Я_тут_пишу

Усіх з прийдешнім Новим Роком! ☕️#50різдвянихвправ🕯 День 31–32. Спостереження ялинкиЯк же жарко в цій квартирі. Усі мої голочки вже повисихали, і я дедалі частіше впускаю кульки. Добре, що ці люди додумалися повісити знизу ті, що не б’ються. Ненавиджу звук розбитого скла.А ще цей клятий собака. Чого він постійно лазить підо мною, хитаючи мої тендітні гілочки? Кожен його дотик — справжній голкопад. Він дуже необережний.О! Та що ж це таке?! Знову несуть стіл у залу. Будуть їсти в мене на очах. Тільки тиждень тому сиділи переді мною й нахваляли страви — а про мене й не згадали. А якщо й згадають, то лише обговорюючи іграшки. Я для них просто вішак.Ох, життя-буття…Мені б зараз назад у ліс. Ловити перші прохолодні сніжинки гілочками. Гойдатися в такт вітру й потопати в снігу, а не в гірляндах. Я так люблю милуватися першим снігом на собі — він кутає мене, ніби шубка, зіткана з тисячі заморожених кристаликів найрізноманітнішої форми. У ній ти — королева.А тут, у прикрасах, я радше голлівудська красуня. Теж непогано, якщо любиш таке світське життя.А це ще що?! Що вони мені пхають під низ?! Лісовий боже… Та що ж це таке. Гей! Обережніше з коробками! Ну от, ще одну гілочку заламали. Стільки подарунків, що всі й не влазять мені.І хто придумав дати собаці такого великого м’яча? Він же знесе мене на своєму шляху.Фух. Це точно востаннє, що треба перетерпіти. Сьогоднішня ніч — і все.Далі спокійне життя.А потім… потім переродження. І новий шлях

#50різдвянихвправ🎄 День 29. Шопінг у торговому центріЯ завжди стараюся спланувати всі закупи до граничних дат. Є в мене своя червона лінія, після якої я вже не готовий їхати ні по продукти, ні по подарунки.Але Галя… Вона ніби навмисне чекає, коли в магазинах починається справжній водоворот із людей, мандаринів, ковбас і цукерок. Цей рік не став винятком.31 грудня. Обід. Можна було б лягти подрімати перед святом. Але ж ні — меню новорічних страв раптом виявилося неповним і недостатнім. Тож ми стоїмо в кілометровій черзі супермаркету.Навколо — десятки повних візків із таким набором продуктів, що я починаю хвилюватися: зараз Галя на ходу вигадає ще одну страву й знову піде по продукти. Бо в когось є ананас, а ми чомусь його не взяли.Мій поперек уже починає грати власну симфонію болю. Я важко спираюся на візок.— Ой… глянь, скільки коньяку в людей збоку, — шепоче мені кохана. — Угу, — байдуже відповідаю я. — А нам точно вистачить алкоголю? — тривожно питає вона. — Точно, — сухо кажу я, не підіймаючи погляду від нашого візка й подумки виносячи фінансовий вирок цього разу. — Може, ще одну пляшку шампанського взяти?Я дивлюся на неї. Вже кілька разів Галя озиралася назад. Вона готова йти. А значить — разом із пляшкою принесе ще щось. І не одне.Я вичавлюю з себе усмішку. Вона виходить трохи кисла — як сік із зів’ялого апельсина на якого я починаю перетворюватися.— Я схожу, а ти постій.Галя задоволено киває. А я починаю пробиратися крізь затори з людей і візків. Почуваюся героєм фільму про зомбі-апокаліпсис. Людей надто багато, і всі вони — як моя Галя. Одурманені гонитвою за продуктами, ніби сьогодні вночі останній шанс поїсти. Така собі масова «остання вечеря».Нарешті — ряд із шампанським. Я полегшено видихаю, протискаюся до її улюбленого брюта. Себе ж утішаю думкою про склянку житнього віскі з льодом.Беру пляшку, озираюся — і бачу її.На якусь мить втрачаю дар мови. Ми були за візок від каси, і вона все покинула?— Котику, я подумала, що хочу зробити ще паштет, а в нас немає печінки. Тому я побігла в м’ясний. Тримай візок.Моє терпіння рветься. Пляшка випадає з рук — і далі провал. Я лежу на підлозі, світло миготить перед очима.— Котику! Прокидайся! Нам уже час у магазин!31 грудня. Ранок.

