Статистика telegram каналу - @tetiana_kozelska
2024-05-09
Я_тут_пишу
Кількість підписників
Середній перегляд на повідомлення
Історія змін лого
Історія змін назви
Історія зміни типу аккаунта
Історія зміни статуса
Стіна канала я_тут_пишу - @tetiana_kozelska
Трохи драконів перед вихідними ❤️
Мій дракон Еган мʼяко приземлився на рівнині серед гір, високі стіни яких були розмальовані мішенями. Ми спішилися і дракони відлетіли в сторону. В першу чергу ми тренувалися стоячи на твердій землі, а потім вже верхи на драконах. Ми стали в порядку в якому літали, першим мав вистрілити наш командир Газар. Важкий, новий захист на грудях і спині трохи заважав, створював дисбаланс у поставі тіла. Газар націлив пістолет і натис на кнопку. Яскравий електричний шар вилетів з стволу. Він рухався неймовірно швидко й утворив невеликий отвір у скалі. Посипалися дрібні шматочки каменю. Я присвиснув, бо порівняно з арбалетом та його стрілами — ця зброя виглядала справді руйнівною. Кожен з нас виконав по кілька пострілів, поки не влучив у потрібну ціль. Потім Газар призвав свого дракона за допомогою унікального свистка, створеного із луски дракона. Кожен такий свисток мав специфічний звук, який міг чути лише дракон.
Я осідлав Егана та промовив йому на вухо:
— Зараз буде дещо потужне. — він промовчав. Я вірив у те, що дракони розуміють нашу мову, попри всі книжки, в яких написано що це не так, я мав інше відчуття.
Ми піднялися загоном на три метри і виконали постріли. Наступним кроком в тренуванннях був простір на льоту —тепер вже кожен по черзі підлітав-відлітав і стріляв по мішенях. Десь пообіді, коли наша скала для тренування була добряче показана, ми повернулися в поселення. Я знав, що слідом за нами має відправитися загін Лівії, але після вчорашньої розмови не ризикнув вигадувати причину, щоб повернутися та побачитися з нею. Плечі та спина боліли від металевих плит. Я з жахом думав, як буде важко їй все це одягати та носити, її тіло таке тендітне, таке ніжне та вразливе.
— Батаре, ти будеш варити обід чи ні? — озвався Єн, хлопець з мого загону.
— Так я й готую. — озвався я до нього. Хоча сам збагнув, що насправді я витріщився у вікно в одну точку десятий раз миючи руками моркву та згадуючи Лівію.
— Ясно. — чмихнув Єн, хруснув яблуком та вийшов з кухні.
Після обіду треба було поспати перед нічною зміною, але в мене завжди були з цим проблеми. Зазвичай я писав їй листи і ховав їх у щілині старої секвої, що росла по дорозі до лігвища драконів. Сьогодні теж не стало винятком. Відчуття назріваючої небезпеки та незвіданості, додало моїм словам у листі надмірної ніжності, але я не став переписувати, мало що могло статися вночі.
Після такого зібрання сон не йшов у голову. У кожному будиночку запрягачів хоч десь та й горіло світло. Я сидів на кухні з яблучним сидром у кухлі, Газар стояв біля вікна склавши в руки в замок та наморщивши чоло.
— Як думаєш, що за заміни нас чекають? — ніяково запитав я.
— Якби ж я знав, — зітхнув він. — А де ти був коли почався збір? — запитав командир піднявши одну брову. Газар дивився прямо мені в очі, мої долоні змокріли так, що я ледь не впустив свій напій. Я спробував вгамувати тремтіння в голосі та промовив:
— Та… гуляв просто перед сном. — я опустив голову.
— А чого в тебе обличчя все було перемазане помадою? — трохи насмішливо повів далі він.
— Помадою? — дуже награно видав я й схаменувся. — Слухай, я… я… розумієш, ну, тут така справа…
— Та все я розумію. — важко видихнув Газар і очі його наповнились смутком. — Будьте обережні. Я нікому про вас не скажу, сам маю грішок, раз уже така розмова у нас.
Мої брови залізли так високо на лоба, що здавалося от-от заховаються у волоссі.
— Давно ти знаєш? — запитав обережно я.
— Та ні. Кілька місяців, як помітив твої походеньки. А ви давно разом? — запитав з цікавістю він.
— Пів року. — гордо відповів я. Газар присвиснув та додав:
— Ми лише два місяці. Але я не хочу знати хто вона, тож не кажи, так буде краще для їхньої безпеки в разі чого.
— Згоден. — кивнув я.
