Imara Notia

#рецензія_на_книгуДочитав «Сагіба» Ненада Величковича і да, це було прекрасно 🌚По суті, це невеличкий роман про гея (в прямому значенні цього слова), який в складі міжнародної організації приїхав до Боснії щоб «просвятити й привчити тутешніх дикунів до європейської цивілізації», та зокрема капіталізму. Сам же формат книги будується на листах, які головний персонаж листував своєму партнеру. В них він достатньо детально описує свій шок від іншої культури, устроїв життя, та неодноразово висловлює свою впевненість у правильних діях в рамках організації. Власне, звідси і йде як на мене найбільша іронізація роботи міжнародників в різних країнах. А саме їхнє надмінне нерозуміння місцевого населення.Наша місія тут — за гроші наших платників податків скуповувати нашу продукцію, у якій наші платники податків не зацікавлені. Тут усі [в контексті «місцеві», але чудово приміняється і до міжнародників] бояться запалення мозку, хоч мало хто ним користується. Якщо ж запитати мене, яка фраза мене найбільше зачепила в творі, це розмова Сакіба [водія головного героя, місцевого] з оповідачем: в ній, головний персонаж відмічає, наскільки йому огидно від Балкан та їхнього життя. Наскільки тут все чорно, жахливо і до неможливості бідно. Сакіб же відповів, що йому темно через те, що він дивиться назовні крізь броньоване скло.(Ми посилили заходи безпеки. Хтозна, яких тут відчайдухів не буває... Скло захищає нас від поглядів іззовні, і ще воно міцніше. Не бачу нічого поганого в тому, щоб крихку демократію захистити броньованим склом.) Власне, що тут додати. Прекрасна книга. Якщо ж підете читати інші відгуки та побачите докори на рахунок «Єєє, ващє нереалістичні ситуації! що за пости з розряду фейсбука!», то поспішаю вас завірити, що як людина, яка сама напряму дотична до міжнародних організацій, донорів та кластерів — Величкович показав лише верхівку айсбергу непорозумінь, які присутні тут всюди.

#вирізкиНенад Величкович. Сагіб. Імпресії з депресії. К.: Темпора, 2014 — 200 с.Складний тиждень видається. Наприкінці проекту по фінансовій допомозі цивільним (новий по цій же темі продовжиться вже з березня) пораненим мене трохи теж перекосойобило, оскільки попав під обстріл коли був в лікарні. Власне, вражає моя вдача, бо прильоти були впритул, але я не отримав навіть уламків, тільки вочевидь контузію (в районі середньої). В догонку ще й у власний будинок прилетіло на наступний день.Водночас, лежачи з нудотою та читаючи роман Величковича про життя й роботу міжнародних організацій в Боснії, мимоволі зустрічаю для себе все ті ж абсурдні ситуації, які відбуваються і сьогодні в Херсоні. Як працівники багатьох організацій натягують сову на глобус та гіперболізують ситуацію, в якій вони перебувають. Перебільшують небезпеку, за якої там проживають. Перебільшують та, звісно, ніколи не подаються в червону зону з метою допомогти, не рідко посилаючи людей по телефону. Ну а шо, ми робимо все що в наших силах (!) Та мабуть одним з найбільш дотепних моментів для мене була клічка «Смурфи», яку дали місцеві жителі працівникам ООН на джипах. Єх, скільки ж смурфів (якщо брати в ширшому значенні; не тільки недоброчесні працівники ООН) довелося і мені побачити за ці роки повномасштабної. Смурфів, які перед кластером виписують собі заслуги в допомозі місцевому населенню, тим часом як реальність набагато плачевніша. І здебільшого оті «виписуючі заслуги», беручи в приклад особистий досвід спілкування, ніколи не задумуються навіть поспілкуватися з місцевими, маючи апріорі зверхнє ставлення до них. Чи є в них бува бодай крапля емпатії? Питання риторичне. І в моменти своєї роботи, ймовірно, мені хочеться найбільше відзначити те, наскільки я радий не бути відбитим смурфом; людиною, яка буквально упивається словами про небезпеку життя в регіоні та водночас, наприклад, пропонує вибудовувати логістику з (здебільшого) нікому не потрібних і хрінових продуктових наборів. Коли ти маєш роботу й справу з дійсно соціально корисним проектом, це попри всі неприємні й небезпечні умови для життя надає надію та психологічно тримає на плаву. Думається, термін «смурфи» непогано впишеться в мій розділ книги по окупації, де я описую ситуацію вже після неї на Правобережжі. Описую гуманітарний хаос й роздумую, як можна було б в теорії все привести до кращого. Винищити та прибрати смурфів з реальності.

