#замальовка_вихідного_дня #донька_останнього_світлаЙого постать сяяла, ніби вбирала в себе все світло світу. Хорс зробив крок назустріч, і повітря враз стало теплішим, солодшим, напоєним золотим сяйвом.— Ти тут, нарешті, — мовив він, і голос його лунав, як мелодія дзвонів. — Я чекав на тебе так довго.Орися спинилася, стискаючи пальці в кулаки, аби приховати тремтіння. Їй хотілося піддатися цьому теплу, розчинитися в ньому, але шепіт привида все ще бринів у пам’яті.— Я прийшла, як і обіцяла, — покірно мовила дівчина.Хорс усміхнувся, і в тій усмішці було щось невловиме — ніжність, переплетена з владою.— Ти така прекрасна, моя богине. Сподіваюся, ти зумієш витримати моє світло, — сказав він.Він простяг їй руку й вони нарешті порівнялися. Від його доторку в середині неї завирувала сила, нестримна та дика. Орися раптом збагнула, що його слова «витримати» — не жарти і не метафори. Їй справді доведеться витримати.— Ходімо, вже час тобі стати моєю дружиною.Його очі хиже зблиснули, та вони її не лякали, лише ще більше розпалювали жар її власного тіла. Щось витало в тілі, розтікалося по венах. Дівчина здригнулася від згадки про болюче перетворення. Вона міцно трималася за його руку, наближаючись до небесного замку.Перед його входом стояло щось схоже на невелику капличку. Великий круглий стіл з граніту, пописаний древніми символами та малюнками, приковував погляд. Орися ніби відчувала його силу — з каменю йшло дивне тепло, змішане з запахом диму й металу.— Стань поруч і щоб не сталося — не відпускай мою руку.Дівчина кивнула, і страх осипав її тіло в передчутті обряду.Вітер раптово стих, і навіть сяйво в небесах стало нерухомим. На кам’яному столі спалахнули старі символи, ніби хтось розпалив їх зсередини. Граніт загув низьким гулом, що віддавався в грудях.Хорс підняв руку, і в ній із нічого з’явився довгий вузький кинджал. Його лезо світилося, мов рідке золото, а руків’я було інкрустоване крихітними кристалами, що переливалися вогнем стихій.— Ми кличемо небо й землю, — промовив він, і слова його відлунювали, немов голоси багатьох. — Воду й вогонь, вітер і камінь. Свідками цього союзу хай стануть усі стихії.Орися відчула, як їхні пальці стиснулися ще міцніше. Їй здалося, що земля під ногами дихає, а волосся ворухнулося від подиху невидимого вітру.Хорс нахилився ближче.— Угоду на крові нехай відчують усі й запам’ятають.Він повів їхні руки до леза. Метал був гарячим, немов щойно вийнятий із полум’я. Дівчина заплющила очі, але не відпустила його долоні. Коли вістря ковзнуло по її шкірі, вона ледь стримала стогін — біль пронизав, а разом з ним вирвався спалах сили. Їй здалося, що кров не тече, а палає, наче в жилах загорілося сонце.Їхня кров змішалася, і краплі впали на камінь. Символи засвітилися ще яскравіше, й над столом здійнявся стовп сяйва. Вітер заграв у її волоссі, вогонь на мить охопив руків’я кинджала, з глибин пролунав гуркіт, схожий на відгук землі. Десь далеко вона чула плюскіт хвиль, і вологий запах солі наповнив легені.Хорс урочисто закінчив:— Стихії чують. Стихії приймають. Віднині ти — частина мене, а я — частина тебе.Його голос злився з гулом світу, і Орися відчула, як камінь під ногами пульсує в такт її серцю. Але разом з пульсом у грудях народилася тривога: чия тепер у неї сила — її власна чи його?
