Соболичка вєщає

Я пропустила обговорення вистави Молодого театру «Місячні», але обговорення не пропустило мене. Бо це той момент, коли ти сидиш на останній парті, ховаєш погляд від учительки й не хочеш виходити до дошки. А вона все одно тебе знаходить і викликає.Мене отак викликають мої думки. Їм тісно в цій голові. І поки не виговорюся, не заспокоюся.Це історії різних жінок під час війни. Неідеальних. Із власними гріхами. Розпачем. Болем. Ніяковінням. Страхом. Відчаєм. Горем.Що важливо — у виставі немає бажання прикрасити жінку. Зробити її ідеальною. Зробити мученицею чи рятівницею. Тут є просто жінка. Із силою і слабкістю. Із гумором і всією серйозністю складної теми. Жива. Не відретушована.У виставі піднімається багато різних тем. Тут не розвіюють стереотипи. Їх просто вимовляють уголос. А коли вони звучать один за одним, починаєш розуміти, наскільки вони безглузді. Наскільки суперечливі. І як би ти не жила, усе одно комусь не догодиш. Тому вихід один — просто жити.Волонтерка. Повія. Дружина військового. І так багато в них справжності. Так багато безсилля. І так багато прийняття. Без осуду. Без засудження.І можна було б на цьому закрити тему. Але ж ні. У виставі дуже голосно звучать речі, про які я без доказів говорити не буду. Наприклад, що секс-індустрія в нашій країні кришується поліцією, тому мало хто хоче її легалізовувати. Або що операція безкоштовна... але треба заплатити 60 тисяч гривень.Дуже багато історій. Різниж жінок.Особисто мене найбільше зачепила розповідь про жінку, в якої чоловік зник безвісти на війні. А вона в той момент думає: «Чому сьогодні? У мене ж вісім записів». Вона перукарка. А потім дізнається, що вагітна.У клініці її питають:— Чи будете залишати дитину?Сука. Мене колись теж про це питали. Я досі не розумію, чому це питання взагалі є в тому списку. Ви ж не питаєте, чи хочу я склянку води. Ви питаєте людину, яка хвилину тому ще не знала, що тепер вона не сама. Як можна ставити це питання через хвилину після таких новин? Чому від мого УЗД вже минуло 22 роки, а вони досі не викинули з голови ці завчені фрази?І ще одна історія.Він пішов на війну. А вона зрозуміла, що більше його не кохає. Не розлучається лише тому, що якщо з ним щось станеться, дітям буде краще, якщо вона залишиться дружиною. Зрештою, "багато родин так живуть".Ну і тримайте трохи упереджень.Любиш секс? Як тобі не соромно.Не займаєшся сексом? Фригідна.Нащо ти пішла в армію? Рожати хто буде?Чому пішла в армію і дітей кинула?Чому штабна, а не в окопі?Чому така доглянута?Чому така зачухана?Чому така худа? Видно, що не воюєш по-справжньому.Чому замутила з військовим?Чому не з військовим?Ти вдова. Досить горювати.Чому не горюєш?Чоловік у полоні, а ти розважаєшся.*хочу стерти відео з телефона 😅 тому цей допис буде тут

Портніков це однозначно наш феномен. А от більше хорошого чи поганого у ньому це вже інше питання. Так, до інтервʼю з ним треба готуватися. І готуватися це не в тому розумінні, що питання погані були, а в тому, що дотискати треба його далі. Якщо шо, то це я зараз про теорію і навряд чи змогла б так сама. А він цим користає.Але мене прям харить, що він на стільки зверхній. Зокрема, я сама чула колись в якомусь відео, де він каже, що хоче балотуватися від України в Європарламент. Це був 22 рік. Він теж тоді надіявся, що все закінчиться через 2-3 нєдєлі. І мав отакі амбіції. Зараз він каже, що йому це нецікаво і реагує так, наче інтервʼюєр задає дурне питання. А міг би часто сказати, що змінив думку. Всі ми живі люди і змінюємо якісь думки.Ай. Я не маю на це ресурсу. Але айтішники, які образилися, можуть пройтися по цьому інтервʼю і взяти його старі репліки, які не відповідатимуть новим. Буде атвєточка 😂 хтось має це зробити. Бо зараз в нас в Україні один геніальний Портніков (з цим не сперечаюся, це доконаний факт) і всі — його фон.Якщо що, я зараз не наїжджаючи на нього. Він справді геніальний. Але ця зверхність мене нервує. Ну якщо всі навколо такі тупі і лише ти один розумний, то не давай інтервʼю так часто (більшість так в робить). Веди соцмережі і не трать час на нас, ідіотів.https://youtu.be/uNZtPI-fkbk?si=qYSUGXidK6WHIrUI