День Валентина не за горами, тож ми цього разу вирішили підійти до теми серйозно. Розповідаємо, як саме натякали (тонко і дуже товство) на близькість раніше.Що насправді означає “впіймати облизня” і як “тече” сковорідка? Навіщо товчуть мак, розтирають коноплі й “замочують фартух”? Чи може сороміцький фольклор обходитися без матюків та як зчитувати не завжди прозорі натяки в народних піснях і обрядах?У новому епізоді подкасту «Пороблено» говоримо про те, що довгий час лишалося на маргінесі досліджень — сороміцький фольклор. Наш гість — Михайло Красіков, фольклорист, етнолог, професор кафедри українознавства, культурології та історії науки НТУ «ХПІ». У цьому випуску розбираємо:🌾 Що стоїть за дитячими піснями про журавля і дударика? 🌾 Чому “ступа з товкачем”, “сковорідка печеться” чи “мак розтирають” — це не лише про господарство? 🌾 Коли і хто “стрибав у гречку”? 🌾 Як поїдання і обробка конопель натякають на близькість? 🌾 Коли й чому в фольклорі з’являється відверта лайка?Це розмова про мову натяків, про гру між дозволеним і забороненим, про сміх як спосіб говорити про найінтимніше. Бо традиційна культура була значно сміливішою — і водночас тоншою — ніж ми звикли думати. Вмикайте новий епізод «Пороблено» — і спробуйте почути знайомі пісні по-новому:https://www.youtube.com/watch?v=8h1ZhyK-b6Y\

#рецензія_на_книгуЗнадобилося трохи більше місяця, але я нарешті дочитав «Розмови з терористами» Пітера Тейлора. І ні, книга не була по суті важкою для сприйняття, та сам автор пише достатньо легко. Справа радше в тому, що я то захворію, то від кількості роботи та поїздок сходжу з глузду... Одним словом, да, якби не всьо це, прочитав би набагато швидше.Переходячи до книги, то вона дійсно дуже зайнятна. Тейлор описує багато деталей щодо роботи урядів та їхніх переговорів з терористами, які тривали не роки, а цілими десятиліттями. Водночас, він впродовж книги намагався пояснити та розповісти, які ж думки зазвичай виникають в терористів та чому люди доєднуються до цих рухів. Утім, не обходилося і без спрощень та якихось достатньо наївних коментарів, як-от що Палестина має припинити насильство та визнати Ізраїль 🌚 Тейлор провів достатньо багато часу за інтерв'ю з родинами загиблих терористів, або ж тих, хто досі знаходиться під трибуналом чи у в'язниці. Із тими, кого катували, проголошуючи демократію, або ж родичами тих, кого вбили, прийняв за терориста. Також Тейлор в книзі достатньо детально описує, як розвивалися терористичні атаки впродовж XXI століття в різних країнах, та як відбувалася вербовка й навчання людей з усього світу в тій же Аль-Каїді. Ну і наприкінець думаю варто згадати, що він підіймає достатньо складні теми й питання, пов'язані із самими допитами терористів, акцентуючи увагу на тому, що катування мають бути заборонені цілком і повністю; що, утім, виглядає теж достатньо наївною мрією, враховуючи силовий апарат держави, а також прикриття тих, хто здійснює ці самі катування, видаючи неписані дозволи на дії.Гарна книга. Якщо колись побачите її на барахолці — не думаючи беріть. Попри всю періодичну наївність автора, думаю воно того варте.