#50осінніхмікровправ День 3Осінні полиці у відділі фруктів та овочів манять різнобарв’ям: гарбузики, схожі на маленькі сонця, важкі грона винограду, блискучі баклажани, морква з ще трохи вологими хвостиками. Мені завжди важко пройти повз яскравих маленьких гарбузиків і не торкнутися їх — ніби крізь шкірку можна відчути трохи тепла й сяйва. А яблука розкладені цілими хвилями кольорів: від світло-зеленого до густо-бордового, вони спокушають не лише взяти їх у руки, а й нахилитися, вдихнути аромат. Рідко, правда, на полиці супермаркету вони пахнуть так, як домашні, щойно зірвані з дерева.Тому, коли знайомий чоловік із сусіднього двору добродушно-наполегливо пропонує:— Давай, я тобі відсиплю яблук, ну малому зі свого саду. Вони капець які класні, але ж їх так багато, що не знаємо, куди подіти…Ти вагаєшся лише мить і погоджуєшся, бо ж домашні. Разом знаходите пакет у багажнику, і твоя ніяковість уже поступається передчуттю радості.Але раптом він витягає кантер і спокійно запитує:— По сорок гривень нормально буде?І ти стоїш із пакетом у руках, не можеш відмовитися, бо це ж «домашні» й від знайомого. Киваєш, береш кілограм. Та відчуття радості давно розтануло, залишивши тільки дивне запитання: що ж насправді значило оте «відсиплю» й чому ти знову сподівався на щирість людей?
#50осінніхмікровправВчора у письменницькому боті від книжкової менторки Наталії Ковригіної зʼявилися осінні письменницькі вправи.І я подумала, що це саме те, що варте уваги та творчоії практики. Тому, буду ділитися з вами своїми коротенькими замальовками. Перша з них про осінній напій.🍃🍃🍃🍃🍃🍃🍃🍃З приходом перших холодів у моїх руках усе частіше з’являється чашка з простим чорним чаєм і шматочком лимона. Я люблю заварювати заздалегідь крупнолистовий чай у невеликому чайничку, а потім наливати трішки цієї темно-коричневої рідини до своєї улюбленої чашки. Вона зі мною вже п’ятнадцять років, ще з часів гуртожитку.Я заповнюю її майже по вінця окропом, насипаю цукру трошки більше, ніж зазвичай, і довершую все тонким кружальцем лимона. Моя чашка повністю прозора: колись на ній сяяли яскраві часточки апельсина, але вони не пережили численних зустрічей із посудомийкою. Тепер, розмішуючи цукор, я бачу, як мій чай світлішає від лимонної краплі, що ніби розганяє осінню сірість.Перший ковток завжди трохи обпікає губи, та вже за мить розкривається справжній смак — терпкість чаю, ніжна кислинка лимона і приємна солодкість, які разом творять особливу гармонію. Саме так, як я люблю.🍃🍃🍃🍃🍃🍃🍃А що ви полюбляєте восени? ☕️
#замальовка_вихідного_дня #донька_останнього світлаВона летіла в пустоту, не відчуваючи жодного простору, аж поки не приземлилася в сітку з променів самого сонця. Вони пронизували її тіло й наповнювали своїм світлом. Кожен доторк пік несамовито, ніби мільйони розжарених голок впивалися в шкіру. Орися не могла вдихнути, сяйво здавалося таким важким, ніби товща води самого океану зімкнулася над нею. Як би вона не борсалася, сіті тримали її міцно, стискаючи й змушуючи серце калатати ще швидше.Раптом усе змінилося. Біль зник, той вогонь, що спопеляв її шкіру, перетворився на лагідне, глибоке тепло, що розливалося хвилями від грудей до кінчиків пальців. Дівчина змусила себе зупинитися, заплющила очі й спробувала вдихнути. Повітря увійшло в легені повільно, важко, але принесло з собою спокій. У грудях з’явилося відчуття сили, незламності. Вона розплющила очі — руки були вільні, як і вся вона. Сіті наче й не існувало.