Серед усіх мобілізованих зараз лише 5 - 10% - люди, які прийшли до ТЦК добровільно. Решта - доставлені поліцією. Так каже один із військовслужбовців ТЦК, з яким ми мали розмову.Що відбувається з військовозобов'язаним після того, як за ним зачинилися двері ТЦК? Напевне, усі ті жахіття, які ви бачили в тік-току та інших соцмережах? Ні.Тих, кого доправляють до ТЦК, наша кореспондентка умовно ділить на чотири групи: фаталісти, симулянти, креативники і залежні. Адекватні лише фаталісти. Всіляка дурнувата, неадекватна поведінка - одна з причин, чому на вході до ТЦК можуть відбирати телефони. На всіх них чекає ВЛК, і її завдання - не "знайти хворобу", а насамперед перевірити, що у людини з медичною документацією. Далі розподіл - ні, не "одразу в штурми, на м'ясо". Наш співрозмовник каже: за те, щоб потрапити в штурмовики, ще треба поборотися, адже для побратимів важливо, хто з ними піде в бій.Цікавий етап розподілу - робота з рекрутерами, які чекають в ТЦК на новачків. Це щось щось на кшталт "швидких побачень". І тут багато залежить від військовозобов'язаного. За деяких із них рекрутери ладні битися.Головна порада від представника ТЦК: щоб потрапити в хорошу бригаду, краще бути ввічливим і не обманювати.Докладно про всю "кухню" ТЦК - читайте в нашому матеріалі: https://texty.org.ua/articles/117578/za-lashtunkamy-tck-yak-rekrutery-byutsya-za-mobilizovanyx-i-chomu-zabyrayut-telefony/

Офіційно: Луганщина відтепер під контролем дронів Третього армійського корпусу!Бійці батальйону безпілотних систем Третьої штурмової завдали ударів по логістиці окупантів на тимчасово окупованій Луганщині, діставшись до самого КПП «Ізварине» — це понад 205 км углиб території, контрольованої ворогом.Під час операції пілоти ББС уразили бронетехніку та склади боєприпасів противника.«У відповідь на заяви ворога про повне захоплення Луганської області оголошуємо операцію з контролю логістичних маршрутів на Луганщині та Східній Слобожанщині. Луганськ, Старобільськ, Алчевськ, Брянка, Кадіївка — тепер перебувають під контролем БПЛА Третього армійського корпусу», — заявив командир корпусу, бригадний генерал Андрій Білецький.Успішну технологічну операцію спланував і очолив друг Схід — командир взводу ударних БПЛА, уродженець Луганщини. У 2022 році він десантувався в оточений Маріуполь, а після завершення його оборони самотужки вийшов на підконтрольну територію, за що отримав звання Героя України.Третій армійський корпус | Instagram | Facebook | YouTube | Threads | ab3.army | TikTok | Підтримати 🇺🇦

Вчора дивилася цю розмову, хочу поділитися, тому що я ставила тут саму статтю і ми обговорювали її. Тут журналістка пояснює, як вона готувала матеріал і що було після. Хто забув — це про знущання рідними та ґвалтування братами. Цікаво, що у неї є відповідь на питання, чому вона поставила у заголовок «третю штурмову» (в самому кінці відео, якшо шо). Каже, по-перше саме вони перші надали публічності цій сімʼї, а раз вони це почали, то мають отримувати не лише добрий піар з того, а й те, що потім прилетить (бо ж може прилетіти всяке).Цікава думка, але мені в голові все одно не складається. Вони ж не те, що щось приховали про цю сімʼю. Вони просто не знали цього. Якби знали ж навряд чи це б сталося.Ну і друге. Оскільки історія дуже стара, мама вже відповіла по закону, де можна було щось довести, а більше нікого до відповідальності не притягнеш, бо зґвалтування 20-річної давності неможливо довести, то від «трійки» вони чекали якогось втручання, щоб хоч якось відновити справедливість.Я знову не розумію, що тут може зробити підрозділ. Починаючи від того чи справді нормальні у нас очікування від них? Ви, хлопці, і воюйте, і будь ласка розберіться у історії кожного свого військового, якшо він робив щось погане колись, то відновіть якось справедливість.Але сама ідея дуже глибока. Те, що стаття сталася і дискусія відбулася — важливо. Більше того, я думаю що ми йдемо у той бік, коли ми справді будемо відповідати за своїх людей і можливо навіть їхнє минуле. А буде це через 10 років чи через 100 — питання. І дискусія, думаю, ця все ж таки на часі. Хоч сама її спершу сприйняла дуже негативно.https://youtu.be/BlIk7KD-hcY?si=qkIrnmGojrFNZjoe

