Imara Notia

#херсонські_штудіїЧому люди не покидали Херсонщину після деокупації та початку обстрілів? Відповідь на це питання криється насправді теж на поверхні, варто лише пройтися з людьми до бару, дому, або ж посидіти на зупинці в очікуванні маршрутки з тріснутим від прильотів скла. Одними з цілком відомих причин є те, що банально не буде за що жити на західній Україні, за кордоном, або ж не можуть лишити по схожим причинам і своїх родичів на одинці (тощо). Нещодавно відпочиваючи на зупинці я, так би мовити, прислухався до розмови місцевих, що пробули в місті всю окупацію та не виїжджали після неї, ну і їхні доводи цілком очікувані: їхати нікуди та нема за що. Відсутні соціальні зв'язки, дороге житло та мала зарплата (як не її відсутність) утворюють часто непереборну перепону. Одній жіночці з зупинки, яка доглядає за мати в місті, знайома пропонувала свою лежачу мати відвезти на Шуменський район... в спортзал (умови, відповідні), а самій поїхати де-інде, подалі від обстрілів. Відповідь не змусила на себе чекати. Так і вийшло, що тепер вона стоїть на Ушакова, неподалеку від краденого пам'ятника, чекаючи на свій автобус. Більш дивовижним за нереалістичні пропозиції інших людей по евакуації може бути тільки стигматизація цього самого населення з окупації; особливо це неочікувано чути з вуст місцевих, які виїхали до чи після неї. Знову ж таки, радий тим людям з західної (і не тільки) частини України, які мені розповідають, що подібної проблеми немає та до всіх відносяться цілком приязно, от тільки я за всі роки подібного не зустрічав. Слова ж, що наведені нижче, були мною записані в 2023 році в Понятівці, коли я сидів за столом з місцевими, слухаючи прильоти по Іванівці, Тягинці та Новотягинці, в якості відповіді на питання, чого саме чекають вони та лишаються, не дивлячись на все, в своєму будинку. Станом на весну 2024 в селі лишалося не більше 50 чоловік, а тепер там і взагалі одиниці, оскільки все банально винищено. Багато людей померло, або ж перебралося трохи вище в області. Я своєю чергою не полишаю надій колись знову зустрітися з людиною, яка мовляла мені ці слова, та записати її ширшу, більш глибоку історію окупації. «Вірять, сподіваються до останнього, що на їхній землі, наступить мир. Я нічого не маю проти, коли їдуть діти чи подібні їхньому віку, мене швидше дивує те, як звалюють дорослі за кордон, а особливо ті, що були в тилу. Ми не хочемо нікуди їхати, оскільки ми любимо цю землю, свій дім, свою Батьківщину. Ми не продажні фермери, які в корисний їм момент закричать "Слава Україні", це і є нашого роду патріотизм. Чому люди, які поїхали, не вирішили допомогти нам тут? Чому біжать після першого пострілу? Яке мають право поливати нас лайном, та називати "ждунами", "сєпарами"? Нас можуть називати "неадекватними", але в той же час, не всім дано пізнати наші відчуття. Волонтери, які знаходяться поряд з нами, та розмовляють, як з людьми — можуть їх пізнати, але точно не ті, хто звалив за кордон, та пускає балачки з дивану в інтернеті.»

