Звідси виникає принципове питання: кого саме буде канонізовано – Серафима-подвижника чи Серафима – есхатологічного «пророка», провісника майбутніх катастроф і тлумача політичних та історичних подій? Що саме в його образі та житії буде приваблювати православних християн і ставати для них орієнтиром? Які смислові акценти будуть розставлені в його житії та подальшому шануванні? Чи буде це розповідь про святість християнського життя, покаяння, молитву та духовний подвиг – чи повість про непересічну людину, своєрідного «пророка», якому приписуватимуть особливе бачення історії та здатність передбачати майбутнє?

Саме тут і полягають мої серйозні побоювання. Я боюся, що не аскетична сторона спадщини отця Серафима, а саме відвертий обскурантизм, емоційна озлобленість, радикальна есхатологізація і політизація світосприйняття, з якими вже сьогодні нерідко пов’язують із його іменем, можуть стати основою для гуртування навколо його культу людей із радикальним квазіправославним світоглядом.
Щось подібне вже сталося з шануванням імператора Миколи II: навколо його імені та канонізації почали гуртуватися середовища, для яких шанування страстотерпця виявилося нерозривно пов’язаним із мріями про відродження монархії, сакралізацією держави та очікуванням месіанської величі Росії. Існує небезпека, що у випадку з отцем Серафимом Роузом може спрацювати той самий механізм: церковне шанування подвижника стане прапором для ідеології, яка за своєю суттю вже далеко виходить за межі питання про особисту святість людини.

Тому наважуся застерегти Російську Православну Церкву Закордоном від такого серйозного кроку, як канонізація ієромонаха Серафима. Ця канонізація сьогодні, в тій ситуації, в якій перебуває російське православ’я, лише посилить ті тривожні тенденції, які ми бачимо. Ця канонізація буде сприяти посиленню фундаменталістських настроїв та політизації церковного життя.

Є вкрай небезпечним і те «російське месіанство», яке знайшло відображення у працях ієром. Серафима. Звісно, ці його ідеї після канонізації набудуть більшого авторитету і тільки підсилять популярність доктрини «русского мира», яка активно використовується як ідейне виправдання російської військової експансії.