Храм поезії (🖤)

Тепер поховання молодих хлопців та дівчат у селах і містечкахце звична частина життяяк подіяяка неодмінно відбудетьсяна котру щоразу приходить менше і менше відвідувачів.«Сьогодні ми прощаємосьіз відданим нашій країні та своїм батькам хлопцемвін міг бикосити бурʼян у подвірʼїнавесні обмащувати стовбури яблунь вапномнаповнювати мішки щойно змеленим зерномобводити всіх захисників на футбольному полі та забивати феноменальний гол у ліву девʼяткусмакувати булочкою з абрикосовим вареннямходитибігатидихати дивитисьвін18ий хлопець з нашої громадиз тиххто спочине назавжди під палаючим сонцемпід розлюченим вітром та дощемкладовищаяке розростаєтьсяяк гриби після дощунаврядчи хтось тут залишаєтьсядалі у санаторій «Легкої хмаринки».Закінчує свою промовуголова громадилюди підходять до закритої трунирозміщеною на площі селапрощаютьсянебо сіре наче порохважкеяк хмарочоси.Тоді слово переходить до священникавін говорить про тещоб ми обтерли сльозивін практично кричить на наскажедіставайте носовички ненавистіі помстипотрібно вийматияк скалки з долонішкідливі занозини минулогобуде болячещо ж ви хотіливідповідальністькаже вінважча за сльози.«Звенит январская вьюгаИ ливни хлещут упругИ звёзды мчатся по кругуИ шумят городаНе видят люди друг другаПроходят мимо друг другаТеряют люди друг друга….»На цьому слова пісні з радянського безтурботного фільму обриваютьсяжіночка бере слухавкуя на похоронахговорить жіночкая не можу говоритьнаберу пізнішекидає телефон на дно чорної сумочки із шкірзамудолонею витирає піт на обличчіпродовжує слухати отця.Хлопці по формі яких залучили до процесіїщоб нести трунупрапорстріляти в небочас від часу беруть слухавкусамі ж комусь телефонують за годину до цьогоракета прилетіла на територію їхньої військової частиниа хтохто 200запитує один з нихщо брати Романенкикидає слухавку опускає голову додолуземля встелена яблуками.Ми сідаємо в старий обдертий автобусякий довезе нас до кладовищачастина стелі з фанери звисає табʼється об склопліснява на стінахздаєтьсяось-ось поглине усехтось сидитьхтось стоїть поруч з труноюми оглядаємося із хлопцями впізнаємо цейсолодкаво-терпкий трупний запахякий ледь пробиваєтьсяяк світло крізь шпаринки бліндажаей водій повільніше гукають йомути куди несешсявістря прапору на довгій палицівизирає з відчинених дверейбʼється об гілки деревпадає паперівка та ще зелені сливи.Найважчеце кидати три жменьки земліначе це пудові гиріостаннєщо ти можеш віддати людиніце ж точно не найкращий подарунокнаврчяд чипроводжаючи близьку людину у дорогути насиплеш їй вогкої землі у кишені можливоподаруєш книгупакет з круасанамилистівку обіймеш.Схилившись перед труною кажеш словавони вириваютьсяслабкі та невпевненіяк пташенята у перший політнаприклад: пробачпробачщо прапор збив яблукапробач, за ту жіночку з телефономпробач, що сливи досі зеленіпробач…Три жменьки землінайменше і найбільше що ти можеш сьогодні віддативажкіяк підвісні мости.Максим Кривцов#кривцов

МотанкаМатуся дала їй мотанку – червона спідниця, білий фартух. Тримай-но, дитино, міцно, як буде страшно. Падав вишневий цвіт, вона заплітала стрічки у коси,йшла цілуватися – губи як вишні, біла спідниця, очі долу, серце – тремтить. Все попереду: світле небо, гаряче сонце.Мотанка в пальцях – мамо, скоріш підкажи, як жити? Біла сукня чекає, щоки палають згодою. Та потім була війна, він йшов на війну.Обрала бути сестрою,стрічка і хрест на плечі. Вчитель казав – бути хірургом просто,біле – до білого,червоне клади до червоного. Огортай бинтами, слідкуй, щоб не міняли колір. Все. Він так жартував, щоб підбадьорити.Коли вона вийшла у поле,небо було таким білим,сонце палало шарлахово. Гримів небезпечний травень, падав від грому вишневий цвіт, всюди – бліді обличчя. Вона шукала його,стискала у пальцях мотанку,молилась матусі та Богу,серце палало шарлахово. Знайшла – блідий, як цвіт, занадто яскравий в грудях. Все буде просто – вона складалабіле із білим,червоне з червоним.Все буде добре – казала в кишені мотанка.Потім тягла на собі, щоб встигнути, допоки сонце червоне,допоки бинти не змінили колір. Встигла. ***@worldscrossroads#alldoroga

