Статистика telegram channel - @veseliy_pip

МІЖ ГОЛГОФОЮ ТА ІБІЦЕЮЗнаю, що після цього допису мені добряче прилетить, але вважаю, що висловитися все-таки потрібно.Багато людей, читаючи мої нотатки про григоріанський хорал, латину, молитву ad orientem чи глибокий символізм літургії, помилково вважають, що справа тут просто в моїх естетичних уподобаннях.Частина правди в цьому є, адже Католицизм до епохи «великої перебудови» 70-х років був релігією трансцендентної краси. Все в ньому — від мелодій антифонів до архітектури — було і залишається обʼєктивно прекрасним і таким, що занурює в Таємницю.А от те, що ми маємо сьогодні, викликає чимало запитань. Протестантський попрепертуар із емоційним самонакручуванням, літургійні «дикі танці», дивні музичні інструменти та «скромні» літургійні шати, які більше нагадують піжаму.Щоразу, підіймаючи ці питання, я чую одну й ту саму мантру: «Бога можна прославляти і так». Чесно кажучи, від неї у мене вже сіпається око, бо щоразу хочеться кричати: «Хлопці та дівчата! Я там уже був!» Так, для багатьох католиків це якась екзотика, щось цікаве й свіже. Але не для мене, який десятиліттями жив у цій літургійній поверхневості.Насправді, коли людина заявляє, що «Бога можна прославляти і так», вона фактично стверджує, що форма не має жодного значення. Усе крутиться навколо кількох антропоцентричних запитань: «Мені це допомагає? Мені це подобається? Я так відчуваю Бога?» Якщо відповідь схвальна, значить «Бога можна прославляти і так».Звичайно, під це завжди підтягується стандартний набір аргументів: «Давид танцював перед Ковчегом», «Псалми закликають славити Бога з цимбалами та гуслями», «Біблія закликає співати Господу з радістю». Все це я чув уже десятки тисяч разів.Єдине, що зазвичай упускають з огляду, — це кардинальна зміна вектору. Раніше Католицизм виходив із принципового питання: «А чи гідна та чи інша літургійна форма Бога?» Сучасний Католицизм нерідко запитує: «А чому б і ні?» Раніше ми вважали, що Бог настільки великий і святий, що ми повинні постійно шукати найдосконалішу форму поклоніння і культу. Сьогодні ми думаємо насамперед про себе.Ви ніколи не замислювалися над тим, чому такі літургійні форми народилися саме в неопротестантизмі? Відповідь лежить на поверхні: тому що протестантське богослужіння — це не Жертва, а зібрання спільноти. Його центром стає не Бог per se, а Його «служіння» Своєму народу.Коли вся «літургія» просто кричить про те, як Бог ТЕБЕ відкупив, ТЕБЕ спас, ТЕБЕ усиновив, ТЕБЕ полюбив, чи варто очікувати поклоніння, яке ТОБІ некомфортне? Але ж автентичне католицьке поклоніння (в широкому розумінні цього слова) є дуже дискомфортним, бо воно вимагає від людини подвигу, зосередження та зусиль.Аргументи про танцюючого Давида чи гуслі не враховують того, що на кожній Месі ми споминаємо смерть Спасителя. Ну станьте ви з ді-джей пультом перед Голгофою і проведіть своє «поклоніння». Меса — це Жертва, а не Ібіца, а тому і її літургійні форми історично сформувалися відповідним чином.Так, на Месі ми так само святкуємо перемогу Воскресіння, але це, якщо перефразувати відому пісню, «свято зі сльозами на очах». Відокремлення смерті від воскресіння, а Жертви — від бенкету і є коренем усіх літургійних проблем.Зауважте, що фраза «Бога можна прославляти і так» ніколи не працює симетрично. Щось ніхто не каже: «Але ж можна і григоріанський хорал співати» або «Можна ж і латинську Месу служити». Чомусь ця фраза використовується виключно для виправдання чергового спрощення та примітивізації.Католик, який постійно повторює, що «Бога можна прославляти і так», так і не зрозумів головного. Питання не в тому, чи можна. Питання в тому, чи варто. До президента можна прийти на прийом у шортах і майці. Але чи варто?Не кожна форма поклоніння є однаково доброю. Так, Бога можна прославляти і в підвалі, і без органу, і без хору, і просто посеред поля. Але з цього аж ніяк не випливає, що ми мусимо робити це нормою.Бог достойний не мінімального і не «актуального». Він достойний найкращого.Далі буде.

