З християнської точки зору така підміна особливо небезпечна, адже в есхатологічній перспективі саме земне царство, яке претендує на абсолютне значення, може перетворитися на альтернативу Царству Божому. Зрештою, антихрист також прагнутиме земного панування і вимагатиме від людей визнання своєї влади.
Виникає й інше, цілком закономірне запитання: що саме дає підстави ідеалізувати Росію протягом усієї її історії? Навіть Достоєвський, якого так люблять цитувати прихильники російського месіанізму, говорячи про Федора Павловича Карамазова, називає «безтолковість» особливою національною рисою («Повторю еще: тут не глупость; большинство этих сумасбродов довольно умно и хитро, – а именно бестолковость, да еще какая-то особенная, национальная» \\ Ф. М. Достоевский, «Братья Карамазовы»).

Можна звернутися й до сучасної Росії. Що саме в її суспільному житті дає підстави наділяти державу особливим християнським значенням і постійно повторювати тези про необхідність єдності з нею або про те, що православні мають неодмінно «триматися Росії»? Чи враховуються при цьому реальні показники релігійного життя суспільства – зокрема кількість абортів або частка людей, які регулярно беруть участь у богослужіннях і церковному житті?

Тому залишається принципове питання: які саме християнські якості сучасної Російської держави повинні робити її духовним орієнтиром для православного християнина? І, головне, чому таким орієнтиром узагалі має бути певна держава, а не Церква Христова?
Звісно, ідеї про «особливий шлях» Росії, яка має ще сказати світу своє «особливе слово», є типовими і для російського месіанства, втіленого в ідеології «русского мира». У 2024 р. Всесвітній російський народний собор прямо проголосив, що Росія є тим «утримуючим», який не дозволяє злу панувати в світі. Отже, думки ієром. Серафима про майбутнє Росії та її особливу роль в історії світу, є дуже близькими до тієї ідеології, яка сьогодні активно формується за участі московської патріархії і особисто патріарха Кирила.
Хочу наголосити, що висловлюю критичні зауваження саме до творів ієром. Серафима (Роуза), а не до його особистості чи аскетичного подвигу.

Тим не менше, не можу не порушити питання про критерії канонізації, зокрема й стосовно отця Серафима Роуза. Передбачаючи аргументи на кшталт: «Як ви смієте щось говорити, а тим більше критикувати святого?», хотів би нагадати очевидну річ: подвижника канонізує не зібрання святих, а відповідні органи вищого церковного управління – на підставі матеріалів і рекомендацій комісії з канонізації. Саме така комісія або відповідний їй орган має докладно вивчити всі доступні матеріали про життя, діяльність, погляди та спадщину подвижника. Тому дискусія про саму можливість канонізації, її підстави та своєчасність є цілком нормальною складовою цього процесу. Жодної «зради» тут немає.

Більше того, під час розгляду питання про канонізацію необхідно враховувати всі аспекти: життєвий шлях людини, її духовний досвід, богословські та світоглядні погляди, характер її діяльності, а також ту спадщину, яку вона залишила після себе.
У зв’язку з цим хотів би нагадати, що надзвичайна популярність отця Серафима Роуза пов’язана передусім не з його аскетичними творами – як це, наприклад, очевидно у випадку святителя Ігнатія (Брянчанінова) або святителя Феофана Затворника, – а з його есхатологічними та полемічними творами.

Православна канонізація неминуче ставить питання: яким шляхом людина стяжала благодать Божу? У чому полягав її подвиг? І чи може цей шлях бути взірцем для інших християн? Однак література про отця Серафима, так само як і значна частина його власних творів, на мій погляд, часто спрямовує увагу зовсім в інший бік.