ROLLING STONES(paint it black)за що ми воюємо?ясна річ за щоза свої будинки з дитячими малюнками на стінахза тих кого любимо і за те у що віримоза спокій спальних районів і за тихий сон найрідніших людейякось ввечеріпід час телефонної розмовивона сказала:знаєшя б хотіла тут залишитисятут соціальні гарантії і виплативпевненість у завтрашньому днідо того ж у мене був час подуматиі я вирішила що не маю обмежувати свою особисту свободу безкінечним очікуваннямя прагну бути відкритою світу хочу перетворюватися проявлятися розкриватисятобто ти не повернешся?я ще не вирішилаа діти?вони підуть у німецьку школу вчитимуть мовунаступного дня він попросив командиравідправити його на промку – щоб поближче до пеклаале отримав відмовутоді вирішив кинути все й повернутися у своє рідне містовтім із цим було ще складнішеякщо тобі навіть не дають шансу красиво померти -як жити далі?сира осінь зривала шкіру з териконіввін заварив собі кавиувімкнув ролінг стоунзхороша музика для такого моментуподумав він і пофарбував усе в чорнезгадав пацана з житомира який так хотів потрапити в нашу бригадуі втратив руку в перший день штурмузгадав мехвода який вивозив поранених посеред білого днятри контузії десятки врятованих життів погляд голодного вовказа що ми воюємо?за черги на польському кордоні? за стійкість європейської демократії?за лють генералів? за віру загиблих? за хрипіння у наших легенях?за себеза ньогоза нихранок човгає у брудних черевикахперебинтований ландшафт випалює очі…і крізь імлу він починає шепотіти:як же я хочу пірнати у теплу глибинукупатися голим у безмежному океаніяк же я хочу нарешті дійти до себе!як же я хочу нарешті пізнати своє справжнє призначення!як же я хочу як же я хочу -проявитися розкритися засяяти зсередини!..що ти почуєш в глухому куті?з ким ти ночуєш на цій висоті?чорна земля на моєму взуттічорна петля на чиємусь життічорний лелека літає вночібуду мовчатити також мовчиДмитро Лазуткін#лазуткін

🌖 Пісня Томаса 🌔Спочатку, говорять, земля ця була зеленішою,Колись менестрелі ходили стежинами в розквіті,Та нині залізні паркани хизуються тишею,А в Центрі новини уміють і тіні доносити. Крокує тринога, коліна давно заіржавіли, В динаміках скрегіт, побляклі екрани підморгують,У грудях сталевих мелодії кумкають жабами, Ритмічно поскрипують змазані нафтою органи. У сірих квадратах сьогодні бетонно та затишно,Та що це! Майнуло та зникло, червоним написано«Прокиньтеся, давні створіння!» на камені ратуші.Про подвиги їхні новини кодовані вісами.    Напевно, потрібно відправити меседж правителю, Поліції, дронам надати двоїчну петицію.  Та щось забагато історії з пам’яті витерто… В дітей тих, говорять, гітари посилені крицею. Крокує тринога. Нічого сьогодні не бачено,Та що це! Удар — ніби камінь вгатив у потилицю.Життя промайнуло невиконаними задачами,Нічне передмістя залізними іклами шкіриться.Прокинься, співаче, душа твоя плаче, Та золотокосі чекають покоси.Планета прадавня, сьогодні біда в ній, Мелодії можуть знести огорожі.О, Томасе, з нами концерти за планом,У серденько влучиш. Ти — Ші, а не штучний.Сьогодні динаміки Центру дрижать та ламаються,У сервер повстанців зливається код втаємничений,Лунає соната, говорять, вона чотирнадцята, За тим піаніно — іржавий музика та дівчина. Лунає упевнено давнє забуте адажіо, Смичок у замерзлій долоні похмурого підлітка. У Центрі незрушному хитко змістилися важелі,Говорять, правитель злякався та вже кудись вилетів.  Говорять, мелодії давні разять електроніку,Спіраль децибелів викручує атоми літію, У тріщинах паростки мріють розквітнути ґронами,А помилки в коді уже поступово розквітнули. Кохання, говорять, ще здатне ламати та нищити,У пальцях, здається, згинається арфа коханкою.Моя Королево! Мотиви кодуються віршами.Я ритми та риму дарую хоробрим цим хакерам. Невже переможе в двобої прадавня історія? Говорять, на пагорбах Ші танцюватимуть згодом тут, Луна відбивається хвилями, котиться горами.Музика мовчить. Переродження з небом погоджене.  Усе передбачив, прийшов на удачу, Співатиму пісню, допоки не трісне. Життя перемога, прадавні дороги,Небачений вірус, насіння у вирі.   Уже не збороти відновлення ноти, З мелодій та сили цей світ оживили.@worldscrossroadsНаписано на півфінал конкурсу "Зима близько" від Cобору Поезії***#збірка_Казки_Тисячі_Світів#alldoroga

