Стійкість для стійких

Заради всього цінного в нашому житті ми робимо якийсь внесок. Своїм часом, іноді ми віддаємо свої сили, стосунки, можливості, здоров’я, зручності. Життя.Іноді ціна, яку ми платимо, неспівмірно висока для того, що ми хочемо мати. Наприклад, якщо я плачу за роботу стосунками з дітьми та рідними - це занадто висока ціна. Бо родина для мене - одна з абсолютних цінностей.Сьогодні ми говорили про те, що, можливо, велич цінності не визначає величину ціни, яку ми маємо за неї платити. Іноді ми можемо дуже сильно чогось хотіти, але це не означає, що заради цього потрібно віддати все.Можливо, зрілість - ще й у тому, щоб помічати: яку ціну я зараз плачу?У Ігоря Козловського є фраза про те, що найгірше, коли ми платимо за щось саме цінностями, моральними цінностями.Але іноді ціну за те, що для нас цінне, платимо не ми. Хтось зараз платить за наше життя, за можливість обійняти дітей, піти на роботу, посваритися через щось дрібне, мати свої мінімальні плани на завтра.Наші військові платять за це своїм здоров’ям, можливістю бути поруч зі своїми дітьми та рідними, власним життям.І з’являється ще один вимір: «Що я роблю з тим, за що вже заплачено такою високою ціною?»Я сьогодні говорила, що це зовсім не про провину вцілілого, не про провину за те, що ми живі. Це про відповідальність за те, щоб не зосереджуватися у своєму житті на марному і щоб цінувати, щиро цінувати те, що у мене є.Що я роблю з усіма дарами, які у мене зараз є? Бо яким би не було наше складне, виснажливе життя, воно кожного дня дає нам дари.Сьогодні ми провели пів дня в лікарні. І коли лікарка сказала: «Все добре, загрози життю немає», я думала про те, як багато всього порівняно з цими словами взагалі не є цінним.Доброї безпечної ночі. З тим, що для нас насправді є цінним.Дякую за цей тиждень разом. До понеділка. ❤️ #розлуми@stijkist Світлана Ройз

Я посадила вдома екзотичну квітку. Вирощувала з насінини. Пересаджувала. Стежу за її розвитком на підвіконні. Фотографую і звіряюся з ChatGPT. Він відмічає прогрес і щось іноді радить. Це насправді дуже мило виглядає – наче постійний ботанічний супровід. Сьогодні він сказав: схоже, рослина може скоро перейти до першої квітки. Я дивуюсь: так ця ж рослина квітне на другий - третій рік. ChatGPT вибачився, сказав, що захопився і забув. І написав фразу: Я б зараз взагалі перестав думати про квітку і радів саме листю. В цій рослині саме поява нових різних листків свідчить про прогрес. «я б взагалі перестав думати про квітку і радів саме листю». Для мене це стало фразою дня. Ми так часто зосереджені на «квітці» - великому результаті у розвитку дітей, в проєктах, в стосунках. Там, де важливо радіти кожному міцному новому листку. "Квітка" народжується тому, що ми дали їй вкорінитись і довго та турботливо дбали про листя. Раділи кожному листку. Доброї безпечної ночі ❤️ #роздуми@stijkist Світлана Ройз

За вікном готується злива. Дуже сильний вітер здуває сорок. А вони наче спеціально вилітають і летять проти вітру. У мене навіть була версія, що так вони тренують крила.Я вирішила почитати про поведінку сорок. І виявилося, що я олюднила їхні мотиви.Летіти проти вітру іноді легше й безпечніше. Як і літак під час посадки, птах, коли летить проти сильного вітру, має кращий контроль над швидкістю та маневреністю. Він може «зависати» на місці, так він точніше змінює та коригує напрямок. Саме це я зараз спостерігала за вікном. Летіти ж за вітром у шквальний вітер буває навіть небезпечніше: вітер може різко прискорити або збити з курсу.А сороки - дуже вправні льотчики. Вони чудово використовують повітряні потоки й майстерно маневрують навіть у сильний вітер. Те, що нам здається боротьбою зі стихією, для них може бути цілком контрольованим польотом, пташиною рутиною.Нехай усі вітри будуть нам по крилах. Поки я писала цей текст, пройшов дощ і зараз там, де були сороки - така краса Доброї безпечної ночі ❤️ #роздуми@stijkist Світлана Ройз

