Telegram statistics channel - @ImaraNotia

Жодна з основних статей, які я зміг знайти, не згадувала про особливу жорстокість, з якою білі люди окупували західну частину континенту, від іспанських і мексиканських концентраційних таборів до масових вбивств під час каліфорнійської золотої лихоманки. Жоден з них не надає детальної інформації про те, як контрольовані підпали корінних народів були частиною мережі взаємопов'язаних практик — як економічних, так і духовних — які пов'язували сільське господарство з лісовими садами та полюванням, захищаючи екосистему, яка забезпечувала людям здорове та різноманітне харчування і гарантувала місце для різноманітності інших видів, а також надавала людям сенс як частині цієї екосистеми, в якій інші живі істоти були їхніми родичами. Лише деякі з них згадують про те, як корінні лісогосподарські техніки були придушені разом з їхньою мовою, релігією, практикою спільного користування, а не приватної власності, в той час як їх насильно виганяли з їхніх земель. І жоден з них не обговорює, де сьогодні знаходяться ці корінні народи, з якими економічними умовами та соціальною дискримінацією вони стикаються, і як вони борються за справедливість або відшкодування. Вони, як правило, описують «партнерські відносини» між урядом і племенами, які, судячи з усього, позбавлені конфліктів і нерівності. Навіть альтернативні, прогресивні ЗМІ, як правило, не приділяли достатньої уваги цим деталям.

Трошки відволічу вас від холодів КРЕМ'ЯХАМИ.Все почалося з того, що у 2021 році я тут постила гру калашських дівчат із північного заходу Пакистану. Тоді я сама вперше побачила, як у неї грають. Потім я зачиталася монографіями Марії Пошивайло та Анатолія Гейка про цю гру. Виявилося, що вона — одна з найдавніших у світі, і взагалі є навіть ігрові примовки, і назв лише по Україні є дуже багато, як і назв етапів гри. Почитайте цей допис тут, а далі обов'язково перейдіть на нове відео від любих ЕГЕ films: https://www.youtube.com/watch?v=c3a7BNDSX0AВони якраз зазняли весь процес, як жінки з 1940 і 1942 років народження згадують крем'яхи і розповідають, як у них правильно грали на Сумщині.У часи мого дитинства (це кінець 90х-початок 2000х) ми у школі найбільше бавилися в кепси, 3-15 , "Земля горить", квача, вибивного і "вожатий-вожатий, подай піонера" (крута гра, але на той момент, як бачите, була явно не декомунізована)). Класики різних рівнів складності і резиночки теж були, але не так азартно.

#вирізкиПітер Тейлор. Розмови з терористами. Моя подорож від ІРА до Аль-Каїди. К.: Темпора, 2014 — 512 с.Я зустрічав багато строків ув'язнень в різних історіях. Наскільки мені відомо (я ж не юрист зрештою), то якщо людині дають довічне — оскарження можливе. Якщо два-три довічних — оспорити вже це рішення суду неможливо. Вже з тих історій я не зовсім розумів, коли дають людині 5 довічних, однак історії про терористів мене продовжують дивувати. Тут пішли чотирьох значні числа. В 2004 році в Мадриді сталась серія вибухів, які підняли в повітря вагони чотирьох потягів. 191 особа закинула і майже дві тисячі отримали поранення. Після різких змін на виборах, які наближалися, за розслідування й пошук учасників джихаду взялися ще серйозніше. Зрештою, то вдалося. 31 жовтня 2007 року двадцять один із двадцяти семи обвинувачених, більшість серед яких були марокканцями, отримали вироки у десятки тисяч [!!!] років ув'язнення — суто умовної цифри, оскільки максимальний термін, який може за законом отримати особа, становить сорок років. Чотирьох із них виправдали після подання апеляції. Зуґама [учасника осередку, який влаштує вибухи в ранніх приміських поїздах до Мадрида] серед них не було; звинувачений у дев'яносто одному вбивстві, він отримав 43 тис. років ув'язнення.