Жодна з основних статей, які я зміг знайти, не згадувала про особливу жорстокість, з якою білі люди окупували західну частину континенту, від іспанських і мексиканських концентраційних таборів до масових вбивств під час каліфорнійської золотої лихоманки. Жоден з них не надає детальної інформації про те, як контрольовані підпали корінних народів були частиною мережі взаємопов'язаних практик — як економічних, так і духовних — які пов'язували сільське господарство з лісовими садами та полюванням, захищаючи екосистему, яка забезпечувала людям здорове та різноманітне харчування і гарантувала місце для різноманітності інших видів, а також надавала людям сенс як частині цієї екосистеми, в якій інші живі істоти були їхніми родичами. Лише деякі з них згадують про те, як корінні лісогосподарські техніки були придушені разом з їхньою мовою, релігією, практикою спільного користування, а не приватної власності, в той час як їх насильно виганяли з їхніх земель. І жоден з них не обговорює, де сьогодні знаходяться ці корінні народи, з якими економічними умовами та соціальною дискримінацією вони стикаються, і як вони борються за справедливість або відшкодування. Вони, як правило, описують «партнерські відносини» між урядом і племенами, які, судячи з усього, позбавлені конфліктів і нерівності. Навіть альтернативні, прогресивні ЗМІ, як правило, не приділяли достатньої уваги цим деталям.

Трошки відволічу вас від холодів КРЕМ'ЯХАМИ.Все почалося з того, що у 2021 році я тут постила гру калашських дівчат із північного заходу Пакистану. Тоді я сама вперше побачила, як у неї грають. Потім я зачиталася монографіями Марії Пошивайло та Анатолія Гейка про цю гру. Виявилося, що вона — одна з найдавніших у світі, і взагалі є навіть ігрові примовки, і назв лише по Україні є дуже багато, як і назв етапів гри. Почитайте цей допис тут, а далі обов'язково перейдіть на нове відео від любих ЕГЕ films: https://www.youtube.com/watch?v=c3a7BNDSX0AВони якраз зазняли весь процес, як жінки з 1940 і 1942 років народження згадують крем'яхи і розповідають, як у них правильно грали на Сумщині.У часи мого дитинства (це кінець 90х-початок 2000х) ми у школі найбільше бавилися в кепси, 3-15 , "Земля горить", квача, вибивного і "вожатий-вожатий, подай піонера" (крута гра, але на той момент, як бачите, була явно не декомунізована)). Класики різних рівнів складності і резиночки теж були, але не так азартно.

#вирізкиПітер Тейлор. Розмови з терористами. Моя подорож від ІРА до Аль-Каїди. К.: Темпора, 2014 — 512 с.Я зустрічав багато строків ув'язнень в різних історіях. Наскільки мені відомо (я ж не юрист зрештою), то якщо людині дають довічне — оскарження можливе. Якщо два-три довічних — оспорити вже це рішення суду неможливо. Вже з тих історій я не зовсім розумів, коли дають людині 5 довічних, однак історії про терористів мене продовжують дивувати. Тут пішли чотирьох значні числа. В 2004 році в Мадриді сталась серія вибухів, які підняли в повітря вагони чотирьох потягів. 191 особа закинула і майже дві тисячі отримали поранення. Після різких змін на виборах, які наближалися, за розслідування й пошук учасників джихаду взялися ще серйозніше. Зрештою, то вдалося. 31 жовтня 2007 року двадцять один із двадцяти семи обвинувачених, більшість серед яких були марокканцями, отримали вироки у десятки тисяч [!!!] років ув'язнення — суто умовної цифри, оскільки максимальний термін, який може за законом отримати особа, становить сорок років. Чотирьох із них виправдали після подання апеляції. Зуґама [учасника осередку, який влаштує вибухи в ранніх приміських поїздах до Мадрида] серед них не було; звинувачений у дев'яносто одному вбивстві, він отримав 43 тис. років ув'язнення.