Сьогодні ми говорили про культуру «ненав'язливої турботи». Про те, що стало все складніше проявляти свою турботу і не порушити кордони іншого. Я вже не уявляю, що можу комусь зателефонувати без попередження. Про похід у гості взагалі мовчу. Іноді я пишу людям: «Обіймаю. Я без приводу. Просто про тебе подумала».Сьогодні майже кожен із таких проявів проходить внутрішню перевірку: а я зараз не порушую кордони? А раптом людина взагалі не хоче спілкуватися? А раптом це буде нав'язливо?І це в нашому такому дивному світі народжує певний парадокс. Чим більше ми вчимося поважати кордони, тим більше ризикуємо залишитися наодинці зі своєю самотністю. І залишити іншу людину наодинці з її самотністю.Турбота - одна з найважливих потреб. Не лише її отримувати, а й проявляти. А зворотним боком страху порушити кордони може бути страх взагалі зробити крок до іншого. А ще - позбавити іншу людину досвіду і відчуття - бути важливою для когось.Сьогодні я думала про те, що повага - це простір стосунків, у якому людина може не відповісти. Або відповісти тоді, коли матиме сили, настрій і час. Може сказати: «Дякую». «Не зараз». «Ні».І я зможу це прийняти з тією самою повагою і турботою, з якої взагалі пишу людині.Коли я йду до іншого, я можу встигнути запитати себе: яка в мене самої зараз потреба? Мені дуже потрібна відповідь? Чи мені просто хочеться сказати людині: «Як ти? Обіймаю. Я пам'ятаю про тебе». Бо іноді лише на це в мене зараз є сили.Я все менше можу бути на зв'язку. Але є так багато людей, яким мені хотілося б написати без приводу: Я пам'ятаю про тебе. Ти для мене важлива - важливийДоброї безпечної ночі ❤️ #роздуми@stijkist Світлана Ройз

Мене запитали: «А що робити, якщо і я, і дитина дуже чутливі до критики та знецінення? Я вчу її не звертати уваги на слова інших».Ми часто говоримо дітям: «Не звертай уваги», ніби це навичка, яку можна просто ввімкнути.Але якщо наш мозок сприймає відторгнення чи знецінення майже так само болісно, як і фізичний біль, то сказати «не звертай уваги» - це майже як сказати людині, яка щойно сильно забила коліно і в якої тече кров: «Не відчувай болю».Мені здається, питання не в тому, як узагалі не реагувати, а в тому, як не дозволити чужим словам настільки керувати нашим станом і впливати на наше ставлення до себе. Є люди, нервова система яких більш чутлива до соціальної оцінки. Це пов'язано і з темпераментом, і з життєвим досвідом, і з загальною чутливістю. Якщо в житті було багато небезпеки, відторгнення чи знецінення, мозок може швидше зчитувати навіть незначні сигнали як загрозу.Ми можемо поступово навчатися помічати, що слова інших часто більше говорять про них самих, ніж про нас. Але коли ми дуже чутливі, усередині може звучати інше запитання: «А раптом це правда?»Мені дуже подобається думка психологині Крістін Нефф, яка багато пише про самоспівчуття. Ми не можемо заборонити собі відчути біль. Але можемо не додавати до нього другий шар страждання - самозвинувачення, нескінченне прокручування ситуації чи спроби будь-що переконати інших.Ми навряд чи можемо повністю ігнорувати слова інших. Але можемо поступово вчитися не дозволяти їм переповнювати нас і не вірити автоматично всьому образливому, що нам говорять.Я б пропонувала почати з того, щоб визнати свої почуття. Інколи слова людей справді ранять. Нам буває боляче. Мені точно буває.Для себе я створила антидот. Я запитую себе: чи є ця людина для мене авторитетом? Чи знає вона мене добре? Чи є у неї взагалі право «визначати» мене?Я б дуже хотіла, щоб ми навчили дітей не ігнорувати, не знецінювати інших чи себе, а спостерігати й усвідомлювати: що зі сказаного справді варте нашої уваги - іноді до слів інших дійсно варто прислухатися. А чому точно не варто дозволяти проростати всередині себе.Тобто ми не заперечуємо біль. Ми навчаємося обирати, кому і наскільки готові віддати право впливати на нас.Доброї безпечної ночі ❤️ #роздуми@stijkist Світлана Ройз