🎆 День 26. Новий рік крізь рокиКажуть, що коли треба посумувати за людиною, а не виходить, варто подивитися фото. А я думаю, що коли хочеш наповнитися теплом минулого, теж варто відкрити старенький фотоальбом. Так-так, саме фотоальбом — не знімки в телефоні, а друковані зображення.Тоді можна зловити шарм спогадів, зафіксованих на плівку. Усміхнутися маленькій собі, з рідним щемом подивитися на молодих батьків, на бабусю. Ці відчуття огортають чимось суто родинним.Ось тут ми з сестрою роздивляємося подарунки під ялинкою зранку — значить, тоді ще не чекали дванадцятої ночі. А тут я з котом під ялинкою — той рідкісний випадок, коли взимку мама дозволила взяти кота до хати погрітися.На годиннику одинадцята. Я сиджу з тортом і келихом, наповненим лимонадом, під ялинкою. Ми з сестрою обіймаємо бабусю, бо вона ще є.Здається, це останній Новий рік перед закінченням школи. Далі в альбомі вже немає фото — вони всі в телефоні, у сховищах.Дитинство закінчилося?Кортить подивитися далі. Відкриваю телефон.Я в гуртожитку зі своїм майбутнім чоловіком. Наш стіл застелений білою скатертиною (насправді простирадлом, але це не важливо), бо відтоді кожен Новий рік ми зустрічаємо разом.Перший Новий рік у домі чоловіка. Здається, саме тоді я поклала бенгальський вогник прямо на скатертину й пропалила дірку.Ми удвох у своїй квартирі. Один із найзнаковіших Нових років для мене: напівпорожня кімната, але своя. Така прекрасна.Новий рік під час війни. Найщемкіший. Бо, попри все, ми повернулися на свято до рідних. Ще є тато.А далі — купа фото малого. Його перший Новий рік: йому пів року, і обгортка з подарунка подобається більше, ніж сама іграшка. Він уперше не спить до дванадцятої й шаленіє від гори яскравих пакунків.А тут — перший Новий рік собаки. Він скажено носиться з новою іграшкою з-під ялинки.І так хочеться, щоб наступним рядком було: а тут — перший Новий рік після перемоги.