#окупація #херсонські_штудіїОстаннім часом я достатньо багато ходив пішки в Корабельному районі, проводячи розвідку боєм з пошуком респондентів, ну і чим більше ходив, тим багатше зустрічав руйнацій. Утім, незважаючи на прильоти люди продовжують життя, де хтось випиває в барі навпроти ради, святкуючи дні народження, а хтось просто повертається до вщент зруйнованого будинку поряд з недобудованим храмом. Чи непривітні місцеві? Звісно, що це не так. Навіть коли я підійшов до одного чоловіка років 50-60 перед практично самим берегом, аби поцікавитися щодо отців в храмах, він достатньо люб'язно мене прийняв та все розповів. Сам же він виявився електриком, що провів всю окупацію працюючи на лівому березі. Думається, наші шляхи ще пересічуться.Щодо самих інтерв'ю, то так, оскільки в мене зараз багато вільного часу через складнощі з фінансуванням проектів та узгодженням бюрократичної тяганини, вільних днів в мене побільшало. Не передати словами те задоволення, яке я відчуваю, коли сиджу під гріючим сонцем в середині лютого, чекаючи на нові історії місцевих та їхні розповіді з життя. Навіть за обстрілу, коли поряд з тобою треться місцевий кіт, що нещодавно грався з іншими, вдається зловити ту непередаваєму атмосферу міста. Дехто може відзначити, то може я став адреналіновим наркоманом? В тій чи іншій мірі ми всі ними є, будь то я, або місцеві. В нас дуже сильно зміщене відчуття небезпеки, та разом з цим досі присутні власні межі. Справжні адреналінові наркомани це ті, хто під час обстрілу не задумуються за безпеку, підшукуючи навіть за прогулянки найбільш безпечні тропи з багатьма укриттями та схованками, а ті, хто за прильотів поряд йдуть прямо до них фотографувати/знімати відео, посміхаючись на зло, можливо, останньому побаченому снаряду.Обсяг же історій місцевих росте з кожним днем. Я все більше жартую про себе за те, що якщо записати кожну з них в окремий файл (чим я зараз вирішив зайнятися), то можна прямо в такому вигляді видавати цілий фольклорний збірник окупації. А ви уж повірте, там є над чим почухати репу та сказати "та такого не могло бути! а якщо і могло, то це вочевидь виняток". Утім, коли ви збираєте все більше цих історій, які становлять "винятки" — винятки перестають таковими бути, утворюючи справжню, артхаусну картину окупації:Якось людина віддала свої документи на квартиру знайомому, аби він за ними постежив, доки він від'їжджатиме (наскільки я зрозумів, він виїхав з окупації, а потім трохи пізніше повернувся). По поверненню він зрозумів та побачив, що хтось колупався в його дверях, але вирішив все одно зайти та піти спати, дочекавшись, до чого може це привести. Вночі він почув шерудіння в замку, а також те, що двері хотіли знов відчинити. Після цього він пішов до них та допоміг в цій справі. На порозі стояв окупант з родиною. Вочевидь, вони збиралися в Херсон надовго. — А вы кто?— Я хозяин квартиры)) Вот мои документы, вопрос в тому, кто ТЫ— Ну я... *Після неловкої розмови з попусканням окупант пішов та більше не повертався*Перечитуючи цю історію в котрий раз, я подумки посміхаюсь, хоча найбільш архаусна історія щодо квартири, яку розповіли мені місцеві, стосувалася того, як до одного чоловіка заселився за відсутності бурят. Невдовзі, після того як була помічена ця ситуація, він звернувся до окупаційної влади та буквально відсудив свою ж квартиру в бурята, все повернули йому в користування. Знову ж таки, в цій історії можна сумніватися скільки влізе, але навіть так, вона є невід'ємною складовою фольклору окупації.

#херсонські_штудії Час побути диванним_експердом. Власне, вирішив подивитися ще деякі фільми по Херсону, включно з тими, які виходили нещодавно. ATOMICPROD (сам по собі він військовий і в тому числі брав участь в боях на Херсонщині), набрав за кілька тижнів майже 150 тис. переглядів, тож грішно не звернути увагу та зробити кілька коментарів. 02:20 — Чесно кажучи трохи дотепна теза з приводу того, що в місто наразі далеко не кожен може потрапити 🌚 Мабуть за весь час мого перебування в Херсоні, зокрема заселяючи людей, єдині проблеми виникали тільки по відношенню іноземців. Власне, пов'язане це було з тим, що в 2023 після смерті кількох іноземців на Херсонщині, влада вирішила ввести для них кардинальні зміни та обмеження. Для них в'їзд став справді складнішим, але не неможливим, про що яскраво може свідчити як французький антрополог, що жив зі мною певний час в Херсоні, або ж один ізраїльтянин, який також приїжджав до нас волонтерити ще до чергового загострення війни в Секторі Газу.08:15 — Після промови за