Сьогодні ми говорили про пастку упередженості. Мені здається, це одна з найнеприємніших пасток нашого мозку. Бо вона впливає на стосунки з іншими і сприйняття інших. Коли в нас уже сформувалося ставлення до людини, ми починаємо дивитися не стільки на неї, скільки на власне уявлення про неї.Якщо колись вирішили, що людина хороша - помічаємо її добрі вчинки й легше пробачаємо помилки. Якщо одного разу вирішили, що вона недобра, мозок сам починає збирати докази саме цієї версії. Те, що підтверджує нашу думку, ми помічаємо швидше й запам'ятовуємо краще. А те, що їй суперечить, можемо не помітити або пояснити собі, що це випадковість.Це явище називають підтверджувальним упередженням. Воно не означає, що це ми такі поганки чи несправедливі. Просто мозок на всьому заощаджує енергію. Він створює свої «карти» людей і світу, щоб не витрачати ресурс.Саме тому будь-яку неоднозначну поведінку людей ми можемо пояснювати саме так, як пояснювали її колись. Якщо людина в нашому сприйнятті визначена, як агресивна, то її гучний голос стане доказом агресії. Якщо вона мовчить - це теж може здатися проявом агресії. Ми перестаємо бачити людину справжню, лише підтверджуємо те, що колись про неї вирішили.Є ще один феномен зі смішною назвою - ефект німбу та ефект рогів. Наш мозок постійно будує прогнози. Це допомагає швидко орієнтуватися у світі. Якщо перше враження від людини позитивне, ми схильні приписувати їй і інші позитивні якості. Якщо негативне - навпаки.Тобто одна характеристика стає фільтром для решти.Саме тому привабливих людей часто вважають добрішими й компетентнішими, а людині, яка одного разу нас розчарувала, легше приписати взагалі нові й нові недоліки. Наш мозок оновлює знання та моделі лише тоді, коли помилка прогнозу дуже, критично великаМи буквально не просто бачимо кожну людину - ми бачимо свої очікування щодо неї.Коли ми перестаємо бачити людину живою, такою, що змінюється, ми ніби не даємо їй місця і права на зміни поруч із нами. Наші очікування впливають на слова, інтонації, довіру, дистанцію. І людина нерідко починає відповідати саме на них. У мене так було зі знайомою – поруч із нею я постійно робила щось дивне, «не моє». Потім я пояснила собі, що я настільки їй не подобаюсь, що постійно відчуваю цю неприродність поруч з нею, і це впливає на мене, змінює мою поведінку. Можливо, одна з найбільших щедростей у стосунках - для інших та себе - дозволити собі сумніватись. І дозволити іншим змінюватись і бути собою. Можливо, саме зараз поруч з нами знайома нам людина, але без упередженості - ми зможемо її побачити іншою. Доброї безпечної ночі ❤️ #роздуми@stijkist Світлана Ройз