#молодь_за_майбутнє_україни ‼️Проєкт «Молодь за майбутнє України»: набір учасників🇺🇦 Твій голос потрібен. Не колись. Зараз.Україна відбудовується вже сьогодні. Але майбутнє країни — це не лише дороги, будівлі та інвестиції. Це люди. Це цінності. Це рішення, які ми приймаємо разом.Ми шукаємо молодих людей 20–35 років із малих міст і сіл, які готові не просто говорити про зміни, а ставати їх творцями.🔹 Ти активний у своїй громаді?🔹 Маєш ідеї, як зробити Україну сильнішою?🔹 Навчаєшся, займаєшся волонтерством або громадською діяльністю?🔹 Пережив втрату, переміщення чи маєш досвід, який може допомогти іншим?🔹 Хочеш бути почутим і впливати на майбутнє своєї громади та країни?Тоді проєкт «Молодь за майбутнє України» – для тебе.Протягом 7 місяців ти отримаєш:🔸 навчання з лідерства, фасилітації діалогу, роботи з травмою та медіаграмотності;🔸 підтримку менторів та провідних експертів;🔸 знайомство з молодими лідерами з усієї України;🔸 можливість реалізувати власні ідеї у своїй громаді;🔸 участь у форумах, школах, дискусіях та національному діалозі про майбутнє України;🔸 мережу однодумців, яка залишиться з тобою надовго.🔥 Усі витрати на участь у заходах проєкту покриваються організаторами:• проїзд;• проживання;• харчування.🏆 Для найактивніших учасників передбачена спеціальна грошова відзнака від Екзарха Вселенського Патріархату в Україні єпископа Команського Михаїла.Ми віримо, що майбутнє України не повинні визначати лише великі міста чи вузькі кола експертів. Голос кожної громади має значення.80 учасників. 16 команд. Одна спільна мета — будувати Україну, в якій хочеться жити.📋 Заповнення анкети займає лише 10–15 хвилин. Тут немає правильних чи неправильних відповідей — нам важливо почути саме тебе.🔗 Заповнити анкету учасника: https://forms.gle/Xw3UGV1PLRvi7dPN8Не чекай, поки майбутнє створять за тебе. Стань частиною тих, хто будує його вже сьогодні.

Церковна анексія: як Київську митрополію незаконно підпорядкували МосквіПогляньте на цю унікальну історичну карту. На дворі 1683 рік. Зеленим штрихуванням на ній чітко позначена величезна територія Київської митрополії, яка охоплює землі сучасних України та Білорусі. І найголовніше — вона беззаперечно перебуває у складі Константинопольського (Вселенського) патріархату.До однієї з найбільших духовних та геополітичних крадіжок в історії залишаються лічені роки. Давайте розберемося, як саме відбулася ця анексія.Від моменту Хрещення Русі Київська митрополія завжди була канонічною частиною Константинополя. Однак у 1448 році московські ієрархи здійснили церковний сепаратизм: вони самовільно відкололися від Києва та Константинополя, самопроголосивши власну автокефалію (незалежність). Майже півтора століття Московська церква перебувала в ізоляції та не визнавалася православним світом, поки зрештою не отримала статус патріархату.Після Переяславської ради та поділу України по Дніпру, Московське царство вирішило закріпити свій політичний вплив ще й духовно. У 1685 році Москва робить перший крок до прямої анексії: порушуючи всі церковні канони, там висвячують на митрополита Київського лояльного до себе єпископа Гедеона (Святополка-Четвертинського). Розуміючи незаконність своїх дій, московські посли вирушають до Стамбула (Константинополя) з «дарами» — величезною сумою соболиних хутр та золота.У 1686 році Вселенський патріарх Діонісій IV здійснює акт симонії (продаж церковних посад). Він видає Синодальний лист, яким надає Московському патріарху право ординації (висвячення) Київського митрополита.Тобто Константинополь ніколи не передавав територію митрополії у власність Москви! Право висвячувати митрополита було надано виключно з міркувань ікономії (прагматичної поступки через складні політичні обставини та війни з Османською імперією), при цьому Київський митрополит мав першим поминати на службах Вселенського патріарха, підтверджуючи його владу. Проте Москва проігнорувала ці умови.