📖☠️ З «Мертвою Вітою» Анни Стаднік у мене дивні стосунки. Ми говоримо однією мовою, я розумію цю книжку, але замість містичного трилера я прочитав дещо інше. 🧐 Що саме? Для мене це така собі міська іронічна містика. Так, тут багато смертей — випадкових і ні, але реально мене вразила лише одна з них, і я вважаю, що саме для неї у авторки не було достатньо підстав, це брудний прийом. Решту подій я читав просто як головоломку, саспенсу зі мною не сталося. Для мене цей роман став оригінальною похмуро-іронічною грою з прикольними діалогами. ☝️ Багато що мені сподобалось: протистояння Шостого з батьком, його любов до книг і як це описано, цікава фішка з різнокольоровим димом (звертайте на це увагу), хороші атмосферні локації — гуртожиток, поліцейський відділок, ринок Почайна, темна сторона Києва. У романі є сміливі моменти тілесності та деякі горор-елементи, які я також хочу похвалити. 🫣 Найбільше мене обломала перша частина, яка спеціально написана короткими обрубаними реченнями. По три-чотири слова. Читається важко. Хоча, я чув і протилежні думки. Тож, це суто моя проблема. Ця частина доволі довга, 150+ сторінок. Також, трохи розчарувало те, що ключові розгадки Віті підказали видіння, хоча одна з них точно була цілком добре прописана і зрозуміла (чому помирали певні люди). 🎞 Я б сказав, що мені тут забракло кращого монтажу — десь обрізати, дещо переставити, щось підкреслити контрастом. Структурне рішення роману не видається мені ідеальним. 👻 Враження мої дивакуваті, я знаю. Це говорить про те, що «Мертва Віта» — цікавий експеримент для тих, хто до нього готовий. Чи може «Віта» налякати, чи це така розважалка — ось у чому питання. Відповідь — у кожного своя.
«Велика війна складається з десятків тисяч особистих внутрішніх воєн». Богдан Коломійчук «Хороші передчуття», 2025Найкращі 90 сторінок цього року! Книжка з категорії «чому всі про неї не говорять і не вручають всі премії»??? Топ взагалі всього. Якщо ви шукаєте ідеальний вхід у ветеранську прозу — це він! ✍️ У 9 коротеньких есеях Богдан Коломійчук говорить з нами тихим, спокійним голосом європейського інтелектуала — про мистецтво і гуманізм, про війну і музику, про літературу та творчість, власний бойовий досвід та цивільне життя, і багато чого іншого. Ця книжка цілком руйнує стереотип про комбатантську літературу, як про щось грубе і жорстке. 📖 Кожен з 9 есеїв обов’язково має ключову ідею, яскраву фразу-хук, відсилки до наших улюблених письменників — Камю, Рушді, Токарчук, Геллер, Твардох, Тракль, Зонтаґ, Рот і багато інших. Автор розкаже про виставку і конкретну картину Брейгеля, про свій улюблений роман Твардоха, який ще не перекладений українською, і дуже інтеліґентно у цьому монолозі буде присутня війна. 🎻Бачу цю книжку, як сюїту з 9 частин, щось в стилі, можливо, Гріга, але камерне — ідеальний баланс, точне послання і майстерний стиль. Метафора не випадкова, класична музика присутня тут буквально і між рядків. ‼️ Книжка, про яку хочеться розповідати всім, яку хочеться читати вголос, вивчати. Богдан Коломійчук показав колосальний масштаб, вдавшись до камерних засобів. Аплодую стоячи, #раджу_почитати всім, всім, всім! Оформлення Марії Білінської — шедевр.🫶Водій тоді відчайдушно і брудно лається, чергуючи матюки з молитвами. В душі його, мабуть, гризе сумління за ці дві одночасні крайнощі. Але ми на Донбасі, на краю світу. Крайнощі — це наш хліб насущний.