Орися сіла й глянула на свої руки. Шкіра стала золотавою, вони буквально іскрилися світлом. Коли вона провела пальцем по руці, проступили дивні візерунки, ніби їх хтось намалював хною, але вони жили, пульсували й змінювалися.— Що це таке? — прошепотіла вона, здивовано роздивляючись знаки, і спробувала встати на ноги. Тіло відчувалося зовсім інакше: жодної втоми, жодної слабкості, навіть біль від минулих переживань зник, залишивши лише легкість.Вона опустила очі вниз і побачила, що весь цей час лежала на пухкій хмаринці. Все навколо було білим і чистим, наче світ народився заново.Дівчина наважилася зробити крок. Хмара розтанула золотими іскрами й перед нею постали білосніжні гвинтові сходи з золотими поручнями, що вели вгору, до замку, який сяяв іскристо, як її власна сукня.Орися кілька хвилин розглядала себе. Вона торкалася неймовірної тканини, що ніби спалахувала від кожного доторку, відчувала, як тепло йде від неї самої. На голові сиділа корона, проте сьогодні вона була невагомою, легкою, мов подих.Її босі ноги ступили на першу сходинку. І пролунав глибокий подих — здавалося, самі сходи видихнули на знак полегшення.На наступній сходинці долинув шепіт. Орися різко озирнулася, але нікого не побачила, навіть Іскрика.Вона застигла, намагаючись розібрати слова.— Ти прийшла-а… — прошелестіло просто біля вуха. Голос був жіночим. — Ти ж знаєш: ти не перша і не остання.Серце Орисі загупало так, що вона відчула кожен удар у скронях.— Хто ти? — несміливо запитала вона.— Я та, хто була до тебе…Пальці Орисі похололи, але вона продовжила крокувати нагору, наче сама висота вабила її.— Що з тобою трапилося?— Я тобі не скажу. Скоро сама дізнаєшся… Хорс… покаже тобі себе справжнього…Голос зник, лишивши по собі крижаний холод і важкі сумніви. Та в ту ж мить, як вона підняла голову й побачила його, усі страхи розвіялися.Він зустрічав її. Його світло лилося навкруги, текло, мов медова ріка. Тепло обіймало плечі Орисі, і вона відчула щось більше за спокій: наче кохання всього її життя чекало на неї саме тут.«Я стану його сьогодні», — подумала вона й підняла голову ще вище, наближаючись до Хорса. Але в глибині серця ще тремтів відгомін чужого шепоту.
#я_читаюДонна Тарт «Щиголь»Цю книгу я читала майже місяць. І не тому, що вона нудна чи нецікава, а тому, що виявилася для мене дуже важкою емоційно. Донна Тарт пише з такою точністю, що майже фізично передає відчуття персонажів. Уже на перших сторінках, коли хлопчик вибирається з-під завалів після вибуху, мені було складно абстрагуватися й не переносити цей біль у нашу реальність.Далі ще важче — стежити за зростанням дитини, яка втратила маму і залишилася фактично нікому не потрібною. Сумнівні компанії, наркотики, алкоголь… І все це описано настільки відчутно, що часом аж мурашки по шкірі.Водночас у романі є дивовижне мистецьке тло. На деяких сторінках я ловила себе на думці, що читаю не художній твір, а справжній альманах про історію картин, художників та антикварних речей. Тарт майстерно вплітає у сюжет деталі, які оживлюють світ мистецтва й додають історії ще більшої глибини.Особливо запам’ятався Борис — яскравий персонаж, родом з росії. Через нього авторка торкається теми України й дуже точно передає атмосферу знайомих нам реалій. За це їй справді вдячна.«Щиголь» — це роман, у якому немає прикрас чи легких випадковостей. Це історія про жорстокий світ, який кидає героя на всі можливі гострі камені. Ця книга залишає після себе цілий спектр почуттів — від жалю й гіркоти до захоплення. Вона важка, але надзвичайно глибока. «Щиголь» змушує задуматися і точно залишає слід у душі. Це не легке чтиво, а справжнє випробування — і саме в цьому його найбільша цінність.
