Веселий піп

Митрополит Сільвестр Стойчев:«Сьогодні на сторінці Одеської єпархії був оприлюднений указ митрополит Одеського та Ізмаїльського Агафангела (від 27 червня 2026 р.) про відлучення від Таїнства Причастя Вікторії Кохановської.Думаю, що всі, хто слідкує за церковним життям, бачили те відео, яке Вікторія Кохановська оприлюднила вчора на своїй сторінці у Facebook. Звісно, тут не буду давати посилання на це ганебне відео, сповнене неповаги, образ та наклепів на єпископів Української Православної Церкви. При чому з найбільшою неповагою та відвертим хамством вона дозволила собі висловитися про одного з найстаріших та найшанованіших архієреїв УПЦ — митрополита Агафангела.В указі вказано, що Вікторія Кохановська відлучається від Таїнства Причастя за неповагу до церковної ієрархії, розповсюдження брехливих чуток та бездоказових обвинувачень, наклепи, принизливі висловлювання, хулу та образу архієреїв, священників, дияконів та чернецтва УПЦ.Перш за все, хочу висловити повну підтримку Високопреосвященнішому митрополиту Агафангелу. Вважаю що повинна бути реакцієя на слова та дії Вікторії Кохановської. Крім того, хочу наголосити, що в указі владики Агафангела надано чітку оцінку неприпустимим діям Вікторії Кохановської, в яких наявні очевидні порушення елементарних норм християнської етики.Як на мене, Вікторія Кохановська намагається грати роль подібну до сумнозвісних «активістів» Валерія Каурова та Валентина Лукіяника. Вони роками розхитували ситуацію всередині УПЦ, виступали з відвертими наклепами на ієрархів, протиставляли себе соборному розуму Церкви. Сьогодні тим самим займається Кохановська. Вона активно дискредитує нашу Церкву, намагається посіяти в ній ворожнечу та протистояння. І ці дії потребували чіткої і принципової реакції з боку Церкви. Думаю, що усі єпископи та священники УПЦ мають з особливою увагою ставитися до прийняття рішення чи допустить Вікторію Кохановську до Таїнства Причастя. Тому що фактично буде прийматись рішення: чи солідаризуємось ми з деструктивною діяльністю Кохановської та з її огидними наклепницькими висловлюваннями на адресу митрополита Агафангела, чи все ж будемо солідаризуватись з благоговійним ритмом життя Православної Церкви.»

о. Сергій Баршай з УПЦ:«Це фото доріжки з Феофаніївського монастиря, викладеної сьогодні з нагоди дня пам’яті прп.Онуфрія. На ці кілька десятків метрів потрачено, мабуть, тисячі досить недешевих квітів і немало декоративної зелені. Оцінити хоча би приблизну вартість такого «променаду» зможуть лише більш компетентні люди, але зрозуміло, що на це пішла далеко не одна тисяча гривень. І все це було зроблено для того, щоб одна людина (митрополит Онуфрій) пройшла від певної точки до церковного порогу на Літургію.Оберемки троянд, які приготували іменинникові у подарунок архієреї, священики, ігумені та сотні інших сановних гостей, також вартують по кілька тисяч кожен. І який із цього сенс? Ці букети стали поступово відправлятися на смітник, скоріш за все, уже сьогодні (більш кращі – завтра або післязавтра). Доріжку ж мабуть почали розбирати ще до кінця служби самі прочани. Подібна квіткова «істерія» в святкові дні в церковному середовищі уже давно морально себе вичерпала. В Україні ж сьогодні, в воєнний час – тим більш. Навіщо зараз витрачати на це такі колосальні кошти? Чому б не ввести практику вручення як подарунку копії якогось чеку або іншого свідоцтва про зроблену добру справу до Дня ангела певної людини? Тим більше, що різні подібні традиції уже давно існують – можна нічого не видумувати. А з букетами чи квітковими доріжками у буквальному смислі просто викидаються сотні тисяч гривень в той час, коли шпиталі переповнені, коли фронт потребує допомоги, коли для справи Перемоги у війні дорога кожна гривня. Подібний безглуздий шик крім огиди нічого не викликає навіть у переважної більшості церковних людей. І як виглядає після цього Церква? Точно ж не як гонима мучениця.Хоча, а до кого претензії? Там, на феофаніївських доріжках, мабуть, усім усе подобається – і замовникам, і виконавцям. А кому не подобається – то просто духовно не доросли.»