📖🤌 Я послухав «Великого Ґетсбі» у Абук і мені страшно сподобалося, я у захваті. Диктор Дмитро Бузинський — прекрасний і неймовірний! Замість відгуку, розкажу вам дві історії. 📘 Про оригінальну обкладинку роману 1925 року. Фіцджеральд почав роботу над першим рукописом роману у 1924 році, і його видавець став шукати ілюстратора. Знайшовся художник Френсіс Кугат, ноунейм з Барселони, який отримав короткий виклад роману, а також робочу назву «Серед долини попелу і мільйонерів» (відсилка до району проживання Вілсонів). На основі цього він створив картину гуашшю «Небесні очі» — обличчя флеперки над смугою вогнів Нью-Йорка, на фоні блакитного неба. З листів Фіцджеральда до редактора відомо, що він навіть навмисне підкорегував рукопис, або міцніше пов’язати його з обкладинкою, настільки йому сподобалось — унікальний випадок у літературі. 📚 Друга історія — з прекрасного подкасту Ірини Славінської «Книгосховище»: Вийшовши у 1925 році, «Великий Ґетсбі» був здебільшого добре прийнятий критиками, але зовсім не продавався. Фіцджеральд був страшно розчарований комерційною невдачею і помер у 1940 році, вважаючи, що цей роман провалився. 1942 року США вступили у Другу світову війну, і у них запрацювала ініціатива, подібна нашій «Книзі на фронт». Протягом наступних років популярність та тиражі росли невпинно, і вже у 70-х роках твір набув статусу літературного шедевру. ‼️ Сьогодні кожен може відправити книгу на фронт. Інструкція тут 👉 Книга на фронт 🫶
📘🍓 Кожен розділ у новому романі Ганни Городецької починається словом «часом». Люблю книжки Ганни — вона завжди придумує щось несподіване. Крім того, це завжди хороша проза, авторка має чудовий індивідуальний стиль. Метафоричність нової повісті видно вже з анотації: Надія працює в готелі на острові. Вона живе там уже давно, тож, здається, призвичаїлась до нового ритму життя. Проте на острів прибуває щоразу більше переселенців, які часто не можуть навіть вийти з автобуса — тримаються за минуле, яке заледве вмістили в одну валізу. І цим людям потрібно допомогти адаптуватися, прилаштуватися до чужого простору.Острів здається тихим, але за цією тишею та спокоєм — втома, розгубленість і вперте бажання вижити. За тихими розмовами біля теплого каміна, за чаєм у маленьких чашках — очікування й питання: хто ти тепер? І скільки часу потрібно, щоб острів прийняв тебе за свого?
😻 Мені це дуже цікаво. Придивіться тут👉 https://starylev.com.ua/knyga-na-zaxid-vid-mista✍️ Мої відгуки на попередні книжки Ганни Городецької: тут «Інклюзія», тут «Господь не любить веганів».
Це місто втрат. Добре б його зрівняти з землею. Насадити знову дрімучі фінські ліси, які тут були раніше, розвести ведмедів, лосів, косуль — хай пасуться довкола порослих мохами кремлівських уламків, хай плавають окуні в ожилих московських водах, дикі бджоли хай зосереджено накопичують мед у глибочезних пахучих дуплах. Треба цій землі дати спочинок від її злочинної столиці. Може, потім вона спроможеться на щось гарне. Бо не вічно ж їй отруювати світ бацилами зла, пригнічення й агресивного тупого руйнування!І в цьому, мої дами й панове, полягає завдання завдань, неодмінна передумова для виживання людства, і на цьому хай зосередить свій пафос уся цивілізація великих народів сучасності — без краплі пролитої крові, без тіні насильства, із застосуванням гуманних парламентських важелів, зрівняти Москву, за винятком, можливо, декількох церков та монастирів, із землею, а на її місці створити зелений заповідник для кисню, світла та рекреацій. Тільки в такому випадку може йти мова про якесь майбутнє всіх Нас на цій планеті, майне дамен унд геррен! Дякую за увагу. (Загальні оплески, усі встають і співають «Оду до радості» Бетховена, слова Шіллера).✍️📚 Юрій Андрухович «Московіада», 1992 Згадалося під час перегляду ранкових новин. Хороша мантра. Най би збулося. 👩🎨🎨 Казимир Малевич «Місто», 1910Картина московського періоду життя художника. Настрою відповідає!