#вирізкиПітер Тейлор. Розмови з терористами. Моя подорож від ІРА до Аль-Каїди. К.: Темпора, 2014 — 512 с.Коли тебе самого записують в терористи, то як не почитати про інших? 🌚Пітер Тейлор є достатньо відомим та зайнятним автором, який провів роки за дослідженнями внутрішніх структур терористів та, зокрема, спілкування з ними. Як вони доєдналися до різних рухів, що їх мотивує тощо. Адже він хотів зрозуміти чимало речей, як-от звідки береться сміливість шахідів натиснути на кнопку, щоб підірвати себе на дрібні шматки разом з багатьма іншими людьми. Одна з ідей крилася у вірі в ворота Раю за Кораном, де їм відкриються всі втіхи та насолоди. Описуючи їхню віру, він відмічає: в розмовах та за терактів вони неодноразово згадували, що після побачених злочинів проти мусульман в різних країнах на відео (та ж Палестина), вирішили доєднатися до різних рухів, щоб виконати своє «призначення». В спробі звільнення інших, вони хочуть померти з честю, мучениками. Ідеологи ж підкріплювали це все обіцянками того, що після смерті мучеником вони не потрапляють в пекло, а обов'язково до Раю, де за Кораном їх чекатиме 72 діви. Утім, нюанс криється під рукою. У Корані (Сура 56) хоч і описуються духовні радощі і насолоди Раю, але не в тілесному сенсі. Згадка про сімдесят двох (або сімдесят) дів походять від хасидів (висловлювань Пророка). Коран говорить лише про «супутниць», які є «незаймано чисті і неосквернені» і мають «гарні великі блискучі очі, подібні до перлів». Слід також зазначити, що ці насолоди доступні для всіх, не лише для шахідів. Лякає те, як іноді невелике перекручення навіть відкритих релігійних текстів призводить до натиснутої кнопки вибухівки.

#апологія_хуторянстваЗа останні кілька тижнів заклики тимчасово 😏 полишити міста пролунали від політиків та голів місцевого самоврядування, зокрема на Київщині. Інфраструктура мегаполісів не справляється з рашистськими ударами по ній і перестає бути втіленням "комфорту й добробуту". Всілякі блогери почали навперебій міркувати: переїзд до села - це "норм чи стрьом"? Наша думка з цього приводу давно відома. Тож дозвольте цього разу без метафізики й філософування дати кілька практичних порад тим, хто зібрався серед лютої зими перебратися з міста до села, - від того, хто сам пройшов цей шлях 8 років тому.👨🏻‍🌾 Найкращий варіант - це, звісно, якщо у вас є родичі або близькі друзі в селі. Тоді у цих порадах ви не маєте потреби.🏡 Якщо ви не маєте свого "племені", раджу обирати хату в межах 10-15 км від будь-якого районного центру. Практика свідчить, що цей радіус віддалення від "цивілізації" є оптимальним для новоспечених (або сезонних) дауншифтерів. Бажано, щоб пішки можна було дістатися до автомобільної траси або електрички (навіть якщо ви маєте свою автівку).🐏 Незалежно від того, орендуєте ви чи купляєте хату, - ви отримуєте її разом із сусідами. Пам'ятайте про це і не забудьте поцікавитися, хто буде вашим сусідом. У будь-якому селі навіть сьогодні існує стала спільнота - бажано бодай спробувати стати її частиною. Або шукати іншу, якщо сусіди не викликають довіри.🔥 Обираючи хату, думайте про те, як, чим і скільки будете її опалювати. У світлі останніх подій на електрообігрівачі (як і електроплити) надія слабка. В селі має бути дров'яна піч (грубка) або твердопаливний котел; або ж газовий котел з можливістю під'єднати балон (автономія від централізованих систем поставок). Якщо вам пощастило і у вас буде пічка, перевірте при власнику, чи вона дійсно гріє, чи не димить й не смердить. Поцікавтесь одразу, де або в кого можна замовити дрова (пиляні або непиляні; якщо непиляні, то вам знадобиться бензо- або електропила, або ж потрібно буде заплатити сусіду, щоб той напиляв).💦 Вивчіть одразу, де на ділянці проходять труби (якщо є водогін) та каналізація (за наявності). Пам'ятайте: виявляти поламки й, можливо, навіть усувати їх доведеться вам самим. Також обов'язково огляньте дах і горище на предмет дірок, звідки може заливатися дощ. Не зайвим буде огляд електричної проводки, перевірка справності "автоматів" ("пробок") та розеток. У міській квартирі цих проблем, як правило, немає, але в своїй хаті доведеться звикати бути господарем.🌚 Навіть якщо сусіди викликають довіру, подбайте про те, щоб усі господарські приміщення (комори, сарайчики, дровітня) та горище зачинялися на замок - хоча б навісний. Під замком слід тримати й генератор, наявність якого в приватному будинку стає нині не розкішшю, а майже необхідністю.🌿 До весни всього півтора місяці! Навіть якщо ви просто "тимчасово" 😏 орендували хату в селі, подумайте про розсаду томатиків чи перцю; розплануйте город й огляньте сад - хіба можна відмовитися від практично безкоштовної їжі, яка смачніша й корисніша за "магазинну"?👨🏻 Менше онлайн, більше офлайн! Село - це те місце, де легко позбутися влади симулякрів, перестати займатися безглуздою роботою та зосередитись на тому, що дійсно має значення. Разом із власною хатою ви отримуєте чудову можливість утворити свій обжитий простір, не обмежений чотирма стінами. Садівництво, ремесло, кури та кози, спілкування з сусідами - цього достатньо, щоб життя знову набуло сенсу, який щодня у нас викрадають соцмережі. До зв'язку в селі, постіндустріальні хуторяни)

