#вирізкиVeni, vidi, scripsi: Чому я ніколи звідси не поїду. К.: Темпора, 2017, — 208 с. Коли сьогодні проходили на курсах з ірландцями тему інклюзивності в різних просторах, згадалась вирізка з одного репортажу, де теж розсуджували на цю тему. Точніше буде навіть сказати, що Ярослава Тимощук пише не в контексті, які перила треба поставити при вході в приміщення, а загалом, наскільки є важливою підтримка людей з інвалідністю (або в принципі якимись вадами здоров'я). Зрештою, саме вони в деякому роді можуть побачити речі, про які ми почасту забуваємо, або ж робимо вигляд, ніби їх не існує. Робота соціальним працівником мені з разу в раз нагадує про цих людей особисто, і я дійсно вражаюсь, як вони можуть переживати неймовірно важкі речі в житті своїми силами. Якось поїхала з братом у табір для неповносправних. Там наче зцілення пережила: зрозуміла, що цими людьми керує тільки любов, що мій брат є подарунком і це честь, що він у нас є. Одного дня Матіас підійшов до мене й обійняв, як ніколи доти. Я перестала ставитися до його діагнозу як до суцільного страждання. Люди з особливими потребами вчать нас, як жити серцем і радіти найменшим дрібницям. Для них головне — не влада чи кар'єра, а здатність дарувати й приймати любов. Я тепер думаю, що ми всі теж часто по-своєму неповносправні: коли нам важко показати емоції чи сказати про почуття.