І застигла, від хвилювання серце гупотіло у скронях, так сильно, що доводилося розтирати їх руками. Долоні спітніли. Вона встала налила собі холодної води. Випила склянку одним махом. Знову сіла й почула за спиною тихий ніжний жіночий голос:— Пиши… в тебе вийде.Жінка різко оглянулася та нікого не побачила. Перехрестилася. Взяла ручку.— Давай, обери першу історію про яку розкажеш.Зіна задумалася, так важко з поміж усього виокремити одну варту уваги думку. — Може про дитину, яка загубилася серед вагонів? — Знову залунав шепіт.— Та ні це занадто сумно. — Неочікувано для себе відповіла жінка й махнула рукою. Невидимий радник її не лякав, навпаки він вселяв їй спокій та віру в себе.— Тоді про Новий Рік в дорозі? — Продовжував голос.— Не знаю навіть, стільки пʼяних людей і сміху було. — Посмішка ковзнула по вустах Зіни.Голос затих.— Може, про той раз, коли дружина застала чоловіка в купе з коханкою? — Запропонувала сама Зіна.— Давай! — Радісно погодився радник.Жінка писала дві години не відриваючись, аж поки її руку не скував пронизливий біль. Вона охнула й відклала ручку. Списано було понад десять сторінок. Жінка заплющила очі, потерла їх та відкрила знову. Текст нікуди не дівся. Щаслива до сліз вона пішла спати. Наступного дня, коли Зінаїда Михайлівна сіла писати, вона прошепотіла:— Ти тут?— Тут. — Відповів голос і захихотів.— Ой, як добре. Скажи, хто ти? Чому з тобою мені так легко пишеться? — стурбовано прошепотіла жіночка.— Я Коронація. Я прийшла до тебе, бо відчула твою потребу писати. Ти дуже талановита! — швидко й захоплено говорила помічниця.— Але…але…що ти таке? Ти янгол? — Спантеличено запитала Зіна— Нехай я буду твоєю музою.Жінка задоволено всміхнулася й почала писати. Вона писала кожен день хоч би годину. До літа вона вже мала написаний готовий роман, що переплітав у собі безліч неймовірних історій з вагонів потягів. Написавши останню сторінку Зінаїда Михайлівна змахнула солону сльозу з щоки й вже відкрила ящичок столу, щоб сховати рукопис, як почула:— Твій роман має побачити світ, або хоча б Україну. Відправ його на конкурс Коронація слова. — прошепотіла муза.— Ой, та ні. Я соромлюся та й боюся. Ні-ні-ні.— Даремно, я знаю твій твір чудовий. * * *
Рейки життяЗінаїда Михайлівна вже десять років працювала прибиральницею на автовокзалі. Робота була проста: там ганчірку по підлозі потягай, там по вікну. Та часом, особливо, коли на вулиці йшов дощ чи сніг, Зіні було важко. Все-таки пенсійний вік. Боліла спина й ноги були геть важкі. Всю свою молодість вона працювала провідницею. Їздила від Львова до Дніпра та Одеси. Від Запоріжжя до Києва та Харкова. Ну й найулюбленіший маршрут до Криму, де потяг стояв майже день і можна було встигнути купатися в морі. За весь цей час бачила багато людей, була свідком стількох історій, що легко можна було написати роман. Можна було б, якби їй писалося.Колись давно зовсім юною дівчинкою Зіна мріяла, як її статті друкуватимуть на перших шпальтах газет. Та Радянський Союз разом з батьками схилив її до більш приземленої професії — залізно дорожника. Дорослішаючи у вагонах плацкарта юна дівчина перетворилася на жінку. Каштанове волосся, що було зібране у хвостики та кіски, перетекло в модну стрижку з темно червоним відливом фарби. Регулярні записи у товстих блокнотах, яких Зіна так потребувала, спочатку почали втрачати свою постійність, аж поки зовсім залишилися вдома. Десь років з двадцяти п'яти Зіна більше не писала, навіть не намагалася й не пробувала.Але зараз, коли діти підросли, а у неї їх було двоє: хлопчик Микола й дівчинка Ліза, й вона пішла на пенсію, часу стало так багато, що жінка спочатку знайшла собі підробіток, а пізніше знову дістала товстий зошит з потертою персиковою обкладинкою та ручку.Відродилося бажання писати, довгими зимовими вечорами, поки чоловік дивився телевізор Зінаїда нишком діставала свій колишній рукопис сідала з чашкою чаю на кухні й на цьому все закінчувалось. Вона просто сиділа та дивилася на чисті аркуші. Брала до рук ручку, вертіла її, але нічого не могла написати. В її голові вертілося стільки спогадів, ідей та думок, що вона просто не могла сконцентруватися. Так минуло два тижні. Жінка була в розпачі, йти вчитися писати вона не могла. Куди? Їй вже буде шістдесят. Порадитись немає з ким. Повний ступор.Якось безсонної морозної ночі Зінаїда Михайлівна взяла й просто написала у зошиті по центру чистої сторінки — Роман.Нижче — Рейки життя.Далі буде...
