Храм поезії (🖤)

«Знімай пелену, я прийшла – час пішов,імення моє завше глухо дзвенить,імення моє – це завершена мить.Печатки століть відкриваю, то й що?Навпроти стоїш, затягнеться твій шов,дам сил долетіти до краю».Початки століть – мов жертовне ягня,живі, доки людство не гострить ножів,живі, мов рубінові краплі й чужізамолені втрати.А ось і мояпотоком стікає в картини й морячи навіть поглиблює кратер.Початок війни – наче крик уві сні,глухий, доки людство не бачить межі,глухий, поки жест не сигналить «біжітьдалеко від дому».І сіється сніг,і липне до ніг, щоб затримати бігу сіру й крихку невідомість.Початок кінця – мов монетки з кишень,дзвенить, що докупи себе не збереш.Дзвенить чи сурмить? Сповіщає з мереж,що впало кадило.Прощатись іщесудилося з ким? Обриваю весь щем,мов вишню, що рясно вродила.«Навпроти стою, тіло – стріляний храм,імення моє – Двадцять перше. Це яховаю в уламках містян і селян.Та пес стереже привид-хату й порадокласти зусиль до загоєння ран,бо з’явиться інший початок».instagram.com/halupoetry#олена_галунець

світ обертається довкола родимки внизу її живота.у мене є небо чи будь-яка інша стрімка висота,є бог, що за кожен мій вчинок щедро колись воздасть,але наразі світ обертається довкола її зап’ясть.є гори, річки, дерева, птахи, міста, дорога врешті-решт,є це неспішне існування, що схоже на заслання чи арешт,є гармонія, музика, тиша і спокій, дзвінке суголосся,але наразі світ обертається довкола її волосся.у мене є все (і навіть більше), чого я коли-небудь хотів,є соняшники ван ґоґа і зграя бройґелівських хортів,є перманентний смуток, є радість, є сльози і сміх,але наразі світ обертається довкола її ніг.є безліч релігій, є пекло, нірвана, шеол, джаханнам,є дні і тижні, й місяці, коли найбільше довіряєш снам,є незліченна кількість незрозумілих мені речей,але наразі світ обертається довкола її очей.є несміливий і дуже довгий початок (але немає кінця),є темрява, в якій можна почути, як б’ються серця.і як до лаури молився петрарка, а дон кіхот до дульсинеї,так я молюсь в цій темряві до світу, що зупинився врешті біля неїМірек Боднар#мірек_боднар

Не руш моїх кіл — мої кола тобі не належать. Ген-ген пароплавчик із морем зшива небосхил, Потроху штормить, і безлюдніє пляж. Починається нежить. Збирай рушники й парасолі — не руш моїх кіл.Вони самоправні — як в камінь вціловані морем, Але і зникомі — піском-попід-вітром крихкі… Як завтра наш світ упаде, мов Содом і Гоморра, То власне тому, що над міру винищував кіл!А я свої довго плекала (ховала, ростила…) — Аж врешті крізь них проступило, мов фосфор, різким, Що — ні, не бувається ближче, ніж тіло до тіла, У нашому світі! Ніколи. Ні в чому. Ні з ким.При чім же тут тіло?! О дзеркало, хто ця кобіта?.. А ти їй смієшся — мов зараз готовий на скін, І все, що я можу насправді для тебе зробити, — Кохати тебе, як пред Богом і морем: НЕ рушачи кіл! Про це — всі дерева-і-птахи (лопочучим листям!), І риби у морі, і звірі у полі — про це ж: Не руш моїх кіл! — бо нема в них для тебе користі, Бо поза своїми — нічого в життю не знайдеш!О, знав-таки мудрий, що каже, що так загаратав Напаснику в очі — на двадцять потомних віків!.. І мовлю по-еллінськи: “ме му тос кікльос тарате”, — Мужчинам, Імперіям, Часу: Не руш моїх кіл.Забужко#оксана_забужко

