Храм поезії (🖤)

Ти ще такий живий, ніби теплий звір.Не переходь межу, не здавай, не вір – світ не лише множина із безглуздих втратабо осмислених, тож безнадійних, дій.Ні, ти нікуди не зникнеш у двадцять п’ять.Не засинай так швидко, а краще сядьі дослухайся в ніч, поки інші сплять:може ти втратиш теперішній фокус часу й подій,та залишишся той самий.В світі і правда нема недоречних зим,і якщо схоче, то кожен матиме дім,рибу злапає в ставку і фею в нічному лісі – якщо ти тут, то ти вже його заслужив - світ пароплавів, оленів та орлів,світ, у якому тобі завжди добре і завжди сім,чи принаймні вісім.Ти ще такий цілий, як горіх чи плід.Що тебе надіб’є, чим відгородить відкраю, де ти король, чарівник і воїн?Знаєш, якщо приходиш туди один,обов’язково чекає на тебе невтомний кінь,а якщо не сам, то буде у тебе син,або, може, двоє.Поки ти ще не взнав нездоланний страх,поки ніхто не помер в тебе на руках,поки дихання не спинялось від передозу – запам’ятай ці сутінки голубі,подушку м’яту, заїду на губі:все що в тобі – залишиться у тобі,Інше – поза.Я там була і я знаю, про що кажу – чуєш, не вір, не пускай, не здавай межу.Катерина Бабкіна#катерина_бабкіна

Переплітаються міфи з реальністю,Спільно верстаючи дивні скрижалі,Доля в них з кожним по-своєму грається.Та чи несхожість на інших похвальна?Бо полювання на відьом триває.Часом початок у чарів із імені.Чи сперечатися з ним? Ваша справа.Та Тінатін із найменням отримала"Сонячний відблиск". Тож весело й жвавоТінка промінчиком сонця стрибала.Бавилась барвами в гарному настрої,Навіть у хмарні часи як заграваРухалась поміж людей, попелястимиЙ досить нещасними ті виглядали.Їх і погожими днями чимало.Стрічка життя в нас притрушена, справді-но,Попелом смутку то трохи, то густо.Часто батьки залюбки свої прагненняВ мрії дитини вкладають із хрустом.Муляє всім своє ложе Прокруста.Інколи Тінка тьмяніла від роздумів:"Стільки іскринок у мене! Що ж марноСяю собі та не взмозі ще жодномуДопомогти. Недарма ж сонце жарить!Як же ділитися рідкісним даром?"Сонячні Усмішки в неї монеткамиСтали. Хоч пустощі, та пурпурові,Жовті, брунатні, рожеві подекуди,Радісну ватру живили чудово.Досить багато знайшлося замовлень.СУ Тінка купу створила. Та щупальцяЗаздрощів завжди знаходять успішних.Темні від світлих століттями щуряться.Магія? Швидше! Не сталося б гірше.Взяти під варту — найкраще із рішень.Стрімко втікала вона пізно ввечері, СУ Тінки падали — обрій світлішав,Хмари летіли, багрянцем обпечені.Ледве доносився шепіт крізь тишу:"Звідки ненависть до радості інших?"*Тінатін - ім'я, яке з грузинської мови означає "відблиск сонця".@literospletinnia#приходченко