З Різдвом 🔔🎄 День 24. Сімейні посиденьки на святаНа це Різдво Ірчина сімʼя вирішила зібратися повністю. Точніше, щось таке стукнуло в голову її мамі — і тепер тато мусив звозити рідню з усіх околичних сіл. Бабу Настю — з Маринців, тітку Зіну — з Василькова.А оскільки ночувати їм усім було ніде в їхній маленькій хатці, батько мав ще й розвезти їх по домівках. А значить — не пити. Весь Святвечір — ні краплі в рот.Іра й сама до кінця не розуміла, як тато на таке погодився. Але її задача була різати вінегрет, а не лізти в дорослі справи. Сама ж вона запросила хлопця на сімейне застілля, бо, як висловилася бабуся Нюра, в домі якої вони й жили:— Скіко можна, тискатися по селу, а з рідними не знайомити.П’ята вечора. Сніг мляво падав за вікном, а в хаті кипіла робота. У найбільшу кімнату вже втаскали стіл, застелили святковою клейонкою. Тато вирушив у дорогу, а жінки носили страви. Точно дванадцять — але не зовсім пісних.Вареники. Холодець. Печена картопля з салом. Оселедець і буряк з часником. Вінегрет. Смажена риба. Квашена капуста. Новий крабовий салат. Обов’язково кутя. Консервовані помідори й огірки. Бутерброди з паштетом.Щойно остання тарілка торкнулася столу, як відчинилися двері. До хати зайшла баба Настя — на двох костурах — і тьотя Зіна з червоними губами та в яскравій помаранчевій сукні.— Ой… добрий вечір! Щедрий вечір! — прокричала з порога бабця.Баба Настя не чула вже багато років, тому говорила завжди так, ніби сварила когось.— Заходьте, свахо, заходьте, — виступила вперед баба Нюра. Розпашіла від плити, вона принципово заховала свій костур у спальні під ліжко.— Уже все на столі, стигне, — додала мама й кинула докірливий погляд на чоловіка.— Та я шо? — нервово розвів руками тато. — Поки мамку посадив у машину з тими її палками…Мами вже не було — вона махнула рукою й побігла за жінками, що вже обговорювали страви.Іра нервувала. Перша зустріч Андрія з її сім’єю — ой, не вдалий час. Тато злий, що не п’є. Мама зла, що тато злий і псує їй настрій. Дві бабусі за одним столом — то взагалі щось дуже й дуже небезпечне.Щойно всі сіли за стіл, Андрій постукав у вікно. Собаки здійняли несамовитий ґвалт, а Іра підскочила на стільці, наче її штрикнули голкою.— Я зустріну! — пискнула вона й кинулась до дверей.— Одягнися! — докинула мама вслід.— А куди це вона? — гаркнула баба Настя.— Хлопець її прийшов! — прокричав тато Женя матері просто у вухо.Бабця хвилину дивилася на сина.— Хто?!— Хлопець!— Доброго вечора всім, — обізвався з порога Андрій.— Ой, доброго-доброго, заходь, Андрійку, — защебетала мама Люда.Тато мовчки потиснув руку. Баба Настя прицмокнула. А баба Нюра вже накладала хлопцеві в тарілку все підряд.— Знайомтесь, це Андрій, — сказала Іра, дивлячись більше на тітку, ніж на бабу Настю. — Андрій, це мої рідні.Тітка Зіна оглядала парубка з цікавістю. У свої п’ятдесят три вона не мала ні чоловіка, ні дітей.Так-сяк сім’я дісталася до їжі. Всі взяли по три ложки куті — й завмерли над вибором страв.— А що ви, свахо, цього року постилися? — мовила баба Настя. — Я дивлюся, м’яса на столі зовсім немає.— Ой Боже, Люда, а гуска! Гуска ж у духовці! — театрально сплеснула руками баба Нюра.Мама Люда зірвалася й за мить внесла ідеально рум’яну гуску. Баба Нюра задоволено всміхнулася й жестом вказала свасі на м’ясо.Баба Настя зацмокала язиком і почала жувати вінегрет.— А що, пити сьогодні не будемо? — нудно протягнула тітка Зіна.— Отож! Отож, Зіна, і я про те! — вибухнув тато.Мама спопелила його поглядом.— А що це ти, Люда, чоловіка ущемляєш? — встряла тітка.— Нічого я не ущемляю!— А що, синок, тобі пити не дають? — встряла баба Настя, раптом упіймавши суть розмови.Тато мовчав.Мама гнівно розлила самогонку по чарках. Навіть Ірі з Андрієм.— Христос рождається, — процідила вона крізь зуби й випила до дна.

#50різдвянихвправ🎄 День 22. Вітрина магазину— Ох і пощастило мені стояти тут, у центрі Львова, біля цілої ялинкової стіни, — подумала конячка, тамуючи радість.Її щойно виготовили на замовлення затишної кав’ярні й привезли на місце. Тіло з цупкого картону вкрили золотистою фарбою, а на шию зав’язали білий бантик — він їй дуууже подобався.Конячка сумирно стояла, позуючи для фотографій туристів, і лише зрідка кидала погляд намальованими білими очима позад себе. Її вабили золоті кульки на гілках ялинок — такі ж блискучі, як і вона сама. А найбільше приваблювала зірка з хвостиком, що, здавалося, й досі летіла десь за спиною.Увечері, коли світло ліхтарів і теплі відблиски жовтих гірлянд заповнювали вулицю, все навколо сяяло. Можна було відчути себе моделлю на розкішному подіумі. Та конячка вже починала втомлюватися. Їй хотілося сховатися за скло кав’ярні на ніч, щоб її ніхто не чіпав.Ну або хоча б заскочити на верх цієї смарагдової стіни позаду — у ролі кульки — й просто споглядати перехожих.Та до півночі ще ген-ген.Можливо, на Різдво станеться диво — і вона таки опиниться на самій верхівці ялинки.

