"Наприклад, Валід Раад: вперше я відкрила його для себе в проєкті групи «Атлас» на виставці «Documenta XI» під кураторством нігерійського поета Окві Енвезора. Там була робота, яку я згодом вирішила включити до «Кола невимовного», — «Якби ж я міг плакати». Вона презентувалася як документальна: начебто офіцер, який під час ліванських війн мав здійснювати відеоспостереження за набережною, кожного вечора розвертав камеру від променаду в бік горизонту й спостерігав за заходом сонця — і так щодня до кінця війни. То було поетично, зворушливо й невідпорно. Група «Атлас» — тодішній псевдонім Раада — мала й інші роботи, на позір документальні, про війну в Лівані й суміжний контекст. Тоді, на початку 2000-х, мене вразило, як «Атласу» вдалося ввести розмову про арабський світ у дискурс, який до того часу був майже виключно західноєвропейським та американським. Після цього знайомства я стежила за діяльністю групи і загадкою навколо неї. У період, коли Валід Раад вважався її представником і ще не заявляв про одноосібне авторство робіт, я відвідала лекцію в Новій школі в Нью-Йорку. Мистецький світ тоді був розгублений:  «Хто стоїть за групою “Атлас”? Хто саме говорить від її імені?». Мені дуже подобалася ця невизначеність. Вона підважувала обсесію авторством, фігурою одного автора чи авторки, яка панує у світі мистецтва. Змушувала зосередитися на тому, що відбувається, що саме презентується і говориться, а не на культі особистості."джерелолінк на роботу Валід Раада