Олександр Бродецький пише:🤨 Умістити це в голові майже нереально, але це факт...📈 Знову, друзі, ЗНОВУ (!) митрополит Онуфрій Березовський нагородив орденом одного з ключових працівників злочинного московського Синоду, керованого Кирилом Гундяєвим. Той Синод підтримує і благословляє "СВО" та чинить своїми ухвалами сваволю на парафіях окупованих українських територій.📈 Вручення нагороди відбулося 22 червня 2026 р., і це вже третій орден від очільника "У"ПЦ Валерію Кантаряну (митрополиту Владіміру) за час повномасштабної війни. Кантарян регулярно працює в Москві всі ці роки, підтверджує своє російське громадянство; у Кишиневі проводить засідання єпископів своєї митрополії під портретом Гундяєва.📈 А знаєте хто передав цього разу орден? Михайло Жар (митрополит Лонгін), що, як відомо, діє в Чернівецькій області...📈 Це такий собі анонс, а детальний матеріал про це і про ширші контексти готуємо для порталу Релігійно-інформаційна служба України...🤔 І так, так: підсудний Михайло Жар знову вільно побував за кордоном, у середовищі явних лобістів московського інтересу під час війни.📈 Поки що - лише одна світлина з сайту Кишинівської митрополії РПЦ. Це Жар і Кантарян. Повторюю: не колись давно, а позавчора... Ну, і світлина від 14 травня 2026 р.: на ній Кантарян з Гундяєвим у палаці Гундяєва в Москві.📈 Лінк на сповіщення Кантарянового сайту про імпрезу з нагородженням - у першому коментарі.👋 Треба поширювати, друзі! Люди мають розуміти.

У даному листі майже прямо говориться про те, що сьогодні більшість вірних УПЦ – це заручники і внутрішньоукраїнських міжцерковних чвар, і недалекоглядної політики власного церковного керівництва, і певних політичних процесів. «…для багатьох вірян Української Православної Церкви однією з головних перешкод у сприйнятті Православної Церкви України є болісний досвід конфліктів, пов’язаних із переходами парафій. У ряді випадків ці процеси сприймалися як конфронтаційні, що ще більше поглиблювало страх і недовіру на рівні місцевих громад».Звісно, поява на українській церковній мапі ще одного утворення (наприклад, хай він буде називатися Екзархатом) – це камінь у різні городи. В першу чергу в город УПЦ, тому що її керівництво виявилося не в змозі створити нормальні умови для повноцінного життя власній пастві, яка так віддана своїй Церкві. В другу – в город ПЦУ, яка так і не стала привабливою для потенційних вірників із УПЦ – переважно енергійних, активних і небайдужих. Також це камінець і в фанарський город, адже наявність великої групи людей, не задоволеної сучасними процесами в УПЦ, але і не бажаючими «долучитися до Томосу» (тобто, увійти до ПЦУ) – то свідчення недосконалості самого Томосу.Тому буде досить дивним, якщо Екзархат з мрії певних романтиків перетвориться на реальність. Тим більше, що питання – а на який термін доцільно створювати таку інституцію – виникне обов’язково, і навіть об нього можна буде поламати немало списів. Але в Україні сьогодні все більше людей, хоч якимось чином дотичних до релігії, розуміють, що ситуація у вітчизняній православній царині – зовсім ненормальна, щось із цим потрібно робити. І дуже добре, якщо це зрозуміють за межами України ті, хто це Щось зможуть зробити.Прот. Сергій Баршай, УПЦ

Никифор Тур, архімандрит Києво-Печерського монастиря, який виступив проти Берестейської унії і недопустив підпорядкувати монастир уніатській церкві.Берестейський собор відбувся в 1596 році. На ньому частина єпископату православної Київської митрополії на чолі з митрополитом Київськими, Галицьким і всієї Русі, Михайлом Рогозою об'єдналися з католицькою церквою. Не підтримали цього рішення єпископ Львівський Гедеон Балабан і Перемиський Михайло Копистенський, а також архімандрит Києво-Печерського монастиря Никифор Тур разом із ченцями. Архімандрит різко виступив проти ієрархів які підтримали об'єднання Київської митрополії з Римом. Одразу після собору уніатський митрополит Михайло Рогоза, заручившись підтримкою польського короля Сигізмунда ІІІ Вази наполягав на передачу Києво-Печерського монастиря в його особисте підпорядкування. Вони в тандемі видали укази про звільнення Никифора з архімандрита монастиря. Проте, останній своїми рішучими діями не допустив переходу обителі на унію. У 1597 році ченці прихожани і монастиря зі зброєю в руках не допустили київських посадовців, виконати королівські укази. За такий спротив архімандрита Никифора, уніати на чолі з митрополитом Рогозою піддали анафемі. Завдяки такій діяльності архімандрита Печерський монастир залишився в православ'ї, зберіг за собою монастирські володіння, на які охоче претендували, як уніатське духовенство так і польські магнати. Пізніше, у 1620 році, з ченців Києво-Печерського монастиря, було відновлено ієрархію для православної Київської митрополії. На зображенні: Тур Никифор (? — 1599) — києво-печерський архімандрит."Історія Української Церкви. Події. Факти. Особистості."