ПортретЯк ми вибачимо собі, як подякуємо собі, що лишилися там, де кожен день – нескінченний бій? Але як інакше, якщо тільки тут на шляхах курних стільки каменів спотикання і стільки історій в них.  Теплі тріщинки, пряний вітер, волошки і звіробій. Тут усе довкола прошите нитками знайомих швів. Тут лежать в могилах ті, хто нас за руку вчасно вів.    І доми розбиті, і книги, затерті на корінцях, і незграбна ніжність, і впертість, і виснаженість оця – то все наше, допоки ми ще ну нібито як живі. І ніхто, і ніхто тут не був народженим для війни, але тисне бронік на стрижень випростаної спини. У підсумку набої, цитата зі Стуса чи Семенка  на тату, і тверда рішучість, і витриманість така, ніби темний вир лихоліть змилосердився і спинивсь. Хто зі зброєю, хто – без зброї, зі жменькою куцих слів, крізь низини й висоти своєї зраненої землі,   повз бажання закуті і марних планів чагарники,   йдуть просвітлені й люті, всемилосердні і навпаки,та ступають рішуче за роком рік на непевний лід.Як я хочу забути запам’ятати цю круговерть,  де за кожним із нас голодною сукою ходить смерть.  Скавулять щенята і жадібно тягнуть її соски.  В тихім-тихім полі лежать незібрані колоски  і шматки ракети, що вгрузли у сіру промерзлу твердь. Ким ми вийдемо з цього поля назустріч усім вітрам? Ось портрет покоління: замість обличчя суцільний шрам.  Але разом із тим і усмішки ніжний та злий зиґзаґ. Пам’ятаймо довіку всі миті щастя поміж атак.  Наш портрет покоління – любові зрощений перелам.Ірина Цілик#ірина_цілик

​Втома часто вимірюється величиною синяків під очима,Вдома перед сном болять ноги, і сусід знизу знову нагримавЗа зраду своїй коханій дружині.Прощення шукають тільки блаженні.Ті, кого гартували гречка і ремінь,На шкірі відбився весь спектр синього.Раніше хотілось заглянути Богу за пазуху,Коли ще не був так отруєний газамиСигаретного й кальянного диму.Хотілось покласти світ на коліна,Створити власний культ поклоніння,Сидіти в кабінеті із золотими дверима.Я щиро вірив, що в мене це життя недаремно,Що вдасться осягнути цінності метамодерну,І плакати на старості старим сивим дідом.Осягнути кожне із таїнств кохання,Жити кожен із днів як останній,Зустріти смерть по-справжньому гідно.Але реальність жорстокіша за Скрябіна "Квінти".У спину летять полум'яно-ядучі привітиУ суміші зради, хвороби та заздрощів,Свідомість блукає буденними хащами.Бо ніщо не вічне, а любов тим більше,Я хотів як краще, а пишу ці вірші.У бога пазух немає, бо він ж безтілесний,Апостоли правди давно це донесли.Для чого це все, заради всього святого?Метаморфози грядуть, що навіть і МордорБуде здаватись острівцем на Мальдівах.Будемо жжати те, що посіявНутром тваринним люд насильства.Гени проявляють справжню схильність До повної відсутності мораліІз цим всім в голові я засинаю.Коли тіло порубцьоване шрамами,Осколків цілунків більше ніж маминих,Серед кіптяви і моторошного димуНам залишиться померти молодими.Зостанеться лиш той стражденний образ,Що потім щось чекає на нас добре.Але поки кров та піт стікають щоками,Розклад майбутнього простий, що таки.Молодість, що захована за мурами,Молодість сплюндрована кометами,Молодість валяється на землі обкуреній,Молодість у епітафіях затерта.Тож по факту в пизду це все.В пизду суперечки, батли, мордобої, В пизду людей, які не приймають української ідентичності .В пизду лицемірів, які роблять це все, тільки тому що це вигідно,І суддів, прокурорів та ментів, що продовжують красти.Останні тижні я існую на автопілоті,Від роботи, до роботи.Я бачу надто багато знівечених доль щодня,Що прив'язані до ліжка після важких поранень.Вони є щитом, який захищає мою домівку від перетворення на попіл.Але вони не вічні,І я не вічний.Ми постали проти історії, а вона методично,Виконує задачу нашого знищення.Я розряджена батарейка.Дріт для підзарядки перебитий,І я не знаю, що робитиЖивіть своє краще життя, а я піду зашивати рани,Якщо ще залишилося що зашивати.Кудлатий#кудлатий

