Статистика telegram channel - @tetiana_kozelska

Усім привіт, здається насиченість днів у новому році вводить нову рубрику на каналі — Текст вихідного дня ❣️Поки я чекаю початку курсу: Як писати фентезі, я вирішила продовжувати писати фантастичні замальовки про моїх драконів:Білий, чистий, незайманий сніг покривав всю землю. Він іскрився під промінням сонця так сильно, що відчинивши двері свого будиночка, я просто змушена була моментально заплющити очі й натягнути льотні затемнені окуляри. Зима була найважчою порою року для мене. Швидкі польоти на драконі в морозному повітрі буквально заковували все моє тіло холодом, якби тепло я не одягалася. Але прекрасне світле творіння природи — сніг, завжди викликав посмішку й замилування у мене, це щось більше ніж опади. Моє дитинство минуло в місці, де жодної зими не випадав сніг. До того моменту поки я пішла служити у наші війська про справжню зиму я читала лише в книжках та бачила у фільмах. То ж тепер бувши тут на континенті я завжди насолоджувалась звуками з під моїх ботинків, відчуттям холоду на обличчі та чарівним світлом, яким світилася вся земля. Часом я думаю, що сніжинки — це насправді турбота неба за землею, так ніби всі ті хмари кохають всі ці пагорби й прикривають їх оголені плечі від холоду пухкою ковдрою.— Гей! Пішли вже, Лівіє! — дівчата з моєї групи окликнули мене. Вони були вже попереду мене на кілька кроків. Я ще раз усміхнулася теплу, що зародилося в моїй душі та покрокувала за ними, натягаючи теплі шкіряні пальчатки підбиті хутром. Попереду нас чекали години патрулювання, замерлі ноги, льодяні руки та задубіле тіло в сідлі. А ще неймовірні краєвиди, на які так важко було не відриватися та пильнувати горизонт. Колір моєї групи зараз особливо контрастував у цій навколишній білизні. Наші дракони, буквально палали своїм насиченим вишневим кольором. Чому Батар, так чи інакше приходить мені в голову, навіть через таке безглузде порівняння, як вишні. Я все одно згадую його, ці його вишневі смаколики та неймовірно пухкі губи. Я важко видихнула наближаючись до Егми. Зима знизила кількість зустрічей з Батаром майже до нуля. Сліди в засніженому лісі легко могла помітити піша патрульна група порядку. То ж наше традиційне місце зустрічі було недоступне й залишалися лише скупі, швидкі та боязкі поцілунки та пристрасні обійми. Це, до речі, ще один мінус цієї краси навколо.Егма обдала мене гарячою парою з носа запрошуючи сідлати її. Я почухала її носик, що був більший за мою голову й з легкістю вмостилася верхи на ній. Як би важко мені не було в тренуваннях в дитинстві, зараз я була вдячна мамі за всі ті вправи та макети, що вона зробила для мене. Вона завжди мені повторювала, що я маю стати леді генералом, бути найкращою. Зараз я очолюю наш загін, я з багряним волоссям і я віддаю накази. Я оглянулася, перевірила чи всі запрягачки вже на місцях й махнула рукою — Полетіли.Егма взяла розгін утворивши справжню сніжну бурю розмахом своїх крил. І пекуче морозне повітря почало просочуватися у всі мої неутеплені шпаринки костюма. По переду жеврів горизонт.

