#я_читаю«Ераґон» Крістофер Паоліні (фентезі)"Справжня мужність — це жити та страждати за те, у що віриш."Цей роман я почала читати, щоб надихнутися драконами для свого фентезійного твору — і не прогадала. Спочатку історія здавалася мені трохи затягнутою, але з появою крихітного дракона, який ріс на сторінках книги, все змінилося.Світ, у якому розгортаються події, сповнений небезпек і таємниць: стародавні мови, магічні артефакти та розмаїття істот роблять його живим і захопливим.Хлопчик поступово стає чоловіком, загартовуючись випробуваннями долі — не лише фізично, а й емоційно, адже він втрачає близьких. У цей же час його дракониха росте разом із ним. Це, як на мене, ідеальний тандем, що розвивається синхронно.Сапфіра — це не просто супутниця героя, а справжній друг і союзник, мудріший і досвідченіший за свого вершника. Її саркастичні зауваження та глибокі роздуми додають книзі особливого шарму.Окрім цього, у книзі є магія, ельфи, гноми та інші чарівні створіння. Читаючи останні сторінки, я з сумом розуміла, що в мене немає наступної частини — а історія лише набрала обертів і обіцяє бути ще більш захопливою та напруженою. Це саме той момент, коли тобі терміново потрібне продовження! І я точно повернуся до цього світу.
Друзі привіт, сьогодні хочу поділитися з вами своїми напрацюваннями. Я зараз навчаюся на курсі в Літосвіті: Культурна журналістика та блогінг. Перше практичне завдання було написати рецензію на на театральну виставу “Енеїда”, реж. Сергій Данченко, 1986 рік; Національний академічний драматичний театр ім.І.Франка.Саму виставу можна переглянути за посиланням тут.Одразу скажу, що це моя перша рецензія на виставу і вона має свої зауваження від лекторки: не вистачає сюжету на початку та деталей про костюми, акторів, декорації.Проте вона має й позитивний відгук: неочікувано, як вдало вам вдалося провести паралелі із сьогоднішнім днем. Дякую! Ваш відгук вийшов особистим, пронизливим, це такий собі есей певною мірою. То ж сама рецензія:«Енеїда» 1986-го і 2025-го: від сатири до болючої реальності Вічно жива поема Івана Котляревського «Енеїда», що ожила яскравою феєрією у 1986 році на сцені Національного театру ім. І.Франка стала справжнім театральним видовищем завдяки Сергію Данченку. Поєднання української класичної літератури та традиційної драматургії, народного гумору, який висміював абсурдність тогочасної системи створюють справжній експеримент. Проте сьогодні, дивлячись на цю виставу крізь окуляри війни та незворотності подій, вона набуває страшної актуальності.«Енеїда» — це не лише висміювання античної історії, а ще й алегорія на український народ, що ніколи не здасться, хай би які випробування чекали на нього. Сергій Данченко, що відомий ще такими виставами, як «Украдене щастя» Івана Франка та «Патетична соната» Миколи Куліша, висвітлює цю поему в абсолютно новому світлі. Режисер використав гротеск та, навіть, можна сказати бурлескний стиль, щоб підкреслити хаос, в якому ми, українці, змушені шукати своє місце в цьому жорстокому світі. Він підкреслює саме філософські мотиви: темах долі, національної ідентичності та справедливості.На ті часи виставу можна було зчитати як сатиричну відповідь на радянську реальність, де боги — це партійні керівники, а Еней — своєрідний виживальник у тоталітарній системі. А от сьогодні між її рядків проглядається історія боротьби за свій дім.Окрім того, головний герой Еней зображений Данченком не тільки гулякою та хитрою особистістю, а ще й людиною, що змушена виживати в умовах нестабільності. Цей образ можна напряму асоціювати з будь-яким українцем, що так багато втрачає, але продовжує топтати свою стежку. Народ Енея мріє повернутися на свої землі, а Боги Олімпу наразі уособлюють собою світових гравців, що, на жаль, вирішують і нашу долю також. Діодона, що раніше в радянському контексті уособлювала «зраджену» державу, сьогодні може бути у ролі жінок, які втратили своїх чоловіків. В такому контексті втрачається межа між комедією та трагедією, бо те, що раніше викликало сміх, тепер сильно ранить по живому. Окрім глибоко сюжету вистава вражає своєю яскравістю та майже карнавальним настроєм: барвисті костюми з національними деталями, перебільшені форми, ніби відбувається якась фантастична подорож. Але й серед цього різномаїття кольорів є обладунки троянців, що носять зараз наші хлопці. Акцентів додає також музичне оформлення, народні мотиви з сучасним аранжуванням додають драматизму та почуттів у сцени.Фінал історії теж сприймається по різному, бо це ніби то іронічне нагадування про те, що українці завжди шукають свій шлях. Та чи за своєю згодою ми, як нація продовжуємо його шукати? Чи все ж таки нам просто не дають жити на своїй землі на нашій Трої?