Як хлопчика ти береш ротом і пестиш своїм кораловим язиком пошрамовану душу. О жінко! Твої нутрощі - болото з малинового варення, що ловить подорожніх і затягує їх в дрімоту божественної ілюзії. Ти покриваєш їх здивовані очі вуаллю снів і примушуючи відкидати досвід, перетворюєш в маленький зародок пшениці.Горді функції твоїх вигинів, звивисті шляхи твого м'якого тіла, – здається пальці пройдуть крізь м'якіть перламутру, але ти, як непохитна твердиня космічних правил виявляєшся не до снаги навіть наймайстернішим воїнам.Кожен раз твій солодкий макрокосм, як хвилююче світло нереальної райдуги, змушує перебувати розум в гранично збудженому стані і підкорюючись звабливому випромінюванню вони повисають на клейкій ленті твого зміїного єства оспівуючи лотосне лоно своїм нескінченним лам, лам, лам…2017На долоні промінь грається, як сон, молитвою впійманий, і я спритний мисливець, уквітчую серце сонцем.У грудях зупинився вітер, коли в небі жовтий знак побачив, де чотири труби заводу, хвостами пари танцювали.Раптом ворон із хмари вийшов, в чорному вбранні людському, підійшов до мене і мовив: там, де ти є, залишайся.І тоді відповів йому мовчки: я щодня з під землі їм сонце, а тепер його їстиму в небі, після чого із’їв того птаха.Здійнялась спина моя горбом, червона роса груди вкрила, де жовте було стало сіре, де туман був, вже чую сміх льоду.Злетів я між хмар сутінкових, там побачив я жінку з дочкою, що з свого небесного куреня, черпак вогню мені винесли.В джерелі сивого грому, я зробив ковток відчайдушний, і відчув в собі жар вулкану, і зайшов до надхмарного куреня.Там стояли ті жінка з дочкою, прекрасні, як лебедиці, вони зілля вправно варили і пісню мрійливу співали.Як тільки до них потягнувся, та пісня крицею стала, сузір’я колесом збігло і вниз мене зіштовхнуло.Тепер вигнаний і вагітний, заплаканий і безпорадний, крило стирчить із уламків, обладунків моїх розбитих.І коли я родитиму в зиму, оленят маленьких безрогих, з’їдять їх срібні ведмеді, бо тепер їхня влада настане.Як сон, молитвою впійманий, я у землі на долонях, і з мого розбитого серця, б’є сонця зелений промінь.2019Анґа Зелена#анґа_зелена

⚡️ Як довго я мріяла написати ці 3 слова: Поетична електростанція повертається! І як повертається, друзі. Легендарно. Адже на вас чекає стрім-презентація гостросоціальної антології з віршами та світлинами "Цвях". 🔥 Я поспілкуюся із упорядницями цього збірника Анґою Зеленою та Ронікою Пожарською про ідею, мету, авторів та звичайно поезію, що увійшла до "Цвяху". 🙏 Готуйте ваші питання до етеру, адже будемо обговорювати чимало цікавих тем. Буде в кращих традиціях ПЕС. Зустрінемось 1го травня о 20:00.💪 Цей стрім, як і усі інші – благодійний. Збираємо кошти на авто для медиків НГУ.💰 Донатити сюди:https://send.monobank.ua/jar/79mWWEi5UCНомер картки банки4874 1000 2742 6009Paypal: [email protected]В коментарях: «на авто»👉 Крім того, розіграємо 2 примірника книги за донат від 100 грн! Умови прості:🔸Донат на банку від 100 грн🔸Вказати нік в інсті у коментарі до донату або відправити скрін платежу в пп🔸Донатити можна безліч разів! 100 грн - 1 номер в розіграші, 200 грн - 2 номера і так далі❗Розіграш триватиме до 18:00 3 травня 2026 року. В той же день визначимо переможця❗🫂 Чекаємо вас! Не забувайте відзначити вподобайкою, прокоментувати та репостнути цей допис. І задонатити, звичайно.🥰 До зустрічі на етері!

