Розрив між цивільними та військовими існує. Його не треба заперечувати чи соромитися. Ти нічого тут не зробиш. Треба просто прийняти. Днями я відвідала виставу франківського театру під назвою «Дім, де уламки горять». Важка. Чесна. Глибока. І такі правдиві там слова про те, що наші проблеми — це взагалі не проблеми в порівнянні з їхніми. І від цього ще важче зрозуміти, як правильно почуватися. У виставі зачіпають теми, які не дають просто забути її наступного дня. Вона про саморефлексію. Про самоідентичність. Про прірву, навіть коли фізичної відстані немає. Про дивне захоплення — коли не можеш до кінця пояснити, ким саме. Минуло кілька днів, а я ніби зависла. Мені хочеться багато сказати — і не виходить. Бо все, що я в ній побачила, — це себе. Як у дзеркалі, в яке дивитися трохи ніяково. Я — яка так довго не розуміла «какая разніца». Я — яка боїться спілкуватися, щоб не ляпнути щось не те. І я — яка не може мовчати, навіть коли, можливо, варто.… Дуже сильний момент у виставі — коли психологиня, яка ніби все вміє і все знає (теоретично!), не може зібрати до купи власну історію. Наче розум є, а вона розсипається. Я б так хотіла, щоб цю виставу побачили усі-усі. Було б менше очікувань. Менше моралі з серії: «Сходи на курси, навчися спілкуватися — і все буде добре». Може, й буде. А може, й ні. Бо життя не працює за інструкцією. І це зовсім не означає, що не треба йти на курси, щоб давати собі раду. Це означає, що різні люди з різним дитинством, досвідом і знаннями по-різному побачать і зрозуміють одне й те саме. Те, що для одного — очевидність, для іншого — довгий шлях. Подумала, що цю виставу треба показувати всім, хто досі не розуміє «какая разніца». Бо там є відповіді. Там — тією ж мовою і під ту саму музику, яку ми слухали, і те саме мило, яке дивилися з різних причин. Але водночас розумію: люди, які за ці роки не захотіли розібратися, що не так, навряд чи захочуть почути те, що лунає зі сцени. Бо іноді легше не слухати, ніж змінюватися.«Різниця — в мені. У моїй гідності. У моїй звичці. У моїй країні. Мова — це вибір сторони. Є українська, а є російська. І я обираю українську щодня — у дрібницях».… Як багато вони говорять у цій виставі. І як мало людей приходить, щоб це почути.