Telegram statistics channel - @ImaraNotia

#рецензія_на_книгуАлан Олпорт. Демобілізовані: повернення додому після Другої світової війни. Пер. з англійської Любов Пилаєва. Л.: Локальна історія, 2024 — 360 с.Алан Олпорт is peak. Як я вже згадував раніше, Ернст Юнґер, Еріх Марія Ремарк, Ярослав Гашек та П'єр Дріє ля Рошель показали різні барви війни в свій, художній спосіб. Своєю чергою Алан Олпорт зміг це зробити з більш наукової точки зору, підійшовши комплексно до проблеми демобілізації 5 млн британців після Другої світової війни. Думається, це саме та книга, якої мені так довго не вистачало. Він зміг дуже просто пояснити: чому і як зросла шалено кількість розлучень (1935 — 4,100; 1945 — 15,600; 1947 — 60,300); перебільшували роль перемоги Британії в другій світовій війні; цивільні буди в поганому моральному стані та будували відносини з демобілізованими; проходили страйки через неналежну картоплю та повільну демобілізацію; солдати боялися своїх дружин; вираховували пріоритетність з житлом; тємщікі здавали квартири за непомірні суми; фальсифікувати особу в 1945 було легше, ніж будь коли; тривали судові процеси з пом'якшувальними термінами за вбивство коханців; відбулося моральне та медичне фіаско в сфері венеричних хвороб; цивільні та військові намагалися ужитися з різними досвідами війни (де цілком поширеною була фраза — "вступити до лав збройних сил — чи не найшвидший спосіб геть забути про війну"); виданий урядом цивільний одяг став ярликом для демобілізованих (він став ще однією уніформою, виданою на замін старої); як військовослужбовці влаштовувалися на роботу після демобілізації та нескінченно жалілися на ахуївших в тилу, яким діставалися кращі місця; існував чорний ринок цигарок в Європі та алея мародерів (думаю зрозуміло, кого) в Лондоні; не працював соціальний ліфт армії; повертали полонених; варто дивитися на наративи щодо повоєнного життя в Британії та багато іншого. Окремо хочеться звернути увагу на момент з розповіддю про програми по психологічній допомозі. Існування самого по собі ПТСР товком не визнавалося, а Черчилль взагалі не поважав психіатрів, називаючи їх такими собі дармоїдами, які заважають загартовуватися чоловіку та самостійно адаптовуватися до стресових ситуацій. А якщо лікування і відбувалося, то в примусовому та жорстокому контексті. Точніше це навіть радше не лікування, а катування. До 1944 року майже половину всіх демобілізованих за медичними показаннями комісували саме на підставі висновків психіатричної експертизи. Навіть на сьогодні в Британії дуже погано з соціалізацією військовослужбовців. Кожен десятий у британських в'язницях — колишній військовослужбовець, кожен четвертий безпритульний — колишній військовослужбовець. Юнаки, які пройшли армійську службу, втричі більше схильні до самогубства, ніж їхні цивільні однолітки. Алан Олпорт прямо таки кричить про ситуації, які не мали б повторитися в майбутньому. Демобілізація та адаптація це битва, яку не можна в жодному разі програти. Часопис «Локальна історія» проробив неймовірну роботу та видав справді вартісну книгу в наших реаліях. Підтримуйте наші видавництва та військовослужбовців! За гарними психіатрами справді може стояти світле майбутнє, аби тільки вони не вчилися на книгах "Ні Си" чи "Іскуство пофігізма".

Що ж, нарешті надумав провести лекцію по окупації Херсонщини. Планувалося це ще минулої весни, але що поробиш. Очікувано, розповісти весь свій досвід перебування на Херсонщині та процес дослідження не вийде за одну годину, але можу запевнити, що все одно буде багато цікавого. Починаючи від обговорення класичної теми того, чому люди не покидали міста за окупації (та пізніше за обстрілів) і, зокрема, теми економічної системи, яка не змогла запрацювати на повну котушку в Херсоні за 9 місяців. Бажатимете поговорити потім ще більше і глибше за окупацію Херсонщини? Це не є проблемою. Головне щоб як у вас, так і у мене був вільний час. Тема неймовірно цікава та потребує висвітлення. Особливо враховуючи те, що дослідженням окупації Херсонщини особливо ніхто не займається. Якщо ж часу на зустріч немає — до ваших послуг будуть мої 50+ сторінок досліджень за 2022-2024 рік (звісно, це далеко не кінець і готується ще більше). Проходитиме все в рамках клубу "Лібертарій" в антикафе "Підпілля" (вул. Канатна, 79). Чекаємо на всіх бажаючих 22 березня о 15:00 офлайн, або ж онлайн в Zoom (посилання опублікуємо перед заходом). Зокрема після лекції будемо дивитися стрічку "Редакція" (2024) про Херсонщину, яка була знята незадовго до початку повномашстабної війни.