небезпеку, автор переходить до показу вул. Небесної Сотні (стара назва — 40 Років Жовтня). Її відділяє від берегу вулиця Перекопська та приватний сектор, куди я й сам перестав особливо суватися в другій половині 2024 року. Так, безумовно, вона знаходиться справді близько до берега (нещодавно і з'явилися таблички, на які вказує автор), але в той же час варто думаю зазначити, що автор приїхав трохи не в той сезон. Зараз взимку і справді поменшало людей на майданчиках через холод, але якщо казати за теплий сезон, то на тій самій площадці, куди він направляє свій погляд, роками після деокупації збиралися грати у волейбол та футбол, ну або ж тренувалися поряд як місцеві, так і Центурія. Не зрозумілий мені й подив автора стосовно прильотів в сам парк, оскільки враховуючи переміщення військових в різних частинах міста (не розумію, для кого це взагалі наразі таємниця) русакі очікувано шмалять всюди.16:00 — Місцерозташування магазину, на який вказує автор, показуючи його графік — вулиця Європейська (стара назва — Суворова), яка знаходиться теж безпосередньо біля берега Дніпра. Власне, тут важливо зазначити, що подібний графік далеко не у всіх по місту. Наприклад, на Небесній Сотні місцевий магазинчик працює до 15:00, а Сільпо на Ушакова може працювати аж до 19:00. Якщо ж ми братимемо ще далі, той же проспект 200-річчя Херсона, там місцеві магазинчики можуть працювати аж до 20:00.Добре коли з'являються нові невеличкі відео по темі Херсонщини та повсякденного життя міста чи області. Навіть зараз, поки я писав цей текст, в ATOMICPROD вийшло нове відео з кадрами з області. Утім, варто нагадати, що в них якраз і не вистачає показу того самого повсякдення. Точніше кажучи, з жителями ніхто особливо не спілкується, а фігуруючи в назвах "як живуть люди у звільненому місті", таким чином, не сильно відповідають дійсності. Зазвичай показується (стає домінуючим) погляд стороннього спостерігача, який тільки проїздом в місті, а не людей, які тут живуть з року в рік. В наслідку, створюється в сотий раз викривлене бачення життя міста й людей. На жаль, часто воно набуває негативного забарвлення.

#вирізкиКатерина Андрєєва, Ігор Ілляш. Білоруський Донбас. Харків: Folio, 2021. — 512 c.Чому ще в 2014 році білоруси почали йти на війну зі сторони сепаратистів? Питання доволі дискусійне, та не дивлячись на відносну давнину питання, воно більш ніж актуально на сьогодні. Як же вказують автори книги, що брали інтерв'ю з обох сторін фронту впродовж років (з 2015), більше білорусів воювало якраз на стороні ЛНР та ДНР. Чому так? Ну, причини насправді доволі зрозумілі, та почати все одно потрібно з того, що білоруси, які воювали на стороні ЛДНР та України знаходяться в абсолютно не рівних умовах. Як-ніяк, численні дані свідчать про лояльне ставлення білоруських спецслужб до бойовиків — більшості з них на батьківщині нічого не загрожує. Ситуація ж щодо ставлення до учасників АТО—ООС прямо протилежна. Як відзначають журналісти, будь-яка інформація про добровольців, розміщена у відкритих джерелах, може стати підставою для порушення проти них кримінальної справи й арешту в разі повернення на батьківщину. Ну і зокрема справа може доходити вочевидь до родин білорусів, що обрали сторону України. Своєю чергою бойовики можуть спокійно розповідати журналістам, як воювали і вбивали, водночас продовжуючи спокійно жити в Білорусі.Власне, домінуючими ж причинами, які вели білорусів на війну на сторону ЛДНР слідувала пропаганда, бажання підійнятися по соціальній драбині, або військове минуле, що не полишає в цивільному житті; особливий акцент робиться на Кисельові та Соловйові, якого стабільно згадують як автори, так і самі білоруси різних чинів, з якими вони зустрічалися особисто. Не стільки велику роль відігравали вербувальники з умовного "ВК", як російська пропаганда, наскільки б сумно це не звучало. Коли я зустрічався з білорусом під час відпустки, який і подарував мені цю книгу, він відзначив, що причини білорусів, які йшли по ту сторону фронта від нас мають вельми трагікомічні причини доєдання до сепаратистів. Читаючи ж книгу, розумію в повній мірі, що він мав на увазі. Ймовірно декому з вас можуть здатися надто дотепними подібні (або інші, дотепні?) причини для доєднання до війни, не дивлячись на вже пережиті події з 2022, але можу зі своєї колокольні завірити, що навіть абсолютно абсурдні на перший погляд історії або причини часто виявляються правдою. Принаймні так мені підказує досвід, набутий за написання дослідження окупації Херсонщини, яке і без того представляє цілковитий артхаус.

