Храм поезії (🖤)

коли я стану садом одного дня я хочу стати садом.рости крізь вогкий затишок суглинків,зеленими руками пеленатисметанобокі зав’язі шовковиць.колись і смерть оклигує позаду,заснувши там, де лагідно і липко.над нею – дім, і стріха пелехатадо неба притуляється щокою.одного дня я маю стати дужа.солону землю вишити корінням.стояти міцно, наче берегиня,яка ізроду-віку не старіє.до лона пригорнути рідні душіі колисати в гілля перегинахсвітила, що із возу перекинувсліпий чумак, вертаючи у вирій.одного дня… а поки я – насіння,затиснуте за пазухою часу.у нетривкому зболеному тілілише одне блаженне і відрадне:любитись, доки всесвіт завесніє,щоб зорі, замиловані, не гаслиі пагони шовковиць* освітилиодного дня, коли я стану садом.____* У китайській міфології існує міф про космічне дерево Фусан (“підтримуюча шовковиця”), на гілках якого відпочивають десять сонць. Таким чином тутове дерево виступає як сполучна ланка між небом і землею. У Китаї та багатьох країнах Східної Азії шовковиця також несе символіку материнства і захисту роду.@alefandco#алеф

Марат помер уві сні.На початку березня, навесні.Коли тануть сніги,і ріки лишають свої береги,як діти лишають батьківські домипісля тяжкої зими.Марат тренувався на «Спартаку».Мав удачу навчену і тривку,мав треноване тіло, ходив із серйозним лицем,був, мабуть, справді кращим бійцему напівсередній вазі,носив наколку з Фіделем на лівій нозі.Імам говорив, стоячи над ним:«Пророк, - говорив, - ніколи не був сумним.Пророк знав – зло зжирає зло.Буде так, як буде. Завжди так і було.Ось і Марат матиме що сказати,про кожну з власних провин.Пророк і вигадав пневмоніюдля таких як він».Маратова мама мовчала в кутку.Маратів брат слухав молитву гірку.А коли імам поклав долонюйому на плече худеі сказав:«Усе, що зникає, знову колись зійде»,«Ніщо не зникає, - відповів йому брат. -Я заберу собі капу, з якою бився Марат.Я знаю, чому він помер.Щоранку він бився проти своїх химер.Щодня він збивав у кров кулаки.Щовечора він відчував,як згасають над ним зірки.Лише найхоробріші з нас заступають за цю межу.Хто бачив його в рингу, знає, про що я кажу.Як може зникнути те, що є?Що з ним робитиме той, хто все нам дає?Зникнути може хіба що страх.Решта лишається в нас – молодших братах,які відбивають собі серця,стоячи до кінця».Брат відійшов убік.Він був молодший на рік.Марата вважав головним.Всюди ходив за ним.Тепер ось мовчав, відійшовши нараз,і приховував сльози, мабуть, соромлячись нас.Коли виносили тіло, почався сніг.Падав з темних небес просто до ніг.Імам ішов попереду, ніби мара.Рання весна на цвинтарі – не найкраща пора.Жінки починали плакати, а чоловікивідчували, як тихо згасають над ними зірки.Сергій Жадан #сергій_жадан

день починаєтьсяя відкриваю рани-шлюзивипускаю ріки нон-стопу, які безперервним потокомзаливають долини у черепах,змивають під корінь уявленняпро те, на чому тримається світ,якщо досі тримаєтьсяв моєму пілпаці дві таблеткивід обох пиздує конкретно:обереш синій туман забуття?знайому гілку метро, де не заступаєш за лінію,зайвого не говориші не обриваєш сонале щосекнуди боїшся, що це зроблять за тебечи приймеш зміни?триматимеш руки напоготовіа очі відкритими широко,щоб дивитись, як зникаютьміста та люди,кохання та друзі,поки не заповняться червоним аж до вій-на -вчитись жити по-новомувилізти із кокону і одразу в бліндаж,де із твого лиш остання банка нон-стопуі розуміння, що ти не одинначебтов моєму пілпаці червона та синяя типу Нео-нацист?кидаю руку від серця до сонячного сплетіннянумо, вихаркуй усе, що там настоялосяза маму, за тата, за тих, хто за кордонами-гратамиі вже не в змозі ні виплакати ні сказати,ну чому ти, сука, мовчиш?а, треба час на подумати?розумію, течія зашвидкаоб пороги можна й подряпатись.виходячи за порігобираючи нову стежку, можна легко зірвати розтяжкуа навіщо?якщо це зробить хтось інший,а за ним інший, інший та іншийрозбомбити власний центр прийнятих рішеньі чекати допоки розрулитьсяні, не розрулитьсяні праворульні наварині ліворульні хайлюксине виїдуть із бездоріжжями в цьому болоті назавждипід якимось номером та й загрузнемодень триваєя відкриваю рани-шлюзисьогодні ми разом дрейфуємов морі відчаю@virshok#карич

