Архімандарит Гавриїл Анисимов "Коли облачення ще було облаченням".

Скажу прямо: мені боляче дивитися на те, на що подекуди перетворили сучасне церковне шиття.

Я займаюся церковними облаченнями понад двадцять п’ять років. У 2000 році при Одеській духовній семінарії в Одесі мною було відкрито золотошвейне відділення.
Багато років я працював зі священнослужителями, мав власну майстерню і добре знаю, скільки знань, праці, терпіння і, найголовніше, смаку потрібно для створення справжнього церковного облачення.
Тому сьогодні я вже не хочу дипломатично називати «сміливим дизайном» те, що насправді є звичайним несмаком.
Священне облачення — не карнавальний костюм. Священнослужитель — не манекен.
Архієрей — не рекламний стенд вишивальної майстерні.
А храм — не подіум, на якому треба продемонструвати всі технічні можливості нової вишивальної машини.
Церковне облачення формувалося століттями. Його крій, окремі частини, символіка і сам чин облачення священнослужителя сповнені богословського змісту. Про це писав святитель Симеон Солунський та інші церковні автори.
За цими ризами — століття богословської думки, літургійної традиції та високої художньої культури.
І ось після всього цього багатовікового шляху сучасний «дизайнер» урочисто приносить Церкві своє велике відкриття — грибочок. Так, саме грибочок. Іноді в товаристві ягідок, листочків, квіточок, гілочок та інших здобутків лісової ботаніки.
Виноградна лоза мені зрозуміла. Колосся — зрозуміле. Хрест — зрозумілий. Хризма — зрозуміла. Але коли на фелоні з’являється щось, що нагадує ілюстрацію з дитячого атласу «Гриби нашого лісу», мені вже зовсім не хочеться шукати в цьому глибоку богословську концепцію. Хочеться запитати значно простіше: навіщо?
Не все, що здатна вишити машина, має опинитися на священному облаченні. Складається враження, що найбільшим ворогом деяких сучасних майстерень став вільний клаптик тканини. Його треба негайно ліквідувати. Залишилося десять сантиметрів — орнамент. П’ять — хрест. Три — завиток. Залишився маленький куточок — чудово, туди ще вміститься грибочок. І все це потім називають «багатим облаченням».
Ні. Це не багатство. Це художня безпорадність, замаскована надміром декору.
Багатство церковного мистецтва ніколи не вимірювалося кілограмами вишивки.
Можна придбати чудову парчу, залити її золотом, сріблом, люрексом і стразами, нашити кілометри галуна — і врешті отримати річ, що виглядатиме як реквізит дешевого провінційного театру.
Бо дорогим може бути матеріал.
Дорогою може бути робота. А смак при цьому може залишатися напрочуд дешевим.
Окремий шедевр сучасної дизайнерської фантазії — храми, собори й куполи на архієрейських облаченнях.
ноді дивишся на сакос — і перед тобою вже не богослужбове облачення, а ілюстрований туристичний путівник єпархією: кафедральний собор, дзвіниця, ще один храм, куполи, ікони, лики святих…
Перепрошую, але ікона — не декоративний принт, а лик святого — не засіб для заповнення вільного місця на тканині. Облачення залишається одягом. Воно рухається разом із людиною, складається, мнеться, торкається крісла та інших предметів. Тож перш ніж вишивати чергову ікону там, де дизайнерові здалося «якось порожньо», варто хоча б згадати, що перед нами священне зображення. І вже точно гідність архієрейського служіння не зростає пропорційно до кількості куполів на квадратний метр сакоса.
Іноді в сучасних облаченнях зустрічається й підкреслена національна кольорова символіка. Вона цілком зрозуміла, особливо за певних історичних обставин.
Але особисто мені значно ближче, коли національна традиція промовляє тонше — через історичний орнамент, тканину, форму та характер вишивки.
Справжньому церковному мистецтву взагалі не потрібно кричати. Воно говорить неголосно — і саме тому його чують крізь століття.
Є й інша проблема, про яку в професійному середовищі чудово знають, але чомусь не надто люблять говорити вголос: використання чужих розробок.