#вирізкиПітер Тейлор. Розмови з терористами. Моя подорож від ІРА до Аль-Каїди. К.: Темпора, 2014 — 512 с.Коли тебе самого записують в терористи, то як не почитати про інших? 🌚Пітер Тейлор є достатньо відомим та зайнятним автором, який провів роки за дослідженнями внутрішніх структур терористів та, зокрема, спілкування з ними. Як вони доєдналися до різних рухів, що їх мотивує тощо. Адже він хотів зрозуміти чимало речей, як-от звідки береться сміливість шахідів натиснути на кнопку, щоб підірвати себе на дрібні шматки разом з багатьма іншими людьми. Одна з ідей крилася у вірі в ворота Раю за Кораном, де їм відкриються всі втіхи та насолоди. Описуючи їхню віру, він відмічає: в розмовах та за терактів вони неодноразово згадували, що після побачених злочинів проти мусульман в різних країнах на відео (та ж Палестина), вирішили доєднатися до різних рухів, щоб виконати своє «призначення». В спробі звільнення інших, вони хочуть померти з честю, мучениками. Ідеологи ж підкріплювали це все обіцянками того, що після смерті мучеником вони не потрапляють в пекло, а обов'язково до Раю, де за Кораном їх чекатиме 72 діви. Утім, нюанс криється під рукою. У Корані (Сура 56) хоч і описуються духовні радощі і насолоди Раю, але не в тілесному сенсі. Згадка про сімдесят двох (або сімдесят) дів походять від хасидів (висловлювань Пророка). Коран говорить лише про «супутниць», які є «незаймано чисті і неосквернені» і мають «гарні великі блискучі очі, подібні до перлів». Слід також зазначити, що ці насолоди доступні для всіх, не лише для шахідів. Лякає те, як іноді невелике перекручення навіть відкритих релігійних текстів призводить до натиснутої кнопки вибухівки.

#апологія_хуторянстваЗа останні кілька тижнів заклики тимчасово 😏 полишити міста пролунали від політиків та голів місцевого самоврядування, зокрема на Київщині. Інфраструктура мегаполісів не справляється з рашистськими ударами по ній і перестає бути втіленням "комфорту й добробуту". Всілякі блогери почали навперебій міркувати: переїзд до села - це "норм чи стрьом"? Наша думка з цього приводу давно відома. Тож дозвольте цього разу без метафізики й філософування дати кілька практичних порад тим, хто зібрався серед лютої зими перебратися з міста до села, - від того, хто сам пройшов цей шлях 8 років тому.👨🏻‍🌾 Найкращий варіант - це, звісно, якщо у вас є родичі або близькі друзі в селі. Тоді у цих порадах ви не маєте потреби.🏡 Якщо ви не маєте свого "племені", раджу обирати хату в межах 10-15 км від будь-якого районного центру. Практика свідчить, що цей радіус віддалення від "цивілізації" є оптимальним для новоспечених (або сезонних) дауншифтерів. Бажано, щоб пішки можна було дістатися до автомобільної траси або електрички (навіть якщо ви маєте свою автівку).🐏 Незалежно від того, орендуєте ви чи купляєте хату, - ви отримуєте її разом із сусідами. Пам'ятайте про це і не забудьте поцікавитися, хто буде вашим сусідом. У будь-якому селі навіть сьогодні існує стала спільнота - бажано бодай спробувати стати її частиною. Або шукати іншу, якщо сусіди не викликають довіри.🔥 Обираючи хату, думайте про те, як, чим і скільки будете її опалювати. У світлі останніх подій на електрообігрівачі (як і електроплити) надія слабка. В селі має бути дров'яна піч (грубка) або твердопаливний котел; або ж газовий котел з можливістю під'єднати балон (автономія від централізованих систем поставок). Якщо вам пощастило і у вас буде пічка, перевірте при власнику, чи вона дійсно гріє, чи не димить й не смердить. Поцікавтесь одразу, де або в кого можна замовити дрова (пиляні або непиляні; якщо непиляні, то вам знадобиться бензо- або електропила, або ж потрібно буде заплатити сусіду, щоб той напиляв).💦 Вивчіть одразу, де на ділянці проходять труби (якщо є водогін) та каналізація (за наявності). Пам'ятайте: виявляти поламки й, можливо, навіть усувати їх доведеться вам самим. Також обов'язково огляньте дах і горище на предмет дірок, звідки може заливатися дощ. Не зайвим буде огляд електричної проводки, перевірка справності "автоматів" ("пробок") та розеток. У міській квартирі цих проблем, як правило, немає, але в своїй хаті доведеться звикати бути господарем.🌚 Навіть якщо сусіди викликають довіру, подбайте про те, щоб усі господарські приміщення (комори, сарайчики, дровітня) та горище зачинялися на замок - хоча б навісний. Під замком слід тримати й генератор, наявність якого в приватному будинку стає нині не розкішшю, а майже необхідністю.🌿 До весни всього півтора місяці! Навіть якщо ви просто "тимчасово" 😏 орендували хату в селі, подумайте про розсаду томатиків чи перцю; розплануйте город й огляньте сад - хіба можна відмовитися від практично безкоштовної їжі, яка смачніша й корисніша за "магазинну"?👨🏻 Менше онлайн, більше офлайн! Село - це те місце, де легко позбутися влади симулякрів, перестати займатися безглуздою роботою та зосередитись на тому, що дійсно має значення. Разом із власною хатою ви отримуєте чудову можливість утворити свій обжитий простір, не обмежений чотирма стінами. Садівництво, ремесло, кури та кози, спілкування з сусідами - цього достатньо, щоб життя знову набуло сенсу, який щодня у нас викрадають соцмережі. До зв'язку в селі, постіндустріальні хуторяни)

