Telegram statistics channel - @ImaraNotia

#канібальські_штудії #етнографічний_тріп Коли заходить розмова за стародавні міста, по якимось дотепним причинам, ієрархія сприймається як природній стан речей. Нюанс же полягає в тому, що часто на це навіть немає вагомих доводів. Одна з причин такого погляду полягає в сумно-звісних питаннях масштабу. Наприклад, Данбар висунув гіпотезу (яка є захоплюючою та досить популярною, зокрема «число Данбара»), що 150 осіб є верхньою межею стабільних, довірливих стосунків, які ми когнітивної можемо відслідковувати в своїй голові. При зростанні ж численності можуть утворюватися більші групи, такі як «племена», але за словами автора, цим великим групам бракуватиме солідарності менших, заснованих на родині, і тому конфлікти матимуть тенденцію виникати всередині них. Зараз ми не будемо розглядати склад біологічний склад житлових груп, тож обмежимося словами, що вони були дуже різноманітні, перейшовши до суті: 150 осіб далеко не поріг. При зростанні чисельності далеко не обов'язково створювалися ієрархії, а часто за її наявності могла бути все одно сформована з низу до гори, де левову частку в прийнятті рішень відігравали конкретно місцеві, а не елітарні особи.Для більшості з нас дуже важко навіть уявити, як спрацював би самосвідомий егалітаризм у великих масштабах. Але це лише зайвий раз служить демонстрацією того, як ми автоматично прийшли до прийняття еволюційного наративу, згідно з яким авторитарне правління є певним чином природним результатом кожного разу, коли досить велика група людей збирається разом. Через це багато хто не бажає переосмислити ту ж Месопотамію та Урук, які були вочевидь не настільки ієрархічними та рабовласницькими, а також зокрема сільськогосподарськими. Більше того, ми забуваємо Тласкалу, Мохенджо-Даро, Чатал-Гююк (який розкопано лише на 5%), мега-стоянки на кшталт Тальянки, Майданецька та Небелівки (вестерни часто через політичні причини), Хараппу та випадок Таосі. Сьогодні ми розглянемо не менш захоплюючий випадок самосвідомої організації, яка пішла на перекір інших системам в Мезоамериці — Теотіуакан. Місто, з чисельністю приблизно в 100,000 чоловік, яке вражає своїм психоделічним мистецтвом, якісним житлом та відсутністю аргументів на користь короля чи будь-якого ієрархічного устрою. Місто, яке пішло наперекір часу.

#вирізки Думаю всім, хто читає цей пост, в певний період життя виникала невизначеність в думках стосовно власного майбутнього. Невизначеність стосовно навчання, роботи, боязнь не віднайти свого сімейного життя. "Який же це головний біль!", — скажете ви, та будете безумовно праві. Утім, а що ж тоді казати про військових? Що ж казати про втрачені покоління першої світової? Це Ремарк і хотів показати у своєму творі «На західному фронті без змін», що, на мій погляд, вийшло неймовірно прекрасно та жахаюче. Якщо Гашек бере читача абсурдністю війни, а Юнґер величністю подій, Ремарк доводить своїх читачів до сліз розумінням всього гніту війни, який має такий великий вплив на наші душі. Розуміння, що багато людей не знайдуть свого місця після неї, будучи вимушений після першої світової податися в пивні, або, переводячи на наші сучасні реалії повномасштабної війни в Україні — багато хто буде вимушений податися в різні ПВК. Щастя це, або страждання — вирішувати самій людині, яка шукатиме це саме місце в своєму житті. Разом з тим, це не відміняє страждань що переслідують кожного в процесі бойових дій, в кожного є свій ліміт, усвідомлює він того чи ні. Існують як Пауль Боймери, здатні на подвиги з гнівом в очах, Швейки, здатні на глузливе протистояння командуванню, так і Штурми, що плачуть пишучи листи своїм родинам, сумуючи за рідною домівкою. Багатьом, зрештою, варто визнати, що якщо вони не зможуть віддати в майбутньому волю своїм відчуттям, наболілому — це все в один момент їх накриє, лишив розуму. Такий він, незгасаючий жаль розчавленого майбутнього, який так влучно зміг виразити всього в кількох строках Еріх Марія Ремарк.

