#50різдвянихвправДень 36 Заметіль ❤️Восьма вечора. Я несу собаку з сьомого поверху вниз на руках — погуляти. Дванадцять кілограмів французького бульдога вдячно тремтять у мене на руках. Десь у долоні — телефон з увімкненим ліхтариком. Темно в будинку, темно за вікном. Лише сніг, що вкриває все навколо, випромінює трохи морозного світла.Нарешті перший поверх. Я ставлю улюбленця на лапи й полегшено видихаю. Ще кілька сходів — і ми на вулиці. Та щойно сходжу з ганку, відчуваю під ногами лід. Денне сонце наробило калюж, а тепер вони стали небезпечними слизькими острівцями: або впади, або не рухайся.Мій пес тягне мене за повідець. Я й без того боюся впасти на сходах, укритих льодяною кіркою. Хапаюся за поручень, ніби він може врятувати. Три великі кроки — і ми вже на клумбі. Пес малює жовті картини на снігу, а я відчуваю сніг на обличчі.Невдоволено натягую капюшон, але черговий порив вітру зриває його й жбурляє жменю мокрого, лапатого снігу мені просто в лице. Я стискаю щелепи.Ходіть гуляти з собакою, казали вони. Прогулянки заспокоюють і зменшують стрес.Я сердито крокую далі за псом. Дивлюся під ноги, ховаючи обличчя в куртці. І раптом — вмикаються ліхтарі.Я визираю зі свого сховку й бачу, як у світлі закручується цілий сніговий вихор. Сотні пухких сніжинок кружляють, вертяться, летять угору й униз — мов зимовий рій. Я завмираю на мить. На віях одразу ж осідає кілька сніжинок. Ще одна — на щоці, ще — на носі.Я дивлюся на цю чисту красу. Мені вже не так холодно. Хочеться побути в цій казці ще трішки. Вдихнути мороз на повні легені, зловити сніжинку на долоню.Чи рідкість така завірюха? Чи я просто раніше її не помічала? Прекрасний потік білого, мов хмара цукрової пудри, а я в ньому — маленька, ще хвилину тому невдоволена печивка.Хоча… здається, вже не така й невдоволена.