🌘 Альрауна 🌒Закрий фоліант, у якому прогнив корінець,Завитки письмен ведуть до пригнічення мозку. Густий дистилят розчиняє усе нанівець,Я поруч іду, Я темніша за демонів Босха. Врятує тебе не молитва, не піст та не знак,Врятує тебе лиш настій фіолетових квітів.Ковток мандрагори – Дивацька дорога у снах.І ось ти вже бачиш. Дай руку.Ідемо в міжсвіття. Sol niger очей моїх вабить та манить ітиВ таємну істотність надщільних матерій та сутей. Корпускул прозорих стають надвисокі хребти…Та що це? Невже нецікаво тобі це усе осягнути? Нігредо стікає відродженням білих стихій,Я все ще готова повідати сутність природи.Та марення тільки у хтивих зіницях лихих,І замість альбедо Він бачить пульсуючу вроду. У пальцях моїх – цитрінітас живого буття,Я можу проміння сріблясте проплавити в сонце…Все – попіл! У серці алхіміка чорним сміттямЗгорає жага розчинитися у незнайомці. Рубедо так близько, пульсує рубінова кровУ венах стихій, блискавично зливаються тіні. Якби ти бажання своє хоч на мить поборов, Не лоно моє би шукав, А відлуння Богині. Послухай! Спливають хвилини, закінчиться дія отрут,Ти вже не спіймаєш за хвіст провидіння господнє. …Горить фоліант, Магістерій розплутує скрут…Він зранку згадає лиш звабу нічної безодні.  ***Sol niger – чорне сонце, алегорія нігредо, першого етапу на шляху до магістерію;Альбедо – в алхімії малий процес очищення, що перетворює метали у срібло;Цитрінітас – алхімічний процес, перетворення срібла у золото; Рубедо – результат алхімічного процесу, після якого наступає злиття духу та матерії – власне, магістерій;Скрут – петля, виток, кільце.@worldscrossroads#alldoroga

дивимось зі смертю одне на одного - хто перший моргневиграю я - житиму, вона - тоді мене заберезавмирає переді мною, ставить косу навскіс- пригинайся, хлопче, тут артилерійський бійвона затисла мене в окопі між мінами і снарядамияк це місто затиснуте між нашими і росіянами- як хочеш жити, то б гав не ловив.це лінія фронту. тут не буває див. воскресіння - брехня, майже як санта клаустішся, хлопче, що я не по тебе зараз. і трохи, ну, пригинайся, дивись під ногиза вашими йти - така невдячна робота. смерть закриває мене своїми плечима, коли вчергове падає кабя мовчу, бо сам не вірю своїм очам- що дивишся? я ж не зовсім дурнавмію трохи відрізнити зло від добраі якщо добро ось тут, то зло там - із іншого бокузло прийшло звільняти вас від свободи.це ж треба! нікого не шкодувала за стільки років, а ти тут навіть не пригинаючись собі ходиш.щоб я такого більше не бачила, чуєш, хлопче? Затям.я не хочу бачити біля себе жодного з вас.і я мовчу у сирому окопі і тільки веду очимахтось таки стоїть у смерті уже за плечимавона хитає головою ніби перепрошує несміливо- він був тут з 14-го… і оце прилетіло.а ти послухай і своїм там також перекажи:мусите вийти живими з цієї війни.хлопче, якби ж я могла кожного з вас зберегти….але моє діло інше. кричи не кричи.дивимось зі смертю одне на одного - хто перший підехто б з нас не здався - мене вона не забере.і мені б подякувати, але десь за мною розривається міная лягаю.за смертю лишається вітер.