Замальовка вихідного дня:💡💡💡💡💡💡💡Несподіваний, весняний, легкий вітер взяв моє обличчя в свої невагомі долоні, коли я вийшла з під'їзду. Ступивши крок, я затрималась, щоб відчути його подих на собі ще раз. Не зважаючи на пізній час зимового вечора на вулиці було по справжньому тепло. Я похвалила себе подумки, що одягла тонку курточку й попрямувала далі. Місяць мерехтів на небі яскравим білим світлом, змушуючи мене закидати голову й милуватись ним. Зоряне небо, таке рідкісне у місті, особливо якщо виходити з квартири раз на тиждень. Моє саркастичне єство протестувало всередині - йому не довподоби таке просте замилування навколишнім світом. Десятихвилинна прогулянка, що була моїм нереалізованим планом більше ніж півроку, нарешті сьогодні сталася. Це мав бути безцільовий похід, лише для мене. Від одної думки про те, що я не йду кудись, як от в аптеку чи в магазин мене коробило в середині. Мозок на кожний крок пропонував спланувати завтрашній день, тиждень або хоч би завтрашній сніданок обдумати. Я впиралася йому запрошуючи тишу стати головною на хвильку. За сім хвилин мені вдалося. тепер залишалося зовсім трохи часу, щоб почути справжню себе. Та вона мовчала, вперта та принципова не видала жодного звуку.Побачивши свій будинок я посміхнулася, бо здається тиша, це саме те що мені було треба.

2025 розпочався неочікуваним детоксом від соціальних мереж. Трішки свят та трішки вірусів дали свої результати. Я потрошку повертаюся до регулярності в своєму письмі. Все ще планую за зиму доредагувати роман та відправити його в літагенцію (до речі половина вже готова). То ж сьогодні поділюся з вами частинкою з роману, яка до нього не входить, але все ж таки вона про них, про головних героїв.Я підійшла до розщілини рифу, враження було таке, що корали просто вирубали тут, щоб була змога зайти з берега. Діра у воді — це така різка глибина, буквально за два метри від берега. Вода там зовсім не блакитна, а дуже темна, схожа на чорнило. Дна, ясно, що не видно. І справді схоже на діру, можливо саме сюди колись давно впав метеорит і створив таке провалля. Моя фантазія надає місцині потаємного сенсу. Сашко, як завжди пішов першим одягаючи спеціальні кросівки, бо йти треба по рифу. Він зробив заплив, поки я чекаю на березі. Удаючи, що просто милуюся морем. Я споглядала за ним, гризла шкіру біля нігтя. Зустріла його з рушником.— Як воно там? — бадьоро запитала я, ховаючи за усмішкою тремтіння в голосі та страх.— Ну що, там дуже холодно. Не дарма вони одягають термокостюми. Але з краю, по контуру рифа, можна поплавати, усе зовсім не так, як у нас біля готелю. — сказав Сашко. Він зігрівся поруч зі мною на пісочку, і ми разом пішли туди. У Блакитну діру.— Чуєш, Саша. Я трохи боюся там так темно і глибоко. Я буду не довго, добре? Ти на мене не зважай, плавай скільки захочеш. — я домовилася заздалегідь про своє швидке повернення на сушу, відчувала, що так воно й буде. — Добре, люба. — він поцілував мене в лоб і взяв за руку.Я зробила три кроки у воду, і почала пливти, бо дно закінчилося. Нескінченна стіна рифу спускалася кудись глибоко вниз. Нові види рибок ліниво снували, наче їм усе одно на людей. Тут мій погляд зачепився за рибку клоуна. Неймовірно споглядати все це наживо, а не по телевізору. Памʼятаю в дитинстві я любила дивитися, як Жак-Ів Кусто плаває під водою. У мене було не багато каналів, здається по Тонісу часто показували такі передачі про тварин і океан.Я намагалася дивитися лише на красу коралів, і не звертати увагу на прірву під моїм тілом. Але температура води давала про себе знати. До страху змішаного із захопленням додався ще й холод. Тисячі мурах уже снували по мені, підіймають кожен волосок на тілі. В один момент рівень паніки в мені став граничним, я зловила погляд чоловіка і схрестила руки, показуючи, що я все. Повернулася на берег. У вухах я ще й досі чулося важке шипіння свого дихання, наче я Дарт Вейдер. Сашко плавав ще хвилин пʼятнадцять, періодично він пірнав під воду, міг спуститися метри на два вниз, а потім винирнути назад, видути воду із трубки та спокійно собі вдихнути. Для мене це була просто неможлива місія.