До людського втілення я була звуком.Словом, кинутим зопалу —    чи то Богом —сердитим і втомленим —на дружину (бо борщ несолоний);    чи громом —старим й некерованим —на людей, що присіли під градом;    чи спікером із трибуни,що вивчив напам'ять промову(промоутер — молодець);    чи фортепіано,по якому пробіглася миша;    чи самою реальністю —як насмішка над естетикою мовчання.До людського втілення я була вітром.Витирала бруд із коліс                           і сором з облич.Підмітала біодобриво листя.Сушила білизну.Зализувала рани,нанесені ультрафіолетовими стрілами.Допомагала спекатись спеки.Я псувала зачіски дамами й розчісувалаоптоволоконні поля.Іноді мені зривало дах —               і я зривала дахи      разом з шифером.Іноді я пустувала, іноді — билась в істериці.Іноді ловила панічні атаки              торнадами(мені жаль).До людського втілення я була пилом.Я пила радіоактивні випари Юпітера.Радо й активно штурмувала вакуум.Сіялась кварками по космосу.Лупо‌ю сипалася з розумнихмакітер зірок.Стукала в атмосферу:«Дозвольте зайти?»До людського втілення я була струмом.Істоти, які мене породили — доВсесвітні, голодні.Я тікала і ткала матерію,ковзала між зарядженими електронами,а творці шукали мене —свою голку в космічній копиці.Ці істоти пустóти пустотливо кусалигалактики за боки,поки діти боялися вовка.Я давала життя ШВЛй павербанкам,освітлювала найтемніші моменти —аж до смерті у зношеному генераторі.До людського втілення я була тінню.Тинялась услід за ідеєюпо онтологічних печерах Платона.Безвольно волочилась по земліне своїми ногами.Це було найтяжче з випробувань.    Я пройшла!Нарешті заслужила правовступити в людське життя!(не всі, правда, тести здалана відмінно,   а отже,матиму внутрішні батлий недоліки).Якісь (не)долікую,якісь заживуть до весілля,якісь прийму.Про щось шкодуватиму, щось виправлю,щось так і не зможу змінити.Я не буду ідеальною людиною.Я не обіцяю,що стану ідеальною людиною,але я буду старатися   стати гідною.Гідною твоєї любові.   Я йду!Шар за шаром нарощую тіло.По твоєму образу.                                 По твоїй подобі.Згодом скину русалячий хвіст,щоб іти по землі — впевнено й гордо.Не лякайся. Я поки здаюся Чужою,   але я — твоя.У мене будуть твої очі.Обіймаєш себе   (і мене),до перетиску капіляріввпинаєшся пальцями в плечі,стаючи менізахисною кліткою Фарадея.   Ридаєш.Спираєшся об стіну.Щулишся.Зменшуєшся.Розріджуєшся важким потом.Небо розріджується у колайдері.Кола йдуть                концентричними хвилямив поперек.Паніка липне до щастяглюоново.   Скоро твій біль ослабне.Скоро я свій забуду —як тільки переступлю порігу життя.   Твій поцілунок — посвятав людину.Сита і втомлена, я засинаюна твоїх руках,поки місто вже другу годину не спить під алярмою.До людського втілення я була звуком…Звук — перше, що я видалапісля.