#вирізки#херсонські_штудії З місяць тому я вирішив, що якщо колись прочитав Гашека, то треба нарешті більш повноцінно ознайомитися як з Юнґером, так і Ремарком. Початок було покладено книгою «В сталевих грозах», яку я забирав на новій пошті в Херсоні, де нещодавно прилітала FPV, ганяючись за невідомим бусиком. Деталі FPV, що прилетів в асфальт, потім дбайливо збирали тамтешні працівники пошти з місцевими. Утім, про що й казати, бо ж поки йшов почалися обстріли з артилерії, снаряди якої прилітали десь неподалеку від мене. Думаю, покійний Ернст Юнґер оцінив би такий жест своїй роботі. Звісно, я досі читаю його роботи та лише формую враження про нього, рефлексуючи над власними внутрішніми переживаннями, які колись опишу в окремому пості, а зараз просто хотів відмітити момент з іншої книги Юнґера, збірника «Вогонь і Кров», що видав «Пломінь».Скоро вже виповниться 2 роки, як я практично постійно проживаю та пишу дослідження в Херсоні, виїжджаючи до Одеси лише по справам. За цей час я встиг побачити не одну смерть, а також в десять разів більше страждань своїми очами. Мене не дивують люди, які за окупації лишалися вдома, навіть якщо завтра в їхній дім можуть прийти особисто окупанти. Мене не дивують люди, які хочуть лишатися в своїх домівках за обстрілів після деокупації, навіть якщо завтра вона може стати їхньою могилою. Мене більше дивують люди, які приїжджають до Херсону за дронів зі скидами без аптечок, ризикуючи в останній раз побачити сьогодні сонце. Утім, навіть їх можна зрозуміти певним чином, та от чи зможуть вони зрозуміють самих себе, після того як отримають поранення? Що атрофується швидше, відчуття небезпеки або жага до життя? З приводу обстрілів та звикання до них Юнґер, як ніхто інший, виразився точно і влучно. Скільки я зустрічав людей на Херсонщині за цей час, будь то місцеві, волонтери або військові — ситуація до неможливості схожа. Вочевидь, перші світова проявила нам певні речі, які ніколи не мали постати перед нами, а повномасштабна війна в Україні оживила ці самі речі в ще більш людожерських формах. Можна сказати, я навіть певним чином радий, що в мене атрофоване відчуття небезпеки, оскільки завдяки цьому я маю змогу працювати та писати дослідження далі, переживаючи день за днем з обстрілами поряд зі знайомими людьми. Звісно, це цілком уживається з моєю чуйкою, яка вже неодноразово рятувала моє життя або попереджала, куди прилетить в наступну секунду. Власне, Юнґер в своїх листах рідні й сам неодноразово зазначав, що його переслідують схожі передчуття, та як він цьому зрештою радий. Небезпека притягує до себе, але в той же час не перестає від того бути менш смертоносною, про що й каже воїн у своїх нотатках.

#вирізки#етнографічний_тріпЩе донедавна, коли заходила річ про моно- та полікультурні засіви, останні відзначалися як «примітивні» та не ефективні. Звісно, казали так і через те, що вони мали... не найкращий зовнішній вигляд. Ну і якщо воно виглядає погано, то і працює аналогічним чином. Як і ліса, високих модерністів минулих століть вводило в тряску те, що все розташовується абсолютно хаотично та, на їхню думку, не продумано. Утім, це лише близорукий погляд як на ліса, так і на полікультурні засіви, оскільки люди були безумовно в рази краще обізнані у своєму ґрунті, проводячи століттями експерименти, та могли знати, наприклад, понад 80 різновидів тієї чи іншої не модифікованої штучно рослини, або замість нашої класичної класифікації середніх значень ґрунту (що тоді використовувалися), вони могли розрізняти десяток різниць на свої території. Джеймс Скотт, до речі, не є виключенням, оскільки він й сам працюючи в різних спільнотах почав з роками категоризувати схожим чином культури. Коли високі модерністи з колоністами примусово переміщали населення в нові селища (які до того ж планували лише поверхнево, опиняючись на землі з не багатим ґрунтом, що міг швидко виснажилися від монокультурних засівів та давати менший врожай; прикладом тому є Танзанія, або «віллажізація» Ефіопії, де перемістили орієнтовно з 5 млн чоловік) люди, маючи неоцінимо великий досвід в знаннях своєї місцевості, перетворювались з великих аграріїв у звичайний низький клас, стаючи для колонізаторів новою дешевою робочою силою, де остання часто, дивним чином, не виправдовувала очікувань. Утім, з часом, знову ж таки, ставлення до місцевої полікультурності стало покращуватися, тож розглянемо один з багатьох прикладів на Гватемалі.

