Пам’ятаю, що на початку 1990-х рр. російські видання книжок ієромонаха Серафима «Душа після смерті» та «Православ’я і релігія майбутнього» активно поширювалися і в Україні. Це був час особливої «духовної спраги». Після десятиліть державного атеїзму нарешті з’явилася можливість вільно видавати та розповсюджувати релігійну літературу. І саме в цій ситуації в церковне середовище потрапили книжки ієром. Серафима (Роуза). На жаль, більшість з тодішніх парафіян не мали відповідної освіти і зовсім не були обізнані в богословській літературі. Тому багато хто з них сприймав твори ієром. Серафима як автентичний виклад православного вчення. Разом з тим, добре пам’ятаю, що в середовищі освіченого духовенства, а також серед викладачів духовних семінарій і академій ставлення до праць ієром. Серафима було стриманим.
Коли ми говоримо про ті ідеї, які висловлював ієром. Серафим (Роуз), треба пам’ятати, що він був кліриком РПЦЗ. Його священицьке служіння припало на ті роки, коли РПЦЗ жорстко критикувала не тільки московську патріархію, але й інші Помісні Церкви. А себе РПЦЗ вважала одним з небагатьох «залишків» справжнього Православ’я.

У працях о. Серафима (Роуза) виразно простежується есхатологічне сприйняття світу. Він постійно наголошує, що настають «останні часи», що світ швидко рухається до свого кінця і що справжніх християн в світі лишилося зовсім небагато. Навколо себе о. Серафим бачив майже виключно «єретиків» та «сектантів». При цьому він, схоже, не помічав, що фактично сам формував специфічний «сектантський» світогляд, пропагуючи ізоляціонізм та протиставляючи себе майже усьому оточуючому світу.

Однією з характерних рис такого світосприйняття було постійне і досить жорстке протиставлення чернечого життя і класичної духовної освіти. В працях о. Серафима (Роуза) можна зустріти неодноразові зневажливі відгуки про духовні семінарії і академії. Він наполягає, що справжнє вивчення святоотцівських творінь можливе лише у монастирях, а не в духовних академіях. Його відгуки про сучасних йому православних вчених є зазвичай вкрай негативними.

Зокрема, у статті «Святі отці Православ’я» він жорстко і безапеляційно звинувачує прот. Олександра Шмемана у «невігластві». Відомого історика Церкви Георгія Федотова називає «псевдонауковцем» і закликає «зірвати з нього маску». Він звинувачує Братство імені преподобного Сергія і святого Албанія в дилетантизмі.
Ієром. Серафим фактично відкидає саму можливість наукового вивчення святоотцівських текстів. Також о. Серафим зневажливо відгукується про наукові дискусії щодо святоотцівських текстів.

При цьому ієром. Серафим закликає з благоговінням вивчати твори святих отців. Однак, в уважного читача тут одразу виникає закономірне питання: а звідки узялися ті самі тексти святих отців? І я не можу не нагадати, що, наприклад, корпус російських перекладів святоотцівських творів, які активно читав сам о. Серафим, став доступним широкому загалу завдяки перекладам, зробленим у стінах духовних академій!! Професори тих самих академій, про які він так зневажливо говорить, готували до друку переклади патристичних текстів з грецької та латинської мов! Зокрема, у Київській духовній академії у ХІХ – на початку ХХ ст. систематично перекладали отців Західної Церкви (Тертулліана, св. Кіпріана Карфаганського, блаж. Ієронима Стридонського, блаж. Августина). Лише академічна наука, в якій богословське знання поєднувалося з володінням древніми мовами, могла виконати таке непросте завдання.