Для всіх, хто збирав новини про цьогорічну Бієналє тільки клаптиками і нарешті хоче зрозуміти хід подій: 1) Венеційська бієнале (італ. Biennale di Venezia) — одна з провідних виставок сучасного мистецтва, що проходить щодва непарні роки у Венеції, Італія. Вона складається з двох паралельних частин: міжнародна виставка (організована головним куратором навколо єдиної теми, запрошуються художники з усього світу) + національні павільйони (кожна країна представляє власний проєкт, обраний самостійно). Крім цього, є велика паралельна програма — незалежні виставки по всьому місту, які офіційно акредитовані бієнале, але фінансуються окремо. Міжнародне журі присуджує кілька відзнак, найголовніша – Золотий лев за найкращий національний павільйон — головна нагорода серед країн-учасниць. Також є Золотий лев за найкращу участь у міжнародній виставці, Срібний лев, Спеціальні відзнаки. Саме кураторка пропонує кандидатів до міжнародного журі. Бієнале — глибоко політична подія: має значення присутність чи відсутність країни, вибір теми та куратора. 2) Головною кураторкою 61-ї Венеційської бієнале було обрано Койо Куо, вона стала першою жінкою з Африки на цій посаді. Але вона несподівано померла в себе вдома в ніч з 9 на 10 травня, рівно за рік до події. Койо планувала виставку "В мінорних тональностях", і почала працювати над неї, зрештою проєкт реалізували 5 радників і радниць, яких вона сама обрала. 3) Після оголошення про повернення рос. павільйону на бієнале почалась хвиля протестів. Напередодні відкриття бієнале міністри культури України, Польщі, Естонії, Латвії, Литви та ряду інших європейських країн виступили зі спільною заявою на підтримку України, наголосивши, що присутність Росії суперечить самій ідеї бієнале як простору культурного діалогу. Більше про павільйон писав артслукер 4) 30 квітня 2026 міжнародне журі 61-ї Венеційської бієнале у повному складі подало у відставку, пославшись на свою попередню заяву від 22 квітня — про намір не розглядати для нагород країни, чиї лідери звинувачені Міжнародним кримінальним судом у воєнних злочинах. Це рішення пов'язували передусім з Росією та Ізраїлем, який у відповідь звинуватив журі в політизації виставки. Організатори бієнале від заяви журі дистанціювалися, наголосивши на своїй позиції проти будь-якої форми цензури. 5) Після відставки міжнародного журі організатори Венеційської бієнале перенесли церемонію нагородження з 9 травня на 22 листопада та замінили традиційні нагороди на «Леви глядацьких симпатій» — переможців визначатимуть відвідувачі, які придбали квитки та відвідали обидві локації виставки в період з 9 травня до 22 листопада. До змагання допущені всі країни, включно з Росією та Ізраїлем. Російський павільйон працюватиме лише чотири дні під час прев'ю для фахівців, після чого залишиться зачиненим до кінця виставки, однак виступи транслюватимуть на екранах у вікнах або демонструватимуть у записі. 6) Український павільйон представляє проєкт "Гарантії безпеки" Жанни Кадирової з центральною скульптурою "Оригамі Олень" за кураторства Ксенії Малих та Леоніда Марущака. У 2019 році, за допомогою Дениса Рубана, ця скульптура була встановлена в парку в Покровську на місці демонтованого радянського реактивного літака, що був носієм ядерної зброї. Але у 2024 році, лінія фронту наблизилася до міста, і її евакуювали. Проєкт піднімає тему невиконаних гарантій безпеки, заради яких у 1996 році Україна позбулася свого ядерного арсеналу. Також, Асоціація українських організацій в Італії створила проєкт «Невидимий павільйон» — плакати з "альтернативною" програмою подій, які ніколи не відбудуться, бо їхніх учасників вбила Росія. На кожному плакаті — напис "Скасовано! Автора вбила Росія" та QR-код, що веде на сайт PEN Ukraine з базою даних загиблих українських митців. 7) Австрійський павільйон (який ви точно бачили, жінка у колоколі) привернув увагу завдяки проєкту «Seaworld Venice» художниці Флорентіни Гольцінґер — антиутопічному простору, що поєднує підводний тематичний парк, очисну станцію та сакральну будівлю.