#безпросвітній_модерн4 місяці тому VICE випустили репортаж, в якому дивилися нову реальність наркозалежних, в житті яких наразі з'явився фентаніл. За статистикою, в США за 2023 рік від передозу загинуло більше 110,000 чоловік. Жахаючі цифри. Загалом, синтетичні опіоїди, як-от «Nitazines» — в 300 разів потужніші за героїн. Звісно, подібне не проходить безслідно, а люди опиняються на небесах не тільки думками. Тиждень тому у VICE вийшов схожий репортаж по цій темі, але вже по Європі стосовно мефедрону. Звісно, річ не тільки за неї, але й за Грузію: за кілька років, коли багато росіян переїхали туди жити, донедавна не бачивша Грузія мефедрону тепер утопає в ньому. Дістати мефедрон навіть легше, ніж траву. Дилери швидко перелаштувалися на новий ринок, так би мовити. Через багато потрясінь за останні роки люди все більше починають страждати на наркозалежність, а виходу з тієї ситуації і близько не видно. В США це все більше сприймається як буденність, а в Грузії влада закриває очі на проблему, що буквально нещодавно вилізла в них перед носом. Власне, пропоную подивитися бодай ці кілька свіжих відео по темі, аби вникнути більше в суть проблеми. Утім, думаю і так зрозуміло, що наркотики — зло.The 'New Fentanyl' Killing Drug Users in Europe | The War on DrugsHow Mephedrone Conquered Eastern Europe | The War on Drugs

#канібальські_штудії #етнографічний_тріп Вівейруш ді Кастру завдяки досвіду та дослідженням амазонських спільнот конструює нове бачення на «популярні» для нас вислови. Людина — це тварина! Скаже модерна людина, попиваючи лавандовий раф в хіпстерському закладі. Ді Кастру пропонує інше: тварина — це людина. В «Канібальських метафізиках» він навів вислів, який мені думається запам’ятаю на все життя — якщо ти вивчив слона під мікроскопом, це не означає, що ти його знаєш. Загальним станом людей і тварин є не тваринність, а людяність. Іншими словами нам варто не забувати, що ми не знаємо світу тварин та їхніх цінностей, все є здогадками та лишається певною мірою темним лісом. Ми не знаємо як вони бачать та сприймають нас насправді, що один одному кажуть, але це є і прекрасним. Ми живемо поряд з купою світів, які, ймовірно, ніколи не зможемо пізнати, але вони не перестають надихати. У різних спільнотах по світу ми можемо зустріти приклади шаманів, які намагаються зв’язуватися безпосередньо з душами тварин, що є дуже складним та довгим процесом, під час якого і сам шаман може ризикувати життям. Таким чином вони зачасту намагаються узгодити якісь речі, встановити більш дружні відносини тощо. Цих прикладів уйма, і щоб збагнути їх найбільш повноцінно ді Кастру вводить поняття мультинатуралізму та індіанського перспективізму. Включно з тим, як ймовірно тварини бачать нас самих.https://telegra.ph/Lyudyanіst-tvarin-Іndіanskij-multinaturalіzm-ta-perspektivіzm-08-06