Друзі усіх зі Святом!👼Сьогоднішня тема адвент календаря про Миколая. Який він ваш Миколай?Мій Миколай прокинувся о другій ночі від хвилювання, що проспав будильник. Розбуркався й не міг знайти свій сон. Він лежав і згадував себе малого, тоді він теж не спав всю ніч, але прокидався з метою перевірити, що там під подушкою?Теплі спогади зігріли й він задрімав.Будильник на смартгодиннику завібрував о пʼятій ранку. Миколай з приємною тривогою сповз з ліжка. Дістав з полички заготовлені пакуночки й поклав під подушку малому, великому й собі. Влігся назад під ковдру й став чекати ранку. О шостій ранку пролунав  заспаний голос синочка:— Ма, а вже ранок? Бо я перевірив, а під подушками нічого. Ще не приходив Миколай?— Ще дуже рано, спи маленький. Добре що ти нічого не знайшов, подумав Миколай, бо я не готовий о шостій починати цей день.О сьомій ранку Миколай здався, малий увімкнув гірлянду над ліжком й почав нишпорити під подушкою. Радість та віра у диво заповнила кімнату. Миколай посміхався, він був щасливий.

Перше завдання адвент календаря для творчих було написати листа, кому хочеться. В мене вийшло щось таке:Тіна сиділа, закутавшись у шерстяний плед на дивані. В одній руці стигла чашка чорного чаю з лимоном, в іншій була кулькова ручка. На колінах лежав щоденник, в якому вона планувала свої сірі робочі будні. Не розписаним планами та справами, залишалося лише шосте грудня. Жінка замислилася, що особливого у цьому дні? Потім вона перевела погляд на друге число, де першим у списку дій було: придбати Миколайчики. Точно, мовила вона собі в голові й посміхнулася, буде ж свято. Раптом, вона відчула таке хвилинне й непереборне бажання написати листа, що поспішно перегорнула сторінку й почала:Дорогий…Тіна замислилась, хто? Хто цей дорогий? Кому може написати листа доросла жінка, мама та дружина? Коханця вона не завела, чоловіку не зовсім до того. Невже їй і справді залишається уповати на Святого Миколая?Лоб її насупивсь, за дві секунди вона вже розгладила його рукою, щоб прибрати зморшки. Важко зітхнула, зачеркнула дві останні літери в слові й продовжила:Дорога Тіно, я хочу попросити тебе не забувати про свою цінність та особливість у цьому до біса дивному світі. Я знаю, що у цьому році не все було так, як тобі хотілося та планувалося. Але ти тут, у цьому моменті. Живеш, пишеш, дихаєш. Рухайся дівчинко далі, попри все. Й поклади під подушку собі щось солоденьке. Диво воно для всіх.