(До речі, за цей корупційний злочин Діонісій IV поплатився престолом — того ж 1687 року Константинопольський собор засудив його за симонію і позбавив сану патріарха.).Після отримання контролю над Києвом Московський патріархат розпочав поступове знищення автономії української церкви. Останній цвях у її статус забив імператор Петро І.У 1722 році стародавня Київська митрополія була фактично перетворена на звичайну рядову єпархію: новообраного очільника української церкви Варлаама (Вонятовича) Петро І затвердив не в сані митрополита, а лише як архієпископа.Так стародавня церква-матір була поглинута своєю ж колишньою філією, що на століття визначило складну долю українського православ'я.@istorium_ua

Віктор Таран:«Опитування групи «Рейтинг» фіксує те, що давно зрозуміло кожному, хто уважно стежить за українським суспільством: 80% громадян підтримують повний розрив з московським патріархатом, 62% готові до повної заборони московської церкви на території України, а патріарх Кирило Гундяєв отримав три відсотки довіри, тобто показник нижчий за статистичну похибку.Це найточніша соціологічна оцінка реального впливу «руського міра» після чотирьох років повномасштабної війни, і вона знімає будь-які аргументи про «суспільний резонанс», якими раніше виправдовували бездіяльність правоохоронців щодо структури, яка по суті є анклавом ФСБ з розгалуженою мережею від Закарпаття до Харківщини. Висновок з опитування може бути тільки один: на сьогодні українська держава недостатньо робить для захисту своїх інтересів у релігійній сфері. Якщо до 22-го року будь-яке рішуче втручання в духовну сферу могло спровокувати серйозний суспільний вибух та проблеми з міжнародною спільнотою, то сьогодні ці обмеження остаточно зняті. Громада в переважній більшості готова підтримати навіть найрадикальні рішення.Міжнародні партнери також вдосталь наїлися російської пропаганди. Тим більше, що в багатьох європейських країнах чітко зрозуміли – російська церква є справжнім анклавом ФСБ в серці Євросоюзу. Тому, Україна цілком може запустити «пілотний проект», який згодом можна буде поширити на території інших країн.Перехід Свято-Троїцького храму в Кременчуці до ПЦУ, який відбувся на днях майже одночасно з публікацією дослідження, і скоординована реакція російських та проросійських каналів на цю подію зайвий раз підтвердила просту річ: провести настільки злагоджену інформаційну кампанію без єдиного центру прийняття рішень неможливо. Головною темою всіх публікацій стала та сама нав’язлива ідея, що «не все так однозначно». Можливо це досі працює в російському сегменті, в Україні такі ідеї вже точно не заходять на широкий загал. На це чітко вказує реакція українських медіа та суспільства, які цілком спокійно та позитивно сприйняли новину.Тому що для українців якраз «все однозначно і зрозуміло.» Московська церква є таким самим імперським маркером, як пам'ятник Булгакову, якого на днях демонтували на Андріївському узвозі. Обидва ці об'єкти виконують одну функцію культурного закріплення окупації, тільки один робив це через бронзу, а другий робить через єпархіальні структури і парафіяльні мережі.Саме зараз, поки триває війна і міжнародні партнери остаточно наїлись російської пропаганди, існує унікальне вікно можливостей для рішучої релігійної реформи, яке після завершення бойових дій неминуче закриється під тиском «ліберальної стурбованості» з боку тих самих «дорогих друзів». Тож ігнорування загрози сьогодні це прояв злочинної інфантильності, яку ми собі жодним чином не можемо собі дозволити. Громада в переважній більшості готова підтримати навіть найрадикальні рішення - і саме сьогодні найкращий момент для повної заборони російської церкви.Українське суспільство давно дозріло до радикальних рішень у цій сфері, і єдине питання, яке залишається відкритим, це чи вистачить державі волі не проґавити цей момент.»