#художні_нариси#херсонські_штудіїВ 2023 році, коли я сидів з гарним другом за борщем й купою інших різноманітних страв, поза рамками інтерв'ю він розповів про свого сусіда. В чому заключалася особливість цієї розповіді? Наскільки йому було відомо з місцевих чуток, ця травмована людина за час окупації на екскаваторі закапувала заживо людей (окупантів... та можливо не тільки їх?) на винному заводі. Достатньо довго я з ним роздумував на варіанти того, чи існує взагалі можливість познайомитися в мене з ним, але зрештою це ні до чого не призвело. Нульовий результат. Можливо він і живе поряд, але все так і лишався недосяжним для інших. Примара окупації. Стражденна, немислима людина. Хто знає, можливо її не існує? Можливо це простий фольклор окупації, створений іншими з їхньої рефлексії? Я вірю в усі версії, як і вірять самі місцеві.Чи представляється можливим повністю передати біль тієї людини? Ні, це неможливо. Утім, як правильно відмітив мій гарний знайомий, ми спроможні пропустити цей досвід через себе, в спробі передати той, що найбільш наближений до реальності. Цим я і займатимусь, засновуючись на неймовірній кількості розмов з людьми за останні роки. «Фіолетова людина» — це нарис про екскаваторщика, який за окупації під примусом окупантів закопував ще живих людей. Нарис про те, як людина втрачає останню надію на краще в житті, перетворюючись на біле полотно.

#НАрх_штудії #екстремальна_філософія Місяць тому на каналі видавництва "Еґаліте" вийшло інтерв'ю з мультикультурною антропологинею Лейлою АбдельРахім, твори якої нерідко відносять до анархо-примітивістського дискурсу. Загалом, мені ця бесіда видалась в однаковій мірі цікавою та нудною. Цікавою, бо Лейла піднімає небанальні теми: Природа як співрозмовник, освіта як колонізація внутрішнього світу дитини (до речі, у проекті Akrateia є навіть переклад її статті про це), наявність у тварин символічно-культурного і т.п.Нудною, бо більша частина інтерв'ю - це порожня балаканина про насильство мови, граматики, гендеру і капіталізму в дусі French Theory. Якщо дуже спростити, головна ідея Лейли зводиться до наступного: людство вступило на "слизький шлях" до цивілізації та всіх її лих, коли чоловіки через певну кризову ситуацію винайшли полювання. Мовляв, люди від початку не були мисливцями і не повинні були ними стати, бо у великих мавп полювання - це лише захисна ситуація на виключні обставини. Лейла категорично не сприймає насильство як феномен, "хижацтво", на її думку, - це головна епістемологічна рамка, яка уможливлює будь-яке домінування і визиск. Хижаки в Природі не порушують балансу, вони зазвичай його підтримують, а от людина, мовляв, так захопилась полюванням, що перетворила його на ключовий аспект існування соціуму. Звичайно, все це є дуже сумнівним з точки зору антропології та археології. Спільноти мисливців-збирачів у переважній більшості випадків були чудово вписаними до своїх екологічних ніш і навіть мали випрацювані механізми "охорони довкілля" через систему тотемічних класифікацій. Як показали Девід Ґребер і Девід Венґров у "Світанку всього", навіть раннє землеробство і тваринництво не мали таких фатальних наслідків для добробуту і способу життя людей, як прийнято вважати серед анархо-примітивістів. Сотні тисяч років люди гармонійно взаємодіяли з Природою без постмодерністських викрутасів: вони не просто визнавали її за співрозмовника, вони буквально спілкувалися з нею, з тими таємничими істотами, які ввижаються нашій секулярній свідомості у подобі "тварин" та "рослин", а також тими істотами, чиї "тіла" не належать до грубої матерії (себто духами).В описах інтерв'ю заявлена "ґрунтовна критика" Джона Зерзана і Теда Качинського, яка на ділі звелася до похвали першому (за винятком того, що той заперечує все символічне) і повного знецінення другого, бо той - який жах! - заради Природи й людини вбивав інших людей (кількох CEO технологічних корпорацій та їхніх головних інженерів, ага 🌚). Звісно, такий анархізм миролюбивих поні також має повне право на існування, однак капіталізм він не поборе, що демонструє екзистенційний приклад самої Лейли, яка чудово вписалась у систему престижних освітніх інституцій Заходу.Воістину, замість таких балачок в інтернеті нам потрібні жар племінних вогнищ, ритуали жертвопринесення (передовсім ворогів та самих себе), радісне напруження м'язів під час полювання не заради втіхи, а заради потреби, - нам потрібен віталізм на максимумі замість словесної ризоми відомої "французької хвороби".