Чому більшість людей вважають, що Христос був бідняком, чи проповідував саме бідність? Ось цей наратив, який пішов від совка досі сидить в людях.У Євангелії сказано, що воїни знявши одяг ділили його між собою. Воїни, яким дуже добре платили стали б ділити лахміття? І навіть хітон який був тканий щоб не пошкодити вирішили кинути жереб. Щодо храму, то яким був Ієрусалимський храм і скільки всього коштовного там було можна взнати із Старого Завіту. Чи казав хоч раз Христос, що треба винести все, продати і роздати, а храмове начиння змайструвати з гівна і палок? Жодного разу. Люблять казати Христос вигнав торговців з храму і проводять паралель з теперішніми іконними лавками. Для продажу тварин на жертвоприношення та всього іншого були відведені спеціальні місця. Міняйли яким Він перекинув рахівниці працювали на себе, а не на храм і не там де їм належало стояти і провадити свою діяльність. Можна ще багато чого сказати якщо добре дослідити як Біблію, так і звичаї а не вестися на дешеві картинки недалеких людей.

Олександр Фуштей у фб пише:Справу канонізації святих землі Української зміг належним чином впорядкувати Київський митрополит Петро Могила. Найперше було перевидано житія Печерських святих або «Патерик», який містив оповіді про всіх стародавніх, переважно домонгольських, печерських подвижників. Цю справу святитель Петро доручив своєму сподвижнику Сильвестру Косову і вже 1635 року в Києві вийшов друком «Патерик». 1638 року з благословення і за підтримки святителя вийшла друком друга книга «Тератургема, або чуда, що були в самому Печерському монастирі та в обох його печерах». Автором її був видатний богослов, монах Києво-Печерського монастиря, Афанасій Кальнофойський, який описав 64 великі чуда, які сталися в Печерській обителі. Київський митрополит Петро Могила 1643 року канонізував 69 святих, що на горі печерській просяяли. На жаль докладних відомостей про цю канонізацію ми не маємо, але той самий історик Є. Голубинський зауважує, «стосовно домонгольських печерських святих, треба думати, що їх визнавали святими й раніше, але формально вони були канонізовані всі разом, цілим собором і всім їм було встановлено святкування митрополитом Могилою». «Те, що зробив у Церкві Московській митрополит Макарій на Соборах 1547 і 1549 років, канонізувавши російських святих, каже митрополит Іларіон Огієнко, те зробив митрополит Петро Могила на Всеукраїнському Соборі 1643 року в Києві». На цей акт канонізації було запрошено Константинопольського Патріарха Парфенія І. Замість себе той відправив до Києва свого екзарха, грека Мелетія Сирига, який, прибувши влітку 1643 року не тільки взяв участь у канонізаційному Соборі, але й став автором відповідної служби «Канон Преподобним Отцем Печерським. Твореніє Мелетія Сирига». Ця служба вважалася присвятою всім святим землі Української, оскільки в каноні, окрім преподобних печерських, згадувалися святі рівноапостольні Володимир та Ольга, князі-страстотерпці Борис і Гліб. Ще на початку XIX століття в правильниках та молитвословах, які було видано у друкарні Києво-Печерської лаври, можна було зустріти цю службу, але потім, напевно за наказом цензорів, її вже більше не друкували. Святійший Синод Російської Церкви пильно стежив за тим, щоб у так званих «малоросійських єпархіях», після приєднання 1686 року Київської Митрополії до Московського Патріархату, не було й натяку на якихось там окремих святих українських, або в «Малой Росії просіявших».[1] В самій Російській церкві, канонізації святих відбувалися дещо дивно. Так, професор Московської духовної академії Є. Голубінський (+1912), який досліджував канонізацію святих в російській церкві з жахом вимушений був визнати, що з 250 святих канонізованих російською церквою в період Московського царства про 119 з них майже не має ніяких відомостей ким, і коли вони були зараховані до лику святих. Продовжуючи своє дослідження Голубінський виявив, що з 383 святих, які включені до місяцеслова майже про половину так само немає ніяких відомостей. Двоє зі списку цих святих двічі були занесені в місяцеслов, 84 взагалі ніким не були канонізовані, а 12 навіть немають імен. Часто немаючи достатньої інформації агіографи російських святців запозичували фрагменти з житій інших святих та прикрашали їх власними вигадками. Таким чином угодники Божі в житіях втрачали реальні людські риси. До прикладу, житіє Єфрема Перекопського списання з житія Олександра Свирського, а Прокопія Юродивого майже повністю описує життя Андрія Юродивого. До XVI століття з 68 новоявлених святих лише 5 були загальношанованими всі інші зараховані до лику святих і шановані на місцевому рівні. При Івані Грізному, і за його наказом, до загального шанування було зараховано 39 святих, а в подальшому митрополитом Макарієм ще 31 святий. Загалом в період від смерті Івана Грізного до створення Святішого Синоду в місяцелов було включено 132 святих, а з 1721 роду до кінця ХІХ століття ще 130 святих. [2] 1. Митрополит Димитрій Рудюк. Газета "Голос Православ’я". - 12(180) червень 2006. 2. Archimandrite Sophroniy Chupryna.