Демони помсти народжуються в хрущовках,в панельках, які складаються від прильотів – Із тих, хто не хоче підставити ліву щоку, Із тих, хто не може ненáвисть тримати у плóті,Бо кількість ненависті більша за смертне тіло, Більша за згарища та клуби диму чорні. Із всього, що так нестерпно йому боліло,Формуються крила і кігті його потворні. Демон говорить до Бога.Помилуй, Боже,Я замисел Твій не знаю, і знать не можу,Але ж Ти з лиця землі моїх вбивць не зтер – Як мені з цим у серці жити тепер?Громом ревучим у небі звучать барабани,Полум’я дощ тестує терпіння межі. Хлопчик, який чудові робив ікебани,Згорів, як пелюстки горять в лісовій пожежі, Або як на вогнищах тануть сторінки книжні. Коли ж це було? Нещодавно, на тому тижні, тоді ж відспівали у храмі малих сестер.То як мені з цим у серці жити тепер?Із цвинтарем, що обростає щодня хрестами, З контуженими собаками і котами, Із воєм сирени і воєм сусідки Каті, В якої малий загинув у добробаті?Тепер я огидне, із пазурями, крилате,А що мені ще лишилося? Та нічого,Кафе, де я їв, і кав’ярня, де пив свій лате, Репбаза, метро… розтрощені… скільки, вп’яте?Тут люди говорять, що більше не вірять в Бога,Але я ще вірю, я вірю у Твоє диво,що буде в кінці все чесно і справедливо, Тому мені в рай, як мученику, не треба, не хочу я співу янголів, блага, неба, Я вже надивився на пекло, здається, доста:Дай мені бути демоном помсти просто. Не хочу я бачить світанок нової епохи,Мені би хоча би трошечки, трошки, трохисвітлої, темної – пофіг, в цілому, – силиВіднести назад тим, хто з нами оце зробили,віднести їм те ж, що із нами вони зробили, аби вони так, як сусідка моя, завили, аби розмітати усе, що вони любили,Аби у них, як у мене, кровило серце…Інакше я, чесно, не знаю, навіщо все це.Сьогодні вночі за прогнозами знов тривога,Якщо я помру – знаю, що попрошу у Бога.Не пропуск до раю, не бути безплотним димом, Не стати у воїнстві Божому херувимом, мені не потрібні красиві янгольські лати,Я просто і чесно в Ньогó попрошу відплати.Хай буду я чортом галімим, убогим, лисим,Лише б повернути все горе потворам ницим,Аби у них, як у мене, кровило серце.Інакше я, чесно, не знаю, навіщо все це.t.me/SanchezKladbone#skladno

рвана піснявсе, що нам залишається посеред морозної пастки –кутатись в ковдру зі снів золотих і намагатись не впасти, ступивши на стежку слизьку.звісно, її не ми обирали, але тепер, об'єднавшись з вітрами,із ранами рваними, як прапорамими будем стояти десь тут.саме там, де потрібно.із нами правда відлита зі срібла,гостріша за всі мечі.бачиш це чисте небо? воно для тебе – кричи!падай у сніг, ніби в райський пісок,мрій, як мала дитина, поки хтось боронить твій сон. щоб вони його не відібрали.десь на межі світів не встигли замкнути брамуі наше блакитне заляпали кров'ю та брудомта знаю, в кінці цей колір нам ближчий до серця будеі ближчими станемо всі.а поки броня вкриває міцні золотисті грудий збігаються вірні пси,то будуть запекло битись місцеві джедаї під прапорами, що рвуться та не вицвітаютьі під вітрами, що вказують шлях вночі .чуєш цю пісню? підспівуй, прошу, не мовчи@virshokтекст написано на конкурс "Плейлист" від Віршопліткарки за мотивами пісні "Золото і Блакить" (Zwyntar та Третя Штурмова)#карич#плейлист