#замальовка_вихідного_дняДрузі, якщо ви памʼятаєте я проводила розіграш на річницю каналу. Виграшем був текст написаний мною під ваше замовлення. Тож сьогодні я вам покажу що вийшло, звісно з дозволу переможниці. Стрибок до себеРожевий захід сонця відбивався у темних зимових водах річки Дніпро. Морозне повітря щипало обличчя, а сніг монотонно порипував під ногами. — Коли вже те тепло й де взагалі забарилася весна? — сумно подумала Мілана й глибше закуталася у сірий пухнастий шарф. Вона дивилася собі під ноги, обережно ступаючи на лід. Здавалося, навіть весняні цвіріньки синичок дратували її. Важкий день на роботі, а ще приготуй вечерю, випери речі й цей список може бути нескінченний, бо справ у Мілани було більше ніж годин у дні.Та чим ближче вона підходила до залу на тренування, тим легшими ставали її кроки. Вона вже не з силою переставляла ноги, а прискорювала рух з нетерпінням чекаючи заняття. Тут, на джампінгу, Мілана відчувала себе настільки комфортно, що інколи й додому йти не хотілося. Жінка знала, що основою цього певного дзену та вивільнення почуттів була саме тренерка — Аліна. Це був саме той випадок, коли струнка, красива, тендітна, але до біса енергійна дівчина ставала натхненням та прикладом. Викликаючи лише приємні враження та бажання прийти ще. От і сьогодні Алінка-блондінка весело викрикувала, високо стрибаючи:— Давайте дівчатка! Підстрибуйте вище! Вище! Отак!І Мілана, як і всі інші стрибала з усіх своїх сил та проблем, які стрімко зменшувалися з кожним її рухом. Голова ставала яснішою, а посмішка ширшою. І хай навіть не все виходило з першого разу, тренерка завжди могла мотивувати та підтримати. Здавалося, що все приміщення дихає саме її енергією, силою та наснагою. Саме Аліна викликала у жінок такий терапевтичний ефект радіти життю тут і зараз, досягати цілей та мріяти. Так ніби всі ці стрибки й справді наближали до бажаного.Усміхнена, спокійна в середині себе Мілана вийшла у темний зоряний вечір. Вона закинула голову й подивилася на зорі.— Як добре, що сьогодні морозець, таке зоряна небо…
#я_читаю“Першому гравцеві приготуватися” Ернест Клайн (наукова фантастика)Події розгортаються у 2044 році, і хоча це не таке вже далеке майбутнє, світ у книзі перебуває в занепаді. Людство потерпає від кризи, а реальність виглядає похмуро:“Все навколо вкривав шар занедбаності. Вулиці, будівлі, люди. Навіть сніг здавався брудним. Сірі сніжинки дрейфували вниз, наче після виверження вулкана.”Проте більшість людей знайшли вихід у віртуальній реальності, де не лише грають, а й навчаються, працюють, будують своє ідеальне цифрове життя. Віртуальний світ у цій книзі – не просто розвага, а буквально порятунок.Велика частина історії пронизана ностальгією за 80-ми роками: фільми, музика, комікси, ігри. Якщо ви захоплюєтесь старими приставками та першими комп’ютерними аркадами, ці референси вам точно сподобаються. Для мене ж їхня кількість виявилася трохи перевантаженою – я знаю лише базові ігри, як-от Pac-Man, тому подекуди важко було втримати фокус. Але щойно події загострюються, а головний герой поринає в боротьбу за збереження віртуального світу, книга читається значно легше й тримає в напрузі.Наполегливість та розум головного героя вражають. Це підліток, який, не маючи контролю чи примусу з боку дорослих, самотужки вирішує купу як віртуальних, так і цілком реальних проблем.Якщо ви любите старі ігри на приставках, “Зоряні війни” та культові фільми 80-х, а також вас приваблює ідея занурення у віртуальний світ, ця книга вам точно сподобається.