Мій останній вірш Коли я вмруТи відчуєш мій подих у дотиках вітруЦей сум я ніколи не витруОмиє мжичкою твою вже звичну сірістьЯк цей дощМої останні сльози, барви площОкроплять, прополощать душіЩо й досі не відмились від брехніТак потускнівСьогодні світ, та знаєш, не помітятьКоли помре один загублений, магнітомТак вабить ця вода стрибнути внизЦе озеро печалі — мій маршрут.Я тут...й ніде...і скрізь... Втомився щось доводити, казатиРозкрили пащі ґрати, не здолатиМені ніколи їхХоч не за мною гріхА як і був, то ненавмиснийТа на мені клеймо тепер "нечистий"Пожав плодів... І жар ножів зустрівВ дорозі, бо не в змозі я боротисьНадіюсь, ця вода і злива вмилиХоч трішки грішний світІ щось в тобіНехай на мить, та забринитьБо цей кришталь... ця злива... і ця ти...Мене убили У краплях суму й озері печаліТвої ножі із болю і зі сталіФатальний ніж — це мій останній вірш Коли я вмруКолись таки помруА може вже давно або теперЯ вмерПоглянь, як озера свічадо забринитьЗа митьВ твоїх очах.© Іван Добруцький22.10.2024#вірш

Засолодке до кислого яблуко пахне спорідненим,Суперечливість місця для спільного має сповна,У шахбоксі для виграшу з честю і певною гідністюГоловною фігурою судді вважають слона.Починають змагання спортсмени у ролі гросмейстерів,По чотири хвилини триває премудрий двобій, Ясним розумом – гострим ножем – між ходами упертимиВідрізають від дошки слоном по фігурі одній.Відпочинок… Жорстокістю бризкає збуджене місиво,Інтелект одягнувся у маску страшного бійця,До закінчення раунду сил, невідомо, чи вистачить,Але кожен з ссавців не здаватися пообіцяв.Нічия… Ані мату у грі, ані в битві нокауту,Все одно переможцем із двох обирають когось. В поєдинку того відтепер найсильнішим вважатимуть,Хто у раундах бою звірів, не на дошці - шахбокс!*У гібридних змаганнях так важко дістатися першості,Про величність досягнень тлумачив колись Цицерон:«Щоб здолати суперника, треба себе перевершити».У життєвій кімнаті зусиль переважує слон.*Шахбокс – вид спорту, що поєднує шахи та бокс. У шахбоксі, якщо партія в шахи закінчується нічиєю, то перемогу віддають тому, хто набрав більше очок за раунди боксу.Оксана Мовчан@sarahwatsonrhymes#мовчан

*числовий парадокс*шість один сім чотиричервоним по полю біломупохибкою перевтіленьзайвим в декартовій площиніснизбиваються  в подушки / з курсу про відчайтілами, переписаними давінчі.астролябій хиткий тезаурусвказує на коло друзів,із множини вірних — лише один зі значенням/точні закони — не про реальність, казав фібоначчі/змінні хитаються на екрані, вдивишся в них —дійсні жахливі числа,спробуй вхопити за пір'я, доки не відлетіли.сім шість чотири одинбільшість розхитує корабель, а ми йдемо до земельтримайся осторонь, на тебе полюють зорізір вихоплює французьких двадцять сім вельт — майже клуб, де зависає Курт, тільки ти поки що надворі.точний старт найвеличніших біґ старпо азимуту всім, хто сподівається на слонові бивні.поляже гнити трава на всіх полях, де переставгодувати клітинки своїм болем у спині.один чотири шість сімвузлик на пам'ять червоною ниткою на зап'ясті,сік гірких ягід, наче рожева сіль.дай боже пам'яті, а краще — силивичерпати воду з лімфобластів.сім шість чотири одинзабери у мене все, що непотрібно любитиодин чотири шість сімвіддай тонке тіло множитись по периметрах —точці, координати якої рівні нулі,немає місця серед клітин, перетинів ліній, рим.стомилося море зрощуватись хребцями хвиль,все що залишилось — суцільний плаский горизонт.закресли чотири, коли ми все ж таки вийдемоз аномальної зони.@viknapoetry#єва_верле#верле