Соня Кошкіна:«- Як ви знаєте, патріарх Алексій Другий відійшов у вічність. Невдовзі РПЦ обиратиме нового предстоятеля, - в грудні 2008-го року голос Володимира Путіна в телефонній слухавці не сказати, щоб звучав впевнено.- І? – митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан), предстоятель УПЦ (МП), зберігав спокій.- І я пропоную вам очолити РПЦ, - говорить Путін.- Предстоятеля обирають на Соборі, - зважено відповідає митрополит Володимир.- Ви користуєтесь авторитетом. За вас точно проголосують. Ви б ще в 1991-му році могли виграти – у вас був другий результат. А тут – без сумнівів. Ну, ми підстрахуємо, звичайно. Зрозумійте, Україна для РПЦ дуже важлива. У вас 12 тисяч приходів.-Так, 12 тисяч, - луною повторює митрополит.- То, ви згодні? Ви очолите РПЦ? Потрібно, щоб ви просто висунули свою кандидатуру, а результат забезпечимо, – налягає диктатор.- Знаєте, я нині є митрополитом Київським. Це – справа мого життя. І померти я хочу митрополитом Київським. Тож дякую, але ні, я не прийматиму участі у виборах, - відказує митрополит Володимир і натискає на телефоні «відбій».Він сидить в маленькій кімнатці так званого «70-го корпусу» Києво-Печерської Лаври, його офіційної резиденції, де жив останні роки – невеликий двоповерховий будиночок, зовсім не схожий на «покої митрополита» (вже за митрополита Онуфрія (Березовського) його масштабно реконструювали, змонтувавши в історичному приміщенні баню).Згодом він не раз і не два переказував цю розмову близькому оточенню. Його фраза «я хочу померти митрополитом Київським» стала, як кажуть, «широко відомою у вузьких колах».Але мало кому відоме було її продовження. Звучало воно так: «Я занадто добре знаю РПЦ. І точно не хочу її очолювати. Не хочу, щоб мене чорти на тому світі в казані смажили».Це – дослівно.Ну, і раз вже згадали кривавого патріарха Кирила, варто додати, що на початку нульових, він сам вважався в РПЦ дуже прогресивним архієреєм, «західником» та поборником української автокефалії. Тільки не дивуйтесь, пояснення просте: певний час Гундяєв розраховував очолити Київський престол по смерті митрополита Володимира (міцним здоровʼям він, на жаль, не відрізнявся). І докладав для цього чимало зусиль.Але то – окрема історія. Деталі, сподіваюся, ви зможете скоро почитати в моїй книзі, яка присвячена обставинам отримання Україною Томосу про автокефалію в 2018-му і подіям, які тому передували – церковним інтригам, політичним домовленостям, міжнародним перемовинам та внутрішньому протистоянню. Наразі книга знаходиться на завершальній стадії підготовки.***Як і обіцяла, написала детально про обстріл мразями Успенського. Він не був випадковим - обидва удари чітко сплановані. Про те, як Путін спочатку фінансував особисто його відновлення, а тепер намагається зруйнувати. Про скандальні розписи на другому поверсі (де найкрасивіший - Паша-Мерседес, хто б сумнівався). Про суди щодо Лаври, які тривають вже три роки. Як і по Паші, до речі. Про те, що з 50 монахів УПЦ тіпа не МП, які досі там живуть (плюс-мінус, точна цифра «плаває») пожежу підвелись тушити аж троє. Всього троє. Почитайте. Варто знати. І розуміти.»