#херсонські_штудії Достатньо довго думав на тему того, що, як називають певні волонтери — "люди зажралися!!". Історія не нова: коли приїжджає чергова машина з продуктовими наборами від тієї чи іншої організації, кількість людей, що роблять запити на більш якісні харчі або просять прибрати ті чи інші позиції (як-от борошно, з якого нічого робити, коли в тебе 3 роки світла немає, або ж макарони, яких вже мультимульйон) зростає в геометричній прогресії. Власне, саме виходячи з цих запитів багато волонтерів і каже, що люди з роками все більше зажираються. Варто зауважити, що багато організацій їздять в популярні місця, де могли б швидко все зробити завдяки скупченню народу та скласти красиві фото-звіти. Головний нюанс заключається же в тому, що коли до тебе роками приїжджають одні й ті самі (+/-) продуктові набори, а самі організації кажуть, що фінансову допомогу не впроваджують через n-причину (як-от наборів зате можемо видати більше), цілком є очікуваним, що реакція буде приблизно наступною: "якщо вони в будь-якому разі приїжджатимуть до нас з цими наборами, харчів з яких в нас і так багато... можливо варто перепитати, чи можна отримати щось інше? будь це фінансова допомога, я би сам міг піти купити потрібне родині, але в даній ситуації що лишається, особливо коли привозять якісь неїстівні речі, або ті, яких і так валом та нікуди дівати?". На мій погляд, це є цілком резонною відповіддю на обставини, що утворюють самі організації. Проблема ж криється в тому, що часто до людей прислухатися то і не бажають, сприймаючи все абсолютно поверхосно та однобоко. І справді, легше сказати "зажралися", аніж переосмислити власну смету. Принаймні судячи з нового проекту на наступний рік, в Херсон таки піде фінансова допомога від нашої організації, без купи продуктових наборів і т. д.

👋Усім привіт!🔥Майдан — це найвідоміше українське народне повстання сучасності. Є кілька значних контрпозицій щодо його характеру, сутності та ролі: верховенство демократії / державний переворот, проплачений західними країнами / стихійне народне повстання тощо. У цей день ми хотіли би згадати Сергія Кемського і поділитися його дещо ширшим поглядом на цю подію. 👤Сергій — це український політолог і журналіст, учасник обох українських революцій, який загинув 20 лютого 2014 від пострілу снайпера на Майдані у дні важких боїв.✍️ Перед його загибеллю український інфопростір побачив есе Сергія, в якому він описав власне бачення демократичного і лібертарного шляху розвитку Майдану. Воно полягає в розвоєві народом власної суб'єктності через створення організацій, спілок і груп на засадах всебічної самоорганізації, яка мала би привести до формування органів низової демократії по всій Україні.📚Запрошуємо ознайомитися із твором «Чуєш, Майдане?» Сергія Кемського на нашому сайті.👉Дізнатися більше про Сергія Кемського можна на його профілі у проекті «Меморіал».Ми невеличкий колектив і вдячні будь-якій підтримці, тож якщо ти хочеш допомогти, див. за посиланням «Як підтримати проєкт?».«Низовина» в InstagramSyg.maДрукарня