#50різдвянихвправ🎄 День 18. Ранкове свято у дитячому садочкуНапишу про свіжі враження зі свята в школі.Глядацька зала й сцена облаштовані в підвальному приміщенні — найкраще рішення у наші часи. Безпечно, тепло, затишно. Стелю прикрашено теплими жовтими вогниками, ніби це високе зоряне небо.Дорослі сидять на лавках, а діти снують на килимку з подушками біля самої сцени. Що тут скажеш — їм там зручно. Малі кубляться, дивляться виставу, а ти просто насолоджуєшся вечором.На сцені — ціла купа музичних інструментів, розставлених під стінами й попереду. М’яке світло софітів дарує відчуття спокою. Десь у глибині — ніжно-блакитна штора, і з самого початку я підозрюю, що сцена набагато глибша. І так воно і є.У процесі вистави нам відкривають зовсім інший світ: зимовий ліс, усе у вогниках та ялинках. Казка.Перший виступ мого сина відбувається саме на цій сцені. Він лише три місяці вчиться грати на фортепіано — і вже бере участь у колективному виступі, такому шкільному невеликому оркестрі, який вражає своєю грою.Його гукають усі учасники:— Костя!Він сміливо крокує вперед. Жодного страху чи сорому.Я пишаюся його впевненістю.Упродовж усього свята я тамую сльози. Це приємні сльози. Я не сумую — просто дитяча щирість і емоційне тепло цього дійства проникають мені під шкіру.

#50різдвянихвправ🎄 День 14. Людина у різдвяному ugly-светріЯ стояла в магазині у відділі новорічних прикрас. В очах мерехтіло від незліченної кількості гірлянд, кульок і мішури. Людей було стільки, що складно було протиснутися між полицями й не зачепити скляні кулі.Прямо переді мною стояла пара в однакових темно-зелених светрах з візерунками та оленями. Збоку мене затисла жіночка з Ґрінчем на всю спину. Я озирнулася — позаду всі люди були у светрах: червоних із Сантою, зелених із цукерками.І ще — олені. Олені. Олені.Мені запаморочилося в голові, і світ померк.Не знаю, скільки часу минуло. Я мляво розплющила очі й побачила над собою маленьку дівчинку. На ній була червона шапочка Санти, що підкреслювала яскраво-руде волосся та веснянки.Мій погляд ковзнув нижче…На ній теж був светр з оленем.І ще — червоний ніс, нашитий окремим бубоном.Дівчинка з цікавістю розглядала мене, а потім простягнула в маленьких рученятах лаймового кольору кофтинку з величезними сніжинками.— Здається, вам не вистачає цього, — тихо промовила вона.Я не витримала й закричала.Прокинулася в червоній піжамі в клітинку, у своєму ліжку, під ковдрою з оленями — й ледве стримала істеричний сміх.Добре, що я вдома.Але ці олені…