На цих вихідних хочеться написати #замальовка_вихідного_дня від імені жінки, від нашої персонажки Лівії.Все звалилося на мене сьогодні в один момент: серйозні наміри коханого щодо наших відносин, пропозиція стати командиром групи, навіть не зграї. Це велика честь — вести за собою всіх багряних драконів та загоничів, особливо зараз, коли ми офіційно ввійшли у фазу війни.Але Батар… Так, як він кохає мене…Складно не думати про його план. Він хоче, щоб ми поїхали на південь, до теплого моря, залишивши позаду битви, обов’язки та небезпеку. Він би зробив для мене все, що треба. Можливо, я навіть навчилася б готувати яєчню. Можливо, народила б діток. Можливо…– Можливо, ти загнешся там від суму швидше, ніж я знайду собі нову запрягачку.Голос Егни грубо увірвався в мій простір, розірвавши всі думки на клаптики.Я здригнулася. Вітер із долини піднявся вище на кручу, пронизуючи моє тіло, розвіюючи пасма волосся. Західне сонце кидало довгі тіні, підкреслюючи гострі контури скель, а за ними, внизу, чорніли густі ліси, де вирувало життя, не знаючи про мої вагання.Я перевела погляд на Егну. Вона мостилася біля мене, розкинувшись на нагрітому камені, схожа на величезну лускату кішку. Її полум’яні очі світилися в сутінках, уважно вивчаючи мене.– Ти дуже груба, як для столітнього мудрого дракона, ти знаєш це? – відповіла я, криво всміхаючись.Але десь у глибині себе я знала, що вона права.Страх залишитися без справжньої родини був сильний, але хіба не так само лякав страх втратити себе?Егна пирхнула, випустивши з ніздрів клуби пари.– Я не груба, я чесна з тобою, і ти це знаєш. Ти маєш стати генеральшею не менше.Я видихнула.– О, це вже ні, – заперечила я. – Залишитися на рік-два – це одне, а присвятити все життя… це… я не знаю, це занадто для мене.– Я не тиснутиму на тебе, – з невинним виглядом промовила Егна, заплющуючи очі.Я стиснула губи.Так, ніхто не тисне на мене, подумалося мені. Ні моя дракониха, ні мій коханий чоловік, ніхто не тисне. Просто всі хочуть мого рішення, і будь-яке з них зруйнує частину мене.Чому не можна бути на службі й одруженою одночасно? Чому у нас такі дивні закони?Вітер знову піднявся, приносячи запах смоли та гірських трав. Удалині щось закричав один із молодих драконів — низький, протяжний звук, сповнений сили й нетерплячки. Десь там, у небі, формувалася моя майбутня зграя.Я провела долонею по лускатому боку Егни.– Я просто хочу робити те, що мені подобається, розумієш?Дракониха промовчала.– Чому я маю обирати?– Всі мають обирати, люба моя Ліві. Всі.Я зітхнула.Мені залишалося три години до заходу сонця, щоб прийняти рішення.Здавалося, мене рвало на шматки.
#я_читаюРебекка Яррос “Найдорожче в житті” (жіночий роман)“Усе найдорожче в житті самотнє”.Це мій третій прочитаний роман цієї авторки (саме жіночий). Познайомилася я з її творчістю завдяки фентезійному роману “Четверте крило”, який мене дуже вразив. Тож захотілося дослідити, які історії вона створює ще.Як на мене, це класичний ніжний і солодкий роман, але з доволі цікавим сюжетом. Він здався мені дуже реалістичним, бо піднімає знайому багатьом тему — як важко вижити в маленькому містечку, де всі знають одне одного, а плітки і пересуди визначають твою репутацію більше, ніж власні вчинки. Іноді, навіть доклавши максимум зусиль, змінити ставлення людей до себе надзвичайно складно і дорого. Саме про це говорить одна з цитат у книзі:“Я постійно бачила це в нашому маленькому містечку — привид Алекса, що якби. Майбутнє, про яке батьки мріяли для своїх дітей, тут помирало важко, а його поховання вимагало тисяч імпровізаційних похоронів протягом життя”.Але містечкові закони впливають не лише на громадське життя, а й на родинні стосунки. Піти проти волі батьків за власним покликом — і так непростий вибір для багатьох молодих людей, а в закритому суспільстві маленького міста це може стати справжнім випробуванням. Додаткових емоційних фарб додає ще одна важлива лінія сюжету — догляд за батьком, який страждає на ранній Альцгеймер.Тож якщо вам подобаються ніжні інтимні сцени, пристрасні переживання героїв і нетривіальний сюжет, ця книжка має всі ці складові.