«Проблема в тому, що виконавчі служби час від часу проявляють бездіяльність, і на якомусь етапі в громади вривається терпець, вона силою зрізає замки й заходить у своє приміщення. А тиражується це потім як насильницьке захоплення храму, — додає релігієзнавець Олександр Саган. — Втім таких конфліктних ситуацій не більше 2%».Алгоритм переходу складний, але зрозумілий.«І його потрібно зберегти, бо ми маємо забезпечити демократичність вибору на законних підставах. Марудно, але треба вчитися. І подумати про інформаційну службу, яка б супроводжувала людей на етапі зміни юрисдикції», — міркує Людмила Филипович.А які настрої всередині УПЦ?«Я скажу для декого шокуючу річ: УПЦ у нинішньому стані є чи не наймонолітнішньою структурою серед різних організацій в країні»,— каже священник Української православної церкви Сергій Прокопчук.Релігієзнавці кажуть, що, з одного боку, єдиної узгодженої позиції в УПЦ немає. Скажімо, серед єпископів є прихильники розриву зв’язків з РПЦ, є помірковані, які, як правило, гуртуються біля митрополита Онуфрія, є ті, хто виступає за збереження єдності з Московським патріархатом.Окрема група священників прагне розриву з РПЦ, але не хоче переходити до ПЦУ. Вони бачать вихід у створенні екзархату — особливої адміністративно-територіальної церковної одиниці, створеної за межами основної території патріархату, часто в іншій країні — під прямим підпорядкуванням Константинополя. Але в Онуфрія, м’яко кажучи, напружені стосунки з Вселенським патріархом після Томосу. «Константинопольський патріарх на екзархат не піде, тому що він надавав Томос не лише ПЦУ, а всім православним в Україні — виходячи з умови, що всі православні гілки об’єднаються для створення єдиної помісної церкви», — каже релігієзнавиця Людмила Филипович.Дехто висловлюється навіть за автокефалію, але серед священників є побоювання, що Москва оголосить УПЦ розкольниками, і це вплине на спілкування з низкою інших світових православних церков.Та з іншого боку, ключовим усе ж є страх зруйнувати свою структуру. Є негласний консенсус між більшістю єпископів, священників і навіть вірян, що вони мусять самозберегтися. Онуфрій не робить рухів ні в бік РПЦ, ні в бік Вселенського патріархату, тому що всі групи впливу в УПЦ мають визнавати його як єдиного канонічного єпископа. «Попри різницю в поглядах, вони все одно становлять одне ціле. Це величезний ресурс, який дозволяє зберігати централізовану владу», — вважає Геннадій Христокін.Діалог між церквамиНе секрет, що між кліром ПЦУ і УПЦ немає згоди й взаємної довіри. Вони взаємно звинувачують одне одного. Що каже Вселенський патріархат? Закликає до діалогу. Можливо, це звучить надто оптимістично чи відірвано від реальності, але спроби порозуміння є.Наприклад, утворене в 2023 році «Софійське братство» об’єднало науковців, духовенство й вірян обох православних спільнот. Братство організувало кілька круглих столів, деякі його члени навіть співслужили. Нещодавно вдалося провести непублічну зустріч між єпископами УПЦ та ПЦУ. «Було напружено, але відверто», — згадує Геннадій Христокін.Проти членства вірян у братстві виступають деякі архієреї як УПЦ, так і ПЦУ. Але низова ініціатива є, і братство поки що є єдиним майданчиком для дискусій щодо православної їх церкви в Україні. Людмила Филипович каже, що діалог може допомогти «витягати з УПЦ здорові елементи».Тим часом суди тривають. Голова ДЕСС каже:«Ми маємо справу з організованою, добре фінансованою боротьбою УПЦ за право залишатися в складі РПЦ. Ми ж не можемо використати звичний для росії інструментарій, де бульдозером зносять церкву і будь здоров. На рівні суду не має бути сумнівів у доброчесності рішень».Паралельно має відбуватися діалог між духовенством і державою, додає пані Филипович. «Якщо буде конструктивний інтерес української держави до УПЦ і в УПЦ теж з’явиться інтерес до держави, бо досі тільки образи, тоді можна буде чогось досягнути.⬇️⬇️⬇️⬇️⬇️