Усім привіт, завтра планую почати працювати над оповіданням для ще одного печворку, яким обовʼязково поділюся з вами. А, поки що, трохи анекдотичних (і не тільки) фраз від Кості:- Костя, а що коли мама пофарбує волосся у темний колір? - запитую я.- Ну, ти тільки не ображайся, але я думаю, що тобі не піде, я думаю ти будеш більше схожа на страшилку. - відповідає Костя.✨✨✨- Мам, а що таке безсмертя? - питає синок.- Це коли не можеш померти. - кажу я.- Хм, а є хтось на землі безсмертний? - продовжує він.- Я таких не зустрічала.- А я думаю, що я знаю одного такого - це мій дідусь Олег.❤️✨✨✨- Прівєтулі-красотулі! - зустрічаю малого з садочку.- Прівєтулі-пізтолєтулі! - відповідає він, а я аналізуючи, що насправді він сказав, а що мені почулося.- Що мам? Щось не так? Ну ми ж кажемо прівєтікі-пістолєтікі, я просто трохи змінив.✨✨✨На годиннику 22:30, від напівтемряви мене хилить в сон, Костя ніяк не засне. Кажу:- Кость, мама втомилася й теж хоче спати. - він мовчить. Минає 5 хвилин і він говорить:- Мам, та лягай спати, не чекай мене, щось в мене не виходить.
Друзі привіт 👋 загубилася у вихідних і ось нарешті дібралася до вас. Хочу поділитися з вами своїм робочим процесом: зараз я працюю над останньою чорнеткою рукопису мого роману, яку вже будуть читати бетарідери. Буквально сьогодні закінчила роботу над першими двома розділами, мушу сказати, що це виявилося складніше ніж я думала 🙉. Критично відноситись до свого творіння неймовірно важко, проте тішу себе тим, що зараз вже маю 332 тисячі символів і це, як на мене, ознака прогресу. А ще, несподівано для себе, написала нову новелу для конкурсу від академії Риба (школа письма, де я колись починала свій шлях). Десь у жовтні отримаю рецензію мого твору від української письменниці Дарії Лозовик, що є неймовірно цінним для мене. Поділитися нею з вами не можу, тому просто хвастаюсь.😊А для того, щоб ви не сумували, тут, у мене, ділюся ще одним шматочком роману, який виявився недоцільним:Спала, лише кілька годин. Гарячий, солодкий чай ще ніколи мене так не зігрівав. Вранці так само темно, то ж моє пірнання має пройти в тих же умовах. Одне приносить радість, буду не сама під водою. Сашко з іншими хлопцями залишаються збирати наші речі та спорядження. Віталік, як завжди, усміхнений уже готує катер.— Ну, шо мала виспалась? — питає він мене.— Ага. — кажу я тягнучи свій балон.— Я і бачу, така весела. Давай сюда. — він забирає балон і навіть дає мені руку. — Ох, бляха важке.Я дивлюся на нього з під лоба. «Що він дойобується із самого ранку», думаю я.— Та не ти, раслабся, балон твій. — Я видавлюю із себе скупу посмішку, і просто мовчки сідаю. Паша теж хмурний, киває і займає своє місце. Мотор катера знову розрізає вранішню тишу, як гостре лезо. Опора моста вже перед нами. Паша закріплює канат на мені…
Сьогодні сюжет по фото, а завтра вже розіграш🥳Верба... Вона росла тут скільки я себе пам’ятаю. Ще до цього всього, у тому, іншому, земному світі. Її крона завжди купала свої тонкі зелені віти у воді. Вони торкалися річки так ніжно, як матуся до немовляти. Я любила сидіти під нею вечорами, споглядати, як сонце золотить промінцями її біле латаття, читати книжку, слухати співи пташок та відбиватися від комарів.Я показала це місце йому... У той спекотний літній вечір я довірилась. Я кохала його. Мені було п'ятнадцять. Свіжа вода Орілі манила скупатися. Я навіть не думала, що сильна чоловіча рука може бути такою ніжною. Не знала, що межа ласки та болю така тонка. Чомусь ніхто не сказав мені, що кричати під водою немає сенсу, та й взагалі краще не дихати.Та мені подобається бути звабницею, плавати, як риба, купатися безмежну кількість часу. Манити їх, сильних, хтивих, своїм ніжним жіночим тілом і віддавати матінці воді. Знову й знову.../автор зображення Andy Ivanov/PS: запрошуйте друзів, щоб збільшити шанси на виграш😉