Ми вилетіли, як зазвичай о десятій вечора, коли темрява повністю вкривала нашу частину континенту. Спорядившись новим приладдям, я ніби відчував пригнічення й не тому, що було незручно та важко. А просто мені було страшно, бо нам й досі не розповіли, як і чому загинули наші побратими тієї ночі. Не було сумнівів, що драги їх вбили, проте було б дуже добре дізнатися як саме. У Газара в очах мелькала стривоженість, хоч голос його звучав рівно та спокійно:— Ну що, летимо та робимо свою справу. Без зайвого шуму та напруги. Памʼятайте — завчасний постріл нічого вам не дасть.  Лише витримка та холодний розум.— Так командире. — без ентузіазму мовили ми.Наші семеро срібних драконів чекали на поготові в долині. Ці благородні створіння спокійно стояли, випускаючи пар з великих ніздрів.— Привіт Егане. — погладив я його по шиї.  — Готовий політати? Га? — я вмостився у сідлі, а мій дракон затупцяв лапами по траві.Ми злетіли слідом за командиром, мої нутрощі стиснулися на долю секунди, поки ми набирали висоту. Я нахилився до шиї дракона й почав вдивлятися у простір навкруги. Нові темні окуляри дещо обмежували огляд, особливо зараз, вночі. Зате давали трохи безпеки для очей. Чим ближче ми підлітали до моря, тим тривожніше ставало всередині мене. Дракони потроху сповільнювалися, а ми оглядалися навкруги у пошуках драгів. Досить часто вони видавали себе світлом ліхтарів, але по чуткам останнього разу вони їх не використовували.Ми зависли над морем, розтягнувшись у довгу шеренгу. Шум прибою. Місячне світло. Романтика.Зненацька мій дракон заревів і різко пірнув униз. Ми летіли так низько над водою, що я встигав навіть побачити наше відображення. За нами почулися перші постріли з нашої зброї. Еган розвернувся і я захватив ціль - драга, що висів прямо навпроти Єна. Я прицілився. Вистрілив і драг почав повільно спускатися вниз у воду.— Так! — вигукнув я. Еган повертався назад у шеренгу. Як раптом за моєю спиною щось шкваркнуло. Я відчув глухий удар в новий захист, що боляче вдарив мене по ребрах. Поштовх був настільки сильний, що я ледве втримався в сідлі. Мій дракон різко фиркаючи розвернувся і я зловив ще один поштовх, але тепе вже в груди. Моє дихання збилося, руки ослабли, я відчув приємну невагомість вільного польоту. Десь наді мною пролунав дикий рев: Нііііііі. За секунду вже відчувався холодний доторк води й неможливість дихати. В голові лунала думка: Я не вмію плавати.

Трохи драконів перед вихідними ❤️Мій дракон Еган мʼяко приземлився на рівнині серед гір, високі стіни яких були розмальовані мішенями. Ми спішилися і дракони відлетіли в сторону. В першу чергу ми тренувалися стоячи на твердій землі, а потім вже верхи на драконах. Ми стали в порядку в якому літали, першим мав вистрілити наш командир Газар. Важкий, новий захист на грудях і спині трохи заважав, створював дисбаланс у поставі тіла. Газар націлив пістолет і натис на кнопку. Яскравий електричний шар вилетів з стволу. Він рухався неймовірно швидко й утворив невеликий отвір у скалі. Посипалися дрібні шматочки каменю. Я присвиснув, бо порівняно з арбалетом та його стрілами — ця зброя виглядала справді руйнівною. Кожен з нас виконав по кілька пострілів, поки не влучив у потрібну ціль. Потім Газар призвав свого дракона за допомогою унікального свистка, створеного із  луски дракона. Кожен такий свисток мав специфічний звук, який міг чути лише дракон. Я осідлав Егана та промовив йому на вухо:— Зараз буде дещо потужне. — він промовчав. Я вірив у те, що дракони розуміють нашу мову, попри всі книжки, в яких написано що це не так, я мав інше відчуття.Ми піднялися загоном на три метри і виконали постріли. Наступним кроком в тренуванннях був простір на льоту —тепер вже кожен по черзі підлітав-відлітав і стріляв по мішенях. Десь пообіді, коли наша скала для тренування була добряче показана, ми повернулися в поселення. Я знав, що слідом за нами має відправитися загін Лівії, але після вчорашньої розмови не ризикнув вигадувати причину, щоб повернутися та побачитися з нею. Плечі та спина боліли від металевих плит. Я з жахом думав, як буде важко їй все це одягати та носити, її тіло таке тендітне, таке ніжне та вразливе.— Батаре, ти будеш варити обід чи ні? — озвався Єн, хлопець з мого загону.— Так я й готую. — озвався я до нього. Хоча сам збагнув, що насправді я витріщився у вікно в одну точку десятий раз миючи руками моркву та згадуючи Лівію.— Ясно. — чмихнув Єн, хруснув яблуком та вийшов з кухні.Після обіду треба було поспати перед нічною зміною, але в мене завжди були з цим проблеми. Зазвичай я писав їй листи і ховав їх у щілині старої секвої, що росла по дорозі до лігвища драконів. Сьогодні теж не стало винятком. Відчуття назріваючої небезпеки та незвіданості,  додало моїм словам у листі надмірної ніжності, але я не став переписувати, мало що могло статися вночі.