— Давай спати, завтра в нас великі зміни. Хех. — він поплескав мене по плечу і пішов до своєї кімнати.
Було якось некомфортного від того, що мій командир знає, що в мене дівчина, проте в нього теж є. Ох, хоч би заснути.
Наступного ранку нас всіх чекали у технічному відділі для видачі обладунків та нової зброї. Наша група осідлала своїх драконів у льотній долині та полетіла до техників.
Нас знову чекав Ланк, біля якого стояв ящик з металевим хламом, ну, принаймні, на перший погляд. Він був зовсім не багатослівний, сонний та трошки роздьорганий. Перше, що він дав нам — легкі металеві шоломи з темними скельцями. Далі важкі металеві накладки на груди та дивні пістолети, які ми мали випробувати до свого вильоту.
— Ну, і як воно стріляє? — спитав Газар тицьнувши пальцем на пістолет.
— Звичайно стріляє! Отут тиць і все. — роздратовано мовив Ланк.
Ми взяли новеньке знаряддя та відправилися подалі в гори тренуватися.
Ще трішки :
Я крокував таємною стежиною в лісі, про яку знали лише ми з Лівією. Я залишив більшу частину пирога своїм побратимам, захвативши три шматочки для коханої. Також поклав у рюкзак білий квас, щоб ми могли сповна насолодитися смаком моїх скромних гостинців. Прийшовши на галявину, у наше затишне гніздечко, я сів чекати її, барабанячи пальцями по деревʼяній колоді, що слугувала нам лавою. Почувся шелест у чагарнику, моє серце забилось скоріше, я затамував подих. Це була вона.
Світло місяця окреслювало її стегна обтягнуті шкіряними штанами. Вона посміхалася до мене вустами нафарбованими в колір волосся.
— Привіт. — прошепотіла Лівія, підійшовши впритул до мене. Я втягнув носом запах її тіла, притулившись до шиї.
— Я так за тобою скучив. — промовив у відповідь їй та легенько торкнувся до її вуст. Я знав вона очікувала на пристрасний глибокий цілунок, та мені хотілося трохи її подражнити, як би не було важко стримувати власну хіть. Її рука ковзнула по моїй голові, вона міцно притислася до моїх губ, змусивши мене видати стражденний стогін. Я обняв її за спину, притягнувши все її тіло до свого. І тут, коли моїм тілом розлилося солодке тепло збудження, здалеку пролунав сигнал на загальні термінові збори.
— Матері його ковінька! — вилаявся я.
— Треба бігти. — розчаровано мовила Лівія й чмокнула ще раз мене в губи.
— Візьми хоч пиріг! — стрепенувся я. Вона засвітилася радістю.
— Давай мені в сумку.
Ми переклала обережно пиріг. Ще раз поцілувалися.
— Витри помаду. — засміялася вона. Я розтер долонею обличчя в надії, що нічого не залишилося. Ми побігли кожен в свою сторону.
Неспішно гуляти по чагарниках лісу приємніше ніж бігти, шкрябаючи обличчя й спотикаючись. Я мчав так швидко, як тільки міг. За запізнення можна отримати штрафні зміни, а мені цього так не хотілося. Ліс потроху рідішав і я вже бачив вогні долини де шикувалися запрягачі, кожен у свою групу. Ще трішки і я вже стояв у своєму загоні, намагаючись приховати своє швидке дихання, що розпирало мою грудну клітку. Я прагнув віднайти очима Лівію у її групі, але люду стояло надто багато.
Пролунав ще один гул, закликаючи створити тишу серед натовпу. В центр кола, створеного запрягачами вийшов наш командир Пантор.
— Запрягачі! — крикнув він піднявши руки вгору. — Я зібрав вас тут, бо отримав страшну звістку. Щойно на нічному патрулюванні загинуло семеро наших братів та сестер! Драги розстріляли їх новою зброєю. Я та вище правління розцінюємо цей вчинок, як напад та плануємо відповідь. Будьте готові до змін!
Невелике продовження:
Ми полетіли «додому», кожен до свого, не обмінявшись більше жодним словом — таємність понад усе. Будучи на службі ми не мали права жити у себе вдома біля рідних людей, навіть якщо наше військове поселення було поруч. Наші ряди запрягачів були поділені примітивно: жінки й чоловіки окремо. Окрім цього кожен загін жив усамітнено в невеликому будиночку. У нас не було поварів чи прибиральниць ми все забезпечували самі, створювали домашній затишок.