Просили поділитися висновками після тренінгу. Цікаві спікери й програма. Добра організація — все продумано. У перший день прийшло більше журналістів, у другий — багато студентів. Так зазвичай і буває, бо журналісти не завжди можуть дозволити собі два дні випадати з роботи.Після таких подій мені шкода, що в мене немає копірайтера, якому я могла б надиктувати свої думки, а він оформив би їх у текст. І, напевно, варто шукати)) Бо я багато хочу написати, але не встигаю. Багато відкладаю — і шкода.По суті.Очікуване. На таких подіях часто з’являються громадські активісти (або громадські божевільні — кому як зручніше). Люди, які не говорять по суті. У них багато сумбуру й звинувачень, нуль логіки. Якщо вони ставлять запитання і спікер відповідає не те, що вони хочуть чути, — питають ще і ще.«Як ви вважаєте, це корупція?» — питає один такий. Ще двоє його знімають на камери. Йому відповідають, що це не зовсім корупція. Але це його не влаштовує — і він ставить те саме запитання ще два чи три рази.Чоловік вважає ворогами всіх: місцеве самоврядування, владу, журналістів тощо.Жінка, яка каже, що очолює якусь ГО із захисту військових, не назвала жодної проблеми військових, з якою вона працює. Жодної. Вона кричала, що їй усі навколо погрожують і що вона боїться за життя. Яких військових вона захищає? Як? Я цього не зрозуміла за два дні.Неочікуване. Журналістка, яка вже не перший рік у професії, з круглими очима розповідала, що обласна рада — це місце, де «нецікаві» проблеми військових. Вона повірила цій жінці. І я не розумію, як у це можна було повірити — коли все звучало так сумбурно.Ага, я від людей хочу медіаграмотності, якщо журналісти отаке говорять.Що не так.Обласна рада — це такі ж люди, як і всі ми. Люди, які дуже часто потрапили туди випадково. Їхні знайомі, рідні та близькі теж служать і гинуть. Бо неможливо «відмазати» всіх і все. Особливо якщо ти не мільйонер. А там багато звичайних людей. Вчителів, лікарів, волонтерів і тд.Обласна рада працює на громадських засадах. Тобто їм не платять. Так, багато хто йшов туди, щоб щось «порішати», а багато хто — бо не розумів суті цієї «титулованості». Хтось — через амбіції.Скрізь є чесні й нечесні. Ви можете мені вірити, можете не вірити — мені все одно. Але от не все одно мені, що журналісти про це не знають.

«Весна прийшла. Скасовано угоду.Вся Україна знову у вогні.Цвіте земля, задивлена в свободу.Аж навіть жити хочеться мені». Майже 50 років минуло з того часу, як Ліна Костенко написала «Марусю Чурай». Про події, які відбувалися у XVII столітті. Вчора на сцені наш театр переосмислив цей твір по-новому.Історія Гриця — історія кожної людини. Народився — любив — помер. І в цій любові якраз і пройшла уся тривалість життя. Коли легше воювати з ворогом, ніж протистояти рідній мамі, яка знає краще. Коли легше йти дорогою, яку тобі вже хтось проклав, ніж самому протоптувати криву й горбату стежку. Коли навіть після смерті ти живеш у спогадах тих, хто тебе любить.Нестабільність і страх за майбутнє, які мучили наш народ у часи Богдана Хмельницького, нікуди не зникли й нині. Вони досі забирають у кожного з нас опору. Вони досі змушують боротися не лише з ворогом, а й із самим собою.Найглибшими для мене були слова: «І лиш в домашньому бою ти втратив славу». Як важливо для кожного з нас мати підтримуюче оточення. Бо смерть настає не лише на війні.

Коли я йду в наш театр, ніколи не знаю, з якими емоціями, звідти вийду і про що буду думати. Я намагаюся нічого не читати «до», ані про виставу, ані про твір. Пам’ятаю щось із школи чи з вільного прочитання? – добре. Не пам’ятаю? – теж добре.«Лісова пісня на полі крові» - це сучасне мистецтво у всіх можливих проявах. Коли задіюють усі п’ять основних чуттів глядача. Коли ти можеш до кінця не розуміти, чому так багато уваги режисер приділив зраді Іуди (більше хотілося б про Лукаша) і бути навіть не згодна з тим, чому це саме так, але ти все одно не можеш вийти байдужою. Через оці дотики.Ти дивишся. На акторів та інших глядачів. На екрани та руїни. Тут нема сцени. І навпаки тут все навколо – це сцена.Ти слухаєш. Діалоги. Сопілку. Музику. Голоси.Ти нюхаєш. Дим. Свічку. Салат. Пил.Ти маєш нагоду скуштувати той салат і той хліб, зрештою. Ти доторкаєшся. Перший твій фізичний дотик відбувається, коли одягаєш бахіли на ноги. І йдеш кудись сходами. Далі ти сідаєш за дерев’яний, подібні колись були чи то в селах на весіллі, чи то на поминках. Ше ти доторкаєшся, коли передаєш хліб. До інших. До тебе теж хтось передає.Ти доторкаєшся чи вони доторкаються. Не знаю. Не розумію.Як. Змінювалася. Мавка. Під. Час. Вистави. Це момент, який тригернув. Це про стосунки.Про побут. Про те, що життя це не завжди сопілка. І не кожен з нас вміє / знає / може продовжувати це свято потім.Але найбільше мене зачепила роль матері Лукаша. Подумала, що наші діти це, ймовірно, перше покоління, яке може жити це життя без втручання батьків. Вони робитимуть власні помилки. Бо не чекають жодного схвалення. У них будуть свої Мавки та Килини і лиш вони будуть вирішувати літати чи ходити, мріяти чи город садити.P.S. Вже давно зрозуміла, що бачу у виставах не завжди те, що в них вкладали, як головний меседж. Але в тому й зміст мистецтва. Зачепити кожного за те, що болить.