Після такого зібрання сон не йшов у голову. У кожному будиночку запрягачів хоч десь та й горіло світло. Я сидів на кухні з яблучним сидром у кухлі, Газар стояв біля вікна склавши в руки в замок та наморщивши чоло.— Як думаєш, що за заміни нас чекають? — ніяково запитав я.— Якби ж я знав, — зітхнув він. — А де ти був коли почався збір? — запитав командир піднявши одну брову. Газар дивився прямо мені в очі, мої долоні змокріли так, що я ледь не впустив свій напій. Я спробував вгамувати тремтіння в голосі та промовив:— Та… гуляв просто перед сном. — я опустив голову.— А чого в тебе обличчя все було перемазане помадою? — трохи насмішливо повів далі він.— Помадою? — дуже награно видав я й схаменувся. — Слухай, я… я… розумієш, ну, тут така справа…— Та все я розумію. — важко видихнув Газар і очі його наповнились смутком. — Будьте обережні. Я нікому про вас не скажу, сам маю грішок, раз уже така розмова у нас.Мої брови залізли так високо на лоба, що здавалося от-от заховаються у волоссі. — Давно ти знаєш? — запитав обережно я.— Та ні. Кілька місяців, як помітив твої походеньки. А ви давно разом? — запитав з цікавістю він.— Пів року. — гордо відповів я. Газар присвиснув та додав:— Ми лише два місяці. Але я не хочу знати хто вона, тож не кажи, так буде краще для їхньої безпеки в разі чого.— Згоден. — кивнув я.— Давай спати, завтра в нас великі зміни. Хех. — він поплескав мене по плечу і пішов до своєї кімнати. Було якось некомфортного від того, що мій командир знає, що в мене дівчина, проте в нього теж є. Ох, хоч би заснути.Наступного ранку нас всіх чекали у технічному відділі для видачі обладунків та нової зброї. Наша група осідлала своїх драконів у льотній долині та полетіла до техників.Нас знову чекав Ланк, біля якого стояв ящик з металевим хламом, ну, принаймні, на перший погляд. Він був зовсім не багатослівний, сонний та трошки роздьорганий. Перше, що він дав нам — легкі металеві шоломи з темними скельцями. Далі важкі металеві накладки на груди та дивні пістолети, які ми мали випробувати до свого вильоту.— Ну, і як воно стріляє? — спитав Газар тицьнувши пальцем на пістолет.— Звичайно стріляє! Отут тиць і все. — роздратовано мовив Ланк.Ми взяли новеньке знаряддя та відправилися подалі в гори тренуватися.