Людина у відео говорить про те, що відкривати нову галерею — дуже неоригінально, і це більше не працює, треба знаходити щось нове у мистецтві У попередньому відео від нього я чула «сучасне мистецтво померло» і «що буде після сучасного мистецтва» І це дуже цікава розмова про • точку входу у мистецтво, яка низька як ніколи, завдяки інтернету, ти можеш просто постити і отримати своє визнання, я все більше дивуюсь, яка ж неймовірна кількість митців навколо, і це не критичне зауваження, але факт. На так кількість митців значно менше існує людей, які можуть і хочуть продавати їх мистецтво і людей, які готові його купувати. Фул тайм Джоб + мистецтво — дуже часта історія наразі • людей, які говорять, що сучасне мистецтво помирає плюс мінус кожні 10 років дуже багато, зазвичай особливо нічого після їх слів не відбувається, добре, якщо у когось в голові виникає свіжа ідея підходу після цього • технологічні зміни у світі повʼязані з ШІ, де ефективність розробника починає вимірюватись кількістю спалених кредитів на рік з подачі сео нвідіа дуже сильно впливають на сприйняття мистецтва також, речі, які могли творити онлі артисти, вже може робити все більше і більше людей без особливих навичок• відсутність використання фінансових інструментів на широкому загалі — я щиро не розумію, чому досі галереї в Україні не роблять розстрочку на мистецтво • і так далі
1) The Wanderer / Мандрівник, 2022, Ярема Малащук та Роман Хімей, ПАЦ + Укрдім у 20232) "Якби я був німцем, я б перся від Вагнера", 1994, Група швидкого реагування, Харків3) Мандрівник над морем туману«Мандрівник» був створений менш ніж за два місяці після початку російського вторгнення в Україну. Малащук і Хімей відтворюють образи загиблих російських окупантів України. Цим жестом митці відсилають до класичного твору сучасного українського мистецтва — серії фотографій «Якби я був німцем» групи Fast Reaction Group, створеної 1994 року. Звертаючись до назви цієї знакової роботи, Малащук і Хімей ставлять під сумнів німецький і, ширше, західний погляд на російську війну в Україні. Назва фільму, вибір кадрів і спосіб презентації роботи відсилають до відомої романтичної картини Каспара Давида Фрідріха «Мандрівник над морем туману» та до колонізаторської позиції зображеної на ній постаті щодо краєвиду, що розкинувся перед нею. Митці критикують романтизований образ смерті як чогось піднесеного. Розміщення загиблих російських солдатів у цьому контексті одночасно вказує на них як на сучасних колонізаторів України та чинить над ними помсту, зламуючи табу, пов'язане з демонстрацією тіл мертвих.Текст: Катажина Ружняк-Шабельськаджерело
"Ми володіємо документами (чи вони володіють нами), завдяки яким нас можна ідентифікувати. Етимологія понять «ідентифікація» та «ідентичність» десь сходяться в спільній точці за горизонтом, але з близької перспективи розбігаються в протилежних напрямах — один вказує на жорстку фіксацію «ідентифікаційного номера» чи імені в паспорті, інший — на розмиття і множинність, пов’язані з політиками ідентичності. У своїй роботі «Перетинаючи кордон» (2022) Наталка Дяченко презентує гібридне поєднання двох згаданих напрямів, у якому ситуативна нестабільність і розмиття меж законодавчо встановлених правил спричинені кризовим станом війни і біженства.Одразу після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну мисткиня Наталка Дяченко тимчасово виїжджала в Європу, не маючи закордонного паспорта. У той час українцям було дозволено виїжджати з внутрішніми паспортами. Оскільки внутрішній паспорт не містить імені латиницею, працівниці кас в європейських вокзалах, щоб надрукувати квиток, просили продиктувати своє ім’я латинськими літерами. Наталка згадує, що писала переклад свого імені на папірці і просувала його у віконце каси, але отримуючи квиток на руки, помічала, що майже щоразу її прізвище було надруковане з помилками. Тоді вона вирішила надавати біля кас вигадані імена. Контролери ж бо теж не читають кирилицю і не зможуть встановити тотожність імені."джерело артслукер
