Розрив між цивільними та військовими існує. Його не треба заперечувати чи соромитися. Ти нічого тут не зробиш. Треба просто прийняти.Днями я відвідала виставу франківського театру під назвою «Дім, де уламки горять». Важка. Чесна. Глибока. І такі правдиві там слова про те, що наші проблеми — це взагалі не проблеми в порівнянні з їхніми. І від цього ще важче зрозуміти, як правильно почуватися.У виставі зачіпають теми, які не дають просто забути її наступного дня. Вона про саморефлексію. Про самоідентичність. Про прірву, навіть коли фізичної відстані немає. Про дивне захоплення — коли не можеш до кінця пояснити, ким саме. Минуло кілька днів, а я ніби зависла. Мені хочеться багато сказати — і не виходить. Бо все, що я в ній побачила, — це себе. Як у дзеркалі, в яке дивитися трохи ніяково.Я — яка так довго не розуміла «какая разніца».Я — яка боїться спілкуватися, щоб не ляпнути щось не те.І я — яка не може мовчати, навіть коли, можливо, варто.… Дуже сильний момент у виставі — коли психологиня, яка ніби все вміє і все знає (теоретично!), не може зібрати до купи власну історію. Наче розум є, а вона розсипається.Я б так хотіла, щоб цю виставу побачили усі-усі. Було б менше очікувань. Менше моралі з серії: «Сходи на курси, навчися спілкуватися — і все буде добре». Може, й буде. А може, й ні. Бо життя не працює за інструкцією.І це зовсім не означає, що не треба йти на курси, щоб давати собі раду. Це означає, що різні люди з різним дитинством, досвідом і знаннями по-різному побачать і зрозуміють одне й те саме. Те, що для одного — очевидність, для іншого — довгий шлях.Подумала, що цю виставу треба показувати всім, хто досі не розуміє «какая разніца». Бо там є відповіді. Там — тією ж мовою і під ту саму музику, яку ми слухали, і те саме мило, яке дивилися з різних причин.Але водночас розумію: люди, які за ці роки не захотіли розібратися, що не так, навряд чи захочуть почути те, що лунає зі сцени. Бо іноді легше не слухати, ніж змінюватися.«Різниця — в мені. У моїй гідності. У моїй звичці. У моїй країні. Мова — це вибір сторони. Є українська, а є російська. І я обираю українську щодня — у дрібницях».… Як багато вони говорять у цій виставі. І як мало людей приходить, щоб це почути.