, щоб бодай посподіватися на милість й мудрість монарха у вирішенні їхнього питання.Отож, о 10-й ранку він прибував до старого палацу. Перед брамою його очікував натовп підданих, які намагалися вручити імператорові петиції. Був це, теоретично беручи, найпростіший шлях пошуку справедливості і доброти в імперії. Оскільки наш народ неписьменний, а справедливості шукає, як правило, злидота, ці люди на роки влазили в борги, аби оплатити писаря, який би їхні скарги та прохання виклав на папері. На додачу поставав протокольний клопіт, бо звичай наказував дрібноті падати перед імператором на коліна, притиснувшись обличчям до землі, а як із такої позиції подати конверт до лімузина, що проїжджає повз? Справу влаштовували в такий спосіб, що імператорське авто уповільнювалося, за шибою з'являлося сповнене доброти обличчя монарха, а охорона, що їхала в наступному автомобілі, забирала частину конвертів із простягнутих посполитими рук, частину, бо тих рук був ліс. Коли натовп підповзав занадто близько до над'їжджаючих авт, ґвардія була змушена відпихати і відганяти настирливих, адже міркування безпеки та гідність його величності вимагали, щоб проїзд відбувався плавно і без незапланованої затримки. Та й на сьогодні можна сказати подібні історії нікуди не зникли. Хоч і в інших формах. Варто лише згадати нашу повальну бюрократію в різних структурах, коли людина самостійно без адвоката чи юриста оформити потрібний лист. Або ж, наприклад, можна згадати міжнародні організації. Якраз нещодавно зустрічався з людиною, яка подавала заявку на фінансову допомогу. Допоміг же пройти ту бюрократичну шизофренію в оформленрі сусід, на що жіночка пообіцяла йому віддати одразу частину коштів за допомогу. Та навіть так вона їх не отримала. Норвежці за баловою системою [вважається у вестернів неймовірно точною, оскільки враховує чимало критеріїв у відборі найбільш потребуючого домогосподарства] чомусь вирішили, що людина, в якої загинула мати від обстрілу, потребує менше коштів, ніж сусід алкоголік. Він жодного разу не отримував відмови в милості монарху бюрократу з Норвегії.