#замальовка_вихідного_дня #донька_останнього_світла Жодного голосу проти то ж...Ранок настав непомітно — рожевою зорею, співом пташок, перлинами роси на траві. Орися, яка планувала не спати й продумати рішення, прокинулася від несподіваного стуку у вікно.Вона дрімала, загорнувшись у плед, з пустим аркушем на колінах. Листок був поділений навпіл: «За» і «Проти» лишалися порожні.— Як я могла проспати… — розпачливо прошепотіла вона, розтираючи затерплу шию.Тіло вимагало руху. Вона підвелася, потерла ноги, потяглася й пішла до ванни. Та тривога лише наростала: залишалося якихось вісім годин — до рішення всього її життя.За сніданком її не відпускала думка: Іскрик боявся Хорса. І ця його доброта… що як це лише маска?— Орисю! — пискнув світлячок. — Ти їсти будеш? Омлет уже вистиг.Дівчина взяла виделку, спробувала проштовхнути в себе шматок.— Є над чим подумати, — відповіла вона сухо.— Та що думати? Кажи «так» і все! Хто ж богові відмовляє, я от… — Іскрик раптом обірвав сам себе. — Ти хоч про сукню подумала?— Яка сукня?! — різко вигукнула Орися, кидаючи виделку на стіл. Світлячок зблід у світлі. — Вибач, — додала вона тихіше. — Мені треба трохи часу.Він одразу щез.Дівчина ще кілька годин намагалася скласти тези, та слова тонули в глухому шепоті: «Це твоя доля. Це твій шлях. Ти повинна».Врешті вона здалася, одягла червону сукню й корону. Пройшлася алеями саду, де троянди палали тим самим кольором. І раптом зловила себе на усмішці. Це місце пасувало їй. Навіть занадто.— Іскрику… — покликала вона. — Зі мною щось відбувається, я…Слова застрягли.— Ти відчуваєш, що готова дати відповідь? — озвався він.— Так, — несподівано навіть для себе промовила вона. І відчула полегшення, таке гостре, що аж закрутилася голова.Вітер здійняв пелюстки троянд і обсипав ними дівчину. Вона закинула голову, розвела руки, спіймала один — і на мить побачила на долоні краплю крові. Коли кліпнула — то був лише пелюсток.Перед нею стояв Хорс. Тепер — у червоному. Його усмішка була така ніжна, що Орисі закортіло обійняти його, але вона стрималася.— То яка твоя відповідь? — запитав він тихо.— Так, — сказала вона й ступила до нього.Її пальці торкнулися його руки — і світ розтанув, завертівся, зник. Вона впала в темряву.
#я_читаю Мартин Якуб «Гріх на душу»Про Мартина Якуба я дізналася ще під час навчання в літературній школі «Риба». Він тоді вів для нас лекцію про те, як написати детектив, і з того часу я з цікавістю читаю його книги.У мене не так багато досвіду саме з українським детективом, тож «Гріх на душу» став для мене приємним відкриттям. Це сучасний, динамічний і водночас дуже колоритний твір. Автору вдалося поєднати атмосферу українського села, зі всією його специфікою, характерами та побутом, із сучасними реаліями та проблемами.Сюжет багатошаровий: тут і заплутана історія вбивства (а точніше — кількох), і родинні таємниці, і драми, де тісно переплітаються любов та ненависть, довіра й зрада. Атмосфера тримає в напрузі, а герої — справжні, з нашого середовища, зі своїми вадами й чеснотами.Мені здається, ця історія цілком могла б стати основою для якісного українського серіалу. Вона дуже яскраво відображає наш менталітет, змушує замислитися не лише над злочином і його мотивами, а й над людськими стосунками та виборами.Я іноді намагалася «грати у детектива» й відгадувати сюжетні ходи. І так, деякі моменти вдалося передбачити. Але коли за сто сторінок до фіналу мені здалося, що все зрозуміло, Якуб все ж зумів здивувати несподіваною розв’язкою. І це, мабуть, найкращий комплімент для детективу.