Роздуми Українців на фб про пітєр і вєлікую узкую культурку.Як я любила оце усе їхнє рококо з ампіром на берегах Неви! Могла там блукати день і ніч, екскурсії могла водити. Усі байки тамтешні, чому Монферран 40 років будував собор, і нащо той змій під мідним вершником і про оптичні ілюзії арки генштабу - могла розповісти з будь-якої ноти.Воно все мені було таке прекрасне, таке піднесене, гармонійне, вишукане і таке моє-моє. Тягнуло туди нестримно 30 років поспіль і весь цей час я там бувала за першої ліпшої нагоди. Востаннє - в червні 2013 року. До Майдана лишалися місяці. Я стояла на стіні Петропавлівської фортеці, роздивлялася востаннє цю листівкову панораму: стрілка Васильєвського острова, купол Ісаакія та шпіль Адміралтейства перед ним, Ермітаж, Дворцова набережна... Хоч на рекламу малюй. І день ще був такий хороший, сонячний, нечаста радість там.Дивилась я в неба блакить і розуміла: по-перше, ми прощаємося назавжди. Більше ноги моєї тут не буде, бо тут зле. Вже дуже сильно відчувалося в повітрі, що це чужа країна, чужі люди і вони не дружні ні разу. І вороття нема, моїм це все ніколи вже не буде.І по-друге та головне: це вся краса і не їхня теж. Не їхнє надбання, не їхня спадщина. Це декорація, міраж, з яким вони нічого спільного не мають.Петербург це був такий собі Дубай XVIII сторіччя, куди покликали європейських архітекторів, інженерів, майстрів. І сказали: бабла дамо неміряно, рабів дамо досхочу, скільки їх подохне на тих будівництвах - пофіг, ніхто не рахуватиме. Платимо вдесятеро, тільки зробіть нам красиво, як у людей. Щоб всі думали, що ми теж тут європейці в перуках. А не дикуни середньовічні з бородами до пупа. І європейці зробили. Приїхали на болота, не побоялися того клімату, бо довгі пушнино-пенькові рублі примиряли з дискомфортом. Так само як зараз нафтодолари. Набудували їм палаців, оздобили карарським мармуром, завісили ліонськими шовками, заставили англійськими меблями та мейсенською порцеляною. Навчили їх носити сюртуки і сукні з фіжмами. І вони роками корчили з себе носіїв європейської культури. Як і зараз корчать, що в них якісь економічні форуми, прости господи... 13 років тому я вже розуміла, що більше не повернуся і не побачу це ніколи. Але ще не здогадувалася, що навіть не моргну, коли це все бомбитимуть. Ні, вже нічого там не шкода. Ця краса все одно не їхня, вони її не гідні. Пали, господи, і най знов будуть рідкісні сонячні дні. Щоб дощем не загасило.

⁠Грецький богослов піддав критиці заяви про "повну незалежність" УПЦ від Московського патріархатуГрецький богослов і ієромонах Нікітас Пантократорінос виступив з різкою критикою на адресу керівництва Української Православної Церкви на чолі з Митрополитом Київським і всієї України Онуфрієм. На думку експерта, через кілька років після Собору у Феофанії, канонічний статус цієї релігійної структури залишається невизначеним, а твердження про її повну самостійність не мають юридичного підтвердження в православному світі.Ієромонах Нікітас звернув увагу на нещодавні заяви ієрарха УПЦ архієпископа Сильвестра (Стойчева) про "повну незалежність" Церкви. Богослов підкреслює, що ці твердження не дають відповіді на ключове питання про легітимний статус структури. Він нагадує, що УПЦ не отримувала Томосу про автокефалію і не приєдналася до іншої юрисдикції.У публікації наголошується, що сама Російська Православна Церква (РПЦ) продовжує вважати митрополита Онуфрія своїм канонічним ієрархом, а зміни в статуті УПЦ, згідно з позицією Москви, повинні були проходити процедуру затвердження в РПЦ.ТГ - Антифон