"Викликає подив прагнення священиків РПЦ, УПЦ та ПЦУ, які не нагороджені правом носити наперсний хрест, хизуватися ним. Ця традиція не має нічого спільного з давніми традиціями Православної Церкви як у Візантії, так і Київській Русі, зокрема і з традиціями Київської Церкви, і бере свій початок від 20 квітня 1896 року, коли в синодальній російській церкві на вимогу російського імператора Миколи II було затверджено так званий «Миколаївський наперсний хрест», який надягали на себе священики чернечого та білого духовенства. Тоді, на честь свого сходження на престол, Микола II видав указ: «Усім ієреям чернечого та білого духовенства, що перебувають під час служби, а також тим, кого новопосвячують у зазначений сан, надається право надягати на себе хрест» встановленого зразка. До цього часу хрести в Російській Церкві видавалися лише як особлива церковна нагорода. Так, у 1797 році російським імператором Павлом такий хрест був встановлений як знак відзнаки. Він становив четверту за порядком нагороду (після набедреника, скуфії та камилавки). Якщо в Українській Церкві говорять про повернення до одвічних церкрвно-націреальних традицій, то ця суто російська імперсько-модерністська традиція мала би бути скасована».Аналогічно виключно російською імперською традицією, також досить пізньою, є практика носіння священиками митр. Першим священиком Російської Церкви, нагородженим митрою, був протопоп Іоанн Панфілов, особистий духівник російської імператриці Катерини II. Зблизившись з імператрицею, незабаром Іван Панфілов став представником Священного Синоду — знову ж таки з волі імператриці. А в 1786 році він отримав від імператриці особливий привілей — право носити митру. Його так і прозвали — «священик у митрі», оскільки він різко виділявся навіть серед російського синодального духовенства. Як свідчить переказ, саме отцю Іоанну було доручено таємно й незаконно повінчати Катерину II з її коханцем Григорієм Потьомкіним, за що він і був нагороджений митрою.І лише за часів правління російського імператора Павла I цей звичай став більш поширеним у Російській Церкві. Однак такої практики ніколи не було ані в Візантійській Церкві, ані в Київській Церкві. Це суто російська імперська традиція

О. Сергій Прокопчук, УПЦ:"У 2022 році, на початку війни, напередодні свята "Всіх святих в землі Руской просічвших" я зробив допис у ФБ:"Русі святої вже не має. Її Росія знищила своїми ракетами і "благословіннями" безбожного патріарха"З того дня ми стали звершувати службу українським святим ( автор о. Юрій Петролюк).Сьогодні ми отримали підтвердження того, що не лише Русі святої не має, але й віри в Бога на болотах вже не має. В біснуватій істериці вони нищать християнські українські святині і зазіхають на Києво-Печерських святих. Своїх святих вони вже втратили. А точніше, їхню пам'ять вони використовують, як зброю у руйнівній війні. Так само, як використали ідею Святої Русі, щоб насаджувати свою єресь руського міра.У мене питання до наших архієреїв і синодалів і особисто до Предстоятеля м. Онуфрія: "Що вас зупиняє, щоб оголосити анафему кірілу і повністю розірвати з РПЦ? Невже ви не бачите, що вони повністю відступили від Бога? Ви боїтеся, що ваша паства поменшає через відхід таких як Антоній, Феодосій і Лука і іже з ними? Так вони вже давно суха гілка Церкви Христової. Вони всіх нас тягнуть у погибель. Ви розігруєте спектакль про нашу "автокефалію", замість того, щоб на весь православний світ заявити, що ми не можемо бути в єдності з нашими вбивцями, просимо допомогти нам знайти своє місце у канонічному полі серед православних Церков. Ніяка автокефалія нам не світить, зате ми будемо чесними перед Богом, своїм народом, своєю паствою і православним світом. Ми можемо почати нову сторінку історії УПЦ і вже без проклятої приставки МП.Сьогодні ми чекаємо не лише слів оцінки дій агресора і його прихвоснів з рпц, ми чекаємо конкретних дій по повному розриву з РПЦ та унормуванню нашого канонічного статусу. Святі києвопечерські моліть Бога за нас!"