⠀                       Директору  Всесвіту                          від Людини,                          Планета Земля.                         ЗаяваПрошу звільнити мене з посади Людини за власним бажанням, та надати мені форму, обов'язки, права та привілеї гетерогенної групи гетеротрофних організмів, а саме — Білих грибів. Бо яхочу прокидатися від поцілунків дощу та кутатися в теплу шубу з дубового листя.Хочу в обіймах вітру слухати, про що пліткуватимуть клен із дубом.Хочу бачити, як ворона приносить новини старій сосні від доньок і кілька голок, щоб відчула...Хочу кохати рудоволосу, примхливу, мати запах один на двох.Сльози від радості та щему,  омиватимуть мене щедро-щедро.Лий, осінь, ще!Мабуть, мати родину — це:разом зі стареньким  буркотливим біляком грітися на сонці,споглядати на малих, які засмагають від променів і вчаться рахувати хвоїнки ялинки,дихати одним  простором, спокоєм...Більше не самотнім спати, вкрившись мохом.А потім...хруснуть гілки під важкою ходою.Відріжуть ніжку! Шапку!Холодні пальці безживої верби підхоплять тільце.Люди.Я більше не хочу бути, як вони.25.08.2024                              Підпис@herbariumxandra#ксандрик

Згорнуся, як кров, на підлозі.Всохнуся на час безвод(ль)ний.Пильнуватиму насіння,щоби не розвіялося.Мірило сну підкаже,коли спокійно,коли снодійне піґулкою тишіподіяло."Оголюй коріння дужче", –нашептує темрява –"волога в мені, пий"."Вкопайся глибше у ґрунт", –невгаває день –"в землі вода є завжди". А мені б просто не рухатись, щоб не зрушити монолітне осердя,і поверхневі тріщини не стали внутрішніми,не вийшли за мальовані болем кордони. Озоново-бузинові крони,здається, сховають, підживлять. Аж ні - тут йдеться тільки про панування й підкорення. Захоплення варте захоплення. Інвазія - давня, як світ. Ще й слів не було,а вбивати повільновміли. Отак обростаю пилом, смогом і безвістю. Лахміттям нетлінної важкости,яку не струсити -потоками доцільних дотиків визбирати можливо, та де б узяти тисячороки на рівностояння?! Зомліли червневі бранці, наповнені спрагою. Обіручні незаземлені перехожі. Ці гарячі бульбашки важкого повітря. Сміються з мене. З такими тригерами, кажуть, не виживеш.З такими гирями, кажуть, не втонеш.Води не діждешся, кажуть, і взимку.@snih_n_g#сніг_на_голову#тата_пі

я писав списки справ,щоб відчувати себе людиною з планами,і навіть ставив галочки навпроти пунктів:"прочитати книгу" — відкрив першу сторінку,зробив фото, виклав у сторіс: "новий етап життя".закрив."прибрати кімнату" —пересунув одну чашку з лівого краю стола на правий,вирішив, що простір став більш гармонійним."навчитися чомусь новому" —завантажив додаток,пройшов тест на рівень знаньі гордо видалив його,бо він нагадував мені про рівень знань.усі ці спроби тримали мене зайнятим рівно стільки,щоб не слухати, як у голові порожньо дзвенить.між планами розливалася порожнеча,і я заливав її серіалами, мемами,помічаючи, що це навіть не затикає тріщин.іноді здавалось, що я працююпрофесійним актором у виставі "активне життя",де головний реквізит — диван,а головний сюжет — як не втратити залишки ілюзій.тепер відпочинок закінчився.нічого не змінилося.життя знову зачинене у своєму колесі.і я, виснажений,дивлюсь на новий календар:ще один відпочинок, через три місяці.і вже зараз мене це лякає.@deadpoetr#mitchy

