#50різвянихвправДень 41 Несподівана гостяШкрябіт у двері був настільки сильний, що я більше не змогла вдавати, ніби сплю. Я вилізла з-під теплої важкої ковдри. Первісна лють піднімалася у моїх венах аж до гупання у висках. Насправді я просто різко піднялася з ліжка, але так думати було приємніше. Селити в голову думку, що ти ще здатна розрізняти й відчувати емоції, неймовірно тішило мене.Я підійшла до дверей хатини й прислухалася. Щось було там — дряпало дерево. Позаяк я була сама в цьому приміщенні, збитому з обшкурених балок, страшенно холодному без розпаленого каміна, мені стало трохи лячно. А що, коли це усамітнення на два дні передбачає ще й напад диких звірів?Стримуючи раптовий трем у тілі, я спитала:— Хто там?У відповідь — тиша. Було б дивно, якби мені відповіли. Я оглянулася. Нічого, окрім кочережки для ворушіння дров, не впало мені в очі. Я взяла її й підняла — так, ніби й справді готова зараз вгатити ведмедя чи лисицю.Я рвучко відчинила двері, коли шурхіт затих, і закричала:— Аааааааа…Кров перших амазонок завирувала, й мені заморочилося в голові від стресу. Очі різало від білосніжного покрову снігу, осяяного сонцем.Коли я не побачила нікого за дверима, з грудей вирвався дурнуватий смішок. А потім у тиші пролунало несміливе:— Мяу…Кішка — така ж біла, як усе навкруги — сиділа просто біля моїх ніг, не розуміючи, потертися їй чи втекти. Лише рожевий носик і дві чорні намистини очей вирізняли її серед кучугури.— Ох… — вирвалося в мене. — Привіт. Вибач, що накричала.Я почувалася повною дурепою. Десь далеко майорів паркан, що оточував усю територію відпочинкового комплексу, тож я була точно в безпеці. Дивно, що не помітила цього раніше.— Заходь, кицюньо, — здалася я й запросила гостю до будиночка. — Будемо грітися разом.