Час спливав, Андрій починав нервуватися, як доїде його сімʼя. Юля пила заспокійливі та сідала з малими в потяг.Кордон. Вокзал у Польщі. Таксі. Аеропорт у Польщі. Аеропорт у Греції. Пересадка. Трансфер. Нарешті готель. Скромний номер для трьох та аромат солі у повітрі. Сівши на ліжко втомлена Юля полегшено видихнула. Відписала чоловіку: — Ми на місці.— Чудово! Молодці! Відпочивайте! Мене буде кілька днів.Андрій теж розслабився. Так склалося, що його чекав штурм села. Піт стікав по його замурзаному обличчю, пік очі, малював рівчаки по щоках. Ноги буквально горіли в берцях. Та все палало навкруги від сонця й вогню.Сонце вкривало засмагою оголені тіла дівчат. Море освіжало їх, заливалося в носа Таї, заплутувало довге волосся Мілани та ховало у хвилях повні очі сліз Юлі.— Ох і жарко. — думала вона самотньо сидячи на балконі номера з телефоном в руках. Дівчата спали.— Ну й спека. — думав Андрій відстрілюючись на позиції вночі. Кінець💗Всім дякую за лайки та коментарі й просто за те що читаєте😇
- Ще шукаю, все так дорого, не хочу витрачати багато грошей.Андрій стиснув скули до скрипу зубів.- Господи Юля, та грець з ними з тими грошима. Я тут що задарма життям ризикую! Щоб наступного разу вже порадувала. Все! Бувай!Юля проковтнула колючий клубок сліз.- Коли ці розмови крізь телефон закінчаться. - прошепотіла вона.Наступного тижня вона придбала путівку на трьох до Греції на острів Корфу. Серце щеміло, коли писала листа до агенства. Якось не нормально це. - вертілося в голові. - Їхати на відпочинок коли чоловік на фронті.Андрій був радий, сипав компліментами:- Ти ж моя розумниця, який я радий, наче сам їду з вами. Дякую, що послухала. Дівчата раді?- Ну вони здивовані. Дорога довга, я хвилююся та й вони, мабуть теж. - голос Юлі був розгублений.- Та ви справитесь! Дівчата люблять поїздки. - хвиля радості несла уяву чоловіка далеко від реальності.- Люблять, але з тобою. - не стрималася Юля і розплакалася. Зазвичай вона плаче вже після рзмови, щоб не засмучувати його.- Ну починається! Скажи, що тато просить, хай і за мене відпочинуть.Неймовірна спека змінилася на проливні дощі на тиждень. Андрій радів, як у дитинсві, коли йому дозволяли побігати босяка по теплим калюжам сільської вулиці. Вода стікала по спині під жилетом. Він закидував голову і просто насолоджувався краплями, що сильно били по обличчю. Юля хвилювалася чи буде гарна погода їм на море. Пакувала валізи, купувала дівчатам купальники, бо вони повиростали, собі поклала старенький, нема для кого наряжатися.Завтра кінець 💗
Юля мовчала секунд десять.-Ні. - сухо мовила вона. - Я не поїду без тебе.Поки зима сипала снігом, Тає майже нормально не спала. Тягучкі зелені соплі постійно текли ій у носоглотку. Вона кашляла, прокидалася, плакала й так кожну ніч. Не спала Юля, Тая й Мілана, а ще Андрій не спав, десь там на війні боронячи своїх красунь.Прийшла весна. Вона потроху осушила підвал. Додала зелені навкруги та сухого теплого повітря. Прибрала синячки, що вже були схожі на сливи, у Юлі під очима. Прикрасила веснянками носик Мілани, а Таїн підсушила від постійної нежеті. Андрій тиснув на своє:Я ж тобі кажу, треба дівчат на море. Диви, як тільки потепліло, так і справи налагодилися.