Перехресні стежки

📖🫣 Ймовірно, найстрашніша книжка з читаних мною. Фільм не дивився. Сюжет ґрунтується на не такому вже й фантастичному припущенні про смертельний вірус, який проявився на болотах і розрісся по всьому світові. Єдиною версією порятунку є потреба перестати дивитись очима на світ. 😬 Гине майже все людство, у будиночку збирається купка людей, яка навчилася виживати, двоє з них — вагітні жінки. І тут починаються гойдалки, співіснування людей це завжди горор. 🤱🏻Особливо цей текст вразить матерів і батьків — тут героїні доводиться ростити дітей на слух, не дозволяючи їм побачити світ. До їхного народження вона навіть змушена всерйоз стикнутися з пропозицією позбавити немовлят зору задля виживання. Окремо мушу попередити про сцену пологів під загрозою нападу агресивного ворога. 😴 А ще, уявіть собі необхідність прокидатися вранці, не розплющуючи очей. Взагалі, у романі саспенс у кожному абзаці, аж бринить. 📖 Це маленька книжечка, історія викладена компактно і драйвово. Для мене основним мотивом була, звісно, материнська самопожертва і стійкість будь перед чим заради дітей, але тут можна знайти багато метафор на проблеми людства — популізм, недовіра до суспільної думки, теорії змови, (не)спроможність людей до мирної самоорганізації, любов до тварин, тощо. 👀 Роман вражає. #раджу_почитати любителям гострих відчуттів, це прям горор, хоча почвари і не вистрибують з-за рогу, вони всі всередині нас. Але тригерів прям багато, історія направду майстерно страшна. Слухав у Librarius, начитка дуже тривожна, додає атмосфери. 🎧

«Це просте правило, панно, — говорила вона Роні, — усередині завше має бути гарніше, ніж ззовні». Євгенія Кужавська «Боги мого краю дуже люблять кров», 2026Чув, що річці часом докоряють тим, що вона занадто глибока і не всім відкривається аж до дна. Але бувають такі спекотні дні, коли і на поверхні побарахтатись — в кайф. Цей роман схожий на річку, а річці не напишеш анотацію (тому я їх і не читаю). 🖼 Це книжка про коротку золоту добу, культурний розквіт часів Української революції. Він протривав всього пару років, закінчився швидко й криваво, розпорошивши своїх геніїв по могилах і по світу. Женя піднімає цей мистецький пласт і пише у ньому справжню темну академію, з атмосферою все в порядку, я справді жив у тексті, Оксана Павленко має рацію (див. бльорб на звороті).🔎 Детективна лінія тут також мистецька, дивні події і вбивства відбуваються навкруги картини Рубенса, гімназисти захоплюються «Саломеєю» Вайлда і говорять з Миколою Зеровим про міфологію, переплітають сюжети з власним життям, ганяють чаї у бібліотеці, а рішення авторки про те, що головною героїнею всього цього є Вероніка Черняхівська і студенти, які стануть Героями Крут — це найкращий подарунок читачеві. Вона вводить український контекст, перекидає місток аж у наш час, опонує імперським наративам типу булгаківського Києва і, на мою думку, дає новий імпульс для говоріння про цей період. Нам треба ще! 🏫 Словом, аплодую стоячи. #раджу_почитати всім, цей роман — справжня мистецька подія. Не можна не відмітити і мистецьке видання від Vivat, але усередині — ще гарніше, ніж ззовні. Другий наклад пішов у друк, вітаю всіх причетних!🫶