"Про Хальбвакса і колективну пам'ять:Моріс Хальбвакс (1877–1945, загинув у Бухенвальді) стверджував, що людина не може пам'ятати поза групою — навіть найособистіший спогад завжди оформлений мовою, датами, місцями та смислами, які дає спільнота. Ми пам'ятаємо як члени групи — родини, нації, класу.Звідси кілька важливих наслідків:Пам'ять — це завжди теперішнє. Група не відтворює минуле як воно було — вона реконструює його відповідно до своїх актуальних потреб, конфліктів, ідентичності. Минуле постійно переписується під тиском теперішнього.Забування — не випадковість, а функція. Група «забуває» те, що не вписується в її актуальний образ себе. Це не збій пам'яті, а її активна робота.Місця пам'яті (lieux de mémoire — поняття, розвинуте пізніше П'єром Нора) — пам'ять потребує матеріальних опор: монументів, дат, ритуалів, текстів. Без них вона розсіюється.Зв'язок із фразою "fantasies erected from the material of collective memories" тут прямий: якщо колективна пам'ять вже є реконструкцією, а не записом — то фантазії, збудовані з її матеріалу, є конструкцією другого порядку. Реальність → реконструйована пам'ять → фантазія на її основі." сказав Клод, в процесі читання текстів про Валід Раада та перекладу окремих слів та речень.
Знижки на мистецтво - це, імхо, погана ідея Всім молодим авторам та авторкам раджу цього не робити. Час від часу бачу серію знижок у сторіз, ще ціна зазвичай дуже низька, типу 2000-4000 грн за достатньо складні технічно роботи або достатньо великі, за живопис якийсьУ 99.9% проблема не в ціні - а в тому, як ви пояснили цінність і чи пояснили її взагалі. Я тільки що прогортала сторіз на яких було фото роботи + прайс. Тексту ніякого, ходу думки теж, розʼяснення, чи концепції, чи хоч чогось. Це не має бути фіксований формат, який ви побачили десь у когось, але це має бути правдиво відносно того, що ви хотіли зробити. Іноді працюють дуже щирі абстрактні тексти, іноді дуже документальні і фактичні, академічні, артспік комусь подобається, комусь ще щось. Я завжди повторюю, головне правило ведення будь яких соцмереж (якщо ви хочете з них щось отримувати, бо може ви по фану це робите ) - це дати можливість людям вас любити Для цього з ними треба говорити, взаємодіяти, для цього іноді треба постити щось, після чого від вас відпишуться купа знайомих і прийде багато незнайомихВи крутікі!!!
Єгор Анцигін, 2023, Моя зламана кістка «Робота Єгора Анцигіна «Мої зламані кістки» складається з двох елементів — об’єкта, що є зменшеною копією людської кістки, та відеопроєкції із зображенням групи людей, які споглядають міський пейзаж. Зв’язок між фільмом і скульптурою на перший погляд неочевидний, і саме це розкриває сенс роботи. Кістка, виготовлена з глини (яку можна сприймати як землю), має виступ — слід перелому. Цей виступ є знаком, свідченням індивідуальної історії конкретної людини, а також твердженням факту крихкості людського тіла й страху болю. Варто зазначити, що автор скульптури звертається до власного особистого досвіду, створивши збільшену копію власного ребра, яке колись було зламане й нині зрослося. Так, починаючи з тіла як місця, простору спільного досвіду, художник водночас чітко окреслює межі емпатії. Біль неможливо передати, як і неможливо про неї розповісти в момент, коли вона виникає. Біль — це абстракція, яка тут втілена у формі нерівностей на гладкій поверхні глини.»Фрагмент кураторського тексту Магдалени Лінковської