#херсонські_штудіїЧому люди не покидали Херсонщину після деокупації та початку обстрілів? Відповідь на це питання криється насправді теж на поверхні, варто лише пройтися з людьми до бару, дому, або ж посидіти на зупинці в очікуванні маршрутки з тріснутим від прильотів скла. Одними з цілком відомих причин є те, що банально не буде за що жити на західній Україні, за кордоном, або ж не можуть лишити по схожим причинам і своїх родичів на одинці (тощо). Нещодавно відпочиваючи на зупинці я, так би мовити, прислухався до розмови місцевих, що пробули в місті всю окупацію та не виїжджали після неї, ну і їхні доводи цілком очікувані: їхати нікуди та нема за що. Відсутні соціальні зв'язки, дороге житло та мала зарплата (як не її відсутність) утворюють часто непереборну перепону. Одній жіночці з зупинки, яка доглядає за мати в місті, знайома пропонувала свою лежачу мати відвезти на Шуменський район... в спортзал (умови, відповідні), а самій поїхати де-інде, подалі від обстрілів. Відповідь не змусила на себе чекати. Так і вийшло, що тепер вона стоїть на Ушакова, неподалеку від краденого пам'ятника, чекаючи на свій автобус. Більш дивовижним за нереалістичні пропозиції інших людей по евакуації може бути тільки стигматизація цього самого населення з окупації; особливо це неочікувано чути з вуст місцевих, які виїхали до чи після неї. Знову ж таки, радий тим людям з західної (і не тільки) частини України, які мені розповідають, що подібної проблеми немає та до всіх відносяться цілком приязно, от тільки я за всі роки подібного не зустрічав. Слова ж, що наведені нижче, були мною записані в 2023 році в Понятівці, коли я сидів за столом з місцевими, слухаючи прильоти по Іванівці, Тягинці та Новотягинці, в якості відповіді на питання, чого саме чекають вони та лишаються, не дивлячись на все, в своєму будинку. Станом на весну 2024 в селі лишалося не більше 50 чоловік, а тепер там і взагалі одиниці, оскільки все банально винищено. Багато людей померло, або ж перебралося трохи вище в області. Я своєю чергою не полишаю надій колись знову зустрітися з людиною, яка мовляла мені ці слова, та записати її ширшу, більш глибоку історію окупації. «Вірять, сподіваються до останнього, що на їхній землі, наступить мир. Я нічого не маю проти, коли їдуть діти чи подібні їхньому віку, мене швидше дивує те, як звалюють дорослі за кордон, а особливо ті, що були в тилу. Ми не хочемо нікуди їхати, оскільки ми любимо цю землю, свій дім, свою Батьківщину. Ми не продажні фермери, які в корисний їм момент закричать "Слава Україні", це і є нашого роду патріотизм. Чому люди, які поїхали, не вирішили допомогти нам тут? Чому біжать після першого пострілу? Яке мають право поливати нас лайном, та називати "ждунами", "сєпарами"? Нас можуть називати "неадекватними", але в той же час, не всім дано пізнати наші відчуття. Волонтери, які знаходяться поряд з нами, та розмовляють, як з людьми — можуть їх пізнати, але точно не ті, хто звалив за кордон, та пускає балачки з дивану в інтернеті.»