📖🎧 Послухав у Абук — шикарно. Багатоголосся шістдесятників, майстерно створене автором, чудово передане багатоголоссям дикторів. Ця книга заграла по-новому у такій начитці. 👌 Для тих, хто тільки починає відкривати для себе шістдесятників, це — перлина, база. Дуже цікаво і структуровано, вустами безпосередніх учасників. ☝️ Для тих, хто цікавився епохою і раніше, може бути нуднувато, з цієї причини я і закинув колись паперову книжку. Але в аудіо пішло ідеально, відкриваються зв’язки і дрібні цікавинки, наприклад: 💫 як Довженкові довелося купити Вінграновському взуття, бо той ходив на пари у власноруч пошитих балетках;💫 як молодий Чорновіл грав головну роль на репетиціях «Патетичної сонати» Миколи Куліша, яку готував Лесь Танюк у кінці 50-х. Але на сцену так і не вийшов, відбувши на навчання у Львів;💫 що після одруження Світличні жили у малесенькій кімнаті, колишній келії Флорівського монастиря, і вона вся була завалена книжками. Дуже флешбечило до «Амадоки». ✍️ А взагалі, тут дуже багато цінних думок шістдесятників, які корисні для нашого культурного процесу сьогодні. Ось, наприклад, Світличний: Щодо поезії, скажімо, іноді ще й зараз, а в часи культу особи сталіна особливо часто, вважається нормою, ніби кожен твір, незалежно від задуму, роду і жанру, повинен виражати думки й почуття всього народу, бути загальноприступним, подобатися всім, інакше на нього ставлять тавро неповноцінності. Думка зовні ніби демократична, але для деяких видів мистецтва може бути просто згубною. Загальнозрозумілою і загальноприступною може бути лише таблиця множення, але вже такий популярний жанр, як пісня, навіть народна пісня, не може подобатися всім однаково. Що ж казати про мистецтво професіональне, де ідейність і глибинність прямо залежать від своєрідності і оригінальності? #раджу_почитати, а ще краще — послухати.

Так щодня: в суєті, в круговерті годинлюди втікають від себе й до себе,втікають до книг, до дружин, до картин,втікають під воду, під землю, на небо,втікають в ненависть, в любов, у кіно,в карти, в більярди, в лото, в доміно,в салати, в борщі, у котлети і в торти,в кашкети, в манжети, в комоди і в шорти;від чорта до Бога,від Бога до чорта,із ночі до ночі,із рання до рання,втікають у крик, утікають в мовчання,втікають в чекання, в безсоння, в прогнози,втікають у сміх, у мовчання, у сльози...Втікають під карнизи, під погони,під ліжка, в бомбосховища, в закон.Не розбереш, де втеча, де погоняі до яких молитися ікон?І до яких із них ходити каятись,яким хулу нести, не каяття?...Чи на землі таких, що не втікають,нема давно? І втеча — то життя?Невже вся суть в безладній біганині?Невже вона усьому голова?Невже якийсь Всевишній Паганініна скрипці світу втечу награва?!✍️📚 Григорій Чубай «Вертеп», 1968 Сьогодні нічого тут не напишу. 👩‍🎨🎨 Леопольд Левицький «Музикант», 1956І тут також. Всім тихої ночі.

«Свобода — це день, коли про неї згадуєш. З цього дня вона починається. Це як завдання з зірочкою: воно не обов’язкове, але як виконаєш — одразу здається, що світ належить тобі». Єлизавета Бурштин «Мене звати Дуся», 2025Заходять якось Таня Малярчук з Тарасом Прохаськом у бар, а на їхньому місці вже сидить Ліза Бурштин. І вже не поступиться, бо написала роман, якого давно чекали від них. Якщо почитаєте, ви мене зрозумієте. Наприклад, зупинкова філософія (а зупинка у романі — це надпотужний образ): Зупинки в селі такі самі неоднозначні, як і люди в селі. Вони розмиті, раптові і, на перший погляд, прості. 🐄 Ліза романтизує село так, що хочеться стати адептом її релігії — і це не завжди хі-хі-ха-ха. У Лізи є власний стиль на межі жартів, спостережень і переживань, цей коктейль п’янить:Всі люди інколи роблять дивні речі. Тому завжди добре, коли поряд є корова, слива або сонце, щоб нагадати, що світ — великий, і в ньому не самотній ніхто й одночасно самотні всі. 🐮 Але разом з тим, це і дуже глибоко: Любов не є терміновою потребою, любов може почекати, і тому на неї не завжди звертають уваги. Без неї можна прожити, я без бутерброда у фользі, який треба зібрати дитині в школу, без випрасованої форми, компоту з ягід, який ніхто не п’є, та чистої підлоги — ні. Бо це видиме. А те, що видиме, те й важливо. ✍️ І таке спостереження — реальність, як омана, як помилка сприйняття, супроводжує Дусю на її прямому шляху через село. Але воно ж і дозволяє їй точно знати, що найважливіше: Для такого лінивого мужчини, як Аркадій, Дуся була знахідкою. Вона прагнула лише любові, а для Аркадія це означало, що їй нічого не треба. 💔 Але це село справжнісіньке, бо і його не оминула війна, як і кожне з українських сіл: Війну чути завжди, навіть якщо вона в іншому місті, в іншій країні, в іншій людині. 📖 У авторки промовисте прізвище, але роман цей — більше, ніж бурштин. Це просто діамант, #раджу_почитати всім. 💎