#канібальські_штудії #етнографічний_тріп Коли заходить розмова за стародавні міста, по якимось дотепним причинам, ієрархія сприймається як природній стан речей. Нюанс же полягає в тому, що часто на це навіть немає вагомих доводів. Одна з причин такого погляду полягає в сумно-звісних питаннях масштабу. Наприклад, Данбар висунув гіпотезу (яка є захоплюючою та досить популярною, зокрема «число Данбара»), що 150 осіб є верхньою межею стабільних, довірливих стосунків, які ми когнітивної можемо відслідковувати в своїй голові. При зростанні ж численності можуть утворюватися більші групи, такі як «племена», але за словами автора, цим великим групам бракуватиме солідарності менших, заснованих на родині, і тому конфлікти матимуть тенденцію виникати всередині них. Зараз ми не будемо розглядати склад біологічний склад житлових груп, тож обмежимося словами, що вони були дуже різноманітні, перейшовши до суті: 150 осіб далеко не поріг. При зростанні чисельності далеко не обов'язково створювалися ієрархії, а часто за її наявності могла бути все одно сформована з низу до гори, де левову частку в прийнятті рішень відігравали конкретно місцеві, а не елітарні особи.Для більшості з нас дуже важко навіть уявити, як спрацював би самосвідомий егалітаризм у великих масштабах. Але це лише зайвий раз служить демонстрацією того, як ми автоматично прийшли до прийняття еволюційного наративу, згідно з яким авторитарне правління є певним чином природним результатом кожного разу, коли досить велика група людей збирається разом. Через це багато хто не бажає переосмислити ту ж Месопотамію та Урук, які були вочевидь не настільки ієрархічними та рабовласницькими, а також зокрема сільськогосподарськими. Більше того, ми забуваємо Тласкалу, Мохенджо-Даро, Чатал-Гююк (який розкопано лише на 5%), мега-стоянки на кшталт Тальянки, Майданецька та Небелівки (вестерни часто через політичні причини), Хараппу та випадок Таосі. Сьогодні ми розглянемо не менш захоплюючий випадок самосвідомої організації, яка пішла на перекір інших системам в Мезоамериці — Теотіуакан. Місто, з чисельністю приблизно в 100,000 чоловік, яке вражає своїм психоделічним мистецтвом, якісним житлом та відсутністю аргументів на користь короля чи будь-якого ієрархічного устрою. Місто, яке пішло наперекір часу.

#вирізки Думаю всім, хто читає цей пост, в певний період життя виникала невизначеність в думках стосовно власного майбутнього. Невизначеність стосовно навчання, роботи, боязнь не віднайти свого сімейного життя. "Який же це головний біль!", — скажете ви, та будете безумовно праві. Утім, а що ж тоді казати про військових? Що ж казати про втрачені покоління першої світової? Це Ремарк і хотів показати у своєму творі «На західному фронті без змін», що, на мій погляд, вийшло неймовірно прекрасно та жахаюче. Якщо Гашек бере читача абсурдністю війни, а Юнґер величністю подій, Ремарк доводить своїх читачів до сліз розумінням всього гніту війни, який має такий великий вплив на наші душі. Розуміння, що багато людей не знайдуть свого місця після неї, будучи вимушений після першої світової податися в пивні, або, переводячи на наші сучасні реалії повномасштабної війни в Україні — багато хто буде вимушений податися в різні ПВК. Щастя це, або страждання — вирішувати самій людині, яка шукатиме це саме місце в своєму житті. Разом з тим, це не відміняє страждань що переслідують кожного в процесі бойових дій, в кожного є свій ліміт, усвідомлює він того чи ні. Існують як Пауль Боймери, здатні на подвиги з гнівом в очах, Швейки, здатні на глузливе протистояння командуванню, так і Штурми, що плачуть пишучи листи своїм родинам, сумуючи за рідною домівкою. Багатьом, зрештою, варто визнати, що якщо вони не зможуть віддати в майбутньому волю своїм відчуттям, наболілому — це все в один момент їх накриє, лишив розуму. Такий він, незгасаючий жаль розчавленого майбутнього, який так влучно зміг виразити всього в кількох строках Еріх Марія Ремарк.