Чаша біля вівтаря виявилася з темного каменю. Вода в ній була прохолодна, з запахом чебрецю. Вона занурила долоні — і на мить здалося, що вода торкається її навзаєм, як тепла шкіра. Коли підвела руки, на пальцях блиснули краплини — кожна як крихітний сонячний зайчик.У дзеркалі кімнати її чекало випробування. За спиною висіла низка суконь: важкі, розшиті променями, із золотими підкладками; поруч — скромна лляна, майже проста; на поличці — знайома шовкова піжама. Вона взяла просту сукню й приміряла. Легка, слухняна тканина лягла на плечі, ніби полегшення. Та варто було глянути в дзеркало — і вона побачила не себе. На мить — ту стару з другого сну, з уламком корони на колінах. Орися здригнулася, кліпнула — і відображення стало знову її.— Бачиш? — тихо сказав світлячок. — Дзеркала показують правду.— А якщо я… не зможу? — вона вимовила це так, наче визнає щось соромне.— Якщо не зможеш — теж вибір. Але це буде перший дверний крок до другої дороги, — світлячок не лякав, просто нагадав.Вона повернулася до вішалок, торкнулася найпростішої лляної — і все ж узяла не її. Обрала сукню легку, світлу, з тонким золотим поясом — не важку, але з натяком на розкіш. Коли застібала пояс, відчувала тепло, наче річ її впізнавала.Корона лежала на столі. Вона наблизилася, взяла її обережно — і відчула, як метал делікатно відгукнувся теплом. Коли корона торкнулася волосся, вагота з’явилася відразу: не тиснула, але нагадувала про себе — як відповідальність, що не болить, але не відпускає.— Є ще одне місце у храмі, — сказав світлячок. — Тільки не заходь туди. ПРосто подивися.Прихований коридор вів до темних дверей. Вони були важкі, зі старого дерева, з різьбленими променями, що зливалися в один вузол посередині. Від щілини тягнуло холодом, ніби за дверима — ніч без місяця. Орися поклала долоню на різьбу — деревина видалася сухою та моторошно спокійною.— Що там?— Те, що простіше, — відповів світлячок. — Завжди знайдеться простіший шлях. Особливо, коли страшно.— І це пастка? — сказала Орися.— І це пастка, — підтвердив він.Вони повернулися до зали. Свічки горіли колами, і з кожною годиною світ робився теплішим і водночас настороженішим. Час, здавалося, вимірювався не стрілками, а тінями колон: вони довшали, тоншали, перетікали.В обід вона знову розповіла про сни — уже детально, із звукописом і запахами — і світлячок уважно слухав, не перебиваючи. Коли вона закінчила, він мовив:— Три дзвони — три сни. Коли почуєш третій маєш йти. Не до темних дверей, а до світла.— Я боюся, — чесно сказала вона.— Страх — знищує віру, — усміхнувся світлячок. Після полудня в храмі стало тихіше, як у бібліотеці перед важливою сторінкою в книзі. Орися стояла біля вікна і дивилася на світ, де захід учора не прийшов. Небо повільно тьмяніло, але жодна барва не з’являлася на обрії, ніби хтось забув розмалювати край дня. Вона відчула, як корона важчає на волоссі — не нестерпно, але відчутно.— Коли він прийде, — сказала вона вголос, — я не питатиму «чому я». Спитаю «що робити».Світлячок схвально дзвякнув крильцями.— Гарне запитання для першої зустрічі, — і додав зовсім тихо: — Але відповідь ти вже знаєш.Нарешті в повітрі прокотився перший дзвін. Свічки ледь помітно хитнулися, наче зітхнули разом.Другий дзвін — глибший, тепліший. Колони наче стали довші, кола свічок — яскравіші. Світло, здавалось, збиралося докупи, окреслюючи дорогу від порога до вівтаря.Третій дзвін — і храм на мить затамував подих. Орися ступила в коло свічок. Корона торкнулася чола тепліше, ніж раніше. Вона не знала, чи зійде сонце сьогодні, чи знову «не прийде», як учора. Але в цю мить вона відчула: захід сонця не мусить приходити ззовні. Він може прийти — у ній.Вона зробила крок уперед.І світ, здавалося, змінив кут падіння світла.
#я_читаю 📖 Стюарт Тертон “Сім смертей Евелін Гардкасл”Старовинний маєток, загублений серед лісу. Родина, що втратила дитину багато років тому, знову збирається тут — ніби для святкування. Але святкування чого? Тієї самої смерті, що сталася понад двадцять років тому?..Господарі, гості, навіть персонал — усі дивні, ніби приховують щось за напускною ввічливістю. Спершу здається, що це звичайний класичний детектив у стилі Агати Крісті. Але вже після першого “дня” історія перевертається: головний герой застряг у часі й змушений переживати один і той самий день знову і знову — щоразу в новому тілі.З кожним повтором події набувають нового сенсу, персонажі розкривають темні таємниці, а коло підозрюваних лише розширюється. Здавалося, я вже знаю, хто винен, але кожна нова деталь ламала всі здогади.Це неймовірно заплутаний і водночас витончений детектив, де класична форма переплітається з оригінальним задумом. Атмосфера маєтку й постійне відчуття дежавю тримають у напрузі до останньої сторінки.✨ Якщо ви любите історії, де доводиться ламати голову, де ворог і друг міняються місцями, а істина вислизає до самого фіналу — ця книга стане справжнім випробуванням.