#вирізкиХаким Бей. Автономные зоны: временные и постоянные. — СПб.: CHAOSSS/PRESS, 2020 — 347 с.Почавши читати новий збірник есе Хакіма не можу не відзначити, наскільки неочікуваним стало перше ж з них, а саме «ХАОС: дацзибао онтологічного анархізму». Либонь, читаючи текст я відчув того самого Хакіма, якого уявляв собі десь далеко в голові, справжнього радикала. Індивідуаліст йде вперед напролом, кидаючи виклик сучасному світу, намагаючись змусити людей задуматися над всіма їхніми можливостями. Точніше кажучи, над всім ХАОСом, що вони можуть і мають робити при житті. Істинно так, люди здатні не тільки на голосування за гречку та мракобісся де головним в житті є гроші, як полюбляли й полюбляють казати досі окремі індивіди. Будь то європейці чи туземці — ми здатні на великі справи та маємо особливі, Інакші уявлення про світ один в одного. Не існує правильних чи неправильних речей. Ніхто не в праві визначати істину. Ми пануємо над нею.Буду неймовірно щасливим, якщо колись вийде змусити (в добровільному порядку, або бодай частинно 🌚) європейців та Інших змінити свою думку та відношення стосовно туземських суспільств Південної півкулі. Хоча, правильніше буде сказати, що багатьом було б добре змінити своє відношення до людей, які не є безнадійними, якби то наївно в деякому роді не звучало. Зрештою, всі ми підвладні ХАОСу, ми створюємо ХАОС і є ним водночас. Будь то європейці, що відрубають голови на гільйотинах в ім'я Просвітництва, або Амазонці з антропофагією, які в ім'я знань про самих себе пожирають ворогів.

#НАрх_штудії #екстремальна_філософія Ще одним близьким до НеоАрхаїки інтелектуальним проектом може видатись археофутуризм такого собі хвранцузького євразійця Гійома Фая (1949-2019). Він описаний передовсім в його однойменній книзі 1998 року, яка складається з 5 публіцистичних есе і одного художнього, в якому проект археофутуризму проговорюється в діалозі представників уявної майбутньої шляхти. Якщо коротко, то Фай пропонує поєднати технології Модерну із цінностями , які окреслює школа традиціоналізму Рене Генона та Юліуса Еволи. Всілякі там ієрархії, аристократії духу, сакроцентризм, патріархальність і расова чистота. Усе це пропонується доповнити "фаустіанським духом", що прагне оволодіти й трансформувати навколишній світ згідно людського задуму. Вичерпну відповідь на ці міркування з точки зору власне геноно-еволіанського традиціоналізму дав Євгеній Нєчкасов: https://www.youtube.com/watch?v=Y-631LUPv48Він вдало показує, що Фай, загалом, просто використовує традиціоналістську обгортку для власної умовно-консервативної ідеології, а також намагається натягнути сову на глобус чи звести коня з собакою.Найдотепнішим у книзі Фая є художнє есе, начисто позбавлене естетичної цінності. У ньому описується майбутнє, в якому після такої собі "рахови", хаосу, влаштованого нелегальними іммігрантами, Європу рятує... новий російський цар 🤡 Він об'єднує континент в рамках євразійської імперії від Ліссабона до Владивостока, в якій для різних країн реалізовані різні суспільні устрої. Україна, наприклад, в цьому світі є соціалістичною республікою - але в рамках тієї ж імперії 🌚 Загалом, уже за таку картину майбутнього українські традиціоналісти мали б оголосити Фая інтелектуально нерукопожатим, дугінським посіпакою і т.д. На щастя, на маргінесах українського інфопростору про археофутуризм майже не чути. Також є коротша критика археофутуризму від Жені, записана ним на призьбі його ізби, в якій він старанно уникає російських воєнкомів і податківців: https://www.youtube.com/watch?v=IPgFDlSsDuk