"Наприклад, Валід Раад: вперше я відкрила його для себе в проєкті групи «Атлас» на виставці «Documenta XI» під кураторством нігерійського поета Окві Енвезора. Там була робота, яку я згодом вирішила включити до «Кола невимовного», — «Якби ж я міг плакати». Вона презентувалася як документальна: начебто офіцер, який під час ліванських війн мав здійснювати відеоспостереження за набережною, кожного вечора розвертав камеру від променаду в бік горизонту й спостерігав за заходом сонця — і так щодня до кінця війни. То було поетично, зворушливо й невідпорно. Група «Атлас» — тодішній псевдонім Раада — мала й інші роботи, на позір документальні, про війну в Лівані й суміжний контекст. Тоді, на початку 2000-х, мене вразило, як «Атласу» вдалося ввести розмову про арабський світ у дискурс, який до того часу був майже виключно західноєвропейським та американським. Після цього знайомства я стежила за діяльністю групи і загадкою навколо неї. У період, коли Валід Раад вважався її представником і ще не заявляв про одноосібне авторство робіт, я відвідала лекцію в Новій школі в Нью-Йорку. Мистецький світ тоді був розгублений: «Хто стоїть за групою “Атлас”? Хто саме говорить від її імені?». Мені дуже подобалася ця невизначеність. Вона підважувала обсесію авторством, фігурою одного автора чи авторки, яка панує у світі мистецтва. Змушувала зосередитися на тому, що відбувається, що саме презентується і говориться, а не на культі особистості."джерелолінк на роботу Валід Раада
"Довгі роки українське образотворче мистецтво було відлучене від світового художнього процесу. Тож тільки тепер група митців взялась за цю важку відповідальну справу. Організація виставки «Імпреза-89» — результат процесу демократизації нашої країни.Що ж являє собою «Імпреза-89»? Це виставка, яка проходитиме кожних два роки в Івано-Франківську. Це популяризація українського мистецтва та його співставлення з іншими національними школамиОргкомітет сподівається, що з допомогою бієнале українське мистецтво зробить ще один крок, щоб повернути собі належне місце у світовому художньому процесі. Адже наша національна культура — явище екстериторіальне і вже послуговується формами, що функціонують у світовій культурі, але більшість елементів цієї багатої і глибниної культури ще не входять на рівних в ритм і динаміку розвитку світової культури через неузгодженість багатьох ланок і невідповідність рівня сучасної свідомості і форм сучасного буття взагалі на Україні.Ініціатори бієнале «Імпреза-89» в Івано-Франківську розраховують на постановку відразу кількох проблем: організувати виставочний процес, як систему неконвенційних зустрічей і конфронтацій різноманітних художніх систем; створити передумови для формування першого на Україні музею сучасного мистецтва як генератора новітніх явищ у живописі, графіці, скульптурі і інших формах прояву творчого духу; інспірувати процеси аналізу й пошуку, теоретичних конфронтацій з метою, виявлення інтелектуальних потенцій; популяризувати ... "джерело
Простір прикордоння 1997 «Формально це була літня пленерна практика студентів Сумського училища культури. Фактично ж захід об’єднав ширше коло учасників — художників, археологів, краєзнавців, теоретиків мистецтва, дослідників довкілля. Місце проведення обрали інтуїтивно, але водночас осмислено: ландшафт поблизу Могриці — із сіверським городищем, крейдяним кар’єром, луками, пагорбами та річкою Псел — від початку створював багатошаровий контекст для роботи.Відтоді «Могриця» почала формуватися як міждисциплінарний простір, де перетинаються художні, краєзнавчі та екологічні практики. Попри експерименти з новими художніми формами, 1990-ті роки в історії Могриці були передусім періодом міметичного мистецтва. Це був етап поступового освоєння простору — як фізичного, так і уявного. Студенти та викладачі діяли як спостерігачі й дослідники, поступово заглиблюючись у середовище та формуючи чутливе, усвідомлене ставлення до нього.На тому етапі художня робота переважно зосереджувалась у межах зображальної парадигми: натурні штудії, живописні й графічні етюди, пейзажні практики. Проте з часом ця орієнтація на репрезентацію поступово змінювалася. Замість фіксації ззовні все частіше відбувалося включення у ландшафт як у простір дії. Зображення втрачало дистанційований статус і «переносилося» з площини паперу безпосередньо на траву, землю, крейду, воду»джерело
TGLIST.COM.UA
