Коли я йду в наш театр, ніколи не знаю, з якими емоціями, звідти вийду і про що буду думати. Я намагаюся нічого не читати «до», ані про виставу, ані про твір. Пам’ятаю щось із школи чи з вільного прочитання? – добре. Не пам’ятаю? – теж добре.«Лісова пісня на полі крові» - це сучасне мистецтво у всіх можливих проявах. Коли задіюють усі п’ять основних чуттів глядача. Коли ти можеш до кінця не розуміти, чому так багато уваги режисер приділив зраді Іуди (більше хотілося б про Лукаша) і бути навіть не згодна з тим, чому це саме так, але ти все одно не можеш вийти байдужою. Через оці дотики.Ти дивишся. На акторів та інших глядачів. На екрани та руїни. Тут нема сцени. І навпаки тут все навколо – це сцена.Ти слухаєш. Діалоги. Сопілку. Музику. Голоси.Ти нюхаєш. Дим. Свічку. Салат. Пил.Ти маєш нагоду скуштувати той салат і той хліб, зрештою. Ти доторкаєшся. Перший твій фізичний дотик відбувається, коли одягаєш бахіли на ноги. І йдеш кудись сходами. Далі ти сідаєш за дерев’яний, подібні колись були чи то в селах на весіллі, чи то на поминках. Ше ти доторкаєшся, коли передаєш хліб. До інших. До тебе теж хтось передає.Ти доторкаєшся чи вони доторкаються. Не знаю. Не розумію.Як. Змінювалася. Мавка. Під. Час. Вистави. Це момент, який тригернув. Це про стосунки.Про побут. Про те, що життя це не завжди сопілка. І не кожен з нас вміє / знає / може продовжувати це свято потім.Але найбільше мене зачепила роль матері Лукаша. Подумала, що наші діти це, ймовірно, перше покоління, яке може жити це життя без втручання батьків. Вони робитимуть власні помилки. Бо не чекають жодного схвалення. У них будуть свої Мавки та Килини і лиш вони будуть вирішувати літати чи ходити, мріяти чи город садити.P.S. Вже давно зрозуміла, що бачу у виставах не завжди те, що в них вкладали, як головний меседж. Але в тому й зміст мистецтва. Зачепити кожного за те, що болить.