Imara Notia | вирізкиМар'ян Ґолька. Суспільна пам'ять та її імпланти. Пер. з польськ...

#вирізкиМар'ян Ґолька. Суспільна пам'ять та її імпланти. Пер. з польськ. В.Ф. Саган. Київ: Ніка-Центр, 2022 — 216 с.На цих вихідних були дні відкритих дверей в Одеському Національному Художньому Музеї на які, на жаль, я не зміг потрапити. Бо ж як кажуть друзі там було цікавенько. Утім, не можу нікуди подіти загалом свій частковий скептицизм, щодо самого факту існування музеїв по світу. Безумовно, вони здатні зберігати в довгостроковій перспективі пам'ять про ті чи інші події, однак часто на ряду з цим забувається, наскільки ж сильно вони вирізають їх з контексту. Наприклад, Марінетті в «Маніфесті футуризму» (1990) був достатньо правдивим на мій погляд у своїх формулюваннях щодо них, і його слова безумовно мають сенс щоло проблематики музеїв. Музеї — цвинтарі!... Вони справді ідентичні через жалюгідну плутанину багатьох тіл, які не знають одне одного. Музеї — громадські спальні, де ти завжди відпочиваєш поруч із ненависними чи невідомими істотами! Музеї — абсурдна різня художників і скульпторів, які вбивають один одного ударами кольорів і ліній уздовж ворогуючих стін. Мар'ян Ґолька також слушно відзначає, що музеї попри свій "демократичний доступ", "професійний догляд за колекціями", "реставраційну базу" та "безперервність діяльності" мають чимало вад.Одна з них полягає в тому, що доступ до них, незважаючи на нібито егалітаризм, іноді обмежений культурними та психосуспільними бар'єрами. Кеннет Хадсон (1975) зазначає, що музеї від самого початку були інституціями, не надто дружелюбно налаштованими щодо плебейської аудиторії. Це пояснюється їхнім аристократичним родоводом (а також бундючним ставленням музейних працівників, попервах набраних з палацової служби). Ба більше, ці заклади іноді ізолюються від суспільного життя і закривають свої колекції винятково у межах музейного обігу. Їх, так само як і інші публічні заклади, критикують за млявість діяльності, великі видатки, надмірну бюрократію, за нецільові витрати коштів тощо.Мабуть, найбільш синтетично висловив докори щодо музеїв Моріс Мерло-Понті (1976, с. 205-206): «Функція музею, як і бібліотеки, має не лише доброчинний характер: вона дозволяє нам бачити одночасно, як твори, як моменти одного прагнення, творіння, розкидані колись по всьому світу, занурені в культури чи цивілізації, окрасою яких вони хотіли стати. У музеях ми маємо нечисте сумління, ми відчуваємо себе злодіями. Час від часу нам спадає на думку, що ці роботи не були створені для того, щоб закінчити своє життя в цих похмурих стінах. [...] Ми підозрюємо в цьому певну деградацію, ми відчуваємо, що це старопанське зосередження, ця тиша некрополя, цей подив карликів не є справжнім місцем для мистецтва». Передусім варто зазначити, що певні позитивні риси музеїв є водночас їхніми недоліками. Наприклад, можливість надання об'єктам, що зберігаються в їхніх колекціях, нових цінностей і значень (наприклад, естетичних) пов'язана автоматично з відбиранням у них інших цінностей і значень (наприклад, релігійних). Ця естетизація трактується як дефект контакту, особливо з твором мистецтва, який оглядається публікою, коли він уже стає нейтральним, позбавленим релігійних, політичних та економічних асоціацій. Утім, попри всі недоліки, музеї досі є тими установами, які не лише забезпечують творам безсмертя, (краще сказати: вони дають більший шанс на виживання, ніж інші форми присутності), а й визначають престижність культурних творінь (цей вислів чесно кажучи мені видався дотепним в такому позитивному світлі 🌚). Вони є настільки ж саркофагами, наскільки святинями. Власне, все це я до того, що в майбутньому ще точно буду відвідувати музеї. То є правда, що в них чимало недоліків, серед яких імперіалістична спадщина. Однак зважаючи на конструктивну критику, думаю буде набагато легше сприймати їхнє існування та продиратися крізь нашарування, які встигли з'явитися на експонатах в цих самих музеях.