Роздуми після дискусії на YouTube-каналі «Віче» між Юрієм Чорноморцем та російським блогером Павлом Граматіком - Протоієрей Віталій Кузьмич«У дискусії Павло Граматік багато говорить про «наднаціональність» християнства, критикує український націоналізм і водночас намагається захистити саму ідею імперії як чогось Богом установленого. Мовляв, українці мали б не відділятися від імперії, а «врозумляти» її, подібно до того, як пророк Даниїл врозумляв Навуходоносора.Але тут виникає важливе питання: чи справді Біблія сакралізує імперію?Так, у Святому Письмі Бог допускає існування імперій – Вавилону, Персії, Риму. Але «допускає» не означає «освячує». Пророк Даниїл служив при дворі вавилонського царя, але ніколи не проголошував Вавилон священним царством і не закликав поневолені народи полюбити своє рабство. Навпаки, він постійно нагадував цареві про Божий суд над гординею імперії.Особливо промовистим у цьому контексті є Одкровення Івана Богослова. У 17–18 главах «вавилонська блудниця» постає образом богоборчої імперії, яка п’яніє владою, торгує народами та переслідує святих. І дуже важливо, що голос із неба не каже: «Залишайтеся в ній і виправляйте її», а навпаки: «Вийди від неї, народе Мій, щоб не брати участі в гріхах її» (Одкр. 18:4).Християнство справді є наднаціональним – у тому сенсі, що спасіння не залежить від національності. Але це не означає, що український народ повинен розчинитись в імперському «котлі».У день П’ятидесятниці, свято якої ми святкуватимемо за два дні, Бог не скасував мови народів, а навпаки – освятив їх. Тому любов до свого народу, захист власної мови, культури й свободи – це не гріх і не «зараження націоналізмом». Гріхом стають ненависть і шовінізм, але не саме право народу бути собою.Проблема імперського мислення полягає в тому, що воно часто прикривається «вселенськістю» Церкви, але фактично вимагає лише одного: щоб інші народи відмовилися від власної суб’єктності заради «священної єдності» імперського центру.Проте Церква Христова є вселенською не тоді, коли всі народи поглинуті однією імперією, а тоді, коли різні народи вільно єднаються у Христі – без панування одних над іншими».Софійське братство

Із просторів фб:Коли зникає страх перед українським правосуддям, в упц мп зникає і потреба носити маску «патріота» Поки вони в Україні, вони прикриваються Богом та свободою віросповідання. Вони розказують про гоніння і рвуть на собі сорочки перед камерами, але варто їм перетнути кордон - і вся їхня справжня суть вилазить назовні.Історія з екснардепом Дмитруком - це ідеальний зріз того, хто і навіщо роками захищав московський патріархат в Україні. Людина, яка ще вчора била себе в груди за інтереси УПЦ (МП) у Верховній Раді, сьогодні пускає слинку на кортежі путіна. Це вже навіть не «ждуни». Вони не просто чекали на «рускій мір» - вони робили все, щоб підготувати для нього ґрунт.АЛЕ кожен такий «діяч», який втікає і починає відкрито симпатизувати російському диктатору, робить нам послугу. Він доводить: захист московської церкви в Україні - це не про Бога, а про збереження останніх щупалець ФСБ на нашій території.Час ілюзій минув. Віра має бути духовною опорою нації, а не філією ворожих спецслужб. Нам своє робити - очищати країну від тих, хто приніс сюди війну, в якому б одязі вони не ховалися.

Хто цей поважний і серйозний чоловік на фото?А це — Дмитро Сергєєв, директор БФ «Покров», а цей фонд був і на диво лишається фінансовим сфінктером всія УПЦ та ой-йой - відки ж ті гроші? Ніт - вони не від Вадима Новинського, то Боженька з неба сам післав.Постать директора доволі цікава й помітна. Регулярні закордонні поїздки, активна "діяльність" фонду, комунікація з різними впливовими середовищами — усе це давно викликає обговорення та питання у простих вірян, які не вживають елітних алкоголів і не розсікають на новеньких авто по міжміських трасах у власні заміські маєтки.Ну і, звісно, окрема тема для дискусій — рівень комфорту та стиль життя окремих «борців за духовність». Особливо цікаво спостерігати, як окремі «борці за духовність» чудово адаптувалися до сучасних реалій: хороші авто, комфортні подорожі, статусне оточення, закриті зустрічі — усе це дивно контрастує з риторикою про смирення, аскезу та «страждання за віру». Бачимо що працівники ниви Божої (??) точно не живуть на чай та гречку, а де-які митрополити не проти і собі порадіти життю - харчуючись "як вірні циркові собачькі Луки Копростома" від руки смотрящєго директора, що може не лише записки "о здравії отца Вадімія" возить - а хто знає)))Але це вже, як кажуть, питання смаку, впливу і можливостей 🍷