#замальовка_вихідного_дняМій загін разом з техніками роздивлявся уламки нового драга. Ми притягли цей металевий брухт на імпровізованих ношах, які привʼязали до наших драконів, хоч їм це і не дуже сподобалося. Інколи мені здається, що ми їх допечемо своїми недоречними діями та вони повідкушують нам кінцівки, щоб ми більше не змогли літати на них. Взагалі, вся ця тема з такими величними створіннями, які от так просто дозволяють людям літати на них, викликає у мене багато питань. — То що скажете? — голос Газара вивів мене копання в думках. Ніхто з техніків не відповів – вони збирали драг по шматочку в одну цілісну велику машинерію. — Я кажу: ми вам ще потрібні? — підвищив голос мій командир.— Так-так, так-так… мовив один із новеньких, здається, Бен. — У нас будуть кілька питань до вас, тож зачекайте.Він навіть очей на нас не підвів, просто пробубонів собі під носа та й все.— Е ні, хлопці, так не піде, — запалився Газар. — Ми цілу ніч, бляха, патрулювали, збивали це лайно, щоб тепер почекати, поки ви ним пограєтесь?— Вибач, вибач, Газаре… — у розмову плавно влився нудотний голос Ланка, нашого вже давнього знайомого. — Я зараз швиденько заповню опитувальник і відпущу.Наш загін колективно важко видихнув. Бо коротенько у Ланка — це на годину точно. Газарові щелепи так сильно стискалися, що я мимоволі поклав йому руку на плече. — Я підстрелив цього красеня. — з натягнутою посмішкою сказав я. — Тож сам і відповім на питання. Якщо командир не проти. — Я зустрівся поглядом з другом. Газар спочатку нахмурився, а потім вдячно кивнув. — Не проти. — Суворо мовив він і повернувся до решти. — Загін! Всі відпочивати, у нас мало часу до наступної зміни. Хлопцям не потрібно було додаткових вказівок, вони всі, як один осідлали драконів і полетіли геть, утворивши невеличку пилову бурю навкруги.А я залишився розказувати, як гудів та цілився драг, що нового я помітив у маневрах, як високо він летів і все таке. Я був дуже даликий від технічних знань, але сподівався, що ця інформація хоч якось допоможе вберегти нам життя. Завтра буде невеличкий сюрприз
Усім привіт та гарного вихідного, сьогоднішня #замальовка_вихідного_дня буде на тему домашнього завдання з 4 лекції про те, як писати фантастику. Отож треба було написати лист у якому показати конфлікт героя.Дорога моя Сантія,Вибач, що не писав останні два місяці, знаю, ти, скоріше за все, хвилювалася та неодноразово злилася. Чи ціле ще наше тренувальне знаряддя? Чи ти вже все розтрощила? Мабуть, не зовсім вдалі жарти, еге ж?На жаль, саме тобі в цьому житті дістався такий не толковий брат. Мені справді соромно, моя люба сестричко. Пробач.Весь цей час я був у відрядженні, слідкував за переміщенням ворожих сил на заході наших територій. І тут знову мій промах, бо я обіцяв тобі, що не встрягатиму в жодні небезпечні ситуації, поки буду у війську. Але обманювати тебе я також не хочу, тож все, що можна, я тобі писатиму. Ми ж з тобою все ще найближчі, так?Я також хочу тобі повідомити, якщо раптом тобі цікаво, я повернувся цілий та неушкоджений, лише дуже змерз за ці дні. Але твоя настоянка на травах та чилі чудово зігріває мене зараз на перепочинку. Дякую тобі за турботу, ти — найкраща молодша сестра. Я розраховую на твою мудрість й на те, що цієї весни ти не вступиш до війська й не залишиш нашу батьківську домівку. Думаю, що ти вже здогадалася, що в мене не вийде закінчити своє перебування тут раніше, як я тобі обіцяв. Саме тому я прошу тебе зважити всі обставини, особливо небезпеку, яка наближаться на кордонах. Я би хотів, щоб ти залишилася вдома й будувала нову сімʼю на нашому подвірʼї. Обери собі достойного чоловіка, раптом я затримуюся тут надовше й не відвідаю твоє весілля. Я знаю, що ти зараз скоріше вже випустила кілька ядучих слів у мою адресу, але я заслужив і цілком розділяю твою злість. І так, я знаю, що ти відчуваєш. Бо мене тут теж охоплює злість від однієї думки, що я можу побачити тебе тут вже за три місяці на шикуванні новеньких. Сантія, маленька, заради наших дитячих мрій, чекай мене вдома.Твій брехливий брат Янтіс.