#окупація #херсонські_штудіїОстаннім часом я достатньо багато ходив пішки в Корабельному районі, проводячи розвідку боєм з пошуком респондентів, ну і чим більше ходив, тим багатше зустрічав руйнацій. Утім, незважаючи на прильоти люди продовжують життя, де хтось випиває в барі навпроти ради, святкуючи дні народження, а хтось просто повертається до вщент зруйнованого будинку поряд з недобудованим храмом. Чи непривітні місцеві? Звісно, що це не так. Навіть коли я підійшов до одного чоловіка років 50-60 перед практично самим берегом, аби поцікавитися щодо отців в храмах, він достатньо люб'язно мене прийняв та все розповів. Сам же він виявився електриком, що провів всю окупацію працюючи на лівому березі. Думається, наші шляхи ще пересічуться.Щодо самих інтерв'ю, то так, оскільки в мене зараз багато вільного часу через складнощі з фінансуванням проектів та узгодженням бюрократичної тяганини, вільних днів в мене побільшало. Не передати словами те задоволення, яке я відчуваю, коли сиджу під гріючим сонцем в середині лютого, чекаючи на нові історії місцевих та їхні розповіді з життя. Навіть за обстрілу, коли поряд з тобою треться місцевий кіт, що нещодавно грався з іншими, вдається зловити ту непередаваєму атмосферу міста. Дехто може відзначити, то може я став адреналіновим наркоманом? В тій чи іншій мірі ми всі ними є, будь то я, або місцеві. В нас дуже сильно зміщене відчуття небезпеки, та разом з цим досі присутні власні межі. Справжні адреналінові наркомани це ті, хто під час обстрілу не задумуються за безпеку, підшукуючи навіть за прогулянки найбільш безпечні тропи з багатьма укриттями та схованками, а ті, хто за прильотів поряд йдуть прямо до них фотографувати/знімати відео, посміхаючись на зло, можливо, останньому побаченому снаряду.Обсяг же історій місцевих росте з кожним днем. Я все більше жартую про себе за те, що якщо записати кожну з них в окремий файл (чим я зараз вирішив зайнятися), то можна прямо в такому вигляді видавати цілий фольклорний збірник окупації. А ви уж повірте, там є над чим почухати репу та сказати "та такого не могло бути! а якщо і могло, то це вочевидь виняток". Утім, коли ви збираєте все більше цих історій, які становлять "винятки" — винятки перестають таковими бути, утворюючи справжню, артхаусну картину окупації:Якось людина віддала свої документи на квартиру знайомому, аби він за ними постежив, доки він від'їжджатиме (наскільки я зрозумів, він виїхав з окупації, а потім трохи пізніше повернувся). По поверненню він зрозумів та побачив, що хтось колупався в його дверях, але вирішив все одно зайти та піти спати, дочекавшись, до чого може це привести. Вночі він почув шерудіння в замку, а також те, що двері хотіли знов відчинити. Після цього він пішов до них та допоміг в цій справі. На порозі стояв окупант з родиною. Вочевидь, вони збиралися в Херсон надовго. — А вы кто?— Я хозяин квартиры)) Вот мои документы, вопрос в тому, кто ТЫ— Ну я... *Після неловкої розмови з попусканням окупант пішов та більше не повертався*Перечитуючи цю історію в котрий раз, я подумки посміхаюсь, хоча найбільш архаусна історія щодо квартири, яку розповіли мені місцеві, стосувалася того, як до одного чоловіка заселився за відсутності бурят. Невдовзі, після того як була помічена ця ситуація, він звернувся до окупаційної влади та буквально відсудив свою ж квартиру в бурята, все повернули йому в користування. Знову ж таки, в цій історії можна сумніватися скільки влізе, але навіть так, вона є невід'ємною складовою фольклору окупації.

#херсонські_штудії Час побути диванним_експердом. Власне, вирішив подивитися ще деякі фільми по Херсону, включно з тими, які виходили нещодавно. ATOMICPROD (сам по собі він військовий і в тому числі брав участь в боях на Херсонщині), набрав за кілька тижнів майже 150 тис. переглядів, тож грішно не звернути увагу та зробити кілька коментарів. 02:20 — Чесно кажучи трохи дотепна теза з приводу того, що в місто наразі далеко не кожен може потрапити 🌚 Мабуть за весь час мого перебування в Херсоні, зокрема заселяючи людей, єдині проблеми виникали тільки по відношенню іноземців. Власне, пов'язане це було з тим, що в 2023 після смерті кількох іноземців на Херсонщині, влада вирішила ввести для них кардинальні зміни та обмеження. Для них в'їзд став справді складнішим, але не неможливим, про що яскраво може свідчити як французький антрополог, що жив зі мною певний час в Херсоні, або ж один ізраїльтянин, який також приїжджав до нас волонтерити ще до чергового загострення війни в Секторі Газу.08:15 — Після промови за