📖🐍 Прочитав «Гада Звіринецького» Клима Поліщука — прекрасне! Те саме, з епіграфу до роману «Лазарус. Змій» Світлани Тараторіної. Це оповідання на основі українських «лєґенд», написане 1921 року, про те, як під час протистояння петлюрівців большевикам у Києві, оповідач добрався до Звіринецького печерного монастиря і там йому розповіли історію про Гада, себто змія. — Ой, ворушиться Гад звіринецький, ворушиться!… — шептав поблідлими устами старий чернець. — І як тільки терпить це все наш святий Київ!…Я мовчки слухав його зітхання і не казав нічого. Як зачарований, дивився на червону заграву над Київом і не міг одвести од неї очей своїх. В моїй уяві стояли золотоверхі собори в руїнах, свята Софія в огні і схвильовані юрби людей в сірих, чотирокутних кашкетиках, які панічно гналися кудись… Не було змоги дивитися, не було сили терпіти і я пішов звідти — куди очі бачать, аби лише знайти десь затишний закуток, щоб хоч зітхнути можна було.
🤔 Можна було б подумати, що це і є основа «Лазаруса», тим паче, що тут також мова йде про книгу, у якій все записано, але у Світлани Тараторіної легенда сягає давніших часів, ніж у Поліщука, наскільки я можу судити, та і сама історія складніша. Мотиви тут також різні, хоча у дечому мені схожі, і це прикольно. Оповідання є у відкритому доступі, почитайте. 😉🤌 Коротше, я у захваті від прози Поліщука, замовив собі збірку у Ще одну сторінку, хоч саме цього оповідання у ній і немає. 🎨 Хто автор шикарної обкладинки «Лєґенд» — не знаю, але дозволю собі припустити, що це або Нарбут, або Микола Бутович. Цей трикутник мені дуже Нарбутівський, він таке любив.
«Мандрівка натще — це подорож колами пекла». Богдан Коломійчук «Готель «Велика Пруссія», 2019 Так вже повелося, що у детективах Богдана Коломійчука мені важить найперше «як», а вже потім — «що». Просто дуже подобається його читати, це проза з характерним авторським стилем.🕵️♂️ Шарм і атмосфера романів про Адама Вістовича — це вже марка, знак якості. Я слухав навіть раніші, де сюжет розсипався і переставав існувати, і мені було супер. Що вже говорити про цю зрілу серію! ✍️ Реально вважаю, що так писати про Лемберг і решту Європи часів Австро-Угорщини вміє тільки Коломійчук. Автор допитливий і занурений у епоху, він вишукує по архівах і публікаціях всілякі дрібні штучки, а потім вставляє їх у роман, роблячи свої історичні декорації живими. 📖 Разом з тим, це все ще жанрова проза, тут є чіткий сюжет, інтрига, цілий ряд вбивств і романтичних пригод, події розгортаються у Берліні, Позені та Лембергу 1905 року, є декілька твістів і, як завжди, харизматичний комісар Вістович. Люблю його, та й годі. 😎 Прочитав, майже не відриваючись. #раджу_почитати всім любителям епохи 1900-х у Європі та Львові.
«Без відповідей питання, але толкові». Рустам Гаджієв «Помаранчева кудлата хмара», 2024Ця книжечка викликала у мене такий широкий спектр світлих емоцій, що я навіть трохи злякався. Це дуже оригінально. Як про це написати? ☁️ Не те, щоб я суперчитач п’єс, і розумію, що багатьох це відлякує, але «Хмара» ллється, як музика (а музичні відсилки тут також є, і знову не без лінгвоігор). Все завдяки тому, як це зроблено — мовно-діалектні штучки і виверти (Рустам Гаджієв — професійний мовознавець), окремим мотивом йде імітація афазії (розладу мовлення після інсульту у героя), дивакуваті герої — кроти, миші та чорногузи, що супроводжують Емму та її батька у подорожі за квіткою, що цвіте раз на рік. Читати дуже цікаво. 🧐 Далі п’єсу можна розбирати пошарово — натяки на біблійний контекст через сліпоту, намацування примарної межі між безпечним світом, де все добре, і реальністю, яскраві діалоги і глибокі персонажі, де кожна миша має хоча б часточку власної історії, прикол з мовленням одного з персонажів, який ми зрозуміємо лиш на середині книги. Тут дуже багато всього! ❤️ Але головне — безмежна любов. Я не впевнений, що моє трактування фіналу є правильним або однозначним, але я #раджу_почитати всім. Мені здається, що це дуже хороша книжка для читання у важкому емоційному стані — вона легка, глибока і дуже світла. 📎 Фінал, до речі, візуальний — взагалі позбавлений слів, це несподівано, особливо враховуючи те, що мова у п'єсі є дуже важливою. Хто читав — напишіть у коментарях під спойлер як ви зрозуміли фінал і останню фразу.