хамелеонліпи пластилінову міміку і мімікруй,ти перелесник: шукаєш подобу, щоб вкрастиі злизане вкласти у тексти — свої горокракси.ніхто і не взнає, яку ти затіяла гру. -сконала від надлишку префіксів не і недó-у шулера, звісно, щоденно міняються масті. невдовзі помре симбіонт без таких деформацій, без саду людських і божественних (вкрадених) доль. мрійливому смертнику дайте нарешті вогонь, в істериці марить: есте(р)тика втрачених митей. в його голові голоси влаштували гармидер, можливо, він ще застрибне під останній вагон. у мовній системі ти не основний алофон, тож небо твоїх перспектив затягнулося димом. волаєш гулящим котом про нестачу подібних,бо ділишся тільки на себе, герой даніеля дефо. чи будь пастухом, чи як інші смиренно пасись. себе не впізнаєш в люстерці, бо образ розтерся, ти форте старого піано, ти відгомін терцій, заповнена зала ніколи не чує баси. ти тільки підкладка під інших, безвольний мольберт,на вихід із шафи, на щирість — чи вистачить духу?бо приторне море твоє уміщається в кухоль. чи є там на дні хоч маленька краплина тебе?у хамелеона поволі синішає хвіст. сміється з оскомою від недозрілих невишень. ти справжній артист — а такому із легкістю віриш,планета нарешті знаходить омріяну вісь.@nnaste4kaa_lyrics#синьоока#настічка

невінчанийжінка, що ховається в перських іменах,відтинає собі волосся,подає до рук співрозмовниківпо яблуку на достаток,мов їхні руки - нація зі свободою словалокони переходять у круте піке -так промовляє авіація незалежності,непокори застарілим традиціям,фруктових садів на світанку з обох кінців державифруктових садів на світанку з обох кінців держави,де свіжа трава та квітучі дерева -промовлені нею слова, словосполучення, реченнячи навіть кулеметні черги, націленіна праву нижню камеру,комірку міста, що колись існуваложінка вигулює гостре слово щовечора,годує його наболілими метафорами,взятими з урожайних ґрунтів колисковихпід промінням настільної лампи тіло оголюєі тіло оголюєтьсяпоезія грудної клітки, живопис плеча,скульптура зап'ястя, проза рухів бедра,графіка міміки -жінці немов начаклували спілкуватисьмовою мистецтваяблука цілодобово дозрівають під шквалом вогню артилеріїлінії згину письма сточують грані шпичаків руїнжінка із перським іменем і раною в грудяхвідтинає собі волосся02.01.23#згасання_вирви

Фінал 🫀Учасниця 10Є серед моря острів.А море навколо бурхливе,лизькає острів постійнохижими хитрими хвилями.На тому острові коло,коло з наших сестер.Всі вони в'яжуть ковдру,кожна зі свого боку,але усі спільну, одну.Жінки співають і в'яжуть,з їх пальців спадають зорі,з долонь проростають квіти,кожна вплітає світло,світло своєї душі.Кожна з них може встати,кожна може пітибез осуду і ганьби.Повернення кожної — радість!Сплітають волосся і руки,зшивають спідниці та рукавиу спільне суцільне коло,щоб разом плелося легше,щоб разом стоялося тривко.Щоб разом жилося міцнішеі спокійніше спалосяв обіймах надійної ковдри,яку в'яжуть усі разом.Жінки одягнені в сукніі ділові костюми.Спортивне, гламурне і бохо.Тюрбани, дреди та коси,суворе каре і пучок.Хвилясті пасма і рівні.Всі різні.І всі вони в'яжуть ковдру,ковдру одну на всіх,ковдру, що грітиме кожну.Вплітають у клаптики досвід.Шматок, що зв'язала одна,стане в пригоді іншій,бо кожній потрібна ковдра, ковдра, що гріє у холод,ковдра, яка сховаєвід спеки та від дощу.Підтримає, втішить, дасть сили.Ковдра — великий батут,спіймає під час падіння.Пружно і ніжно підхопить,дасть імпульс,щоб відштовхнутися,а потім злетіти у небо.Крила підтримки — потребакожної із сестер.Ковдра — це сила сестринства,сплетіння із ніжностіі прийняття.Тендітні та разом сильні —канати плетуть із ниток,і кожна із них важлива.Ковдра — це сила сестринстваі сяйво, яке переходитьвід жінки до жінки,допоки стоїть цей світ.#листя_трави