За традицією #замальовка _вихідного_дняКоли я їхав з дому на службу Пантії я не мав у своєму містечку дівчини, яку б кохав, чи ту, яка б чекала мене. Не було в мене серйозних відносин, та що там, і легковажних стосунків теж не сталося. Я був по вуха занурений у кулінарію та роботу з татом у саду. Загалом всі оті розмови мами про те, що я маю думати про майбутню сімʼю, одруження, нащадків дуже сильно мені докучали. А її пропозиції достойних пасій взагалі допікали мене аж настільки, що я міг до темна працювати з деревами. Я чітко знав правила на службі й вирішив, що кохання та родина буде вже опісля всього цього. До того ж мої амбіції були досить великими, я хотів мати свій будиночок з іншої сторони саду, щоб продовжувати працювати й при цьому жити окремо. Я навіть прорахував скільки мені треба відкладати грошей, щоб за пʼять років самостійного життя відкрити літній ресторанчик з терасою. Все в моїй голові було так структуровано, що я був впевнений, що все вийде. Аж допоки одного дня, а конкретного того самого першого дня з загальним шикуванням та призначенням драконів, я не побачив її — Лівію. Вона стояла просто навпроти мене, жіночі та чоловічі загони завжди ставили одне навпроти одного. І я ледь не прослухав свого призначення, аж так сильно витріщався на неї в надії, що й вона на мене гляне. Й вона побачила, звісно ж побачила, бо всі шукали очима де ж той Батар Мусіо, котрого кликали вже третій раз. Ця моя недолуга витівка, привела до ще двох її швидких поглядів, що супроводжувалися посмішками, які засіли мені в голові аж до наступної зустрічі. Її дивовижна біла шкіра вразила мене з першого погляду, вона точно була родом не з півдня, бо ми всі були засмаглими. В той день всі мої розмірені плани на майбутнє зотліли, бо я всередині палав і палаю досі дивлячись на неї.
Замальовка вихідного дня ❤️:За вікном мрячив дощ, стікав тихенько цівочками по склу, ніби намагався зберегти тишу світанку. Сірість стояла за вікном і проникала у кімнату, лише її багряне волосся вирізнялося серед темних контурів ліжка. Воно було розкидане павутинням кохання по подушці і її ніжному, частково оголеному тілу. Я не спав, дивився на неї боячись видати зайвий звук чи шелест. Мені хотілося погладити її рожеві націловані мною губи, торкнутися щоки. Та сон Лівії був такий спокійний, що я не міг дозволити собі його порушити. Тепло всередині мене наростало разом з тим, як мої очі бігали по її обличчю, шиї, плечі, оголеному шматочку стегна. Ідеальна у кожному вигині жінка мирно спала у моєму ліжку. Це миттєве відчуття тріумфу та кохання майже вирвалося з моїх грудей стогоном, але я стримав його, ущипнувши себе. Мій частий дитячий спосіб, коли снився страшний сон я щипав себе, щоб прокинутись. Та цього разу я вщипнув себе, щоб стримати емоції щастя. Відчувши біль на руці я кліпнув декілька разів і таки по справжньому прокинувся. Лівії не було поруч, моя рука панічно шарнула по ліжку. Воно було холодне та пусте. Я лежав у своїй кімнаті у будиночку де жив зі своїм загоном. Вона лише наснилася мені, заплющивши очі я не заснув до ранку, тримав у голові той прекрасний образ нічного марення.PS: завтра починаю : як писати фентезі, сподіваюся це дасть мені впевненості серйозно сісти за рукопис про драконів 😊
TGLIST.COM.UA