#вирізки#херсонські_штудії З місяць тому я вирішив, що якщо колись прочитав Гашека, то треба нарешті більш повноцінно ознайомитися як з Юнґером, так і Ремарком. Початок було покладено книгою «В сталевих грозах», яку я забирав на новій пошті в Херсоні, де нещодавно прилітала FPV, ганяючись за невідомим бусиком. Деталі FPV, що прилетів в асфальт, потім дбайливо збирали тамтешні працівники пошти з місцевими. Утім, про що й казати, бо ж поки йшов почалися обстріли з артилерії, снаряди якої прилітали десь неподалеку від мене. Думаю, покійний Ернст Юнґер оцінив би такий жест своїй роботі. Звісно, я досі читаю його роботи та лише формую враження про нього, рефлексуючи над власними внутрішніми переживаннями, які колись опишу в окремому пості, а зараз просто хотів відмітити момент з іншої книги Юнґера, збірника «Вогонь і Кров», що видав «Пломінь».Скоро вже виповниться 2 роки, як я практично постійно проживаю та пишу дослідження в Херсоні, виїжджаючи до Одеси лише по справам. За цей час я встиг побачити не одну смерть, а також в десять разів більше страждань своїми очами. Мене не дивують люди, які за окупації лишалися вдома, навіть якщо завтра в їхній дім можуть прийти особисто окупанти. Мене не дивують люди, які хочуть лишатися в своїх домівках за обстрілів після деокупації, навіть якщо завтра вона може стати їхньою могилою. Мене більше дивують люди, які приїжджають до Херсону за дронів зі скидами без аптечок, ризикуючи в останній раз побачити сьогодні сонце. Утім, навіть їх можна зрозуміти певним чином, та от чи зможуть вони зрозуміють самих себе, після того як отримають поранення? Що атрофується швидше, відчуття небезпеки або жага до життя? З приводу обстрілів та звикання до них Юнґер, як ніхто інший, виразився точно і влучно. Скільки я зустрічав людей на Херсонщині за цей час, будь то місцеві, волонтери або військові — ситуація до неможливості схожа. Вочевидь, перші світова проявила нам певні речі, які ніколи не мали постати перед нами, а повномасштабна війна в Україні оживила ці самі речі в ще більш людожерських формах. Можна сказати, я навіть певним чином радий, що в мене атрофоване відчуття небезпеки, оскільки завдяки цьому я маю змогу працювати та писати дослідження далі, переживаючи день за днем з обстрілами поряд зі знайомими людьми. Звісно, це цілком уживається з моєю чуйкою, яка вже неодноразово рятувала моє життя або попереджала, куди прилетить в наступну секунду. Власне, Юнґер в своїх листах рідні й сам неодноразово зазначав, що його переслідують схожі передчуття, та як він цьому зрештою радий. Небезпека притягує до себе, але в той же час не перестає від того бути менш смертоносною, про що й каже воїн у своїх нотатках.