Розрив між цивільними та військовими існує. Його не треба заперечувати чи соромитися. Ти нічого тут не зробиш. Треба просто прийняти.Днями я відвідала виставу франківського театру під назвою «Дім, де уламки горять». Важка. Чесна. Глибока. І такі правдиві там слова про те, що наші проблеми — це взагалі не проблеми в порівнянні з їхніми. І від цього ще важче зрозуміти, як правильно почуватися.У виставі зачіпають теми, які не дають просто забути її наступного дня. Вона про саморефлексію. Про самоідентичність. Про прірву, навіть коли фізичної відстані немає. Про дивне захоплення — коли не можеш до кінця пояснити, ким саме. Минуло кілька днів, а я ніби зависла. Мені хочеться багато сказати — і не виходить. Бо все, що я в ній побачила, — це себе. Як у дзеркалі, в яке дивитися трохи ніяково.Я — яка так довго не розуміла «какая разніца».Я — яка боїться спілкуватися, щоб не ляпнути щось не те.І я — яка не може мовчати, навіть коли, можливо, варто.… Дуже сильний момент у виставі — коли психологиня, яка ніби все вміє і все знає (теоретично!), не може зібрати до купи власну історію. Наче розум є, а вона розсипається.Я б так хотіла, щоб цю виставу побачили усі-усі. Було б менше очікувань. Менше моралі з серії: «Сходи на курси, навчися спілкуватися — і все буде добре». Може, й буде. А може, й ні. Бо життя не працює за інструкцією.І це зовсім не означає, що не треба йти на курси, щоб давати собі раду. Це означає, що різні люди з різним дитинством, досвідом і знаннями по-різному побачать і зрозуміють одне й те саме. Те, що для одного — очевидність, для іншого — довгий шлях.Подумала, що цю виставу треба показувати всім, хто досі не розуміє «какая разніца». Бо там є відповіді. Там — тією ж мовою і під ту саму музику, яку ми слухали, і те саме мило, яке дивилися з різних причин.Але водночас розумію: люди, які за ці роки не захотіли розібратися, що не так, навряд чи захочуть почути те, що лунає зі сцени. Бо іноді легше не слухати, ніж змінюватися.«Різниця — в мені. У моїй гідності. У моїй звичці. У моїй країні. Мова — це вибір сторони. Є українська, а є російська. І я обираю українську щодня — у дрібницях».… Як багато вони говорять у цій виставі. І як мало людей приходить, щоб це почути.

Коротко і по суті Стерненко про те, що думає Європа зараз.Дуже важливо дивитися тим, хто мало вникає в міжнародну політику. Хто досі жартує із стурбованості європейських країн і в кого розуміння трохи зацементувалося на тому, що було 2-4 роки тому. Європа теж змінилася. Не в останню чергу через Трампа. Але Європа все добре розуміє, лиш там свої проблеми. Бо Європа — це не статична конструкція, а десятки країн, кожна із своїми історичними травмами, болями, страхами та із своїм внутрішнім популізмом. Їм тяжко на внутрішньому та зовнішньому боці, але вони вже давно все розуміють. Це так наче ти проснувся і розумієш, що на сусідньому ліжку ґвалтують твою подругу. Ти все ще робиш вигляд, що спиш, бо боїшся, що ворухнешся, і тебе скривдять. І ти не знаєш, що робити. Бо в тебе ні зброї, ні фізичної підготовки, ні сил, бо важиш ти всього 44 кг. Лежиш ти і думаєш: от треба було качатися, на карате записатися, пістолет купити. Треба ж було!Подивіться Стерненка. Мені здалося, що їм усім соромно за те, що Будапештський меморандум — фікція. Але вони справді не розуміють, що робити. В тих умовах, що є.https://youtu.be/pAWUU1cc4as?si=1QIiEEZJdrS3mgxW