небезпеку, автор переходить до показу вул. Небесної Сотні (стара назва — 40 Років Жовтня). Її відділяє від берегу вулиця Перекопська та приватний сектор, куди я й сам перестав особливо суватися в другій половині 2024 року. Так, безумовно, вона знаходиться справді близько до берега (нещодавно і з'явилися таблички, на які вказує автор), але в той же час варто думаю зазначити, що автор приїхав трохи не в той сезон. Зараз взимку і справді поменшало людей на майданчиках через холод, але якщо казати за теплий сезон, то на тій самій площадці, куди він направляє свій погляд, роками після деокупації збиралися грати у волейбол та футбол, ну або ж тренувалися поряд як місцеві, так і Центурія. Не зрозумілий мені й подив автора стосовно прильотів в сам парк, оскільки враховуючи переміщення військових в різних частинах міста (не розумію, для кого це взагалі наразі таємниця) русакі очікувано шмалять всюди.16:00 — Місцерозташування магазину, на який вказує автор, показуючи його графік — вулиця Європейська (стара назва — Суворова), яка знаходиться теж безпосередньо біля берега Дніпра. Власне, тут важливо зазначити, що подібний графік далеко не у всіх по місту. Наприклад, на Небесній Сотні місцевий магазинчик працює до 15:00, а Сільпо на Ушакова може працювати аж до 19:00. Якщо ж ми братимемо ще далі, той же проспект 200-річчя Херсона, там місцеві магазинчики можуть працювати аж до 20:00.Добре коли з'являються нові невеличкі відео по темі Херсонщини та повсякденного життя міста чи області. Навіть зараз, поки я писав цей текст, в ATOMICPROD вийшло нове відео з кадрами з області. Утім, варто нагадати, що в них якраз і не вистачає показу того самого повсякдення. Точніше кажучи, з жителями ніхто особливо не спілкується, а фігуруючи в назвах "як живуть люди у звільненому місті", таким чином, не сильно відповідають дійсності. Зазвичай показується (стає домінуючим) погляд стороннього спостерігача, який тільки проїздом в місті, а не людей, які тут живуть з року в рік. В наслідку, створюється в сотий раз викривлене бачення життя міста й людей. На жаль, часто воно набуває негативного забарвлення.

#вирізкиКатерина Андрєєва, Ігор Ілляш. Білоруський Донбас. Харків: Folio, 2021. — 512 c.Чому ще в 2014 році білоруси почали йти на війну зі сторони сепаратистів? Питання доволі дискусійне, та не дивлячись на відносну давнину питання, воно більш ніж актуально на сьогодні. Як же вказують автори книги, що брали інтерв'ю з обох сторін фронту впродовж років (з 2015), більше білорусів воювало якраз на стороні ЛНР та ДНР. Чому так? Ну, причини насправді доволі зрозумілі, та почати все одно потрібно з того, що білоруси, які воювали на стороні ЛДНР та України знаходяться в абсолютно не рівних умовах. Як-ніяк, численні дані свідчать про лояльне ставлення білоруських спецслужб до бойовиків — більшості з них на батьківщині нічого не загрожує. Ситуація ж щодо ставлення до учасників АТО—ООС прямо протилежна. Як відзначають журналісти, будь-яка інформація про добровольців, розміщена у відкритих джерелах, може стати підставою для порушення проти них кримінальної справи й арешту в разі повернення на батьківщину. Ну і зокрема справа може доходити вочевидь до родин білорусів, що обрали сторону України. Своєю чергою бойовики можуть спокійно розповідати журналістам, як воювали і вбивали, водночас продовжуючи спокійно жити в Білорусі.Власне, домінуючими ж причинами, які вели білорусів на війну на сторону ЛДНР слідувала пропаганда, бажання підійнятися по соціальній драбині, або військове минуле, що не полишає в цивільному житті; особливий акцент робиться на Кисельові та Соловйові, якого стабільно згадують як автори, так і самі білоруси різних чинів, з якими вони зустрічалися особисто. Не стільки велику роль відігравали вербувальники з умовного "ВК", як російська пропаганда, наскільки б сумно це не звучало. Коли я зустрічався з білорусом під час відпустки, який і подарував мені цю книгу, він відзначив, що причини білорусів, які йшли по ту сторону фронта від нас мають вельми трагікомічні причини доєдання до сепаратистів. Читаючи ж книгу, розумію в повній мірі, що він мав на увазі. Ймовірно декому з вас можуть здатися надто дотепними подібні (або інші, дотепні?) причини для доєднання до війни, не дивлячись на вже пережиті події з 2022, але можу зі своєї колокольні завірити, що навіть абсолютно абсурдні на перший погляд історії або причини часто виявляються правдою. Принаймні так мені підказує досвід, набутий за написання дослідження окупації Херсонщини, яке і без того представляє цілковитий артхаус.