Чи знаєш ти, якщо скласти папір навпіл 112 разів, то зможеш дістати до Всесвіту? Знаєш?Знаєш, дні й ночі складають тебе в орігамі й не дозволяють розкритися, бо більше восьми разів папір не складеш. Так написано в книгах із фізики. Маленька деталька — де не написано: «уявіть», лише нотатка: «запамʼятайте».Знаєш, мені замало бути фігурою, щоб літати, тому крок за кроком згорну вісім граней у літачок — і він полетить: віііііііуууууух!Відбери в мене знаки, щоб не записувати кожен недолік. Відбери в мене знаки, щоб я не міг прочитати літери на вагах.І не приписував маркером, що мене недостатньо лише через тіло.Відбери в мене знаки й пиши речення згідно з правилами. Обмежуй свій голос кількістю символів. Не пиши за полями, не плач над папером, бо твоє «я» почне розпливатися по щоденнику.Хоча, може, й так треба — писати про себе, зовсім не знаючи, де ти.Дай мені знак, щоб відчути твою емоцію, навіть якщо не знаю слів іншомовних. Зроби перший крок назустріч, щоб я міг бути вразливим у твоїх обіймах без потреби комусь щось доводити.Шурх, хруш, шурх — кожен на моєму папері залишив колір свого олівця.І як би далеко не летів мій літак, моє тіло, мій голос записує знаки й складає картинку зі слів: «Найпрекрасніша людина у світі — це ти!»І так білий колір розкриває крізь призму всі кольори свого спектру.Тому що : Н А Й П Р А РШ Е І КН Людина АС Це СА Ти!!! НР ІК Ш Е А Р П Й А Н Н Н Н І десятки: «Ні ти!» Пролунали у відповідь Від кожного такого листа@trembitaslay#трембіта

Приходь.Будемо знову малюватипроменями траву на небі.Як тоді,того безіменного восьмого дня,коли третє сонце ще не зійшло,а перше вже ховалосяза край обрію.Хрущі заплітали нам коси і теревенили про щось своє хрущаче, хрускотливе, хрустке.Наші прозорі рукилише здавалися такими,а насправді були кольорумолочного киселю.Тоді тіла ще були легкими,а думки повітряними.І зелений в моїй головітакий слухняний.Так гарно лягав на твої сподівання.Хмари не виковзували з долонь –м'яко трималися шкіри.Приходь.У спалахи ранкової зірки,яка тривожить сонні очі,зашторені спокоєм невідомого. Літо уповні для теплого і ніжного.Для шурхоту слів і осоння поглядів.Час збирати насіння вітру івипускати з домівок останніх боягузів,що ще не навчилися літати –час топити страхи і згадувати,як це пірнати глибоко.Як тоді,того довгого польоту на дно,коли коріння виштовхувало нас нагору,а крони не приймали у свої гнізда.Коли ніч вважала насдикими і усіляко цуралася.Приходь.Бо двадцять п'ята годинавтомилася чекати наших рухів і не триватиме вічно.Бо промені вицвітають,а наші тіні коротшаютьнадто швидко, і, хто зна,чи наступного разузможемо дотягтися тінямидо зелених променіводне одного.Приходь. @snih_n_g#сніг_на_голову#тата_пі

Снилося, наче мені прокололи артерію (десь на правій руці – між зап'ястям і передпліччям). Снилося, наче вийняли дріт із неї. Снилося, наче тоді пульсувало пришвидшене серце, давало збої. Снилося, наче м'язи боролись за кисень. Снилося, наче я йду травоюдо нескінченно прекрасного світупланет – і одна за одноювони вибухають обабіч. Навколоснилися чорні діри. Або прозорі. Снилося, наче голка сіріє, стає солона.Стає уламком, росте міжвенно.Снилося, наче повільно пливе, наче гостро вдаряє в ребра,колеться в серці (біль віддає у м'язи).Снилося, наче зір мій знову вже гострим став і –зрештою, я все бачу: світ невблаганно довгий, світ нескінченно вічний, крутиться куля – глобус ділить його зиґзаґом, ділить його надвоє, ділить його навзаєм[в підсумку все означить]. Сон мій трикратно множить світло в кінці початкувходження в поле зору.Краплі стікають з голки в море з твоїм найменням, в море з твоїх причалів, зроблене з тебе, тепле.Сон поглинає простір, час і вичéрпність значень, я загортаюсь в постіль, наче в покрóв, у сталість.Голка тернова твердне, болю уже немає,світ під ландшафтом дермитихо собі згасає.@reflexref#марина_горбатюк