Франківці, немає часу пояснювати - у нас вихідними купа книжкових подій. 🐺 Зустріч із Павлом Дерев’янком, презентація трилогії “Літопис Сірого Ордену”.⏰ Коли? 21 березня (субота), 17:00🏛️ Де? велика актова зала університету Короля Данила, вул. Є. Коновальця, 35 Автограф-сесія відбудеться у Сенсі на Промприладі о 19:00.👉 Реєстрація ТУТ✍️ Літклуб Володимира Єшкілєва. Тема зустрічі: складні проблеми “легкої літератури”.⏰ Коли? 21 березня (субота), 18:00🏛️ Де? Книгарня Є, вул. Незалежності, 31 (3 поверх)🖼️ Презентація повісті “Материзна” та розмова з письменницею Анастасією Литвиненко.⏰ Коли? 22 березня (неділя), 16:00🏛️ Де? книгарня Сенс на Промприладі, вул. Української перемоги, 23👔 Що читає блогер та стиліст. Розмова про книжки з блогером Богданом Мальованим.⏰ Коли? 22 березня (неділя), 16:00🏛️ Де? книгарня-кав’ярня Старого Лева, вул. Шашкевича, 1☘️ Презентація роману "Боги мого краю дуже люблять кров" за участі авторки Євгенії Кужавської.⏰ Коли? 22 березня (неділя), 17:00🏛️ Де? книгарня Vivat, пл. Ринок, 5👉 Посилання для реєстрації#франківськ_подієвий  

Якраз заходило коротке сонце. Була хрустальна тиша. Дерева стояли ще голі, але рання молода весна вже побідно ступала з півдня. То там, то тут проривалась зелена трава, і всюди гомоніло птаство.✍️📚 Микола Хвильовий «Сентиментальна історія», 1928 Схоже на нинішню весну? Мені здається, так. Коротке сонце, голі дерева… От з хрустальною тишею гірше. Хоча, враховуючи гомін птаства, тут у Хвильового якась інша тиша, не звукова. Хрустальна!👩‍🎨🎨 Киріак Костанді «Рання весна», 1890-1912У багатьох джерелах вказано, що це картина 1915 року, але тут все цікавіше. Історія з сайту Одеського Нацхуду: Етюди до картини «Рання весна» писалися в 1890 році на дачі, на Великому Фонтані поруч із монастирем. Монах, що іде доріжкою від монастирських воріт, — отець Пимен — схихмник із греків.Робота експонувалася на VII виставці Товариства південноросійських художників в 1896 році, де її купив одеський колекціонер і меценат Олександр Русов.На Всесвітній виставці в Парижі в 1900 році, картина була відзначена великою бронзовою медаллю.Костанді кілька разів повторював «Ранню весну» на прохання поціновувачів. Повтор 1912 року, що був написаний для В’ячеслава Сніжкова, зараз знаходиться в постійній експозиції Одеського художнього музею.Перший варіант роботи з колекції Олександра Русова, також раніше належав Одеському художньому музею, а нині – в зібранні Національного художнього музею України в Києві.