#рецензія_на_книгуШтож, нарешті познайомився з Воннеґутом. Після прочитання «Божої вам ласки, містере Роузвотерте, або Перли перед свиньми» мені здається, що могла бути більш підходяща праця для знайомства з ним, однак вже що є те є. Взяв її у Вавилонської Бібліотеки оскільки вже закінчувався тираж та в інших книгарнях її не передбачалося. Торгаші б точно задрали ціну в космос.По суті, це достатньо комедійна історія про те, як один багатій вирішив передати спадок сину без сплати податків. Син же був трохи шизовий, та маючи стільки грошей вирішив роздавати їх всім бідоватим людям, які приходять до нього на офіс. Здавалося б, мета блага, однак Воннеґут її завертає таким чином, що вона видається до неможливості дотепною й сумною. Звісно, всі персонажі вигадані, а співпадіння випадкові, однак мені цілком віриться, що подібні курйози ставалися й в реальному житті. Загалом, мотив книги класичний — «капіталізм це погано» (або більш зайнятий варіант «як любити людей, що не приносять користі»), однак чимдалі йшла розповідь, тим менше вона приїдалась. Не можу назвати книгу якимось шедевром чи відкриттям для себе, однак вона була дійсно забавною. Зокрема кінцівка, якій я готовий поставити 12/10 🌚Наостанок додам, що не дуже викупив прикол обгортки, верстки та шрифту. Наприкінці книги після оповіді редактори, звісно, пояснюють вибір Times new roman, дивакуватих літер та розміру, мовляв таким чином вони намагалися підкреслити абсурдність й шизофренічність самих ситуацій, однак в мене то лишило все одно змішані відчуття. Можливо, якби я дізнався про цей кОнтЕкСт раніше, то в мене склалося краще враження від книги.В будь-якому разі, якщо колись побачите її десь по низькій ціні (що малоймовірно) на барахолці — можу порекомендувати глянути та посміятися. Як з ситуацій, так і дивакуватої верстки.— Хто ви такий? — Уряд.— Що?— Уряд. Якщо я не церква, а все ж таки хочу утримати людей від самогубства, я маю бути урядом. Правильно?

Останнє, що я мабуть хотів згадати з цього есе, це те, як Слотердайк пророкував деякі речі зі зброєю в майбутніх війнах. Наприклад, він наводив звіти Міноборони США, де планувалося до 2025 року вже розробити погодну зброю, а також інші плани по розробці телеенергетичної. Висловлюючись в тексті, він називав це лише питанням часу, коли наступна велика війна у світі між державами перейде в таку форму. Від газу до атомної, від атомної до погодної. Утім, як ми можемо побачити сьогодні в час повномасштабної, схоже все сталося інакше. Грубо кажучи, стався відкат на століття тому, і він лише продовжується. Коли закінчилася важка техніка, пересідають на мотоцикли, а з мотоциклів на коней. Супроводжується ж вся кровопролитна і жахлива війна не телеенергетичною зброєю за неймовірні кошти й технічні досягнення, а дешевими дронами з аліекспрессу. Воістину, ніколи не здогадаєшся, що уготовує доля. Одним же з великих випробувань, яке я зустріч своїми очима та досвідом, що пов'язується зі знищення навколишнього світу, зазвичай було не саме повітря, а скиди з дронів. Трохи в іншій формі, але все той же терор з повітря в нас лишається. Знищення життєсвіту противника теж нікуди не ділося. Та хоч це і не робиться газовими камерами чи хімією, все одно фізичні ураження психологічно дуже сильно сказуються на стані людини. Переламані ребра від прильотів теж не дають вільно дихати, примушуючи людину брати участь в самознищенні. Постає питання того, як продовжити жити в цьому понівеченому світі.Одним словом — рекомендую. IST Publishing проробили класну роботу та випустили достатньо актуальне есе.