Вони кажуть: «Будьте їхніми голосами», і це нестерпно. На могилах ростуть рясно квіти. Радісні, голубі. Я стаю навколішки і довго нюхаю тоненькі стебла. Вони пахнуть як шиї підлітків, як витіснений біль. Мій чоловік якось ледь не загинув, це було у Бахмуті. Але він і його друзі вижили. Вони йшли повз тіла інших, мертвих військових. Ішли у дощовій каламуті, кричали, мовчали. А один онімів. Такі діла. Ну давай, будь його голосом, розкажи про те, як у пастці воїн говорить з Богом чи починає його клясти. Переламані хребти дерев у прогірклій чорній посадці схожі на старі давно занедбані цвинтарні хрести. Але що ти знаєш, хто дав тобі владу про це говорити? На якім перегної метафор колосяться слова? Шукаєш рими, але прийде ця мить, що гострою бритвою зріже зайве, і залишиться точка відліку нульова. Ніхто не знає насправді, як говорити про наших мертвих. Про наших живих. Наших різних. Надломлених. І тд. Розкажи про вагітну, яка щотижня приходить уперто до горбка землі, садить квіти, носить знімки УЗД, показує їх портрету і потім говорить без упину. Хто їй відповість? Тільки шепіт вітру. Гамір комашні. Тріпотіння прапора. Легкий біг вивірки. Шерех люпину. Сидить. Уважно слухає. Щось таки чує. Або ні. Ірина Цілик#ірина_цілик

***Коли я народилася,мій дід по батьковій лініїхотів щоб мене назвали Майяале бабуся по маминій була проти:– в селі Майками кличутьтільки корів,які народилися в травнідалека, не кровна тіткабідкалася:– раділась в має –всю жизнь маятца будіш,охохох…«маятца» – це як?крутила я в своїй голові…слово було важке,вражаюче,як «врємяночка»чи «прИйми» –підслухані в черзібіля магазинушматочки чийогосьнелегкого шляхумій дід по материнській – знаний ловелас,сказав моєму чоловікові на весіллі:– ти носиш її на руках, носиш,а вона потім сяде тобі на шиюі ножки звіситьмоя подруга віщала:– Близнюки –це кілька людей в одному тілі,які ніяк не можутьдомовитися між собою,складний знак для шлюбудруг мого чоловіка після одруження сказав про мене:– ой, та стане вонав 30 роківтовстою, старою бабою,атвічаю!мій чоловік хвалиться:– бачите цю блондинку?це я її створив!я посміхаюсьі не заперечую– яка ж ти ловка в цьому платтячку! –любувалася бабуся по материній лінії ,незалежно від того як воно на мені сиділоі саме її голосв мені дзвенитьголосніше за інші!@ksu_n_lyrics#ксенія_нестеренко

ХованкиДавай пограємось в хованки.Це буде весела гра.У ній буде тільки двоє.Один на один:тиі я.Давай пограємось в хованки.Я шукатиму тебе системою навігації з повітря,А ти ховатимешся в коридорі.Давай пограємось в хованки.Я буду шукати тебе язиками полумʼя,А ти — стрибати з девʼятого поверху.Давай пограємось в хованки.Я буду шукати тебе з автоматом на подвірʼї,А ти молитимешся в підвалі.Давай пограємось в хованки.Я намагатимуся стиснути крижані пальці на твоєму горлі,А ти спробуй заховатися під двома ковдрами, як у дитинстві.Давай пограємось в хованки.Я буду шукати тебе оптоволоконною камерою,А ти тікай, тікай, тікай!Давай пограємось в хованки.Я шукатиму тебе на виставках російської культури у Відні,А ти спробуй, сховайся на своїх демонстраціях.Давай пограємось в хованки.Я буду шукати тебе на Фейсбуці, в Інсті і на Реддіті,А ти спробуй, сховайся у своїй бульбашці.Давай пограємось в хованки.Я шукатиму твої вуха,щоб до них дійшла російська музика на вулицях Києва,А ти спробуй, затули.Давай пограємось в хованки.Я намагатимуся дістати тебесмертями друзів і рідних,а ти ховатимешся у натовпі на похоронах.Давай пограємось в хованки.Я намагатимуся залізти у твою голову тривогою, провиною,травматичними спогадами,А ти спробуй сховатися у кабінеті психіатра і блістерах з антидепресантами.Давай пограємось в хованки.Я буду шукати тебе феєрверками,А ти ховатимешся на підлозі,затуливши руками голову.Давай пограємось в хованки.Рахую до чотирьох.Один.Два.Три.Чотири.@diamondsrn#АндрійГрадицький