Юля в свою чергу казала мяке ні. Бо все ж таки вона не лише вірна дружина, а щей мати.Андрій добре знав свою дружину, знав, що вона піддасться йому, лиш би з ним нічого не сталося. Чим ближче було літо, тим обережнішим він намагався бути. На кожному завданні зберігав холодний розум і обережність, геройство та імпульси відклав аж поки дівчата не поїдуть до Греції. Чомусь саме ця країна вертілася в його голові.Нарешті червень і несподівана спека з ним. Жарко так, що здається мізки розплавляться в каскі й витечуть через вуха. Тіло під жилетом пашить і кусається, інколи навіть пріє. Не вистачає нормального душа та хоч би просто у воду окунутися.- Все нормально Юль, не хвилюйся, ну руки спеклись трохи не сонці, а так норально. Ви як? Ти знайшла собі путівку до Греції?далі буде☺️
Друзі сьогодні починаю публікувати для вас нову новелу - Путівка. Андрій був на війні вже другий рік. Його визнали придатним попри діабет і всі негаразди, які супроводжували його з тим. Вдома він залишив тендітну дружину Юлію з двома донечками: пʼятирічною Таїсією та восьмирічною Міланою. Жили, як багато хто зараз: від дзвінка до повідомлення. Від короткої зустрічі до нестерпного довгої розлуки, яка часом тривала більше ніж пів року. Андрій завжди піклувався про своїх дівчат. До повномасштабки він планував на роботі відпустку два рази на рік. Возив їх в Одесу та Буковель, Залізний Порт та Східницю. Тепер же його кохана Юля дуже гостро відчувала відсутність чоловіка вдома, найперше що докучало — це важкі сумки з продуктами, далі провислі двері на кухні в шафі, забиті зливи раковин. Їй було незвично вести господарство самій, та йому вона не скаржилася. Над їхнім невеличким цегляним будинком часто літали то ракети, то дрони, через це доводилося ховатися у вогкому підвалі. Згодом у меншенької Таї почався хронічний нежить. Всю зиму Юля шукала нормального лора, який прискіпливо обстежить дитину. Нарешті один з лікарів сказав, що це аденоїди й треба постійно капати колоїдне срібло, щоб спробувати обійтися без операції.Жінка панікувала, ніколи з першою дитиною такого не було. Андрій заспокоював:— Нічого страшного, то їй просто моря не вистачає. Влітку треба відвезти їх, хай подихають солоним повітрям, позаливаєш її водою. Мені так мама в дитинстві робила.Далі буде...
Всім привіт, вчора написала для Вас коротку розповідь❤️Вечір скотився на двір непомітно, ніби стигле літнє червоне яблуко впало з дерева й розбризкало свої фарби по небу. Здавалось в повітрі навіть пахло яблучним сидром. Це все та стара деревина за хатою, що вирішила нав'язати в цьому році стільки плодів, що після грози вся земля забарвлена в рожевий.Аня стояла на сходах будинку накинувши на плечі теплу стару в'язану кофтину. Її руки були складені в замок. Білий кіт терся об її худорляві ноги, муркаючи, заглядаючи в очі. Чекав на вечерю. Очі молодої жінки бігали по вкритому рваними хмарами небу, губа тремтіла. Очі тримали сльози в собі, наводнившись. Погляд здригнувся, вона кліпнула й сльози скотилися по виразним вилицям на тонкі губи. Аня стисла міцніше пальці на руках, закинула голову. І прошепотіла:- Забери мене, як забрав його. Забери й зітри, як ти стер його! Ти не Бог - ти звір.З будинку долинув тонеький писклявий голосок:- Мам! Мама! Вона схлипнула, витерла сльози й пішла готувати вечерю вже на двох.
TGLIST.COM.UA