#вирізки#етнографічний_тріпЩе донедавна, коли заходила річ про моно- та полікультурні засіви, останні відзначалися як «примітивні» та не ефективні. Звісно, казали так і через те, що вони мали... не найкращий зовнішній вигляд. Ну і якщо воно виглядає погано, то і працює аналогічним чином. Як і ліса, високих модерністів минулих століть вводило в тряску те, що все розташовується абсолютно хаотично та, на їхню думку, не продумано. Утім, це лише близорукий погляд як на ліса, так і на полікультурні засіви, оскільки люди були безумовно в рази краще обізнані у своєму ґрунті, проводячи століттями експерименти, та могли знати, наприклад, понад 80 різновидів тієї чи іншої не модифікованої штучно рослини, або замість нашої класичної класифікації середніх значень ґрунту (що тоді використовувалися), вони могли розрізняти десяток різниць на свої території. Джеймс Скотт, до речі, не є виключенням, оскільки він й сам працюючи в різних спільнотах почав з роками категоризувати схожим чином культури. Коли високі модерністи з колоністами примусово переміщали населення в нові селища (які до того ж планували лише поверхнево, опиняючись на землі з не багатим ґрунтом, що міг швидко виснажилися від монокультурних засівів та давати менший врожай; прикладом тому є Танзанія, або «віллажізація» Ефіопії, де перемістили орієнтовно з 5 млн чоловік) люди, маючи неоцінимо великий досвід в знаннях своєї місцевості, перетворювались з великих аграріїв у звичайний низький клас, стаючи для колонізаторів новою дешевою робочою силою, де остання часто, дивним чином, не виправдовувала очікувань. Утім, з часом, знову ж таки, ставлення до місцевої полікультурності стало покращуватися, тож розглянемо один з багатьох прикладів на Гватемалі.

#безпросвітній_модерн4 місяці тому VICE випустили репортаж, в якому дивилися нову реальність наркозалежних, в житті яких наразі з'явився фентаніл. За статистикою, в США за 2023 рік від передозу загинуло більше 110,000 чоловік. Жахаючі цифри. Загалом, синтетичні опіоїди, як-от «Nitazines» — в 300 разів потужніші за героїн. Звісно, подібне не проходить безслідно, а люди опиняються на небесах не тільки думками. Тиждень тому у VICE вийшов схожий репортаж по цій темі, але вже по Європі стосовно мефедрону. Звісно, річ не тільки за неї, але й за Грузію: за кілька років, коли багато росіян переїхали туди жити, донедавна не бачивша Грузія мефедрону тепер утопає в ньому. Дістати мефедрон навіть легше, ніж траву. Дилери швидко перелаштувалися на новий ринок, так би мовити. Через багато потрясінь за останні роки люди все більше починають страждати на наркозалежність, а виходу з тієї ситуації і близько не видно. В США це все більше сприймається як буденність, а в Грузії влада закриває очі на проблему, що буквально нещодавно вилізла в них перед носом. Власне, пропоную подивитися бодай ці кілька свіжих відео по темі, аби вникнути більше в суть проблеми. Утім, думаю і так зрозуміло, що наркотики — зло.The 'New Fentanyl' Killing Drug Users in Europe | The War on DrugsHow Mephedrone Conquered Eastern Europe | The War on Drugs

#канібальські_штудії #етнографічний_тріп Вівейруш ді Кастру завдяки досвіду та дослідженням амазонських спільнот конструює нове бачення на «популярні» для нас вислови. Людина — це тварина! Скаже модерна людина, попиваючи лавандовий раф в хіпстерському закладі. Ді Кастру пропонує інше: тварина — це людина. В «Канібальських метафізиках» він навів вислів, який мені думається запам’ятаю на все життя — якщо ти вивчив слона під мікроскопом, це не означає, що ти його знаєш. Загальним станом людей і тварин є не тваринність, а людяність. Іншими словами нам варто не забувати, що ми не знаємо світу тварин та їхніх цінностей, все є здогадками та лишається певною мірою темним лісом. Ми не знаємо як вони бачать та сприймають нас насправді, що один одному кажуть, але це є і прекрасним. Ми живемо поряд з купою світів, які, ймовірно, ніколи не зможемо пізнати, але вони не перестають надихати. У різних спільнотах по світу ми можемо зустріти приклади шаманів, які намагаються зв’язуватися безпосередньо з душами тварин, що є дуже складним та довгим процесом, під час якого і сам шаман може ризикувати життям. Таким чином вони зачасту намагаються узгодити якісь речі, встановити більш дружні відносини тощо. Цих прикладів уйма, і щоб збагнути їх найбільш повноцінно ді Кастру вводить поняття мультинатуралізму та індіанського перспективізму. Включно з тим, як ймовірно тварини бачать нас самих.https://telegra.ph/Lyudyanіst-tvarin-Іndіanskij-multinaturalіzm-ta-perspektivіzm-08-06