***Світ, здається, учора тонув у відтінках осінньо-строкатих,Та від віяння холоду згас листопад, як знесилений геній.Дід-скрипаль, що на вулицях грав, кілька діб не виходить із хати, Захлинається кашлем дедалі частіше, бо хворі легені.Смолоскип сподівань у морозних тенетах безсилля остигнув.Дід-скрипаль до смирення й молитви не звик, зауважує їдко:«‎Краще впасти без сил від мечів, що встромив супротивник у спину, Ніж терпіти недугу – звірюку, в якої загострені ікла»‎.Дід-скрипаль п'є домашнє червоне вино на вечерю та вранці.Часто палить, а часом грішить, наливаючи чарку горілки. Фтизіатри казали: «‎Як хочете жити, шановний, то вартоПро спиртне й цигарки позабути, бо це вас ще більше калічить»‎.Від іронії кривляться губи старечі: «"‎Як хочете жити..."Є велика різниця між "жити" та "довше чекати на страту".Заборон не існує, коли доживанням по вінця вже ситий, Той, хто кров'ю стікає, гадаю, навряд чи спроможний на наступ»‎.Дід-скрипаль у депресію впав ще тоді, як не стало дружини, Та майстерно ховаючи відчай, за музику вперто тримався.Тож щодня на бульварі відверто дрижали в риданнях нестримнихСтруни скрипки, допоки смичок тріпотів і злітав, наче в танцях.Той, хто гідно на світі прожив, гордо йтиме й у "царство Аїда",Втім шкода: просто неба не можна вже грати, бо форма відкрита.Дід ледь чутно шепоче: «‎Стрімкий ураган ця хвороба огидна...Я ж слабкий, наче пил, що невдовзі розвіється вітром»‎.У старого музики немає дітей. Співчутлива сусідкаПообіді приходить: приносить тарілку гарячого супу.Хворий каже: «‎Спасибі... Колись із тобою подовгу базікав...Йди додому, рідненька. Ці стіни всотали заразу підступну»‎.Де ж тут кинеш палити... Маестро десь чув, що вино надихає,Та в похмурому мареві днів ні краплини, ні крихти натхнення.Скрипка змовкла відтоді, як грав музикант перехожим востаннє,У футлярі під ліжком сховавшися, думає, певно: «‎А дé я???»‎Дід багатий, бо має з утрат і думок-хижаків бестіарій,За плечима – не крила легенькі, а хрест тягарем незавидним.Тільки сліз вже нема, наче зроблено серце зі справжньої сталі,І стискаються міцно вуста, щоб від низки "багатств" не завити.***Залишúлася осінь позаду. Невдовзі сніжитиме довго.Притискаючи хустку до рота, кахикає кволий... Не дивно...Та здригається раптом, тамуючи подих: жахливий автограф Плями крові зоставили вперше, тому червоніє тканина.Дід шепоче: «Амінь» – і спустошує повний настоянки келих:«‎Кров, мов краплі вина, на підлогу стікає... Хворобі не здамся –Краще сам...»‎ Лиш сусідка заплаче, побачивши те, як померлийСкам'янів зі слідами порізів на майже прозорих зап'ястях.©Марія Чекарьова11–15 листопада 2023 рокуВірш для марафону #винонадихає @poetry_ua за мотивами поетичного завдання від СУП.

Літні руді жінки вертають з базарумаківки з прозорим покульбабілим волоссям –світяться наче тонзуриякщо дивитись згори –але я їм цього не скажу.Довга, довга дорога додому.Як пережити це літо?з його гострими графітовими тінямиз його білими списами світлащо пробивають райдужкуяк тонкостінний келихнавіть через повіки –плюскочеться більтемним густим виномковток, ще ковток...Трояндовий дім розквітаєі колеться ламаними кутамивідвертого встояного сонця(айсберг сусіднього дому тане і тонекоричневі пенсіонери курять у синій тіні)крильця дитячих шкарпеток ковзають у промінні –собачки і сови, єноти і ведмежата,всякої тварі по парі.Не хочеш а усміхнешсявисокий ковчег –серпокрильці майже черкають крильмитакими чорними що аж сріблятьсятакими гострими аж кров із-під вій.Лети, шматяна лялькоплануй нижче – повз м’ячик абрикосищо закотився у двіртуди де шипшиновий кущвиблискує новорічними гірляндамипопроси у ягід аби швидше достигли –хай нарештівернеться осінь з базаруя нікому не розкажу проперші заморозки на її маківціобіцяюОлена Степаненко