Ще трішки :Я крокував таємною стежиною в лісі, про яку знали лише ми з Лівією. Я залишив більшу частину пирога своїм побратимам, захвативши три шматочки для коханої. Також  поклав у рюкзак білий квас, щоб ми могли сповна насолодитися смаком моїх скромних гостинців. Прийшовши на галявину, у наше затишне гніздечко, я сів чекати її, барабанячи пальцями по деревʼяній колоді, що слугувала нам лавою. Почувся шелест у чагарнику, моє серце забилось скоріше, я затамував подих. Це була вона.Світло місяця окреслювало її стегна обтягнуті шкіряними штанами. Вона посміхалася до мене вустами нафарбованими в колір волосся.— Привіт. — прошепотіла Лівія, підійшовши впритул до мене. Я втягнув носом запах її тіла, притулившись до шиї.— Я так за тобою скучив. — промовив у відповідь їй та легенько торкнувся до її вуст. Я знав вона очікувала на пристрасний глибокий цілунок, та мені хотілося трохи її подражнити, як би не було важко стримувати власну хіть. Її рука ковзнула по моїй голові, вона міцно притислася до моїх губ, змусивши мене видати стражденний стогін. Я обняв її за спину, притягнувши все її тіло до свого. І тут, коли моїм тілом розлилося солодке тепло збудження, здалеку пролунав сигнал на загальні термінові збори.— Матері його ковінька! — вилаявся я.— Треба бігти. — розчаровано мовила Лівія й чмокнула ще раз мене в губи.— Візьми хоч пиріг! — стрепенувся я. Вона засвітилася радістю.— Давай мені в сумку.Ми переклала обережно пиріг. Ще раз поцілувалися.— Витри помаду. — засміялася вона. Я розтер долонею обличчя в надії, що нічого не залишилося. Ми побігли кожен в свою сторону. Неспішно гуляти по чагарниках лісу приємніше ніж бігти, шкрябаючи обличчя й спотикаючись. Я мчав так швидко, як тільки міг. За запізнення можна отримати штрафні зміни, а мені цього так не хотілося. Ліс потроху рідішав і я вже бачив вогні долини де шикувалися запрягачі, кожен у свою групу. Ще трішки і я вже стояв у своєму загоні, намагаючись приховати своє швидке дихання, що розпирало мою грудну клітку. Я прагнув віднайти очима Лівію у її групі, але люду стояло надто багато.Пролунав ще один гул, закликаючи створити тишу серед натовпу. В центр кола, створеного запрягачами вийшов наш командир Пантор.— Запрягачі! — крикнув він піднявши руки вгору. — Я зібрав вас тут, бо отримав страшну звістку. Щойно на нічному патрулюванні загинуло семеро наших братів та сестер! Драги розстріляли їх новою зброєю. Я та вище правління розцінюємо цей вчинок, як напад та плануємо відповідь. Будьте готові до змін! 

Невелике продовження:Ми полетіли «додому», кожен до свого, не обмінявшись більше жодним словом — таємність понад усе. Будучи на службі ми не мали права жити у себе вдома біля рідних людей, навіть якщо наше військове поселення було поруч. Наші ряди запрягачів були поділені примітивно: жінки й чоловіки окремо. Окрім цього кожен  загін жив усамітнено в невеликому будиночку. У нас не було поварів чи прибиральниць ми все забезпечували самі, створювали домашній затишок. Я от наприклад в дитинстві дуже любив готувати й навіть мріяв мати свій ресторанчик на центральній площі нашого містечка. Але мій батько мав інші плани на мене. Тому він віддав мене на службу — бо це честь, це необхідно для кожної молодої особи, інакше ти неправильний. Насправді, тут я просто відбуваю свої три роки й сподіваюся, що у моєму загоні буде хтось достойніший за мене для майбутньої посади командира. А от Лівія… Лівія вже найкраща в загоні та групі Бордо. Окрім загонів ми маємо групи, які складаються з тридцяти драконів однакового кольору. На загальному шикуванні у великій долині відбувається щось неймовірно гарне й таке, що перехоплює дух своєю величчю та красою. Так от, зараз вона перша у відносинах зі своїм драконом, а ще вона неймовірно стріляє й знає настільки багато про ведення бою, що я просто шаленію. Я настільки добре розбираюся лише у випічці. Особливо у пирогах з фруктовою начинкою завдяки яким ми і познайомилися.Після важкої першої половини дня, я був голодний до паморочення в голові. На кухні мене чекав рис швидкого приготування, який залишили мені хлопці зі свого обіду. Наступний мій виліт аж за добу — нічний. Тому все, про що я міг думати — це настання темряви, щоб тихцем втекти до Лівії. Мені конче треба було з нею побачитись, доторкнутись до її волосся. Коли ми довго не зустрічаємося я завжди готую її улюблений вишневий пиріг, адже він так пасує їй кольором. Тож план мій був стандартний, годинку полежати, набрати продуктів у загальному складі та встигнути приготувати смаколик для неї. Знаю, вона оцінить.