Я от наприклад в дитинстві дуже любив готувати й навіть мріяв мати свій ресторанчик на центральній площі нашого містечка. Але мій батько мав інші плани на мене. Тому він віддав мене на службу — бо це честь, це необхідно для кожної молодої особи, інакше ти неправильний.
Насправді, тут я просто відбуваю свої три роки й сподіваюся, що у моєму загоні буде хтось достойніший за мене для майбутньої посади командира.
А от Лівія… Лівія вже найкраща в загоні та групі Бордо. Окрім загонів ми маємо групи, які складаються з тридцяти драконів однакового кольору. На загальному шикуванні у великій долині відбувається щось неймовірно гарне й таке, що перехоплює дух своєю величчю та красою.
Так от, зараз вона перша у відносинах зі своїм драконом, а ще вона неймовірно стріляє й знає настільки багато про ведення бою, що я просто шаленію. Я настільки добре розбираюся лише у випічці. Особливо у пирогах з фруктовою начинкою завдяки яким ми і познайомилися.
Після важкої першої половини дня, я був голодний до паморочення в голові. На кухні мене чекав рис швидкого приготування, який залишили мені хлопці зі свого обіду. Наступний мій виліт аж за добу — нічний. Тому все, про що я міг думати — це настання темряви, щоб тихцем втекти до Лівії. Мені конче треба було з нею побачитись, доторкнутись до її волосся. Коли ми довго не зустрічаємося я завжди готую її улюблений вишневий пиріг, адже він так пасує їй кольором. Тож план мій був стандартний, годинку полежати, набрати продуктів у загальному складі та встигнути приготувати смаколик для неї. Знаю, вона оцінить.
Далі про драконів 🐲
Якщо травники проводили своє життя у лоні природи та старанно зберігали старовинні секрети своєї справи, то техніки складали повну протилежність. Це були люди, що буквально фанатіли від нових знань та відкриттів. Вони постійно проводили експерименти з електрикою, а частина їх намагалася відтворити драги. Якось, вони навіть пірнали до моря, щоб дістати збитий екземпляр, але, на жаль, не вдалося. Часом мені здавалося, що техніків сильно задівав той факт, що ми й досі літаємо на драконах а не на створених нами драгах чи чомусь подібному. Хоч ми й маємо прорив у зброї та оснащенні, як от електричні арбалети та збільшувальні окуляри, та це не та штука, що сама літає.
Ми приземлилися на камʼяному подвірʼї семиповерхової будівлі. Було шумно і гамірно. На першому поверсі завжди щось клепали, електрезували та заряджали. Нашу групу постраждалих зустрів Ланк, молодий чоловік зі шрамом на все обличчя, який залишився після невдалого тестування окулярів. Він проводив нам всі інструктажі, пояснював принципи роботи, хоч ніхто цього насправді не слухав.
- Як ви?- він стурбовано бігав очима по наших обличчях.
- Та, нормально. - знизав плечима я.
- Було страшно. - сказала незнайома мені дівчина.
- Вірю-вірю. - мовив Ланк і запросив нас до будівлі. Ми піднялися до інструктажної кімнати й сіли в першому ряду. Ланг з товстим записником сів навпроти.
- Отож, друзі, - почав він - на що це було схоже? - Ми затихли, я згадував свої відчуття та шукав підходяще слово для опису.
- На опік - сказав я.
- А я б сказала, що частково це було схоже на те, як тебе засліплює сонячний промінь з люстерка, от тільки світла в ньому набагато більше.
- Хм, цікаво - замисливсь Ланк і зробив замітки. - А чи є щось спільного між вами всіма?
- Та, ні! - скептично відповів юнак з зеленим волоссям.
- Ми всі з різних груп, живемо окремо. - додав я.
- А яке льотне місце ви займаєте у групах?
- Друге, - хором відповіли ми й переглянулися.
- О! Це вже щось! - Задоволено сказов Ланк. - Добре, дякую, відпочивайте. Я дам вам знати, якщо ми щось придумаємо, а до того не патякайте про це багато. Паніка в інших групах нам ні до чого та й згідно правилам, а точніше пункту 28.1.5, те, що сталося на вильоті має бути таємним, допоки не буде дозволу командування. Тож, сподіваюсь, ви все розумієте — не хотілося б застосовувати до вас зміни до покарань від минулого року, а саме у пункті 45.3.1.
— Святий хвіст дрокона, Ланче, досить вже - Лівія різко піднялася зі стільця й попрямувала до виходу. Я звісно послідував її прикладу.