«Білал тягає мене на різні заходи, де ми збираємо гроші. Перед збором я даю… концерт? Вечір запитань та відповідей? Соло на нервах? Гопак під звуки повітряної тривоги, що виє з мого телефону?»Олена Стяжкіна «Чобіток Зельмана», 2025Цитувати з цієї книжки можна багацько, але саме цей уривок я обрав, бо він приблизно описує жанр роману. Оце все тут є. Це одночасно і роман, і збірка есеїв — цікавий задум! 💬«Чобіток» написаний так, ніби мудрий і дуууже гострий на язик єврей (але це не точно) зі старшого покоління, у нападі спогадів розповідає вам про всіх відомих йому родичів. Слухати/читати це сторінка за сторінкою важкувато — часом треба зробити паузу на те, щоб віддихатися, часом нареготатися, а часом і подумати.✍️ Це родинна сага, що починається на Донбасі 70-х і сягає наших днів, проявляючись поступово, як при проявці фотографій. Поступово також з’являтимуться роздуми/вставні есеї про російську культуру, про генетику, про недолугі радянські штуки, про дитячі кімнати, про феномен українського «як ти?» і багато іншого в стилі Олени Стяжкіної.📖 Голос героя (а написано це від імені чоловіка) дуже сміливий, прямо говорить про те, про що бажає говорити, використовує сучасні меми і знайомі українські наративи, ріже по живому спогадами про окупацію Донбаса, любов до Азовського моря, якого більше немає і бомбардування Маріуполя, але зроблено це так стильно! Це насправді читається, як розмова з інтелектуалом, який не підбирає виразів і не цензурує жарти. Менше з тим, слабкодухим я б не радив, тут є жорсткі місця.🤔 Є тут загадки і недомовки — наприклад, Олексій Чупа як друг дитинства нашого героя, якому нині за 50, або кінець, який може здатися відкритим, але для мене є цілком однозначним. Тут є шикарні історії, які я хотів би пересказати, але почитайте краще самі, вони всі прикрашені контекстом і особистостями героїв, які дивляться зі сторінок живими очима. Але є тут і наскрізний сюжет — власне, життя. Лиш не чекайте карколомних поворотів, все тут пливе, як річка часу. ☝️ Книжка непроста і в’язка. Оманлива, як пам’ять, і часто неприємна, як вона ж. Одночасно страшно весела і страшно страшна. #раджу_почитати, якщо вас не злякає цитата про Маріуполь, яку я наведу насамкінець:З нашого підвалу ми не бачили, як місто перетворюється на пащу зі зламаними почорнілими зубами, але я знаю напевно, що тепер його любитимуть так, як ніколи не любили.
💔💔❤️🩹❤️🩹
📖✍️ Це скан збірки Раїси Троянкер «Повінь», 1928 рік, наклад 2000 екз. Адресатка автографа — письменниця й акторка Галина Орлівна (Мневська), її чоловіком був письменник розстріляного відродження Клим Поліщук. 🧐 Провідна тема збірки — особистий конфлікт поколінь родини Троянкер. Раїса народилася в Умані у ортодоксальній єврейській родині, а у 1925 році (у 18 років) почала писати вірші й вступила до спілки «Плуг». Там зустріла першого свого чоловіка — письменника Онопрія Тургана, у 1927 році у них народилася донька Оленка. 💔 Так от, у «Повіні» дуже багато рефлексій про те, що єврейська родина не прийняла ані чоловіка, ані доньку (дитина од «гоя»), ані пролетарський стиль життя поетеси. Показую вам найперший вірш, про тата-єврея, але це далеко не єдина рефлексія на цю тему. Ось, наприклад: Мене тато прогнав і прокляв,бо у мене дитина од «гоя».Він казав, щоб упала земляПопід нами, Оленко, з тобою
🧳 В результаті конфлікту, молода родина переїхала з Умані до Харкова, де Раїса вчилася в Харківському ІНО, що також відображено у текстах. Там вона і влилася у літературну тусовку.
TGLIST.COM.UA