Це так дивно сьогодні відчувалося. Я почала створювати матеріали до нового навчального року. День холодний, майже осінній. У саду, уявіть, траву вкриває жовте й червоне листя. І тема підготовки до школи вже ніби на часі… І саме це нагадало мені, що цього дивного літа саме літо майже не відчулося.Написала матеріали про школу, трохи посумувала і сіла думати, що ж зробити, щоб літо все-таки відчулося й запам'яталося. Коли в мене зараз видається хвилинка, я сплітаю віночки та букети з лаванди. Уявляю, як даруватиму їх на різних подіях.Думаю про щедрість саду. Для мене це одна з найважливіших ознак літа. Що б не відбувалося - літо щедре. На сонце, хоч його цього року було не так багато. На надію.Я майже не встигала займатися садом цього року. Але вишні, порічки, аґрус, жимолость, яблука, лаванда, троянди - усе це так безумовно щедро дарувало себе. Я потроху збирала врожай і щоразу дякувала їм.І зрозуміла, що в мене майже немає літніх фото…. Мабуть, справа не в тому, що суб’єктивно літа майже й не було. Воно було. Живе, справжнє. Просто я через постійні турботи не встигла в ньому побути.Але у нас же ще є час. Встигнути створити літні спогади. Як запаси на зиму. Як ви зберігаєте літо?Доброї безпечної ночі ❤️ #роздуми@stijkist Світлана Ройз

Я сьогодні розповідала про те, що емоційний біль - від відчуття відторгнення, ізоляції, виключення з групи, образи, страх неприйняття - сприймається майже так само, як і фізичний. Все це дійсно болить. Нам болить самотність, неповага, знецінення і невидимість. Передня поясна кора - один із головних центрів соціального болю. Ця ж ділянка бере участь і в переживанні фізичного болю. Вона активується, коли нас не приймають, виключають з групи, принижують. Саме тому відторгнення буквально "болить". Інсула - допомагає відчути цей біль у тілі. Вона перетворює соціальний досвід на тілесне відчуття. Медіальна префронтальна кора - частина нашого соціального мозку. допомагає зрозуміти, що думають про нас інші люди, чи приймають вони нас, як ми виглядаємо в їхніх очах. Саме вона активно працює під час переживання відторгнення. Мигдалина - особливо активується тоді, коли цей досвід переживається як загроза: "Я залишуся сам", "Мене більше ніколи не любитимуть". Вона запускає реакцію тривоги й стресу. Після досвіду образи чи ізолювання часто знижується активність вентрального стріатума - це частина системи винагороди. Тому людині після такого досвіду може не хотітися спілкуватися чи робити те, що раніше приносило задоволення. І людина намагається уникнути спілкування чи спільноти, де їй було боляче. Я спостерігаю, як багато знайомих перестає розповідати про свій досвід в соцмережах, після того, як і коментарях зустріли нерозуміння та знецінення. Це дослідження Наомі Айзенбергер та Метью Лібермана - про те, що соціальне відторгнення частково використовує ті самі нейронні мережі, що й фізичний біль. Але є й зворотній процес - розділення досвіду і прийняття, слова: я з тобою, як ти?, ти мені важливий-важлива. коли ми тримаємо когось за руку чи цьомаємо синець - навіть зменшує відчуття болю фізичного. Зцілює. Картинка - не знаю, чого сьогодні таку обрала :-)Обіймаю вас. Дякую, що ми всі разом. Доброго безпечного вечора і ночі. І безпечних вихідних. До понеділка ❤️ #роздуми@stijkist Світлана Ройз