блиснули зоріз-за віяла віхоли.погляд мій стигнеПолоз липкої колії вигинається під вагітними животами вагонів. Встигла.Попереду — дивний новий світ, до якого ми думали, що готові. Металевий скрегіт засвердлюється в голову безкінечним повтором, ритмічним тіком коліс, питанням:що якби?Паперовий журавлик,зім'ятий квиток на ковчег.Депортація далі від себе,в ілюзію спокою. Обіцяний Неверленд на повірку — труха і попілєвропейської якості,вартістю в битий цент.На шляху від тривогдо картону чужого порогунеминуче утворюється акцент.Божевільний Вінсенте, знала би,відсікла би обидва вухаза твоїми завітами. Тільки б не чути,як голодні круки з кістяними ротами-бритвамипоступово ставатимутьситими.З тими, хто поруч, доводиться усміхатися вдвічі ширше: за двох. Такий собі Гуїнплен серед сонних і апатичних, заплаканих та затихлих. Різних, однаково поєднаних відчаєм. Скільки ще залишилось часу? Зі швидкістю п'ять сантиметрів на секунду потяг розтягує шлях з А до Б. Вчепився зубами в ослаблу руку, як пес, що намагається відтягти тіло своєї знепритомнілої людини від розкритої навстіж духовки. Скільки нам ще залишилось? Скільки Їх залишилося там, куди так хочеться повернутися?Застрягаю у горліаскетичного коридорукрихкою кісткою —ні відкашляти, ні ковтнути. До кінцевої дихання бути тутлегше, ніж там тонутив клітці евакуації два на два. Безупинно пташину шию гризе вина,бо жива. Промальовую сценарії в голові. Уявна підлога всіяна паперовими кульками можливостей.Натомлений лоб укривається росяними краплями. Цьогоріч аномальна зимова спека.Залишитись? Поїхати? Куди взагалі прямує цей бісів потяг?Затуляю міцніше вуха."...І коли ти підеш долиною смертної тіні, на світіння лампади чи жовчі настільної лампи,по обидва боки дороги підпиратимуть вогкі стіни,ті, хто так як і ти, опинився у списку "значні втрати"На цьому пероні виявилося не так вже й багато людей. В розумних книжках писали, що нас мали би зустріти крилаті волонтери з жовтими блокнотами, де маркованим списком значитимуться наші хороші й погані справи. Може, навіть ті, що ми так і не встигли почати. Надії залишаються не на порозі пекла, а тут, на тлі пустого зимового поля, під зігнутим від вибуху черевом металевого пса, з-під якого сьогодні чомусь особливо яскраво...блиснули зоріз-за віяла віхоли.погляд мій стигне.@snigpoetry#мері

по вертикаліплаче холодна сльота, воєм вітру лісам розказує:там, де і звір не тропив – пнеться шлях між камінних пазурів,там, де і птах не літав – хтось повзе по стіні гранітовійв небо – назустріч тобі, милосердний гірський Хранителю.милість твоя – монумент, подарований найвідважнішим:прийшлим по божих костях – приліпитись до скелі намертво.  хай же мене омине правосуддя всесвітніх важелів,доки мій дух не застряг в одиночній тюремній камері –в череві міста. а там тільки злидні хапають за руки.жоден живий не спитав, нащо граю в смертельні забавки.доля кумедна й проста – навіть з нею мені не зладити. тільки сестриця-сльота провела понад хмари лагідно.там, де лиш сонячна мла – крок за кроком / за вдихом / видихомближче небес береги і шпилі, що їх час вигострює.по вертикалі прийшла –  через тихе, святе й невидиме.здрастуй, Хранителю гір, можна, буду твоєю гостею?тут, на вершині, межа, а за нею… кого ти згадуєш? навіть якщо не їси, розламаю хлібину надвоє.навіть якщо не бажав, я в обіймах твоїх затримаюсьданню жорстокій красі. бо і ти був колись людиною.та ненадовго, аби завітати ще раз непрошено.білим по білому тче міріади шляхів неходженихсотня закоханих зим і ховає сліди порошею… холодом сивих очей стану згодом на тебе схожою. знаю, Хранителю, всі ми опинимось там, де скорюєгордість дорослих дітей, що не стали колись героями.ми – зоренитяні сни, переплетені в сніжну мандалу.хто за тобою іде, обертається тінню / згадкою.***стихне сльота, і один із богами забутих янголівмовчки до сотні полічить, бо так повелося.тільки на цій висоті домовини мені не злагодять.вмерзну в розріджену вічність обличчям до сонця. @alefandco#алеф