#50різдвянихвправ🎄 Новорічна традиція батьківської родиниБувають миті, коли задоволення від того, що ти тепер господиня, поступається спогадам — тим, у яких не потрібно продумувати новорічний стіл.Твій максимум тоді — покришити ті самі чотири варені яйця й варену ковбасу.Так щемко стає на душі, коли з архівних поличок пам’яті виривається аромат печеної качки. Тієї самої, що незрозуміло як стала традицією нашого новорічного столу.Вона пахне сумішшю перців, часничком, гірчицею, яблуками, трішки стіклим жиром у духовці — і татовими руками.Він завжди розрізав ту пташку ще до того, як вона потрапляла на стіл.Рукава на сорочці закатані, в руках — найгостріший ніж. Гарячий сік стікає по його пальцях, а він у своєму звичному тоні промовляє:— Ах… а… та й гаряче. Наче тільки-но спеклася.І продовжує свою справу.Аромат печеного м’яса шириться кімнатами, й коли величезна паруюча тарілка торкається столу — свято починається.Навіть не пригадаю, скільки років поспіль споглядала цю картину.Зараз мені сумно, що деякі традиції зникають. А найгірше — що їх неможливо відновити.Та я впевнена: ця мить залишиться зі мною назавжди.Бо перед кожним Новим роком ми згадуємо про тебе, тату, сильніше, ніж у будь-який інший день.

#50різдвянихвправ🤍 Обійми з рідною людиноюВона знала, що він крокує до неї. Не треба було озиратися — кожен волосок на її шкірі вже сигналізував про його присутність. Легка усмішка торкнулася вуст, і всередині все стиснулося в приємному очікуванні тепла його тіла.Ще один тремкий вдих — і ось воно. Міцні руки ковзають по її руках і повертають до нього. Її обличчя занурюється в його шию, і тіло наповнює спокій.У глибині душі проростає паросток — стрімко пронизує серце, розростається по всьому тілу, заповнює кожну клітинку.Світ завмирає. На мить усе навколо стає неважливим. Є лише двоє.Ні-ні, чекайте… усе було не так.Вона присіла й розпростерла руки в очікуванні теплого, говірливого клубочка щастя, що нісся до неї, повторюючи: — Мама! Мама!Серце стукало в такт його маленьких ніжок так сильно, що аж дух перехоплювало. Ось він торкається рученятами її шиї, скубає волосся. За мить він уже сидить у неї на руках, пригортаючись і сміючись. Він весело підстрибує, висловлюючи радість і любов — дитячу, але таку справжню.А вона й собі посміхається. Коли ще можна побачити таку абсолютну щирість в обіймах?Колись його руки стануть міцними й даруватимуть тепло тій, хто найбільше його потребуватиме

#я_читаю🔥Відгук: Тагере Мафі — серія «Знищ мене»Я хочу поділитися з вами враженнями одразу від шести основних книг цієї фантастичної серії. Це мій другий твір Тагере Мафі — і я знову в захваті.Я дуже люблю антиутопії ще зі студентських років: це один із тих жанрів, які я обожнюю всім серцем. Читати про можливі варіанти розвитку світу не лише захопливо, але й повчально. Найцінніше — такі романи завжди змушують задуматися.У центрі цієї історії — дівчина Джульєтта, яка має надзвичайну руйнівну силу і через це вважається небезпечною. У зруйнованому та зміненому катастрофами світі існують і інші люди з незвичайними здібностями. Атмосфера, особисто мені, трішки нагадує «Людей Ікс» і це повʼязано з супер силами у людей, але текст, сюжет і сама історія — абсолютно унікальні.Під час читання антагоніст і протагоніст у моїй голові змінювалися кілька разів. Я вболівала за різні стосунки, різних персонажів. І що далі я читала — то більше боліло. А розділи, написані від кількох осіб, додають історії неймовірної глибини.Окремо хочу виділити мову — порівняння, образи, емоції. Вони настільки гострі, незвичайні, образні, що хочеться цитувати без кінця:“Мої очі немов два професійних кишенькових крадії, вони гребуть усе підряд і зберігають у сховищах моєї памʼяті.” “Його очі — два мікроскопи, що вивчають клітини моєї істоти.” “Мої очі — два вікна, розчахнуті в хаос світу.” “Моє серце — музичний автомат, що вимагає кількох четвертаків, голова обертом…”Тут немає банальних відчуттів — кожне емоційне переживання підкручене до межі. Ви проживатимете їх разом із Джульєттою — і нехай вона дуже юна, це не применшує тягаря, який на неї поклали.Це серія, яку неможливо читати спокійно. Вона чіпляє, ріже, розпалює. І довго не відпускає.