#замальовка_вихідного_дня#донька_останнього_світла Написала продовження історії 🥰— Що значить «ти прийдеш завтра»?! Гей! — Орися зробила кілька розпачливих кроків по храму, але зупинилася, усвідомивши всю дивність ситуації. Вона самотня десь у храмі, десь на краю світу. Чи, може, це початок світу?— Не хвилюйся, — прошепотів світлячок. — Все буде добре. Він і справді прийде. Ти тут не сама — я є з тобою.— Я сама… Вибач, але ти… ти лише світлячок. А мені потрібен хтось більш… ну, схожий на людину.Світлячок ображено фиркнув: — Та я знаю і можу більше, ніж пересічна людина! Я можу показати тобі твою кімнату, нагодувати вечерею і дочекатися з тобою Хорса.Усередині Орисі назрівав цілий ураган емоцій, готовий вирватися істеричним сміхом. Але вона зробила тремтячий глибокий вдих і стрималася.— Добре. Раз я тепер тут полонянка — веди мене у мою камеру, — дівчина зняла з голови корону. Та враз згасла, втративши своє сонячне сяйво.— Ти що! — світлячок заметушився. — Ти не полонянка. Хіба ти не розумієш? Ти обрана!— Обрана?.. Це тому, що я опинилася невідомо де, невідомо з ким? Та мене навіть ніхто не спитав, чи хочу я бути цією «обраною»!— Охохох… Ходімо. Я проведу тебе до твоєї кімнати. Схоже, ми тут надовго застрягли з твоєю впертістю та непокірністю.Орися промовчала. Вона почувалася трохи безглуздо, сперечаючись зі світлячком. Усе це виглядало як абсурдна сцена з фентезійного сну, яка ніяк не вкладалася в її голові. Вона крокувала слідом за яскравою мерехтливою цяткою, що снувала прихованим коридором.Вони зупинилися перед важкими темними дверима. Дівчина несміливо штовхнула їх — і перед її очима відкрилася прекрасна кімната, варта самої принцеси.— Ох! — вирвалося в Орисі.Такої розкоші вона ніколи не бачила. Ступивши всередину, відчула, як босі холодні стопи потонули в м‘якому килимі. Ліжко з золотавим балдахіном було таке величезне, що там могло б вміститися з п‘ятеро Орись. Усе іскрилося приглушеним світлом, немов десь поруч сідало сонце й золотило своїм промінням усі речі навколо.— Наліво — ванна кімната, — діловито повідомив світлячок. — У шафі є інший одяг. І що бажаєш на вечерю?— Я… я не знаю, але я дуже голодна, — раптом зізналася дівчина. Їй аж паморочилося від відчуття порожнечі, наче всі ці події висотали з неї сили.На столику біля відчиненого вікна в ніч з‘явилося безліч страв: від печеного м’яса до солодкого кавуна. Орися поглянула на стіл, потім на свою сукню.— Я, мабуть, перевдягнуся в щось простіше… Мені аж страшно сісти за стіл у такому вбранні.Світлячок промовчав, але полетів за нею до шафи. Там висіло з десяток розкішних суконь і лише на поличці скромно лежала шовкова піжама. Вона теж виглядала безмежно дорогою, але хоча б не була сукнею.Перевдягнувшись, Орися накинулася на їжу, мов голодний звір. І лише втамувавши перший голод, змогла спокійно смакувати фруктами. Її супутник увесь час сидів на краю столика й уважно спостерігав за нею.— Тепер спробуй поспати, — нарешті сказав він. — Наш… повернеться не раніше завтрашнього заходу сонця. До того часу ти маєш бути готова його зустріти.— Готова? Це як?— Ну, може, скупатися, одягнутися достойно… і все таке.Орися промовчала. Втома склеювала повіки. Вона залізла під пухку ковдру й миттєво заснула. Про завтра вона подумає потім. Трішки пізніше.
TGLIST.COM.UA