#рецензія_на_книгуШтож, нарешті познайомився з Воннеґутом. Після прочитання «Божої вам ласки, містере Роузвотерте, або Перли перед свиньми» мені здається, що могла бути більш підходяща праця для знайомства з ним, однак вже що є те є. Взяв її у Вавилонської Бібліотеки оскільки вже закінчувався тираж та в інших книгарнях її не передбачалося. Торгаші б точно задрали ціну в космос.По суті, це достатньо комедійна історія про те, як один багатій вирішив передати спадок сину без сплати податків. Син же був трохи шизовий, та маючи стільки грошей вирішив роздавати їх всім бідоватим людям, які приходять до нього на офіс. Здавалося б, мета блага, однак Воннеґут її завертає таким чином, що вона видається до неможливості дотепною й сумною. Звісно, всі персонажі вигадані, а співпадіння випадкові, однак мені цілком віриться, що подібні курйози ставалися й в реальному житті. Загалом, мотив книги класичний — «капіталізм це погано» (або більш зайнятий варіант «як любити людей, що не приносять користі»), однак чимдалі йшла розповідь, тим менше вона приїдалась. Не можу назвати книгу якимось шедевром чи відкриттям для себе, однак вона була дійсно забавною. Зокрема кінцівка, якій я готовий поставити 12/10 🌚Наостанок додам, що не дуже викупив прикол обгортки, верстки та шрифту. Наприкінці книги після оповіді редактори, звісно, пояснюють вибір Times new roman, дивакуватих літер та розміру, мовляв таким чином вони намагалися підкреслити абсурдність й шизофренічність самих ситуацій, однак в мене то лишило все одно змішані відчуття. Можливо, якби я дізнався про цей кОнтЕкСт раніше, то в мене склалося краще враження від книги.В будь-якому разі, якщо колись побачите її десь по низькій ціні (що малоймовірно) на барахолці — можу порекомендувати глянути та посміятися. Як з ситуацій, так і дивакуватої верстки.— Хто ви такий? — Уряд.— Що?— Уряд. Якщо я не церква, а все ж таки хочу утримати людей від самогубства, я маю бути урядом. Правильно?