Я вчила доньку плести макраме. Колись у дитинстві, ще у школі, займалася в гуртку. Плела чудернацьких тваринок, якісь панно. Показувала доньці вузлики й дивувалася, як руки все пам'ятають. Це дуже наочний приклад того, що називають процедурною, або імпліцитною, пам'яттю - пам'яттю тіла.Коли ми лише навчаємося нової навички, активно працюють префронтальна кора та гіпокамп. Ми свідомо контролюємо кожен крок: цю нитку сюди, цю зверху, ця обіймає нижню, ця протягується крізь петлю… Це потребує багато уваги й робочої пам'яті. Ми втомлюємося.Але коли ми багато разів повторюємо дію - зав'язуємо вузли чи шнурки, їздимо на велосипеді, друкуємо на клавіатурі, граємо на музичному інструменті, мозок поступово все менше контролює кожен окремий рух. Навичка автоматизується. На її виконання потрібно значно менше свідомої уваги й енергії. Керування все  більше забезпечують базальні ганглії (вони відповідають за формування звичок і послідовностей дій - наприклад, допомагають запам'ятовувати рухи в танці) та мозочок (він відповідає за точність, координацію й часову узгодженість рухів).Наш мозок дуже заощадливий. Взагалі, трохи жлобеня. 😊 Якщо якусь дію можна виконувати автоматично, він з радістю передає її автопілоту. Це іноді називають економікою мозку: те, що вже засвоєно, виконується майже без участі свідомого контролю, залишаючи сили та увагу для нового, несподіваного й творчого.Але тут є підвох. На автопілот можуть передаватись не лише рухи. Автоматичними стають і наші емоційні реакції, способи захищатися, відповідати на критику, довіряти чи насторожуватися. Іноді це дуже допомагає. А іноді саме ці автоматизми ми й приходимо змінювати в терапію.…Я зовсім не пам'ятала, як зав'язується чи називається конкретний вузол. Але руки почали робити це самі. Разом із рухами повернулося якесь дуже давнє відчуття. Я згадала себе школяркою. З двома смішними кісками. Такий собі коник-стрибунець.Які дії у вас творчі - автоматичні, коли руки - ноги пам'ятають? Доброї безпечної ночі ❤️ #роздуми@stijkist Світлана Ройз

Сьогодні говорили про зловтіху. Визнати, що ми іноді зловтішаємося, може потребувати сміливості. Хоча це ж дуже природна реакція. Цікаво, що у неї є кілька механізмів і задач.Наприклад, я зловтішаюся, коли бачу прильоти по складах росіян. У цьому випадку зловтіха - наче повернення справедливості, сатисфакція.Якщо хтось поводився з нами некоректно чи несправедливо, а ми не отримали компенсації, його невдача може сприйматися нашим мозком як винагорода.Коли ми довго переживали безсилля й несправедливість, будь-яке покарання винного приносить полегшення. Це відчувається як: «Нарешті світ почув мої молитви». У нашому випадку - ЗСУ. Це повертає відчуття контролю і передбачуваності.Зловтіха цікаво продовжує тему емпатії. Вона пов'язана з нашою потребою бути серед інших. Ми ж соціальні істоти. Більше співчуваємо своїм. І можемо зловтішатися разом зі своїми, коли чужим прилітає. Але є ще один «неприємний» вимір зловтіхи. Він пов'язаний із заздрістю.Ми постійно визначаємо своє місце на внутрішній і соціальній мапі. Де я зараз? На якій сходинці? Хто я серед інших?Коли людина, яку ми сприймали як успішнішу, з якою себе порівнювали, яку вважали «вискочкою», помиляється, зазнає невдачі, дистанція між нами ніби зменшується. І нам стає безпечніше. Наша тривожна, невротична частина в цей момент трохи заспокоюється, бо порівнювати себе з іншими буває дуже боляче.Цікаво, що під час зловтіхи в мозку активуються центри винагороди, насамперед вентральний стріатум - ті самі структури, які беруть участь у переживанні задоволення й очікуванні винагороди. Уявіть – саме тому чужий програш чи невдача в цей момент можуть сприйматися як наш власний виграш. І саме це приносить нам задоволення. Я якось для себе визначила, що зрілість проявляється і в тому, як ми переживаємо успіхи та невдачі інших.Коли людина довго переживала безсилля – зловтіха більш ніж нормальна. Проблемою вона стає тоді, коли це єдине, що може приносити нам радість. Коли ми отримуємо задоволення лише від приниження інших, чужих помилок чи поразок. Коли нам потрібен чийсь програш, щоб відчути власну цінність.Зловтіха - лише автоматична реакція, знайома майже всім. Я думала сьогодні, що важливо, щоб наша самооцінка була настільки міцною, щоб зловтішання не стало нашою єдиною стратегією відчувати себе впевнено та стабільно поруч з іншими. Щоб наше відчуття свого власного місця, сходинки було міцним. Я часто на семінарах пропоную уявити себе на троні свого життя. А щодо ворогів... Зараз зловтіха може додавати нам сил. Допомагати витримувати. Нехай усе їм повертається.Доброї безпечної ночі ❤️ #роздуми@stijkist Світлана Ройз