«Час — це те, що заважає історії відбутись одразу; час — це швидкість, із якою зникає минуле». Девід Мітчелл «Атлас хмар», 2004 (видання 2025) Читання роману нагадало мені споглядання великих творів мистецтва: наприклад, Двері Кастільйоні — вхід до Міланського собору. Я декілька разів за життя по годині стояв перед ними, не здатний осягнути повністю та вловити хоча б якусь частку важливих деталей. Але від того, моя насолода ставала тільки більшою. А враховуючи ще й сам Дуомо….🎻 Шість історій уособлюють собою секстет «Атлас хмар» — музичний твір для шести виконавців (ті самі 6 сюжетів), який пише Роберт Фробішер у одній з них, і який чує у музичній крамниці героїня іншого. Як і у музичному творі, деякі з історій звучать в унісон, деякі об’єднує тональність, деякі — настрій, мотив, акцент, ледь вловна синкопа. Майже невидимими нитками майстерний композитор поєднав тут все з усім. Задум і реалізація — ідеальні. ✍️ Окрім автора, всією цією насолодою я завдячую перекладачам Катерині Дудці та Остапові Українцю, редактору Романові Трифонову і всьому видавництву Жорж. Це робота, яку неможливо переоцінити, для мене тепер існують окремо всі перекладні книжки і окремо — «Атлас хмар». Те, що ці люди зробили з мовою перекладу «Атласу» — вибачте, це незрівнянно. Захмарна крутизна. ☁️📖 Чи просте це читання? Воно цілком доступне. Я не суперчитач складних текстів, маю проблеми з концентрацією і вільним часом, але трохи забуксував лиш у одній історії, та й те мені там все сподобалось. Я щасливий і жахаюся від думки, що міг це пропустити. 🎨 Я вже поговорив про скульптуру, музику та літературу, то давайте ще про живопис: обкладинка шедевральна. Оці бульбашки внизу відсилають мене до великого і загадкового Всеволода Максимовича, і я кайфую від цього окремо. Я #раджу_почитати обов’язково, попри побоювання складності задуму і неможливості осягнути кожну дрібницю, адже: …чим є океан, як не множиною крапель?

📖☕️ Несподівано, під чайок прочиталося 150 сторінок «Темного спадку» (з 400). Книжка читається дуже легко, якщо зацікавить сюжет, то взагалі супер. Думаю, що у авторки є неабиякий хист до захопливих історій, у неї дуже драйвове письмо. Міркування мої такі: 👣 це легке читання про підлітків у вигаданій школі, і це чудово. 👣 я майже не читаю фентезі і тому мені все ок, але для фанатів жанру, можливо, тут вигадки малувато. Все, що було фантастичного наразі — це напівпорожній Інтерсіті і вивих ноги, який сприймається, як «нічого страшного». 👣 діалоги. Не те щоб прям погані, але я люблю більш живе спілкування замість старанних мовних конструкцій. Може так треба для жанру, ну я просто їх читаю і все, емоцій не викликають. 👣 герої це просто функції, вони як фішечки рухаються полями у грі. Хтось (я) назве це браком психологізму, але з іншого боку, це робить книжку легкою і розважальною. 👣 постійні натяки на те, що скоро у всіх тут буде секс мене ще не задовбали, але вже близько. Але для когось це плюс, тож недоліком не вважаю. 🤌 Загалом, це читається на мінімумі концентрації, дія відбувається лінійно, є інтрига, і з такою базою, на решту, в принципі, пофіг.

«Я й кажу: життя то є дорогоцінний скарб, а ми його касієри, — і горе тому, хто не знається на кредитах і дебетах, а ще більше горе тому, хто гульвіса й розтратник». Юрій Смолич «По той бік серця», 1929Одночасно київський і харківський міський роман в унікальній авторській оптиці. 📖 Трохи авангардистський, трохи абсурдистський, але дуже стильний, фантазія автора нестримна. Діалоги — діамант, взірець, насолода. — Так, значить, вона князівна? Як звуть її? — Я не знаю. — Як зустрілися ви? — Я побачив її…— Одну хвилинку. Вона — українка? Я щось не пригадую, щоб були українські князівни.— Ми говорили з нею по-руському, але…— Фі, Кліме! Ти ганьбиш нашу рідну справу! Як не соромно тобі? Ти — український емігрант, борець за визволення України — злигався з кацапською князівною, з нашим національним ворогом! 1929 рік!! Як вам таке? 🔥🥳 Дуже смішний, ядуче саркастичний текст, який висміює, знається, все на світі, але так тонко, що часом здається, що прославляє (я перебільшив для красного слівця, але ви зрозуміли). 💪 Це офігенно, я дуже #раджу_почитати любителям химерної прози, незвичайних сюжетів, стильних текстів і наших 20-х.Ах, як це образливо сидіти на маленькій станції, коли повз тебе промчить зухвало кур'єрський поїзд, — темпераментний і життєрадісний, як молодий пес!