#херсонські_штудіїЧимало часу я задався питанням, які історії криються на спортивних майданчиках Херсона, де діти продовжують щасливо гратися навіть під канонади артилерії. В самого часу на пограти з ними в футбол немає як мінімум з тієї причини, що живу в червоній зоні та трошки не попадаю по часу. Утім, схоже частково відповідь знайшлась, оскільки Антипенко провів прекрасну роботу.Більше року він спілкувався з дітьми на Таврійському районі. Їхню гру в футбол можна регулярно побачити проїжджаючи на маршрутці або тролейбусі по проспекту 200-річчя Херсона. І ось, почитати їхні історії для мене є небаченою розкішшю, тож поділитися цим думаю обов'язково варто.Водночас якщо вже казати за тему спортивних майданчиків, то в мене є не менш круті спогади і з червоної зони, оскільки впродовж років, з самого моменту мого заселення в місто, тут грають в волейбол дорослі. Особливо влітку, коли в тебе відкрите вікно, в проміжку 17:00-20:30 можна чути нескінченні вигуки й удари по м'ячу, що добротно заспокоює. Відчуття й тривожність від того, що ти постійно один вдома — зникає.

#херсонські_штудіїНаостанок щодо методології думаю можна спокійно додати, що «польова документалістика» вирізняється серед інших самою екстремальністю збору свідчень.Йдучи по гарячим слідам історії, коли не пройшло навіть 10 років та всі не встигли повноцінно відрефлексувати події, що продовжуються, можна наткнутися на чимале нерозуміння роботи. Зокрема на заваді можуть стати спец. служби. «Польова документалістика» не приймає аргументацію «почнемо збирати свідчення, коли все охолоне й пройдуть десятиліття». Або ж у нашому випадку, як дехто каже, коли закінчиться повномасштабна війна. Думаю варто не забувати, що людям властиво помирати. Всіх це рано чи пізно торкнеться, однак війна кратно збільшує цю ймовірність. Вона ж і не рідко змушує людину переїжджати на нове місце проживання. На мою думку шлях, що йде через гарячі сліди історії, має шануватися. Це не якийсь егоїзм чи клінічна шизофренія, а цілком виважений крок спробувати сформувати історію, поки ті, хто її пам'ятає, ще ходять десь поруч з нами. Це спроба дати людям відчути, що їхня пам'ять не робить з них ізгоїв.

#херсонські_штудіїПісля останнього посту дуже сильно задумався над тим, як все-таки краще називати/описувати свою діяльність в Херсоні.Суто з методологічної точки зору, весь ґрунт дослідження окупації в мене проростає з усної історії. Науки, що орієнтована на запис та послідовну інтерпретацію тих чи інших подій зі слів людей. Однак коли доходить питання до збереження цих свідчень, то виникає несостиковочка.Культурна антропологія як такова, виступає для мене «еталоном» в темі документування. Згадуючи все той же останній пост, «культурна антропологія» має змогу розкритися на повну, коли ти приїжджаєш в селище досліджувати ту чи іншу культуру. Ти маєш на запис, спокійну дешифровку, устаканювання інформації, якій вже чимало років.Усна історія ж для мене радше є відвітленням від культурної антропології, маючи перед собою більшу гнучкість в діях та менше вимог щодо бюрократичного оформлення. Утім, як правильно відмітив мій друг «критеріями "науковості" досі лишаються фіксовані джерела, які можуть бути піддані (повторній) перевірці. Без них будь-яка праця з гуманітаристики буде поставлена під сумнів. Наука як конвеєр з виробництва знань досі працює тільки так.»Отож, враховуючи мою відмову від збереження джерел для наступних поколінь (в рамках різних архівів тощо), я просто йду по гарячим слідам історії, заходячи на територію гонзо-журналістики/військового репортажу, де подібне в рамках дозволеного. Іншими словами, моя діяльність суміш двох вищезгаданих сфер, і не зовсім правильно вдарятися в крайнощі першої чи другої. Не вписуюсь в будь-якому разі через нюанси з документуванням й саму методологічну складність роботи. Лишається тільки взяти волю в кулак, та спробувати запропонувати щось нове.Засновуючись на ґрунті усної історії, та максимально гнучкому збереженні й передачі інформації зі сфери репортерства, думається моя робота виступає в ролі «польової документалістики». Йдучи по гарячим слідам історії, моєю метою є і лишатиметься збір й формування «колективного досвіду» людей з окупації. Йдеться не просто про збір інформації, а про дослідження гострих тем, які достатньо часто в історії можуть навіть і не виринати. Йдеться не просто за епізодичні приїзди в зону дослідження, а про взяття радикальної участі в житті міста. В спробі порозумітися з місцевими.Ну і, звісно, йдеться про неможливість збереження свідчень за поточної ситуації. Відверті розмови не рідко можуть йти в розріз з загальноприйнятим наративами.