#рецензія_на_книгу #історія_УкраїниБуйських Ю. На захід від Бугу: щоденники з пограниччя. — Чернівці: Книги — XXI, 2024 — 456 с.Вночі я завершив прочитання книги «На Захід від Бугу: щоденники з пограниччя». Власне, робота мене не сильно зачепила, але пройдемося по порядку.Юлія Буйських — антропологиня, що стала відомою раніше завдяки своїм роботам в напрямку Рідної Віри, набув не сказати що найкращу репутацію в різних колах язичників, якщо вірити почутим мною словами. В цій же книзі робота в неї ведеться безпосередньо на засланках усної історії, або як вона пише «культурної антропології» (не знаю, чому часто минають перших слів). Основну частину книги займають історії людей, які зазнали примусових переселень, ретравматизацію досвіду та гонінь, в тому числі на релігійній складовій. Звісно, не обходиться і без поверхневого відношення до українців, які опинилися на території Польщі; часто їх звинувачували зі зв'язками з УПА, або виникали непорозуміння через віру. Ба більше, непорозуміння навіть виникали й у випадках коли українці приймали польську віру, асимілюючись разом з ними. За словами Юлії, поляки не розуміють чому певні українці не борються за свою ідентичність. Але найбільш поширеним на сьогодні комплексом є те, як українці шукають роботу в Польщі, в особливості жінки. Тут цілий простір для анекдотів, як дотепних, так і в певною мірою сумних. Юлія чудово висвітлює не ідеальність Європи, яку так часто в нас виставляють еталоном.Наші з Юлією методики в дослідженні усної історії безсумнівно доволі схожі, але пише вона більш красномовно та обширно, показуючи по максимуму історії людей в книзі. Чому ж мене не зачепила її робота? Складно сказати, я не відчув просто до неї тяги. Цілком можливо це через нескінченні історії з церквами та паломництва, що мене за сотні сторінок починали втомлювати (але які теж, безумовно, потрібні для такого дослідження, враховуючи тематику переселень та асиміляції). З деякими висловами Юлії я згоден, з деякими ні, але то теж нормально. Думаю, ця робота зайде більше тим людям, які хочуть дізнатися про паломництво та безпосередньо релігію в Польщі та Україні. Ну і, звісно, почитати про різні травматичні досвіди переселення. Пророблена велика робота, але ймовірно я виявився не зовсім тією цільовою аудиторією. Разом з тим, знову ж таки, деякі її думки ймовірно допоможуть мені з подальшим дослідженням часів окупації Херсонщини.

#НАрх_постать#радикальна_етнографіяПозавчора у віці 87 років помер Джеймс С. Скотт - видатний американський антрополог, дослідник селянських, бездержавних спільнот, а також і самого феномену держави.Найбільш відомими його працями є:1) "Зброя слабких: Повсякденні форми селянського спротиву" (1985)2) "Бачити, як держава: Чому зазнають краху чіткі схеми покращення людського стану" (1998)3) "Мистецтво бути непідвладним: Анархістська історія високогір'їв Південно-Східної Азії" (2009)4) "Проти зерна: Глибинна історія ранніх держав" (2017)Дві останні книги пропонують насправді вражаючі інтелектуальні мандрівки крізь час і простір, після яких інакше дивишся на речі. Наприклад, політична карта світу виявляється оманою зору (на ній навіть досі мали б бути нанесені ділянки суші, вільні від контролю держав, і це не тільки Антарктида). Або "неолітична революція" виявляється не революцією, не неолітичною, а дуже розтягнутим у часі процесом, тісно пов'язаним із виникненням нерівності й держав. Утім, "Against the Grain" краще читати разом із "The Dawn of Everything" Венґрова і Гребера, в якій вони пропонують подальше переосмислення цих уявних начал цивілізації.Джеймс С. Скотт популяризував назву Зомія для значної високогірної території Південно-Східної Азії - прекрасного фронтиру, в багатьох аспектах подібного до України як такої. Утім, на жаль, українською мовою жодна його праця досі не перекладена.У його життєписі є й доволі специфічні віхи - наприклад, співпраця з ЦРУ, опосередкована антикомуністичною (антимарксистською) Національною студентською асоціацією. Крім цього, працюючи над усіма цими глибокими дослідженнями, викладаючи в Єльсьскому університеті, він жив і працював на сімейній фермі, розводив овець і корів гайлендської (високогірної) породи. У вступі до російського перекладу однієї з його книг Теодор Шанін пригадує, що містер Скотт полюбляв епатувати своїх рафінованих академічних колег, вправляючись із лассо або розділуючи тушу корови на їхніх очах. Після смерті Девіда Гребера у 2020 році та Маршала Салінса у 2021-му відхід Джеймса С. Скотта означає кінець цілого покоління сміливих мислителів, які зробили дуже багато для того, щоб прорвати наші уявлення про можливості соціальної організації, "природний стан" людства, витоки нерівності й держави. Думаю, це справді багато чого вартує, коли твої ідеї захоплено обговорюють якісь чоловіки в окопі на іншому кінці планети. Проекти анархістської антропології і, власне, радикальної етнографії знайшли відлуння у різних країнах, і нам слід подбати про те, щоб ці мислителі не повторили долю Маркса і Енгельса. Відтак, варто пройти стежинами їхніх думок, щоб відкрити свої власні шляхи до досі прихованих Зомій, піратських утопій і радісних економік, заснованих на дарі й карнавалі.