Це були драги. Так ми називаємо ці металеві літаючі штуки. Вони завжди літають клином наче птахи, майже беззвучні, проте вибухові. Вперше вони долетіли до нашої країни пʼять років тому, і з тих пір у нас немає спокою. Ми точно не знаємо чого вони хочуть, тому ми просто їх знищуємо, використовуючи електричні арбалети. Наша зброя паралізує їх, однак інколи ми не встигаємо першими нанести удар і тоді драги, долетівши на відстань близько двадцяти метрів починають першими стріляти. Їхні кулі пекучі та жорсткі, викликають сильну кровотечу та можуть, навіть зламати кістки. Щодо драконів то у них більше шансів вижити завдяки товстій лусці. Єдине слабке місце - це очі.
Вдивляючись у далечінь, я відчував, як моє серце гупало сильніше й сильніше, наче той барабан, що сповіщає про шикування. Я люблю стріляти, це в мене на другому місці після польотів. Але й тут є певні нюанси, драги вражають нас на двадцяти метрах, а ми можемо поцілити з тридцяти. Ця різниця у десять метрів викликає скажений приплив адреналіну. Поспішати не можна. Я оглянувся на команду, всі чекали знаку Газара. Рука сильніше стиснула арбалет і я вже приготувався зробити постріл. Нас семеро, їх сьогодні пʼятнадцять. Ще мить і мій палець майже натиснув спусковий гачок. Спалах від металевого корита засліпив мене. В голові задзижчало. Я нічого не бачив, лише чув, що хлопці почали бій.
Газар вже здіймався в небо, коли я виринув із думок. Тож я, будучи третім у льотній шерензі, приготувався та віддав команду своєму дроконові:
-Aгаші! - сказав я та легенько постукав його по шиї. Я приліг на нього тілом, щоб максимально зливатися в одне ціле. Кожен дракон слухає лише свого господаря й, насправді, мабуть, не можна сказати, що я його господар — ми тандем, ми єдина субстанція. Еган зробив невеликий розбіг по лугу, змахнув своїми широкими крилами і ми вже летіли над безкрайнім лісом додому.
Коли політ триває більше 20 хвилин я одягаю спеціальний шкіряний шолом, який зігріває голову та має вшиті окуляри, що дозволяють дивитися на сонце та й взагалі не плакати від вітру. Я обожнюю літати. Еган дуже спокійний, він ніколи не наражає нас на небезпеку, хоч він і не вміє говорити, я майже цілком можу зчитати його настрій та дії по очах та рухах. Ми літаємо з ним уже рік, а я ще жодного разу не падав. Це своєрідний успіх для нас.
Ліс закінчився і ми опинилися над чорними полями. Наша Пантія — унікальна країна, чи правильніше сказати материк, бо ми оточені океаном. Але ми цілком самодостатні. Ми маємо родючі землі, ліси, річки, вугілля, драконів та неймовірно красивих жінок.
Наша зграє зробила різкий поворот і зависла у повітрі. Дракони не дарма нервували, вони завжди зараніше знають про загрозу. Я одягнув спеціальні окуляри для бою з автоматичним фокусуванням і побачив їх, вони летіли трикутником над морем, рухаючись прямо на нас.
Далі буде ❤️
Я підняв руку на знак згоди і рушив до друзів, які вже чекали мене на великий зеленій поляні, що впивалася в око свіжістю на фоні жовтогарячого лісу.
Наша зграя складалася з семи драконів та семи чоловіків-запрягачів. Самі дракони не були такими вже великими, як уявляють більшість людей, які на них не літають. Вони були може в три рази більші за коней. Кожен мав зручне сідло та поводи для керування, які, насправді, ми дуже рідко використували, адже дорослі дракони й так гарно вміють літати, а зовсім юних на вилазки на брали.
Ми здійснили свій обліт, перевірили, що з моря ніхто до нас не прямує. Наступним пунктом прибуття мала бути наша домівка.
- Полетіли вже! - скомандував Гезар, наш керівник. Він був найстарший серед нас, як і в кожній групі.
Я підійшов до Егана, мого сріблястого дракона, стукнув його легенько по носу, він фиркнув. Заліз у сідало за допомогою шкіряної підніжки й чекав, поки наш командир підніметься в повітря першим.
Кожна така група запрягачів окремо складалася з чоловіків і окремо з жінок. Дракони теж слідували цьому правилу.
Це мало мінімізувати особисті відносини у всіх. За законами Пантії, нашої держави, стосунки можливі лише після строку служби яка триває 3 роки, але якщо ти хочем бути командиром, а це честь, то маєм відслужити ще 3 роки
Та правила створені, щоб їх порушувати, тому потайки всі мали коханих, але прихованих.
Читаємо далі?) 🧐
